«Десять тисяч доларів – і вашого сина відпустять»: історія одного довічно ув’язненого

«Десять тисяч доларів – і вашого сина відпустять»: історія одного довічно ув'язненого

Київ – Понад півтори тисячі людей в Україні відбувають довічне ув’язнення – за даними досліджень, це найбільше серед країн Європи. Між тим, на переконання правозахисників, частина з цих справ була сфабрикована.

Особливо їхнє занепокоєння викликають ті з них, що розслідувались до 2012 року, коли для обвинувального вироку було достатньо признання підозрюваного. Шансів переглянути судові рішення у цих людей обмаль, але вони не втрачають надії. Правозахисні організації закликають новообрану Верховну Раду звернути увагу на цю проблему і створити можливість для того, щоб виправити помилки, що коштували комусь усього життя.

Справа Сливоцького

У вересні 2003-го серед поля у Вознесенському районі Миколаївщини виявили тіло жінки. Слідчі припустили, що вбиту, ймовірно, зґвалтували, але точно це стверджувати не могли – небіжчицю знайшли занадто пізно.

Через деякий час у самому Вознесенську жорстоко вбили ще одну жінку: вона працювала на ринку і пізно поверталась із роботи, коли на неї напали.

За ці два вбивства, а також побиття і крадіжку, до довічного ув’язнення засудили 21-річного місцевого жителя Миколу Сливоцького.

Микола Сливоцький. Фото, надане його адвокатом Олегом Веремієнком
Микола Сливоцький. Фото, надане його адвокатом Олегом Веремієнком

Той підписав признання, від якого пізніше намагався відмовитись. Сливоцький стверджував, що після затримання його кілька годин катували, аж поки привезли у відділок, а потім близько чотирьох місяців утримували у підвальному приміщенні райвідділу в жахливих умовах.

«Вони писали за нього явки своєю рукою, а він просто підписувався», – розповідає адвокат засудженого Олег Веремієнко.

За його словами, спочатку це все відбувалося без адвоката, а коли Сливоцькому призначили захисника – той запропонував його родичам заплатити хабаря: вітчим Миколи займав високу посаду в місцевому ДАІ, тож вважалося, що родина досить заможна.

«Коротше, сказали, треба десять тисяч доларів – і вашого сина відпустять. А я кажу: в мене хата, мені що, продати хату і залишитись під парканом – а якщо він не винен? А він мені каже: не знаю, всі докази проти нього. Я розплакалась, кажу, у мене таких грошей немає, я платити не буду. От на цьому і вся розмова. Так як у мене грошей не було, на нього повісили одне вбивство, потім друге», – пригадує Світлана Сливоцька.

За словами жінки, щодо цієї розмови вона нікуди не повідомляла і заяв ніяких не писала, бо не вірила, що з цього щось вийде.

Тим часом докази, про які казали Світлані, на суді виявились признавальними свідченнями її сина і свідченнями кількох людей, які заявили, нібито Сливоцький передав їм речі однієї із загиблих, зазначає Олег Веремієнко.

«Там криміналістики ніякої немає: ні слідів крові, ні ДНК, ні знарядь злочину – взагалі нічого, тільки явки. На першому засіданні суду Коля заявив: мене катували, вибивали явки. На другому засіданні прийшов прокурор і став йому погрожувати. І Коля, злякавшись погроз, як він сам розповідає, був змушений визнати себе винним», – говорить адвокат.

Мати Миколи Сливоцького Світлана і його адвокат Олег Веремієнко, архівне фото
Мати Миколи Сливоцького Світлана і його адвокат Олег Веремієнко, архівне фото

На думку Веремієнка, злочини, про які йдеться у справі Сливоцького, вчинили різні люди, а його підзахисний визнає тільки крадіжку мікрохвильовки з кіоску: каже, був п’яний, і навіщо це зробив, не пам’ятає.

Адвокат зауважує: щодо першого епізоду у справі спочатку був інший підозрюваний, який жив недалеко від місця злочину і в минулому був засуджений за вбивство літньої жінки схожим способом, признався, як і Сливоцький, але у своїх свідченнях нібито точніше вказував деталі злочину.

Зараз цей чоловік мертвий, його знайшли утопленим у водоймі через кілька років після того, як Сливоцький сів у в’язницю, а його родичі почали звертатися до медіа, щоб привернути увагу до цієї справи, каже Олег Веремієнко.

Станом на зараз Микола Сливоцький перебуває за ґратами вже понад 15 років. Його захисникам вдалося домогтися перегляду його справи за нововиявленими обставинами: зараз її знову слухають у першій інстанції.

Також, як розповідає Олег Веремієнко, кілька разів до прокуратури подавались заяви про тортури щодо Сливоцького – але та закривала провадження. Радіо Свобода надіслало запит до ГПУ щодо цих звернень, але на момент публікації відповіді не отримала, хоча минуло понад п’ять робочих днів із того часу.

На початку липня адвокат направив заяву про катування у цій справі до Державного бюро розслідувань.

Як сподівається Веремієнко, незабаром своє рішення має винести Європейський суд з прав людини: там також розглядається звернення Сливоцького щодо тортур і недотримання його права на справедливий суд.

Справа Нечипорука

Те, що зараз намагається зробити адвокат Миколи Сливоцького, кілька років тому вдалося захисникам хмельниччанина Івана Нечипорука, що провів у в’язниці сім з половиною років за вбивство, якого не скоював.

У березні 2004-го у Хмельницькому двоє осіб у масках напали на місцеву підприємицю та її сина, внаслідок чого жінка померла від вогнепальних ран. Через два місяці міліція затримала Івана Нечипорука, нібито виявивши у нього в кишені пакет із марихуаною. Потім з’ясувалось, що в пакеті не було наркотичних речовин, зате чоловік зненацька признався у вбивстві.

