Кого та як судять за інформаційну співпрацю з російськими окупантами

За два з половиною роки від початку повномасштабного вторгнення Служба безпеки України зареєструвала понад 300 проваджень у справах про організацію політичних заходів та інформаційну діяльність в інтересах окупантів. Частина цих справ припадає на так званих медіаколаборантів — колишніх українських журналістів і блогерів, які почали прославляти окупаційну владу.

Питання, як розслідувати медійне пособництво державі-агресору, перед українськими правоохоронцями постало з 2014 року. Як слідчі кваліфікували дії інформаційних спільників РФ до 2022 року і що змінилося зараз, — читайте у матеріалі видання «Ґрати».

Поміняв Київ на «ДНР» і героїзує окупантів: історія телеведучого 

7 березня 2014 року. Російські окупанти в Криму блокують українські військові бази і готуються до проведення так званого «референдуму» про статус півострова, щоб незаконно його анексувати. В Києві суд заарештував Павла Губарєва — самопроголошеного «губернатора» Донецької області, якого напередодні у його донецькій квартирі затримала СБУ. У Донецьку ще проходять як проросійські, так і проукраїнські акції, хоча завезені росіяни та місцеві прихильники РФ уже намагаються захоплювати адміністративні будівлі.

На українських телеканалах триває акція «Єдина країна — Единая страна». Глядачам каналу «Україна» про єдність розповідає, зокрема ведучий, уродженець Донецька Олександр Мозговий. Він наголошує, що Київ для нього вже став другим рідним містом, тут у нього багато друзів з різних регіонів, з якими йому «немає чого ділити».

«Мені здається, що зараз треба менше говорити про єдність, настав час єдино мислити. І тоді ми завжди знайдемо спільну мову, — розмірковує ведучий російською.

Олександр Мозговий. Фото: Андрій Бутко, Вікіпедія

Олександр Мозговий на каналі «Україна» тривалий час вів ранкові новини. На відміну від вечірніх випусків, вони були україномовними. Мозговий не виявляв жодних проросійських поглядів, був привітним і ввічливим з усіма, пригадує його колега тих часів Альона Лунькова.

Журналістка запамʼятала ефір 20 лютого, у день розстрілу на Інститутській: вона вмикалася з центру Києва, а Мозговий був ведучим.

«Я стою на точці перед включенням, перевіряю звʼязок зі студією. У цей час підходять до нас ті, кого потім назвали «чорною ротою» «Беркуту», і кажуть: «Уйобуйте отсюда». Я не збиралася нікуди йти. Починається випуск новин, я вже чую розгін музики [заставки]. Знову підходять беркутівці, і мене оператор бере за рюкзак і забирає в машину, бо вже чутно постріли. Мозговий тоді в ефірі сказав: «Щойно на звʼязку була наша журналістка, а тепер вона зникла». Мені одразу почала телефонувати мама, директорка каналу, всі переймалися, що там взагалі відбувається», — розповідає Альона Лунькова.

Мозговий пропрацював на каналі «Україна» до вересня 2015 року. Війна на сході України вже йшла повним ходом. Ведучий називав бойовиків терористами — зокрема, коли розповідав про початок боїв за Донецький аеропорт. Згодом каявся: «Вуста таки замарав».

Допис із вибаченнями Мозговий опублікував у жовтні 2015 року з підконтрольного бойовикам Донецька — він переїхав туди кількома місяцями раніше і одразу почав висвітлювати становлення так званої «республіки». Працював на каналі «Первый республиканский», вів пропагандистські концерти, які прославляли самопроголошену «владу». У квітні 2020 року похизувався новим російським паспортом. А з 2022-го перейшов працювати на російський «Первый канал». Тут він веде рубрику «Мы живы!» — обʼїжджає захоплені росіянами українські території. Підпис до одного з сюжетів обіцяє розповідь про те, як «місцеві жителі виживали під окупацією нацистів».

Про переїзд Мозгового до Донецька та початок інформаційної співпраці з керівництвом так званої «ДНР» писало профільне видання «Детектор медіа». Увагу громадськості до цього факту привертав і блогер Денис Казанський, який постійно висвітлює перебіг подій на окупованій частині Донеччини. Проте в Офісі Генерального прокурора України «Ґратам» повідомили, що «слідчими Головного слідчого управління СБУ не здійснюється досудове розслідування відносно згаданої особи». А подібна справа —  виключно підслідність СБУ.

