Поліцейський Борис Колесников з перших днів великої війни став на захист Маріуполя. Маючи за плечима досвід служби в полку «Азов», він брав участь в операціях з виявлення та знищення ворожих ДРГ. Після оборони «Азовсталі» чоловік потрапив у російський полон: спершу Бориса відправили в Оленівку, а згодом у СІЗО у Воронезькій області РФ. Загалом Борис пробув у російському увʼязнені 265 днів.
Бориса обміняли 4 лютого 2023 року. З часом чоловік повернувся до поліцейської служби. Ось його важка розповідь від першої особи для видання “Заборона“.
Маріуполь: поліцейська служба та боротьба з ДРГ
24 лютого 2022 року правоохоронні органи Донецької області заступили на службу: особовий склад підняли по тривозі, надійшов наказ лишатися та працювати в місті. Було дуже важливо, щоб мешканці Маріуполя бачили, що органи правопорядку виконують свої обовʼязки, тому так багато правоохоронців залишилося в Маріуполі, включно з керівництвом і спецпідрозділами «КОРД». Нашим головним завданням було забезпечувати порядок, щоб не було мародерства, бо люди почали відчувати безкарність. На жаль, в перші дні та тижні великої війни були випадки пограбувань магазинів, зокрема виносили алкогольні напої. Тому у мережах супермаркетів поліцейські розбивали пляшки з алкоголем, щоб місцеві його не вживали. Я з упевненістю можу сказати, що ніхто з правоохоронних органів та ЗСУ не вживав алкоголь — це було суворо заборонено.
Переважно патрулі охороняли об’єкти інфраструктури та допомагали військовим знаходити російські ДРГ; ми постійно обмінювалися інформацією по рації. Зі спорядження у нас були каски та бронежилети, на озброєнні — стрілецька зброя, кулемети та ручний протитанковий гранатомет.
У березні я з напарником перебував на позиції. Ми були очима — стежили за ворогом та передавали інформацію військовим підрозділам. Тоді мої колеги на іншій позиції помітили російський танк з символікою «Z» і доповіли про це своїм. Ворог побачив цю групу і вистрілив прямо в будинок, одного з поліцейських поранило.
Коли мобільний звʼязок у місті практично зник, зловити мережу ще можна було поряд з магазинами «Київстар» та Vodafone. Якось біля одного з них зібралося дуже багато цивільних та військових: всі дзвонили рідним. І тут росіяни вдарили по цій будівлі з «Граду». Нас із напарником врятувало те, що ми були в броні та в інкасаторському авто, яке сильно посікло. Хто вцілів, тікав у жаху самостійно. Нам вдалося швидко забрати важко поранених осколками та відвезти їх до лікарні, яка ще працювала, поки ворог не вгатив знову. У військових РФ є техніка, за допомогою якої вони моніторять скупчення мобільних пристроїв у місті. Тож це не єдиний випадок, коли ворог бив артилерією або «Градом» по скупченню людей у Маріуполі.
Після оточення та фактичної окупації міста дехто з поліцейських прийняв рішення залишитися до кінця. Деякі сімейні пробували виїхати через російські блокпости під виглядом цивільних. Комусь це вдавалося, комусь — ні. Серед правоохоронців Маріуполя були й зрадники, що перейшли на сторону РФ. Я навіть не хочу про це згадувати, це людський фактор… Втім, все одно прикро розуміти, що є такі люди. Як можна це зробити, якщо в тебе паспорт громадянина України? Як можна продати свою країну, матір?!
Бомбардування міста на Азові: виживання в оточенні
Мого дому в Маріуполі не залишилось — було пряме влучання у квартиру. Мати якось прийшла туди, щоб забрати вцілілі речі. Сусід наш підійшов та зупинив її: «Ти що, тікай звідси». Росіяни знали, що я у 2014–2016 роках я служив у полку «Азов». Вони всіх сусідів опитували, шукали мене, коли я разом із військовими вже був на «Азовсталі».
Найбільше мене шокувала жорстокість росіян. Розуміючи, що у місті залишаються цивільні люди, ворог реально зрівнював все з землею. Спочатку ворог йшов лоб в лоб, піхота на піхоту, але «Азов» та інші підрозділи були дуже підготовлені. Росіяни зрозуміли, що так місто не взяти. Тоді почалися масовані обстріли: вони просто руйнували все. В Азовське море, десь за 15 км від берега, противник підтягнув кораблі, аби обстрілювати місто. Ми їх бачили, але не мали зброї для їхнього знищення. Ще по Маріуполю щодня працювала авіація: винищувачі летіли з Єйська або зі сторони моря. Вони з якоюсь особливою злістю руйнували місто.