Іван Нечипорук у кімнаті для побачень, 9 вересня 2011 року. Автор фото – Дмитро Купріян. Світлину передав Радіо Свобода Олег Веремієнко
Іван Нечипорук у кімнаті для побачень, 9 вересня 2011 року. Автор фото – Дмитро Купріян. Світлину передав Радіо Свобода Олег Веремієнко

Як розповіла Радіо Свобода адвокатка Нечипорука Тетяна Яблонська, щоб отримати це признання, її підзахисного били і катували струмом, а потім викликали на допит його вагітну дружину, заявивши, що змусять її пройти через те саме, що і його. Пізніше ці факти були описані у зверненні до Європейського суду з прав людини, яке Іван із дружиною подали у листопаді 2004-го.

Попри признання Івана, від якого той теж кілька разів відмовлявся, суд у Хмельницькому визнав його і ще одного затриманого, Олександра Моцного, невинуватими, але родичі загиблої оскаржили це рішення і домовилися розгляду апеляції у Тернополі, де суд дав обом по 15 років ув’язнення, а Верховний суд через два роки підтвердив це рішення.

Тим часом 2011-го ЄСПЛ ухвалює рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», визнавши порушення низки статей європейської Конвенції з прав людини, зокрема, підтвердивши факти катувань і порушення права на справедливий суд.

Після цього, як зазначає Тетяна Яблонська, український Верховний суд знову звертається до справи Нечипорука і повертає її на розгляд до суду першої інстанції, і врешті у 2013-му чоловік виходить на волю.

Більше того – сьогодні справа щодо міліціонерів, які, як заявляє Нечипорук, катували його, перебуває в суді, каже адвокатка. Не всі з них, однак, перебувають у статусі обвинувачених, за її словами: одного з тих, на кого вказує підзахисний Яблонської, поновили на посаді в поліції.

Також у суді заново розглянули справу щодо Олександра Моцного, якого засудили із Нечипоруком і який, проте, не подавав заяву до ЄСПЛ разом із ним, тому щодо нього це рішення начебто можна було застосовувати тільки опосередковано, зауважує адвокатка. Зараз він на волі.

Право на надію

За час української незалежності Європейський суд із прав людини виніс уже кілька рішень на користь довічно ув’язнених, визнавши катування і порушення права на справедливий суд, розповідає експерт Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. За словами правозахисника, деякі з них виходять на волю, але не тому, що їх виправдовують на повторному розгляді їхніх справ – а, наприклад, через заміну покарання на м’якше.

«В Україні немає інструменту, немає інституції, яка б дозволила цій категорії людей переглянути справи справедливим судом. Це триває вже близько дев’яти років, бо у 2010 році ще був такий інструмент – перегляд справ у порядку виключного провадження: Верховний суд переглядав ці справи. Не скажу, що цей інструмент був ефективним чи реально справедливим, тому що сама процедура була занадто складна, але юридично такий інструмент був. А після того, як відбулася 2010 року так звана «мала судова реформа» під керівництва Андрія Портнова, цю процедуру скасували», – зазначає Діденко.

Андрій Діденко
Андрій Діденко

Кілька разів активісти ініціювали розробку законопроектів, які могли б виправити цю несправедливість. Зокрема, Андрій Діденко нагадує про поданий п’ять років тому на розгляд Верховної Ради законопроект 2033а: його ухвалили у першому читанні і більше не розглядали, хоча сім разів включали до порядку денного.

«Це стосується осіб, які були засуджені за старим Кримінально-процесуальним кодексом. Бо у 2012 році з’явилися нові стандарти доказування: якщо особа, яка визнавала себе винною на стадії слідства, і ці признання були отримані під тортурами, на суді відмовляється від своїх свідчень, то суд не може брати до уваги ці свідчення. І ми ще тоді питали: як бути із тими людьми, чия вина ґрунтується виключно на признавальних свідченнях, отриманих під тортурами, і від яких ця людина на суді відмовилася. Це Рафальський (помер у колонії – ред.), Орлов, Панасенко, Суслов і багато інших засуджених без жодного шансу на перегляд справи справедливим судом», – пояснює правозахисник.

Інша спроба – законопроект 2107. За словами Андрія Діденка, таким чином намагалися запровадити такий механізм перегляду справ, як у Польщі: омбудсман має можливість ініціювати перегляд справи, якщо вона резонансна або за зверненням засуджених чи їхніх родичів.

«Але коли цей законопроект потрапив до парламенту і був зареєстрований, з’явились обмеження: один рік для засудженого і півтора року для омбудсмена – після того, як вирок набув законної сили. І ми не стали лобіювати цей законопроект, і він так і залишився без руху на стадії реєстрації», – каже він.

Також, як зазначає активіст, у парламенті зареєстрований законопроект про пенітенціарну систему 7337, що передбачає, зокрема, можливість умовного дострокового звільнення для довічно ув’язнених, але у правозахисній спільноті є зауваження до інших частин цього законопроекту.

Загалом Діденко сподівається, що новообрана Верховна Рада не залишить поза увагою несправедливо засуджених на довічне ув’язнення людей.

Напередодні виборів коаліція «Правозахисний порядок денний» звернулася до партій-кандидаток із пропозиціями щодо покращення ситуації з правами людини в Україні. Серед інших ініціатив там, зокрема, йшлося про реальну реформу системи виконання покарань і судову реформу.

Автор: Анастасія Москвичова; Радіо Свобода

«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Читайте также: