Як північ Чернігівщини готується зустріти окупанта: поки є зброя – продукти не зникнуть!
…Постаті в камуфляжі виринають нізвідки й оточують мене. Автомати напоготові, але «дивляться» у землю.
«Доброго дня! Покажіть ваші документи!». Поруч різко гальмує забрьоханий позашляховик, з нього «висипається» ще один гурт бійців…
Журналісти видання ТЕКСТИ побували на Півночі України, на одному з напрямків ймовірного російського вторгнення. Цей репортаж – про те, як живуть і почуваються українці у прикордонні напередодні можливої «великої війни».
Добрянка: «Тут такі болота, що жоден танк не пройде»
Оксана Коваленко, жителька селища Добрянка на півночі Чернігівщини, мешкає метрів за п’ятдесят від українсько-білоруського кордону. Її старовинна зрубна хата виходить вікнами на вулицю – колишній старий поштовий тракт. За нею – дім сусідки, а далі – кущі, непролазне болото і річка Немильня: природний кордон між Україною та Білоруссю.
Познайомилися ми з Оксаною дуже просто: я постукав у вікно найближчої обжитої хати від прикордонного стовпа.
«Інтернет і супутникові канали ми маємо, новини знаємо. Але себе не накручуємо. Я довіряю нашій армії та прикордонникам. У нас прикордонники дуже добрі», – згадує Оксана про своїх найближчих сусідів: підрозділ, який охороняє межу між державами, а отже, і весь північний край селища.
Оксана тримає на руках свою Герду – грайливе чорне цуценя. І неспішно розповідає, як їй живеться на кордоні.
«Тут такі болота, що жоден танк не пройде, – каже вона. – Торік вода розлилася так, що ми й город посадити не змогли».
Оксана народилася в Добрянці, але на іншому кутку. А цю хату біля кордону вони з чоловіком купили десять років тому: сподобалося місце. Тоді це була спокійна і зелена околиця.
«Тоді все було інакше. Обстановка на кордоні – інакша. Через цей прикордонний перехід люди ходили. Ми й не думали, що все так зміниться», – міркує Оксана.
І вона, і її чоловік, який долучився до розмови, запевняють: якщо почнеться вторгнення, вони боронитимуть свою землю.
«Але навряд чи тут щось буде», – припускає Оксана, доки цуценя намагається її лизнути в лице.
Український берег річки Немильня охороняють бійці в українському пікселі та при зброї. Протилежний берег – за два десятки метрів, там білоруська прикордонна застава. На якій не видно ні душі. Найближче білоруське село Піддобрянка – теж ніби вимерло.
«Сподіваюся, все буде добре!» – прощаюся з прикордонниками.
«Обов’язково!» – усміхається дівчина з автоматом. Прикордонників не фотографую, щоб не порушувати закон. Але прикордонні пси, які допомагають бійцям, не мають нічого проти фотосесії.
Любеч: «Поки є зброя – продукти не зникнуть!»
Любеч – сонне залите сонцем містечко на пагорбах. Підіймаюся на Замкову гору: тисячу років тому тут було городище, де збиралися на раду всі руські князі. Найвище місце в околиці, ще й мальовниче. Трав’яні кручі, Дніпро, й одразу за ним – Білорусь, яка в таку погоду проглядається на 15 кілометрів. Про стягування військ до кордону там не нагадує майже нічого.
Хоча західніше села Брагін, у білоруській Чорнобильській зоні відчуження, видніють чотири світлі споруди, схожі на паливні сховища або модульні склади баневого типу. Чи були вони там до російсько-білоруських «навчань»?
Пізніше на супутникових мапах я не знайшов жодних подібних споруд у тому напрямку. Отже, це щось, зведене в останні місяці?
Міжнародний проєкт The Centre for Information Resilience, який, зокрема, відстежує російську військову діяльність навколо українських кордонів, також виявив у районі Брагіна нову активність. Цю точку на мапі, приблизно за 10 кілометрів від українського Любеча, дослідники проєкту позначили як «пересування та спорудження військових об’єктів». Подивитися докази пересування техніки у Брагіні можна, знайшовши цю точку на карті https://maphub.net/Cen4infoRes/russian-ukraine-monitor
«Наразі ми маємо трохи більш як 410 позначок на нашій карті, які показують нарощування сил і розташування специфічного обладнання вздовж кордонів України», – повідомив The Centre for Information Resilience ввечері 21 лютого.
Вдивляюся в західний обрій, намагаюся розгледіти якісь деталі. Роблю кілька світлин, відео та спускаюся до головної вулиці містечка.
Двоє жителів Любеча, Юрій та Степан, стоять під постаментом з радянським танком і обговорюють останні новини.