Росіяни отримали по зубах від українських військових і розуміли, що місто не візьмуть. Коли ворог заходив на позиції захисників, туди спочатку падали бомби, артилерія, снаряди, а потім підходила піхота. Там, де неможливо підняти голову, наші військові та поліцейські її підіймали та давали відсіч. Тримали, наскільки це можливо, оборону, навіть в меншості.
У драмтеатрі було дуже багато людей. Ми туди навідувалися: чи все добре, кому що потрібно. В кого дітки малі, просили підгузки та дитяче харчування. І отак цинічно ворог скинув авіабомбу на дах цієї будівлі з написом «Діти». Росіяни усвідомлювали, що роблять. Драмтеатр — одне із багатьох розбомблених місць, де були цивільні та діти. Пологовий будинок, драмтеатр — це ті приклади злочинів РФ, які побачив світ. А що світ ще не побачив?..
Злочини РФ: вбивства цивільних у Маріуполі
Скільки насправді цивільних загинуло в Маріуполі, невідомо, і ми достеменно не дізнаємось, поки місто контролює Росія. Окупанти цинічно, адже ця кров на їхніх руках, називають цифру у 115 тисяч цивільних. Думаю, що вона може відповідати дійсності. Ми щодня бачили, як з’являються нові й нові хаотичні поховання. Люди до нас зверталися: «Загиблий лежить прямо у дворі, що робити?» Ми радили класти таблички з іменами та датами. Щиро вірю, що Маріуполь повернемо, і треба ідентифікувати кожного загиблого громадянина. Люди самі ховали загиблих родичів і сусідів біля будинків, у дворах та вздовж тротуарів… Хоча росіяни, напевно, вже повикопували ці поховання, аби приховати масштаби трагедії.
Утримання позицій на «Азовсталі»
З 15 квітня я та інші оборонці прорвалися з оточення росіян у Приморському районі на «Азовсталь», де вже були позиції наших бійців. Вночі, поки військові відпочивали, серед правоохоронців була ротація. Я з іншими колегами-поліцейськими забезпечував охорону бункера «Джерело», адже це велика територія з багатьма лазівками для ворога. Тож ми охороняли наших друзів-військових. Згодом вже виходили на позиції на заводі — вже як військові, бо було багато поранених, і людей для оборони не вистачало.
Ми намагалися оборонятися, аби ворог не притиснув нас до моря. Трималися, наскільки це було можливо. Кожен мав бути універсальним солдатом. Ніхто за тебе відповідальність не ніс. Як у нас казали військові, «Провтикав — убило!»
В окуповане місто на гелікоптерах прилітали лікарі та хлопці з бойових підрозділів — це герої. Вони знали, що місто окуповане, і все одно прилітали та допомагали ліками та зброєю, а також евакуювали важко поранених оборонців, поки це було можливо. Та все одно відчувалася критична нестача: обстріли не вщухали, поранення були дуже важкі. Попри те, що медики робили все можливе й неможливе, побратими гнили живцем. Без необхідного устаткування та медикаментів ми розуміли, що ці люди загинуть. Госпіталь був у бункері «Желізяка», який практично зруйнували останні прильоти. Уявіть: поранені з крапельницями в руках бігли заводом в пошуках укриття. Ніхто не заслуговує на таку смерть.
Тому, щоб врятувати життя наших людей, ми вийшли в почесний полон. Тим паче були домовленості, котрі російська сторона досі не виконала.
Заслуга Маріуполя в тому, що вдалося виграти трохи часу та дати змогу державі отримати допомогу і зброю від Заходу й зупинити наступ на Запоріжжя, а згодом — звільнити Харківську область. Навіть після повної окупації танки звідти не виводили. Тобто наші військові в Запоріжжі мали більше часу підготуватися та окопатися, бо росіяни пішли б далі.
Борис Колесников: полон в Оленівці
Всіх оборонців, які вийшли з «Азовсталі» в полон, привезли в маленьку колонію в Оленівці, де було п’ять бараків, розрахованих десь на 200 людей. Спали переважно на бетонній підлозі. Лежиш і думаєш: «Що це далі буде?»
Їжі не було, колонія неспроможна була прогодувати стільки людей. До нас там вже перебувала частина 36-ї бригади морської піхоти із заводу імені Ілліча. Згодом полонених почали розподіляти по тюрмах Росії. Нас охороняла Федеральна служба виконання покарань Росії. Військовослужбовців з полку «Азов» тримали окремо.
Росіяни випитували, хто кого вбивав і на яких позиціях перебували оборонці міста. Я кажу: «Та ніхто нікого не вбивав, хлопці воювали. Вони професійні військові, а не вбивці чи найманці. Нема в них цілі вбивати мирних громадян». Нас хотіли змусити давати фейкові свідчення, щоб потім заводити підроблені кримінальні справи. З часом звикаєш до такого ставлення. Кожен день полону — це знущання, і ти щодня чекаєш на обмін. Тобі постійно кажуть, що ти нацист і фашист.
