Листи в УК

Орден від Президента як тріумф ненажерливого хамства

17 Листопада 2008

Указом Президента України за «вагомий особистий внесок… у забезпечення будівництва, ремонту й утримання доріг…» та з нагоди Дня дорожника начальника Служби автомобільних доріг Тернопільщини Проника Юрія Дмитровича нагороджено орденом Данила Галицького. Якби Ющенко добре знав Проника, то може б і по іншому відзначив його!

Знаменну подію урочисто відзначили в Тернополі. Обсипали Юрія Дмитровича квітами та обклеїли цілунками. Випито та з’їдено за винуватця події було доволі, правда, лише у звуженому колі. А хотілося б ширше і вагоміше вшанувати ювілянта — народ мусить знати своїх подвижників.

Бо Президент, гадаємо, не мав ні часу, ні мож ливостей ближче пізнати нашого достойника, девізом якого є крилаті афоризми: «Ми — по дорогах» та «Гроші валяються на дорозі». Якби Ющенко добре знав Проника, то може б і по іншому відзначив його! Аби помогти шановному Президенту уникнути помилки при цілком можливому нагородженні Проника в скорім часі зіркою Героя України, доповнимо життєпис «галицького орденоносця» власними спостереженнями, інформацією від наближених Юрія Дмитровича та його власними філіппіками, виголошеними напідпитку та в час душевних хвилювань.

Небо над Проником було безхмарне і він, як усі діти, вродився голим. (Те, що вродився голим — приймім за аксіому, як і те, що труна кишень не має). Був чемним хлопчиком і дивував усіх своєю скромністю. (Про скромність запам’ятаймо!). Надибуємо свідчення, як молоденький Юра працював у ШРБУ-38 та мешкав з хлопцями в Березовиці у гуртожитку. А потім революційний вітер 90-х збурив занурених у сплячку начальників, і це вселяло надії. Правда, дуже важко було визначити, хто хоче незалежної України, а хто кар’єру бажає нашвидкоруч зробити, бо всі були шаленими патріотами.

Очевидно Юрій Дмитрович рекомендував себе глибоко віруючим, тож підчас урочин Берестейської Унії ми зустрілись перед собором Святого Петра в Римі і навіть фотографувались по дорозі від храму. Проник з хвилюванням оповідав, який він патріот і як безмежно віддав себе на службу Богові. Дещо насторожував диссонанс між високорелігійними заклинаннями і рутинними к лопотами про поношені дублені кожухи, яких можна було за мізерну ціну накупити в Римі. Наш пілігрим не оминув їх увагою, і ті кожушиська так жахливо смерділи в автобусі, що поважні їмості мусили затуляти носи хустинками.

Що далі, то Юрій Дмитрович поважнів, піднімався успішно службовою драбиною, став депутатом. Мінявся і його характер — місце скромності зайняли впертість і самовпевненість. На сесії облради я кілька разів домагався, аби депутати не затвердили витрати у 5,5 млн. грн., котрі розтринькав Коломийчук. І депутати того разу підтримали мене. Коломийчук уже почував себе арештантом, як тут вискочив Проник і заволав, що не можна такого файного Василя Степановича садити до тюрми. За ним сполохалися інші підлизи і… витрати затвердили.

Потім питаю Проника, нащо він це зробив? Юрій Дмитрович пояснив, що Коломийчук — його друг, підтримує його тай гроші разом роблять. Ось так узаконювалось злодійство! Проник прокладав дорогу до Зарваниці і поводив себе так, ніби отримав індульгенцію від самого Папи Римського. Але ж гроші витрачав не з власної кишені, а з державної казни! Зарваниці помагали багато керівників і підприємців, та лише знахабнілий Проник домігся, щоб саме його з Коломийчуком портрет висів у церковній крамниці в оточенні мучеників і достойників греко-католицької Церкви. І цей глум тривав кілька літ, поки хтось з поважних священиків не прибрав неподобство. Цього літа я побачив у церковній крамниці лише цвяшок, забитий у стіну. — «А хто тут висів?» — питаю знайомого отця.

— «Тут висіли два небезпечні злодії» — відповів. А старий згорблений чоловік, що надійшов, підсумував: «Їх повісити слід було іншим способом, в іншому місці. В минулому так би й зробили».

Аби втриматись на посаді, Проник підлещується до високих керівників. Облаштовує в «Шляхбуді» готель і приймає «на квартиру» голову ОДА Курницького. Іван Іванович собі жиє і хліб жує. Думаю, не черствий, бо Проник догоджав високому постояльцеві справно. Зате мав мож ливість звисока споглядати на всіх обласних начальників, бо ж «персону» перетримував. У той час в лексиконі Юрія Дмитровича з’явився новий афоризм: «Ми — по бабах». Та враз, як грім серед ясного неба, Тернополем поширилась чутка: Проник з Курницьким побили горшки і Юрій Дмитрович терміново емігрує до Києва. Йому, одначе, це не зашкодило, бо в Києві купив «кого треба», дві квартири придбав і сина в БЮТ влаштував («за депутатство сина здерли трийціть тисяч дулярів, суки», — бідкався Юрій Дмитрович).

Як опірився в Києві, то почав плескати язиком про Курницького: «Дав дідови кременецькому двадцять тисяч баксів, а йому ше мало. Поселив у готель, привозив молоду «свіжатину», а воно не може нажертись. Зробив з готелю свинарник…». Стоп! Отут вже Проник бреше! Бо секретарки з ОДА відгукувались про поважного квартиранта, як про дуже і дуже охайного та щедрого мужчину. І мислі, і справи, і почуття, і труси з шкарпетками — все у нього пахло вірменським коньяком та французьким одеколоном. Проник хвалився, що приводив у свій готель друзів і там «гуділи». Відбувалося це в стилі древньоримських оргій: дзвеніли бокали, вгинались столи, провалювались ліжка і сипалась штукатурка від дзвінкого дівочого сміху. Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа — нам поможе «святий» Юрій!?

Шириться в народі слава про «галицького орденоносця». Кажуть, що віддав рембуддільницю автодору фірмі «Альянс». За це фірма викупила стару хату за 100 тисяч доларів, розвалила ї ї і за проектом самого Юрія Дмитровича вибудувала для нього розкішний котедж. Прихопили ще кавалок вулиці. А жеби «чорти з прокуратури» не наблизились, поставив «святий» Проник фігурку Божої Матері. Чим спекулює! Тепер великий комбінатор замишляє нову аферу: — хоче тому ж «Альянсу» віддати територію ШРБУ-38, а ШРБУ-38 передислокувати у Березовицю на територію УВТК «Шляхбуду». Ну а УВТК — в чисте поле. Свої заважають, тож їх треба «задавити» — з чужими вигідніше.

Повідають, що у Байківцях для Проника збудована розкішна хата і вже підведена туди дорога. Хвалився Юрій Дмитрович, що дорогу провів один харківський «придурок», фірма якого попахує нафтою!? Ще казав, ніби елітний коттедж біля стадіону в знак вдячності подарував йому Смакоуз, котрого він забезпечував будматеріалами. А загалом наш «герой», як поговорюють, має 10 помешкань. Розмаху злочинної безкарності Проника, прикритої наглістю, хамством і фарисейством, лякаються навіть близькі йому співробітники — чоловік втратив контроль над собою і нема кому його спинити. Тому гонористі й хвалькуваті сентенції «видатного дорожника» з їх подачі кружляють містом.

Каже Проник, що всіх може купити гуртом і вроздріб: прокурорів, міліціянтів, журналістів. Дзеленькають його агенти по редакціях, чи компромат який не вилазить. «Відвалив» заступнику обласного прокурора по транспорту Ореховському 100 тисяч доларів — таким чином відкупився за дорожні махінації. «Актом ревізії КРУ», — матюкається Юрій Дмитрович, — «в якому фігурує якихось мізерних 300 тис. грн. нецільових використань, прокуратура може підтертись». Проник певно має на увазі акт від 4 липня 2008 року за номером № 05-21/80 і подання в прокуратуру від 8 серпня 2008 року № 05-17? А ле то все дурниці, бо орденоносець, бачте, з місцевої протекції вже побував у Сивульського. Купив собі Юрій Дмитрович депутатство в обласній Раді, принагідно за півціни придбав і голову обласної Ради.

Проводжає Проник біля Катедри дітей до Лурду. Зупиняюсь на мить, і святоша відразу атакує мене: «Я все зробив для народу, для України, для Церкви!». Проник є автором ще одного оригінального проекту: на свій день народження розвішав на обочинах усіх доріг, котрі ведуть в Тернопіль, привітання собі на бігбордах. Такого в Тернополі ще ніхто не робив. Думаю, нашому Президентові слід уважніше придивлятися до персоналій, котрим вішає на груди високі державні нагороди. В данному випадку Ющенко мав би взятии музейне тавро і, як це робили злодіям в давнину, випалити на лобі Проника «ВОР». Гадаю, відповідні інстанції спробують докопатись, де куються мільйони нахабного «галицького орденоносця»!?

Ярослав Демидась , Тернопіль