«Ви записуєте? Я хочу подякувати Зеленському і нашій владі за їхню роботу. При Порошенку, з такими розкладами, в нас би тут вже війна була!..» – відповідає мені Юрій.
Цей кремезний та іронічний поліщук з пронизливим поглядом ховає усмішку в пишних вусах. Незрозуміло, приймати його слова за чисту монету чи за жарт.
Питаю, їх, що вони робитимуть в разі можливого вторгнення.
«Та вони не полізуть», – прогнозує Степан, махаючи рукою з самокруткою в бік Гомеля.
«Якщо полізуть – оборонятись будемо! – запевняє Юрій. – Карабін я на Новий рік купив. А вчора набрав патронів, на кабана», – розповідає він.
Цікавлюся, чи скуповують у Любечі гречку, сірники, свічки та консерви.
«Може, і скуповують… Але я так рахую: гречка в нас – 55 гривень за кіло, а патрон – 45 за штуку», – ділиться Юрій розрахунками. І видає: «Поки є зброя – продукти не зникнуть!»
Простягає мені на прощання здоровенну п’ятірню, якою можна гнути підкови.
У продуктовому магазині продавчиня від руки переписує цінники. Каже, що після перших новин про можливу війну покупці активізувалися, але ажіотажу не було. Значно помітнішим є зростання цін, каже вона. Спершу подорожчали білоруські товари. Потім – білоруське пальне на АЗС. А тоді – й усе інше.
«Ми не боїмося і виїжджати нікуди не будемо», – усміхається жінка, поправляючи товар на вітрині.
Мешканці прикордонного містечка йдуть у своїх справах, мружаться від сонця, нікуди не поспішають. Але рівно доти, доки я не пристаю до них з фотокамерою та з розмовами про вторгнення.
«Я не можу говорити, правда! Ми біжимо, бо нам піч топити треба!» – відмахується від мене молода жінка з дитиною та з каністрою води на возику. Сонце припікає дедалі більше, жінка прискорює крок.
Тут ситуація миттєво змінюється.
«Покажіть ваші документи!»
Постаті в камуфляжі виринають нізвідки й оточують мене. Автомати напоготові, але «дивляться» у землю. «Доброго дня! Покажіть ваші документи!» Поруч різко гальмує забрьоханий позашляховик, з нього «висипається» ще один гурт бійців.
Командир українського прикордонного загону спершу назвався сам, а тоді ретельно перевірив і сфотографував мої посвідчення та паспорт. У кінці короткої розмови хлопці в пікселі вже знали, який репортаж я пишу, про що розпитую мешканців, чи планую виходити за межі населених пунктів, яким транспортом приїхав та в якому готелі ночуватиму.
Я щиро подякував прикордонникам за сумлінну роботу. Щойно сховав документи – український підрозділ розчинився у провулках Любеча, наче його й не було.
Прикордонники зупиняли та перевіряли мене ще кілька разів: у кожному без винятку прикордонному селі та містечку, де я ходив і розбалакував місцевих. Але після перевірки ніхто не перешкоджав журналістській роботі. Ба більше, кожна така розмова поліпшувала мені настрій: про північний український кордон дбають дуже добре. Значно краще, ніж я міг уявити.
«Віримо в нашу армію. І самі насторожі»
«У нас біля кордону – настрої в людей різні. Тут не лише українці живуть. Є багато росіян-старообрядців, є й білоруси. Тому дехто любить Росію і дивиться в той бік. От я українка, мій чоловік – росіянин. Але я його перевиховала!» – каже Марина, яка мешкає поблизу станції Горностаївка в селищі Добрянка і все життя пропрацювала медсестрою у прикордонні. Ми йдемо бічною вуличкою, де замість асфальту – вкатана лісова піщана земля й калюжі, з яких п’ють воду сільські качки.
«МІЙ ЧОЛОВІК – РОСІЯНИН. АЛЕ Я ЙОГО ПЕРЕВИХОВАЛА!»
Щоб менше перейматися через військову загрозу, Марина нагадує собі, як змінилася за останні роки українська армія. Та й сама – намагається бути пильною.
«Коли я на кухні, або щось роблю вдома – завжди вмикаю наші телеканали або Youtube. І знаю все, що у світі робиться. Буває страшно. Але ми віримо в нашу армію. І самі теж насторожі. Дивимося, щоб ніде не було ніяких чужинців, незнайомих людей», – розповідає місцева жителька вже після того, як побачила моє журналістське посвідчення.