Державна зрада та посягання на територіальну цілісність: справи про інформаційну співпрацю до ухвалення закону

Як притягати до відповідальності за інформаційну роботу в інтересах РФ? Це питання постало ще у 2014 році. Адвокатка і медіаюристка «Платформи прав людини» Людмила Опришко пояснює: зазвичай до повномасштабного російського вторгнення слідчі кваліфікували такі дії як публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу  частина 2 статті 109 Кримінального Кодексу, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України  стаття 110 ККчи державну зраду  стаття 111 КК.

У 2014 році, уже під час антитерористичної операції на сході України, Верховна Рада у кілька етапів внесла зміни до цих статей. Зокрема, депутати зменшили покарання за публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу з 5 до 3 років обмеження або позбавлення волі. А ось покарання за державну зраду, навпаки, посилили. Якщо раніше мінімальна санкція була 10 років позбавлення волі, то стала 12 років. Також за всіма трьома статтями законодавці передбачили можливість конфіскації майна.

Саме державну зраду слідчі намагалися довести у двох резонансних справах минулих років, в яких фігурували медійники.

Руслан Коцаба. Фото: Галина Дорош, Радіо Свобода

У січні 2015 року на тлі боїв у за Дебальцевський плацдарм блогер з Івано-Франківська і позаштатний кореспондент телеканалів ZIK і 112 Руслан Коцаба опублікував звернення до президента України, у якому закликав чинити збройний опір мобілізації. Невдовзі проти нього СБУ відкрила справу за державну зраду і перешкоджання діяльності Збройних сил. У травні 2016 року Івано-Франківський міський суд визнав блогера винним у перешкоджанні діяльності ЗСУ та виправдав за звинуваченням у державній зраді. Суддя Олеся Зеленко тоді наголосила в вироку, що склад злочину «державна зрада» передбачає «умисне надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України». А будь-яких доказів, що Коцаба робив публічні виступи умисно саме заради допомоги іноземній державі в підривній діяльності проти України, обвинувачення не надало. Разом з тим, як встановила суддя, своїм зверненням до Порошенка Руслан Коцаба закликав українців, «як опосередковано через особистий приклад, так і безпосередньо відмовлятися від мобілізації» і усвідомлював кримінальну відповідальність за такі дії. Подібні заклики «є однією із форм перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України в частині здійснення ними своєї головної функції оборони держави», йшлося в вироку суду.

Коцаба отримав 3,5 роки позбавлення волі, але Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував вирок. Колегія суддів послалася на те, що Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за публічні заклики до захоплення державної влади, здійснення теракту чи підпалу, але не передбачає відповідальності за публічні заклики до перешкоджання ЗСУ.

«Колегія суддів вважає, що вищевказані дії обвинуваченого … щодо публічного заклику до відмови від мобілізації не були спрямовані на перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період, а були пов`язані з реалізацією ним його права на свободу слова та вираження поглядів, яке гарантоване ст. 34 Конституції України та ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», — такого висновку дійшли судді Олександр Васильєв, Володимир Гандзюк і Микола Кавацюк.

Згодом Вищий спецсуд скасував ухвалу апеляційної інстанції. Справу повернули на новий розгляд — зрештою вона опинилася у Коломийському міськрайонному райсуді. У березні 2023 року Коцаба виїхав до США і подав документи для оформлення статусу політичного біженця. Справу суд розглядає уже без нього.

Кирило Вишинський. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

У травні 2018 року в Києві був затриманий Кирило Вишинський — керівник інформагенції «РИА Новости — Украина». Слідчі СБУ повідомили йому про підозру в державній зраді. За версією слідства, Вишинський навесні 2014 року виїжджав до Криму для проведення підривних інформаційних акцій. Згодом до обвинувачення додали ще кілька статей, зокрема дії, спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу та посягання на територіальну цілісність України.

Вишинський провів за ґратами 1 рік 3 місяці. Наприкінці серпня 2019 року його звільнили з-під варти для участі в обміні з Росією у форматі 35 на 35. Після звільнення з-під варти Вишинський обіцяв повернутися в Україну і доводити невинуватість у суді, але так цього не зробив. У листопаді 2019 року він повідомив журналістам, що не може приїхати на суд через «стан здоровʼя». Вироку в його справі немає досі.

Експерти організації «Платформа прав людини» проаналізували судову практику щодо кримінальної відповідальності за поширення інформації в інтернеті з 2014 до 2018 і з 2019 до вересня 2022 року. Загалом у звіті йшлося про 13 статей Кримінального кодексу, серед яких «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу та повалення державної влади», «Державна зрада», «Пропаганда війни» тощо.

З 2014 до 2018 року у 80% справ суди призначали умовні вироки: засуджених звільняли від покарання з випробувальним терміном. З січня 2019 до вересня 2022 року умовних вироків дещо поменшало, але все одно їх було понад половину від загальної кількості — 66,7%. Автори звіту писали, що у більшості випадків обвинувачені підписували угоди про примирення або визнання вини, і це давало їм можливість отримати умовний вирок.

Також автори звертали увагу на те, що в більшості проаналізованих статей Кримінального кодексу пропонується доволі вузький вибір покарання: як правило, обмеження або позбавлення волі. Часто подібні покарання суди вбачали непропорційними шкоді, завданій від поширення забороненої інформації. Тож автори звіту пропонували законодавцю запровадити альтернативні види покарання: суттєві штрафи, громадські або виправні роботи тощо.

«Підриває національну безпеку України»: як зʼявилася відповідальність за інформаційний колабораціонізм

Проросійські активісти в Сімферополі, листопад 2014 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Необхідність запровадити окрему відповідальність за колабораціонізм, тобто співпрацю з окупантами, в суспільстві обговорювали всі роки після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі.

24 лютого 2021 року, рівно за рік до початку повномасштабного вторгнення, у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт «про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність»). Його співавторами стали здебільшого депутати від «Слуги народу» та окремі представники інших фракцій і позафракційні депутати.

У пояснювальній записці співавтори вказували, що низка громадян України та юридичних осіб «сприяли чи продовжують сприяти РФ у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України». А деякі особи, причетні до колабораціонізму, продовжують претендувати на високі посади в Україні. Також автори додали, що колабораціонізм як явище підриває національну безпеку України. А постконфліктне врегулювання неможливе без встановлення справедливості.

«Даний законопроєкт покликаний обмежити доступ до зайняття посад, до посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування, строком на 15 років та передбачити інші відповідні покарання для осіб, які співпрацювали з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією та/або її збройними чи воєнізованими формуваннями, а також можливість ліквідації юридичних осіб, уповноважені особи яких здійснювали таку співпрацю, шляхом встановлення кримінальної відповідальності за відповідні діяння», — йшлося в пояснювальній записці.

Ухвалила закон Рада вже під час повномасштабного вторгнення — 3 березня 2022 року. Він набув чинності 15 березня. Так у Кримінальному кодексі України зʼявилася стаття 111-1 «Колабораційна діяльність». Вона запроваджувала відповідальність за різні склади злочину: від постів у соцмережах із запереченням агресії до зайняття посад в окупаційній владі та так званих «правоохоронних органах» і «судах».

Частина 6 цієї статті передбачає покарання за «здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або окупаційною адміністрацією». Під інформаційною діяльністю законодавці розуміють «створення, збирання, одержання, зберігання, використання та поширення відповідної інформації».

«Нова стаття більш підходить для таких випадків (роботи українських журналістів в інтересах РФ — Ґ), ніж стаття про державну зраду. Стаття про державну зраду тяжча, довести провину за нею набагато складніше. Багато журналістів, можливо, погодилися з тим, що змінилася фактична влада і почали працювати на нову владу. Довести, що вони цілеспрямовано підривали суверенітет, територіальну цілісність, інформаційну безпеку України, дуже складно», — пояснює правозахисниця Людмила Опришко.

