Східні кохання українок. розповіді не для романів

«…Я не здивуюся, якщо нас зараз знімають на камеру. Учора я знайшла під кріслом увімкнений диктофон. Малік (ім’я чоловіка) має пароль до моєї скриньки й перечитує всі листи. Відстежує по телефону, де я перебуваю. Уявляєш, син недавно заявив мені: «Мамо, як я можу тебе слухатися? Ти ж українка!» Він належить до мусульманського ордену. Його прислали сюди проповідувати. Їх перекидають по цілому світові. Вони готуються до відродження халіфату й заледве не чекають кінця світу. Він просто фанатик.»

Якось перебираючи в пам’яті коло своїх друзів, я зауважив, що серед них чимало жінок ще в студентські роки повиходили заміж за східних чоловіків або щонайменше тривалий час зустрічалися з ними. Усі їхні життєві історії чимось разюче схожі одна на одну та заледве не вкладаються в статистичний ланцюг. Іноді ж, найбільш колоритні, чимось неначе перегукуються з європейськими романами або східними поемами, хоча самі в них навряд чи колись потраплять.

Тегеранські модниці

«Останнє кохання в Цареграді»

-Алло? Лесь, це ти? Не дзвони мені більше. Я сама тебе потім наберу, – відповідає мені стурбований голос колишньої університетської приятельки.

Ми разом навчалися на тюркології. Потім Віка влаштувалася синхронною перекладачкою з турецької в заможну фірму. Поїздки до Стамбула, тусовки в ресторанах на березі Боспору, мандрівки на пароплавах. Зрештою, у Стамбулі вона й закохалася – відтоді я чую її голос лише по телефону. Чоловік Саші – турок, корінний стамбулець, причому багатій, власник хоч і невеликого, але прибуткового заводу, доходів з якого цілком вистачає, щоб збудувати віллу на березі того ж уславленого Боспору та курсувати знаменитою протокою між Сходом і Заходом на власній яхті.

Хасан старший за Віку майже на тридцять років. Утім мешкають вони не в Туреччині, а– в Україні, в одному з наших звичайних обласних центрів. Згідно з турецьким законодавством, кожен чоловік, бодай і в п’ятдесятилітньому віці, зобов’язаний відбути військову службу.

Як говорить стара приказка, що її особливо полюбляють цитувати турецькі націоналісти: «Кожен турок народжується воїном». Проте є одна умова, за якої від служби звільняють або відтерміновують її: ведення бізнесу за кордоном. Отож в Україні Хасан – власник великого ресторану. Віка допомагає йому в ділових справах.

Кожен турок народжується воїном

Щоправда, турецькі піддані зобов’язані на вимогу влади повертатися в країну, коли там війна.

– Хасана мобілізували на війну в Курдистан. Але начебто йому нічого не загрожує. Він старший за решту, служить десь у тилу й більшість часу валяється на нарах – іронічно розповідає мені Саша кілька років тому під час спецоперації турецьких військ у Курдистані з виходом на територію Іраку.

– А чому до тебе не можна телефонувати? – цікавлюся я.

– Мій чоловік дуже ревнивий, – сміється вона. – Він забороняє мені спілкуватися з іншими чоловіками. Якщо якось зателефонує тобі й почне розбиратися – сприймай спокійно. Не дивуйся.

– Ти ж розповідала, що він світський, не ортодоксальний мусульманин.

– Лесь, у тебе досі книжкові уявлення про світських турків. Насправді більшість із них такі ж ревниві й консервативні, як і традиційні мусульмани. До речі, ми вже чекаємо на ще одну дівчинку…

Першу вони з Хасаном назвали іменем улюбленої дружини пророка Магомета – Айше. Вряди-годи зі слухавки доноситься її то українське, то турецьке лепетання. Пригадуєте? «Аіша, Аіша, екутюрма…» – і досі лунає по наших ФМ пісня алжирського співака Халеда.

«Маджнун та Лейла»

-Розумієш, у нас після «совка» жінку опустили нижче плінтуса, понизили до рівня чоловіка, – пояснює мені свої почуття до колишнього коханого з Ірану ще одна українка. – Я також працювала перекладачкою у київській фірмі.

Якось шеф, сам даун повний, приводить свого компаньйона до нас у кабінет, тикає пальцем на одну з дівчат і каже: «А єта маі пєрєводчіци. Вот Альонка. Дурочка, но зато по англійскі харашо щьолкаєт». Уявляєш як принизливо? А східні чоловіки не такі. На ось, почитай його листи.

Мирослава виймає з файла дбайливо складені докупи роздруківки електронних повідомлень та передає їх мені. Написані доволі непоганою англійською, листи переповнені романтичними висловами та згадками героїв середньовічних перських поем. Узагалі, про вміння східних чоловіків залицятися можна писати романи.

– Ми починали з листування по інтернету. Алі розповідав мені історії про Маджнуна й Лейлу, переказував перські казки та просто фантастичні поеми про інших закоханих. Захоплювався моїми фотографіями, говорив стільки теплих слів, навіть цитував англійські переклади їхніх класиків, присилав світлини, де він з друзями мандрує високо в горах Ірану.

Також розповідав про їхні звичаї, пошану до жінок та дітей, пояснював багатоженство в ісламі: як справедливо вчинив Пророк, дозволивши чоловікам мати кілька дружин, щоб не було самотніх жінок. Але при цьому запевняв, що на практиці таких шлюбів трапляється небагато, і я залишуся для нього єдиною та найбажанішою на ціле життя.

Словом, від наших такої ласки не дочекаєшся. Потім ми кілька разів зустрічалися в Києві та за кордоном. Причому ці зустрічі мене нітрохи не розчарували. Він не вживає алкоголю, не курить, надзвичайно ввічливий.

– То що тебе стримало? Чому ти не вийшла за нього? – дивуюся я.

– Не наважилася. Ми вже збиралися одружуватися, і тут він почав викладати догми та канони ісламу…

Узагалі, згідно з нормами ісламу, а як відомо, ця релігія поєднує в собі й правничі норми мусульманського світу, або ж шаріат, виходячи заміж за мусульманина, жінка іншого віросповідання, може не навертатися в іслам. Навернення у віру Пророка при одруженні насамперед стосується чоловіків.

Проте в сімейному житті дружина ортодоксального мусульманина зобов’язана строго дотримуватися ісламських традицій: не покидати дім без його дозволу та не приймати гостей, жити в окремій частині дому, виконувати хатні обов’язки, а не підніматися вгору кар’єрними щаблями, виховувати дітей тільки одновірцями з чоловіком та слухатися свекрухи, яка перед заміжжям навіть може перевірити її на цноту.

Усе це неабияк налякало мою західноукраїнську приятельку, хоч і виховану в консервативній греко-католицькій родині. Іранець Алі писав їй відтоді ще не раз. Проте згадки про «Маджнуна та Лейлу» тепер дедалі частіше ставали в його листах символом розлуки. У поемах перських поетів Лейла для божевільного Маджнуна – насамперед образ недосяжної коханої, яку він нескінченно шукає, знемагаючи від страждань.

«Калинова сопілка»

Хай там як, а іншу мою приятельку іранське суспільство нітрохи не нажахало. Навіть навпаки – привабило. Щоправда, її чоловік належить до вкрай вузького кола майже світських іранців, які здобули високу освіту на Заході та походять з родин, що впевнено почувалися в країні й до ісламської революції 1979 року.

Хоча такі випадки й доволі рідкісні, та можна сказати, що Катерині Криконюк удалося в Ірані себе реалізувати. Удосконаливши за чимало років у цій країні фарсі, яку вивчала в університеті, вона стала чи не першим тлумачем українських авторів перською мовою. Скажімо, її переклад роману Оксани Забужко «Калинова сопілка» побачив світ кілька років тому в Тегеранському видавництві «Ней» (власне, і саме це слово перекладається з фарсі як «сопілка»). А остання робота, над романом Валерія Шевчука «Око прірви» готується до видання.

Катерині Криконюк подобається жити в Ірані, там вона перекла «Калинову сопілку» Забужко на фарсі

– У перському фольклорі є казка зі схожим сюжетом, де згублений рукою мачухи юнак, обертається на соловейка й сповіщає про вбивство. Це стало для мене одним із імпульсів до перекладу цього твору, – пояснює перекладачка, чому обрала для роботи саме «Калинову сопілку». – До речі, поки я працювала, у мене народилося аж двійко дітей.