Марина розуміє, що її медичний досвід може стати у пригоді. Але, зізнається, місцева влада не збирала в їхньому селищі медпрацівників на інструктаж на випадок вторгнення. Що робити в разі тривоги, чи буде евакуація, чи є в Добрянці укриття, крім власних льохів – теж ніхто з влади людям не розповідав, каже моя співрозмовниця, доки я йду з поруч із нею до крамниці.
«ЩО РОСІЯ ЗАЛИШАЄ ПІСЛЯ СЕБЕ? ВОНА ВСЕ РУЙНУЄ»
У крамниці за декілька гривень роблять чай. Інша місцева жителька п’є паркий напій з пакетиком і усміхається на мої розпитування.
«Да нашо оборонятися! Хай хоч китайцы нас завоююць, хуже вже не будець!» – відповідає вона сумішшю російської мови та місцевого поліського діалекту.
«Он нємцы скільки воювали, а потім здалися – і зараз гарно жывуць. А з Росією в нас войни не будець», – робить несподіваний висновок. Останні події на Донбасі вона вважає «іншою історією».
«До Чернігова росіяни не дійдуть! Ми їх не пустимо»
Горностаївка – одна з найпівнічніших залізничних станцій України. Охайний і абсолютно порожній зал очікування. Над ним – дерев’яний герб України та синьо-жовтий прапор на вершечку. Звідси ще два кілометри колій через сосновий ліс – і кордон. Один-два рази на добу сюди прибувають пасажирські потяги з Білорусі. Їх одразу оточують українські спецпідрозділи та пропускають далі лише після ретельного прикордонного контролю.
Українці, жителі прикордонних Горностаївки, Добрянки та Олешні, теж добираються сюди залізницею. Для них ходить химерний транспорт: раритетний локомотив ЧМЕ3, який тягне за собою один-єдиний старий залатаний плацкартний вагон. На початку лютого це диво техніки пару днів не ходило. І причина – не в поломках. Місцеві мешканці говорили між собою, що сполучення припиняли через загрозу російського вторгнення.
Максим, чернігівський залізничник, який підвіз мене своєю автівкою до кордону, не знає, як реагувати на новини. І не виключає, що йому теж доведеться воювати.
«Розумієте, я теж думав поїхати на захід України, як багато хто зробив. Посадити в машину дружину, малого, кота – і туди. У мене навіть родичі є на Прикарпатті. Але потім таки залишився вдома. Я ж залізничник, отже – військовозобов’язаний. Коли буде мобілізація, мене покличуть з першою чергою», – міркує Максим.
І несподівано додає:
«До Чернігова росіяни все одно не дійдуть! Ми їх не пустимо. Єдина проблема – ракети…», – визнає він.
І частину дороги роздумує вголос про те, коли ж Росія від нас відчепиться.
Чернігів: «Зброю і набої купують частіше»
Чернігів – найпівнічніший обласний центр України. Звідси до Білорусі – 60 кілометрів, до Росії – 90.
Поки Москва збирає війська на захід, північ і схід від Чернігова, а через нього може пройти (за даними західних розвідок) одна з ліній можливого наступу – життя в цьому древньому, красивому і дуже спокійному містечку майже не змінилося, каже мені ветеран війни на Донбасі, а нині аналітик фонду «Повернись живим» Антон Муравейник.
«Хтось панікує. Хтось – іде в громадський активізм, проходить курси, допомагає армії. Але більшість – залишається байдужою. Це специфіка нашого міста», – визнає він.
Але пригадує докорінні зміни, які почалися у місті у 2014 році.
«Після початку війни на Донбасі в нас тільки поповзли чутки про підготовку якоїсь «народної республіки» в Чернігові… Як на центральну площу вийшло близько двох тисяч осіб з українськими прапорами. Багато хто взяв з собою мисливську зброю. Але вона залишилась у багажниках автівок: на щастя, не згодилася. Відтоді проросійські сили тут не висуваються», – розповідає Антон, доки ми сидимо в кав’ярні в середмісті.
Нині ж вплив Кремля у місті виражається переважно в інформаційно-психологічних спецопераціях (ІПСО): це фейкові акаунти в соцмережах, які сіють паніку. А паралельно – кібератаки на банки. За спостереженнями Антона Муравейника, всі ІПСО в регіоні «чітко збігаються з напрямками ймовірного наступу».
Антон каже, що частина чернігівців узялися скуповувати продукти, наповнювати «тривожні валізки». Проте головний рекорд продажів у місті поставили зброя і набої.
Зброю та набої протягом уже двох місяців купують частіше, це підтвердили в чернігівському магазині «Сафарі».
«Попит зріс через відому ситуацію на кордонах, – каже мені продавець зброярні. – Люди не лише купують, а й цікавляться в нас, як оформити дозволи на зброю. Покупців стало значно більше. Але я б не сказав, що стоять черги, закінчився товар чи ми не справляємося». Це підтверджують і в інших збройних магазинах міста.
Антон Муравейник ділиться своїми спостереженнями:
«Магазини зброї за місяць зробили, мабуть, річний виторг. Власники зброї ходять на курси, записуються у резерв територіальної оборони. Тому, якщо Росія сунеться сюди…»
Тут за вікном пролунало кілька пострілів. І через інтервал – ще кілька.
«Там якийсь мітинг… Прапор – наш», – каже дівчина-бариста, визираючи у вікно. Виявилося, ми чули залп у пам’ять про полеглих під час виходу з Дебальцевого…
За кілька днів в усьому Чернігові запланували увімкнути сирени для навчальної тривоги.
«Ви знаєте, куди бігти, якщо справді почнеться? Де найближче бомбосховище?» – питаю в баристи. «Не уявляю», – чесно відповідає вона.
Курси виживання і «бункер зі зброєю»: «Чернігів чинитиме опір!»
Після цієї розмови не минуло і пів години, як я спустився в капітальний підвал одного із сусідніх будинків. За броньованими дверима побачив цілий арсенал: від автоматів до гранатометів, переносних зенітно-ракетних комплексів, а ще безліч набоїв, снарядів та мін…
Більшість цієї колекції – знешкоджена зброя, так звані «масово-габаритні макети». Є й кілька легальних бойових «стволів»: вони надійно заховані в сейфах. Тут розташований центр спеціальної підготовки «Вовкулака»: це об’єднання ветеранів, інструкторів та підприємців, які допомагають підвищувати кваліфікацію військовим, а цивільних – навчають виживати в умовах війни та надзвичайних ситуацій. Ті, хто цікавиться подібними курсами, здебільшого чули про «Вовкулаку»: його знають далеко за межами Чернігова.
Дмитро Павленко, інструктор та один з лідерів центру «Вовкулака», погодився провести екскурсію. Показуючи зброярню, віртуальний тир і тренажерний зал, Дмитро зізнався, що здавна цікавився військовою справою, пройшов низку західних та українських спеціальних курсів, займався самоосвітою.
Дмитро Павленко показує навчальні боєприпаси і розповідає про тренінги. Фото автора
«Військової навчальної літератури в мене трохи більше, ніж у бібліотеці Міноборони», – цілком серйозно говорить Дмитро.
З початку українсько-російської війни він пішов з першою хвилею контрактників: служив у 1-й танковій бригаді, повернувся з фронту у 2019 році.
«На курсах для цивільних ми вчимо виживати в надзвичайних ситуаціях. Навчаємо домедичної допомоги, самозахисту й основ стрілецької підготовки. Маємо постійні волонтерські проєкти – це курс, адаптований для молоді від 14 років. Такі заняття з дітьми були дуже важливими для мене самого: вони допомогли соціалізуватися після фронту і нарешті перейти на цивільні рейки, – зізнається інструктор і ветеран-танкіст. – Бо до цього бували дні, коли я не хотів нікого бачити: сидів на кухні й думав лише про те, щоб повернутися у військо».
Дмитро впевнений, що в разі «великої війни» його одразу покличуть до ЗСУ, враховуючи бойовий та інструкторський досвід. Тому зараз не марнує часу, намагаючись навчити якомога більше людей.
«У людей зазвичай немає жодного плану дій в екстремальній ситуації. Раніше в Чернігові ця тема була цікава одиницям, може, десяткам… Але за останній місяць через наші курси пройшли декілька сотень людей. З початку війни – це тисячі. Так, є дисципліни, які можна вивчати лише військовим», – каже Дмитро, налаштовуючи здоровенну навчальну пускову установку ПЗРК «Ігла».
«Зараз, коли маємо загрозу війни, ми зосередилися на навчанні цивільних. Але багато хто з них, пройшовши наші курси, отримує мотивацію рухатися далі: наприклад, йти в тероборону».
Раніше до розвитку територіальної оборони в Чернігові майже нікому не було діла, крім окремих ентузіастів. Але потім цим несподівано зацікавилася влада.
«Було величезним сюрпризом, що обласна влада згадала про це і виділила на тероборону 10 мільйонів гривень, і ще три – міська влада Чернігова, – каже Дмитро. – Я розумію, що це піар. Але такий піар зараз на часі. Якщо дійсно буде спроба росіян піти через Чернігів – вони таки дістануть опір!»
Дмитро кілька разів переривав розмову зі мною, щоб відповісти на дзвінки та призначити чергове заняття.
Автор: Євген Солонина; ТЕКСТИ