Від директора водоканалу до псевдосвященника: хто отримує вироки за інформаційну співпрацю з державою-агресором

Російська пропаганда в селищі Козача Лопань на Харківщині, вересень 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

З березня 2022 року до серпня 2024-го слідчі Служби безпеки України зареєстрували понад 300 проваджень за частиною 6 ст. 111-1 Кримінального кодексу України, відповіла на запит «Ґрат» заступниця начальника Управління взаємодії із ЗМІ та громадськістю СБУ Ольга Снігир. Слідчі відправили до суду 109 матеріалів з обвинуваченням 128 людей. Варто зазначити, що, крім, інформаційної діяльності, частина 6 статті 111-1 передбачає відповідальність за організацію і проведення політичних заходів. Тобто тут статистика спільна.

Пошук у Єдиному державному реєстрі судових рішень видає понад 30 вироків саме за інформаційну діяльність в інтересах РФ. Аналіз цих справ дозволяє виокремити деякі тенденції.

Оскільки поняття інформаційної діяльності у статті трактується досить широко, то й фігурантами справ стають люди дуже різних професій — не тільки журналісти чи блогери. Наприклад, житель окупованої частини Запорізької області Олег П. очолив створене окупантами підприємство «Бердянськводоконал». Але Галицький райсуд Львова заочно призначив йому покарання 11 років позбавлення волі не за сам факт роботи на окупантів, а за те, що на своїй «посаді» розповідав в інтервʼю, що реновації на підприємстві стали можливими лише завдяки «шефській допомозі» від Тверської області РФ.

Мешканка Ізюма Людмила М. працювала на «Укрпошті», а в період російської окупації очолила відділення створеної росіянами «Почты Изюма». Справу проти неї відкрили за те, що на своїй «посаді» вона отримувала від керівництва і наказувала поштарям розносити пропагандистські видання «Харьков Z» і «Комсомольская правда». Людмилу М. затримали в травні 2023 року, а в червні 2024-го Дзержинський райсуд Харкова засудив її на 5,5 років позбавлення волі. Суддя врахував щире каяття обвинуваченої і «вчинення кримінального правопорушення-злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних та інших обставин», тому призначив їй покарання нижче за мінімальне.

За інформаційну діяльність був засуджений і житель села Андріївка Бучанського району Київщини Микола Є. Він носив рясу, але не мав відношення до церкви. Місцеві мешканці свідчили у суді, що коли Макарів окупували російські військові, Микола Є. вказував їм, у яких будинках живуть заможні люди і кого можна обікрасти. Також чоловік освячував військову техніку росіян та на кілька днів пустив до себе жити.

У суді Микола Є. заперечував провину і розповідав, що контактував з російськими військовим двічі. Уперше вони прийшли до нього до хати і побили, а вдруге забрали і повезли до односельців, яких росіяни схопили раніше. Він попросив відвести його назад до будинку по ліки, взяв ліки і повернувся назад. Наступного дня, за словами підсудного, російські військові випустили всіх затриманих жителів Андріївки. Але суд визнав обвинуваченого винним, дослідивши покази інших свідків.

Зокрема, вони стверджували, що обвинувачений ходив з хрестом зустрічати російську колону. Також бачили, як Микола вказував росіянам на будинки заможних жителів. Суд присудив обвинуваченому 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за двома складами злочину — передачу матеріальних ресурсів незаконним збройним формуванням  частина 4 статті 111-1 ККта здійсненні інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором  частина 6 статті 111-1 КК. Захист подав апеляцію на вирок, її розгляд почнеться 23 жовтня.

Юрій Подоляка. Фото: РІА Новості

Є вже вироки і проти помітних фігур російської пропаганди. Блогер Юрій Подоляка у грудні 2023 року заочно отримав 12 років вʼязниці за звинуваченням в інформаційній діяльності та виготовленні матеріалів, у яких міститься виправдовування російської агресії  частина 2 статті 436-2 КК. Зарічний районний суд Сум дослідив усі 37 записів, які Подоляка опублікував на своєму Youtube-каналі до того, як канал заблокували. І дійшов висновку, що у кожному відео обвинувачений надавав хибну інформацію про ведення бойових дій, підтримував загарбницьку політику РФ і дискредитував українську владу.

Зокрема, блогер стверджував, що на території України зараз ведеться війна між Росією і США і що в цій війні переможе Росія. Захисниця Подоляки Євгенія Нікітченко намагалася оскаржити вирок, але у травні цього року суд повернув скаргу апелянтці «у звʼязку з неусуненням недоліків».

У листопаді 2023 року Галицький райсуд Львова оголосив вирок у справі Юлії Лозанової — на російських пропагандистських каналах вона відома як Юлія Вітязєва. Лозанова-Вітязєва народилася в Одесі, закінчила там юракадемію, але у 2015 році переїхала до Москви. Там вона працювати в інформаційному агентстві News Front та невдовзі стала його співвласницею. Агентство News Front перебуває під санкціями США за поширення російської пропаганди.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Вітязєва в Telegram-каналі почала постити заклики допомогти російській армії, працювала на ресурсі «Сольвьев Live». У ефірах вона називала українців «рагульем» і розповідала, що у росіян буде «новий день перемоги».

«Ми прийдемо до цієї перемоги, більшість із нас, ми вже будемо сивими, у фігуральному сенсі цього слова, не тому, що це станеться через 50 чи 20 років, бо ми посивіємо від пережитого. І ми матимемо новий день перемоги, який, мені здається, вже всі зрозуміють, чому це свято завжди зі сльозами на очах», — це одне з висловлювань Вітязєвої, наведене у вироку.

Ухвалюючи рішення щодо Вітязєвої, суд дослідив також результати портретної експертизи. Відповідно до них, зображення з публічних виступів блогерки, зокрема, в програмі «Вечер Z», збігаються з цифровою версією облікової картки, яку надано для порівняльного аналізу. Тобто на відео одна й та сама особа. Суддя встановив також, що Юлія Лозанова у 2011 році отримала паспорт громадянина України, а у 2014 році — паспорт для виїзду за кордон, тому у справі вона проходить як громадянка України. Блогерці заочно присудили 11 років позбавлення волі.

Складнощі розмежування та тяжкі заочні вироки: інші тенденції

Онисія Синюк. Фото: ZMINA

Юристка-міжнародниця за фахом, правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк ретельно досліджує справи щодо колабораціонізму і є співавторкою кількох звітів. Експертка зазначає, що широке трактування і досить вузька санкція — від 10 до 12 років позбавлення волі з можливістю конфіскації майна та позбавленням права обіймати певні посади — створює проблему співмірності покарання.

«Наприклад, є люди, які продукують, виробляють контент, мають свої ресурси, як Юлія Вітязєва. А є поштарки, які розсилали листівки, які їм видали в адміністрації. Чи комунальники, які обіймали не керівні посади і давали коментарі російським медіа про те, що «Росія прийшла і тут все добре». Це, звичайно, так само є порушенням. Але чи є воно співмірним і потребує покарання від 10 до 12 років позбавлення волі?», — каже Онисія Синюк.

Вона також виокремлює інші помітні риси у судовій практиці покарання за інформаційну діяльність у співпраці з РФ. Одна з них: розгляд виглядає більш змагальним, а вироки є менш суворими, коли процес очний, а не in absentia (заочний, без участі обвинуваченого).

Наприклад, у тому ж вироку очільниці відділення пошти в Ізюмі суд переказав її позицію: пішла працювати на пошту, щоб прогодувати дитину. А в вироку Вітязєвій інший суддя взагалі не прописав позиції сторін захисту та обвинувачення.

«Коли є обвинувачений, він може чітко пояснити, якою була мотивація дій, чи були засоби тиску, залякування, обставини того, що відбувалося на окупованих територіях. І на основі цього адвокат може побудувати стратегію захисту. У справах in absentia у захисника обмежений простір для мотивації. Він будує свою стратегію на загальних підставах. Також, коли людина відсутня, суди можуть сприймати цей факт як додатковий доказ її вини — що вона не перебуває на підконтрольній території і не намагалася виїхати з окупації», — зауважує Онисія Синюк.

За підрахунками організації ZMINA, заочно суди розглядають понад половину (52%) справ за частиною 6 статті 111-1 Кримінального кодексу.

Інша тенденція — складнощі розмежування тих чи інших правопорушень. На цьому наголошує також адвокатка і медіаюристка «Платформи прав людини» Людмила Опришко. Одночасно зі статтею «Колабораційна діяльність» Верховна Рада додала до Кримінального кодексу статтю 436-2 «Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників». Частина 2 цієї статті передбачає відповідальність за виготовлення і поширення матеріалів, які виправдовують російську агресію. Але там максимальне покарання — 5 років, а не 12.

Також для справ про інформаційну діяльність характерні тривалі терміни тримання під вартою. Наприклад, псевдосвященник із Бучанського району на момент вироку пробув під арештом майже 2 роки.

У переважній більшості справ за частиною 6 статті 111-1 поряд з основним покаранням суди застосовують конфіскацію майна.

Колишній директор телебачення і оператори: справи маріупольських «медіаколаборантів» 

Андрій Кіор. Фото: сайт міста Маріуполя

Якщо серед засуджених за інформаційну діяльність в інтересах РФ далеко не всі журналісти, то можна помітити і іншу тенденцію. Далеко не завжди журналістів судять саме за інформаційний колабораціонізм.

У грудні 2023 року Жовтневий райсуд Дніпра оголосив вирок Андрієві Кіору, колишньому керівнику «Маріупольського телебачення». Суд встановив, що з травня по вересень 2022 року Кіор обіймав посаду так званого «начальника інформаційно-аналітичного відділу» створеної росіянами «адміністрації міста Маріуполя». Маріупольське видання 0629.com.ua писало також, що колишній директор каналу був також речником окупаційного керівника Маріуполя Костянтина Іващенка.

Редакторка сайту 0629.com.ua Анна Мурликіна знайома з Андрієм Кіором близько 20 років і раніше працювала з ним в сусідніх кабінетах. Звістка про перехід колишнього колеги на бік окупантів стала для неї несподіванкою.

«Ми товаришували, святкували разом професійні і не тільки професійні свята. Мені здавалося, що він завжди намагається робити незалежну журналістику. Попри те, що йому не вистачало ресурсів, спонсора, який би вклався. Він ніколи не демонстрував проросійських поглядів, був аполітичним, відмежувався від обговорення питань політики», — згадує редакторка.

Анна Мурликіна памʼятає ще один епізод, повʼязаний з Кіором. На початку російської блокади Маріуполя він прихистив у бомбосховищі будинку (Мурликіна наголошує, що в сталінському будинку воно було справжнім, а не просто підвалом) понад 80 людей з міста та навколишніх сіл. Також він постійно приходив з фотокамерою у штаб оборони Маріуполя і знав, що відбувається в місті. Тому для неї стало шоком, коли Кіор всерйоз почав розповідати про українських нацистів. Утім, на думку журналістки, побудувати карʼєру при росіянах Кіор не зміг.

«Його виштовхнули спочатку з оточення гауляйтера, потім забрали право працювати на пропагандистському каналі «Мариуполь 24», який він розпочинав. Зараз він, окрім телеграм-каналу «Новый Мариуполь», нічого не веде. Також він зараз має «школу журналістики» в Маріуполі. Я не знаю, чому він навчає дітей, молодь. Думаю, що він зараз нереалізований абсолютно. У нього, мабуть, були інші плани і погляди на карʼєру в окупації, але воно все не склалося», — вважає Анна Мурликіна.

Жовтневий райсуд Дніпра, утім, притягнув Андрія Кіора до відповідальності не за інформаційну діяльність. Його визнали винним у добровільному обіймані посади, повʼязаній з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади (частина 5 стаття 111-1 КК). Суд за цією статтею міг призначити до 10 років позбавлення волі, але присудив мінімальний термін — 5 років. Суддя врахував покази свідка, який розповів, що Кіор організував бомбосховище і приносив людям їжу від волонтерів. Андрій Кіор дотепер перебуває на окупованій території.

Процес притягнення інших маріупольських журналістів, які погодилися на співпрацю з росіянами, ще триває. Зокрема, у суді зараз справа проти Артура Дєткова — колишнього журналіста обласного телебачення і автора матеріалів на «5 каналі». На сайті «5 каналу» можна і зараз подивитися пряме включення Дєткова з церемонії вшанування памʼяті маріупольців, загиблих під час обстрілу мікрорайону «Східний» у 2015 році.

«24 січня для маріупольців — не просто звичайний день покладання квітів, це памʼять про тих загиблих, про тих постраждалих людей, які побачили, що тут коїлося насправді та яка агресія може бути з боку бойовиків», — підсумовує кореспондент.

Після того, як росіяни окупували Маріуполь, Артур Дєтков залишився в місті. Спочатку працював на телеканалі «Маріуполь 24», а згодом перейшов на «Оплот ТВ». Зараз у Жовтневому райсуді Маріуполя перебуває справа за заочним обвинуваченням Дєткова в інформаційній діяльності в інтересах окупантів.

Дехто з маріупольських медійників не приховував проросійськості ще у 2014 році, пригадує Анна Мурликіна. Але після того, як до міста повернулася українська влада, вони адаптувалися до нових умов, отримували посади і нагороди. Мурликіна розповідає про кілька найяскравіших постатей.

«Ірина Дудіна була впливовою людиною на телеканалі «Маріупольське телебачення», диктувала стиль життя і комунікації всередині колективу. Вона демонстративно любила Росію, мала чашки з прапорцями РФ. У 2014 році вона готувалася висвітлювати становлення влади «ДНР» у Маріуполі. Але, коли Маріуполь був звільнений і стало зрозуміло, що українська влада повернулася надовго, вона перефарбувалася. Була обрана за списками «Блоку Вадима Бойченка» до міської ради, носила вишиванки, але принципово не розмовляла українською мовою», — розповідає журналістка.

У 2022 році на тлі повномасштабного вторгнення Дудіна виїхала з міста, тривалий час про неї не було чути. А згодом вона опинилася на конференції у Санкт-Петербурзі, яку організувала партія «Единая Россия».

Олександр Панков та його дружина Людмила Єрмішина. Фото з їх сторінки в соцмережах

Ще одна значна фігура — Олександр Панков. Він та його дружина Людмила Єрмішина працювали в газеті «Приазовский рабочий», яка належала Рінату Ахметову. Анна Мурликіна називає Панкова автором міфу про 9 травня в Маріуполі. Саме він написав статтю, де розповідав, що 9 травня 2014 року українська армія «знищила з гармат і автоматів міськуправління міліції і стріляла в беззбройних містян». Редакторка пояснює: насправді, будівлю перед тим захопила банда «Мангуст» на чолі з колишнім працівником міліції, якого готували росіяни.

Утім, після повернення в Маріуполі української влади Олександра Панкова ніхто не звільнив. А колишній міський голова Юрій Хотлубей навіть нагородив його грамотою. Після початку повномасштабного вторгнення родина Панкових виїхала до Росії. Зараз подружжя живе в місті Отрадний Самарської області і працює в місцевій газеті. Олександр Панков робить там матеріали про мобілізованих на війну з Україною і називає їх «наші герої», писав сайт 0629.com.ua.

Проваджень щодо Ірини Дудіної, Олександра Панкова та Людмили Єрмішиної наразі також немає, повідомили «Ґратам» у Офісі Генерального прокурора України.

На думку редакторки порталу Анни Мурликіної, Служба безпеки України зараз активно і послідовно виявляє потенційних колаборантів в маріупольському медіасередовищі.

Разом з тим правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк зазначає: порівняно з іншими складами злочину в статті «Колабораційна діяльність» вироків за інформаційну співпрацю винесено небагато. До прикладу, на 15 червня 2024 року в Єдиному державному реєстрі було 484 вироки за частиною 1 статті 111-1 (публічне заперечення громадянином України здійснення збройної агресії) та лише 21 за частиною 6.

«Ми багато говоримо про небезпеку пропаганди, про те, наскільки впливає російське інформаційне поле на окуповані території, але при цьому справ найменше з усіх частин», — каже Онисія Синюк.

А медіаюристка Людмила Опришко додає: щоб говорити докладніше про практику покарання за інформаційну діяльність в інтересах ворога, треба дочекатися, щоб кілька подібних справ розглянув Верховний суд України. Він сформулює правову позицію щодо застосування статті.

Автор: Григорій Пирлік

Джерело: Ґрати