У полоні кожен був винахідником. Хтось, поки не заборонили, брав із собою хліб зі столової: з нього викладали коло й фантазували, що це піца. Ми постійно недоїдали. Весь обід — вода і капуста, це вони назвали «щі». Давали ополоник каші з путасу. Аби організм отримував хоча б щось корисне, ми заварювали кип’яток на гілочках вишні. Він був гіркий і геть не смачний, але організм відчував щось нове.
Кожен день в полоні був однаковим. Прокидаєшся, біжиш о шостій ранку на перевірку, сідаєш на корки, співаєш гімн Росії, чекаєш обід, а після обіду чекаєш вечерю. Після вечері засинаєш голодний і думаєш про те, коли буде сніданок. Щоб підтримувати звʼязок із зовнішнім світом, ми обмінювалися записками між бараками. Хтось зміг пронести радіо в колонію — так ми уривками дізнавалися про новини вдома, в Україні. Ще вони розуміли, що у нас є мобільний зв’язок, бо люди дзвонили. Вони шукали телефони, але нічого не знайшли.
Воронезьке СІЗО: в яких умовах утримували українських бранців
Я пробув в Оленівці 4,5 місяця. Потім мене перевезли до СІЗО у Воронізькій області. Це дуже довгий та складний шлях. Будь-який військовий, який пройшов полон, скаже, що найважче — прийомка у в’язницю. Наша з нацгвардійцем Іваном Мікулою камера розташовувалася просто над кімнатою для допитів. Дуже важко було слухати звуки, які звідти лунали. Можу вас запевнити, що росіяни не дотримувалися правил поводження з військовополоненими згідно з Женевськими конвенціями. У вʼязниці ми не мали статусу полонених, ми там були ніким. Ні Червоного Хреста, ні ООН я не бачив. Українським полоненим не надавалося жодної медичної допомоги: був хлопець з важким пораненням, яке у нього просто гнило. До полону я важив 90 кілограмів, а вийшов звідти з вагою 65 кілограмів при зрості 1,82 метра.
У камері ти навіть не бачиш неба. Вікна зафарбовані, через них проходить лише тьмяно-рожеве світло. З камери ти виходиш із закритими очима в позі ластівки, якщо тебе кудись відводять. На допитах всім пропонували перейти на російську сторону. За це вони обіцяли квартиру в Херсоні — на секундочку, вже звільненому місті. Навіть обіцяли відпустити, якщо підпишеш відмову від українського громадянства.
Звільнення з полону та служба в патрульній поліції
Мене рятувала лише віра та жарти з моїм другом Іваном Мікулою. Щодня ми вірили, що не може все так закінчитися, що ось-ось і нас обміняють.
Мій обмін відбувся 4 лютого 2023 року, це все було дуже швидко. Я навіть досі, напевно, ще не розумію, що я вже вдома, на волі. Було приємно, коли при обміні нас зустріло керівництво з Національної поліції. Мені дали подзвонити матері, я сказав: «Мам, все, все закінчилось, я в Україні!» Дуже вдячний нашим лікарям, Нацполіції та МВС за всю допомогу.
Я не уявляю себе без форми і хочу далі служити, тому після реабілітації через два місяці повернувся до обовʼязків — тепер вже у патрульну поліцію Львівської області. Паралельно навчаюсь військової справи.
Полон залишив дуже важкий слід у житті. В перші дні в Києві я був просто радий тому, що можу дихати вільним українським повітрям. Мій розум відмовлявся вірити, що можна сходити в супермаркет і щось купити. Спершу я навіть боявся це зробити, бо в полоні за кожну невірну дію тебе карають. Наслідки полону все одно є, і повноцінно жити після того, що з тобою трапилось, неможливо, адже звідти ти вже виходиш іншою людиною. І ще дякувати Богу, якщо ти залишишся адекватним і твоя психіка витримає це все. Добре, що ми підтримували один одного, це допомагало триматися.
Нещодавно звільнили мого друга, морського піхотинця Петра, з якими ми були в Оленівці. Їздив в Київ на лікування і, авжеж, зайшов до нього в палату обійняти, привітати на рідній землі, передати солодощі.
Але обміни — проблема. Ми всі хочемо, аби абсолютно всі вийшли звідти якомога раніше. Ми виходили з «Азовсталі» під визначені умови, які російська сторона досі не виконала. Домовлялися, що нас обміняють протягом 2–3 місяців, але я пробув у полоні 9 місяців, а інші хлопці досі там. Я дуже хочу, щоб світ не забував про них: говорив усюди, засуджував дії країни-агресорки, намагався зупинити це.
Війна ще не виграна. Я думаю, що кожен має брати участь у нашій перемозі. У важкий для країни час треба допомагати і бути корисним. Ми не знаємо, що буде завтра.
Автор: Ірина Олійник
Джерело: ЗАБОРОНА