Я мимоволі дивлюся на малих дівчинку та хлопчика, що невідступно крутяться біля Каті в її ошатній київській квартирі. Обоє володіють і перською, й українською. Старша Нікі, яка щойно ввічливо прочиняла мені двері й запрошувала в квартиру, вже ходить до школи.

– Важко взагалі було призвичаїтися до такої відмінної від нашої країни? – запитую я колишню одногрупницю.

–Добре знаючи мову та іранський соціум, я не відчувала особливого дискомфорту, коли переїхала жити до Ірану. Буденне життя там, як і всюди, має і хороші моменти, і не зовсім. Але позитивні фактори переважають. Може, тому, що я сприймаю сучасний Іран крізь призму його культурно-релігійної історії. Щодо політики, то це окрема тема.

Загалом кажучи, мене приваблюють у цій країні теплі родинні стосунки, багатий етикет щоденного спілкування, бажання людей допомагати й бути корисними. Це все лежить в основі ментальної програми пересічного іранця й на противагу надмірному європейському індивідуалізмові робить людину добрішою, більш співчутливою до страждань решти. Джерела Сходу беруть початок в долині Серця, а Заходу – в долині Розуму. Схід мене вабить дужче.

«Калинова сопілка» Забужко видана в Ірані

– А що скажеш про релігію? – цікавлюся я.

– Як відомо в Ірані панує шиїзм. Умовно, цю гілку ісламу можна назвати продовженням давньоіранських та зороастрійських релігійно-філософських уявлень. Завдяки шиїзму іранці зберегли свою самобутню культуру й традиції, незважаючи на нищівні навали арабів-бедуїнів під гаслом боротьби з невірними. Коли ж вивчаєш шиїзм ближче, то виникає далека асоціація з ортодаксальним православ’ям, де так само велику вагу має віра в чудо, так само релігійна міфологія рясніє оповідками про добрі вчинки святих, так само можна помітити надмірну, я навіть сказала б, фанатичну прив’язаність до зовнішніх обрядів і канонів.

Підпільник Малік

Остання моя співрозмовниця не менше захоплювалася літературою за «перську» перекладачку. А одним із її улюблених авторів ще за студентських років був Орхан Памук. Утім, моє завдання якомога завуалювати цю доволі дивну історію. З етичних міркувань, я не називатиму ні прізвища цієї приятельки, ні східної країни, з якою та пов’язала свою долю. «Бульварщина?» – запитає хтось. Нехай і так.

– Лізо, що відбувається? – запитав я її, сидячи в ресторані «Крим», що на Майдані. Моя закутана в хустину співрозмовниця вимкнула мобільний телефон і раз по раз нервово озиралася.

– – Олесь, я не здивуюся, якщо нас зараз знімають на камеру. Учора я знайшла під кріслом увімкнений диктофон. Малік (ім’я чоловіка) має пароль до моєї скриньки й перечитує всі листи. Відстежує по телефону, де я перебуваю. Уявляєш, син недавно заявив мені: «Мамо, як я можу тебе слухатися? Ти ж українка!» Я хотіла розлучитися з ним, казала, що не можу так далі жити. А він тепер підозрює, що в мене є коханець, запевняє, що любить мене, що ми тепер маємо бути все життя разом.

– Почекай, давай усе спочатку…

– Ми познайомилися п’ять років тому в друзів. Він мені дуже сподобався. Тоді заради нього я навіть навернулася перед одруженням в іслам. Річ у тому, що Малік надзвичайно релігійна людина. Але він належить до мусульманського ордену, братства Х. Його прислали сюди проповідувати. Їх перекидають по цілому світові. Вони готуються до відродження халіфату й заледве не чекають кінця світу. Він просто фанатик.

«Містика якась. Мабуть, начиталася в студентські роки «Чорної книги» Памука. Там теж ордени, братства…» – подумки вирішив тоді я.

А вже через рік дізнався від приятельки, що та заради дитини виїжджає з чоловіком в одну з європейських країн, куди його посилають і далі нести слово Корану…

Історії східного кохання вичав Олесь Кульчинський, сходознавець, TEXTY.org.ua