Голод на Донбасі тривав довше, бо багато «розкуркулених» селян помирали, не маючи власної домівки

Голод на Донбасі тривав довше, ніж в решті України, бо індустріальними містечками продовжували блукати тисячі «розкуркулених» селян, позбавлених власної домівки, змушених поневірятися у пошуках їжі.Голод на Донбасі тривав довше, ніж в решті України, бо індустріальними містечками продовжували блукати тисячі «розкуркулених» селян, позбавлених власної домівки, змушених поневірятися у пошуках їжі.

Голод на Донбасі тривав довше, ніж в решті України, бо індустріальними містечками продовжували блукати тисячі «розкуркулених» селян, позбавлених власної домівки, змушених поневірятися у пошуках їжі.

Про це майже 40 років тому розповів у Канаді один із тих, хто пережив Голодомор як дитина. Теодор Цехмістро був серед тих українців, які дали свідчення команді молодих учених, які записували свідків Голодомору після завершення першої наукової конференції на цю тему, що проходила в Університеті Квебеку в Монреалі.

Міжнародна конференція в Канаді була присвячена 50-й річниці Голодомору і відбувала протягом двох днів – 25–26 березня 1983 року. На третій день науковці звернулися до представників української громади, які пережили Голодомор, розкуркулення, депортації, щоб вони дали свої свідчення, адже Радянський Союз заперечував сам факт геноцидного голоду, архіви були недоступні, тому серед небагатьох доступних доказів для вчених, які досліджували цю тему, були свідчення очевидців.

Одним з тих, хто розповів, про те, як розкуркулювали його родину, був Теодор Цехмістро, син майновитого господаря, який народився 1929 року на Харківщині. Його батько мав 100 десятин землі, що означало, що родина потрапляла в категорію «куркулів». Після згортання НЕПу (Нова економічна політика, запроваджена у 1921–29 роках, коли вилучення продуктів у селян замінили продуктовим податком – ред.), у батька відібрали весь маєток, а самого вислали за межі області.

«Але виїхати він не встиг. Його заарештували, і він сидів в Харкові, у тюрмі на Холодній горі. Звідти його погнали етапом на Сибір. Але по дорозі він втік і поїхав на Донбас. Він купив документи і працював у сталеливарні у Дружківці», – розповів про поневіряння батька його на той момент уже 54-літній син.

Заарештували тоді не лише батька, але і матір – «як класовий елемент і ворога народу», бо, за словами Теодора Цехмістра, лише того факту, що в родини була земля, було достатньо, щоб репресували обох батьків. Тож дволітнього хлопчика разом з іншими дітьми забрала до себе материна мати – бабуся.

Голодомор на Донбасі: робітники могли ледь вижити, селяни помирали

Перевезти родину на Донбас колишній господар зміг лише на початку 1933 року. «Живучи в індустріальному місті, яким була Дружківка, ми переживали голод так само, як і решта України. Бо батько, який був сталеливарник, а мати, яка працювала у ливарному цеху, де обдувала пісок із форм, отримували 750 грамів хліба, і це все. Тобто робітники ще отримували цю мізерію, цих 750 грамів хліба, але місто було забито селянами, які тікали з сіл і вмирали на вулицях», – розповідає Цехмістро.

«Я пам’ятаю, як одного дня, коли мати виходила рано до праці, то вона не могла відкрити дверей, бо під ними лежала мертва людина – якийсь молодий сільський хлопець. Він сів на сходах, схилився на двері і вмер. Йому було якихось 16–17 років. Його труп пролежав там цілий день, бо коли мати закрила двері, я цілий день дивився на труп, який лежав перед дверима – його нікому було забирати. Трупів було стільки, що їх не встигали вивозити, щоб поховати десь в яму, чи в якійсь канаві», – згадує Цехмістро.

Селяни в пошуку їжі намагалися потрапити до сусідніх міст
Селяни в пошуку їжі намагалися потрапити до сусідніх міст

Більше за все Теодор Цехмістро, який був тоді чотирирічною дитиною, боявся втратити батьків, бо вже міг бачити і розрізняти ознаки голоду. «Моя мати, так само як і батько, були напівопухлі від недоїдання та фізичного виснаження працею. Для мене це був найбільший страх – втратити батьків», – згадує Цехмістро.

Їжі в магазинах не можна було купити жодної, і єдине, що врятувало родину від голодної смерті – це був суп чи борщ, який батьки могли раз на день отримати у заводській їдальні. «Вони ділили одну порцію між собою на праці, а другу приносили родині додому, бо крім нас, двох малих дітей, ще була батькова мати», – розповідає Цехмістро.

За його словами, на Донбасі голод припинився у червні 1933 року, тоді як у навколишніх селах це сталося дещо раніше – у квітні-травні 1933 року. Теодор Цехмістро пояснює це тим, що у селах люди, які вижили, продовжували жити у своїх домівках, тоді як на Донбасі опинилося багато людей, яких внаслідок політики розкуркулення вигнали з їхніх домівок. Вони блукали індустріальними містечками Донбасу, не маючи притулку, не маючи можливості ані заробити, ані купити їжі, не маючи можливості навіть помитися і переспати під дахом. Тому голод на Донбасі тривав довше.

«Вони втекли звідти, де вони мали загинути, вони прийшли в ті місця, де вони могли потриматися на місяць чи декілька тижнів довше, але смерть їх не минула. Не маючи кутка, де притулитися, ці люди виснажувалися до їхнього смертельного кінця», – пояснює Цехмістро.

«Для тих злочинців, які приготували 1933 рік на Україні, одного Нюрнберга було б дуже замало»

Цехмістро пригадує, що коли Голодомор скінчився, люди з’ясували, що не було родини, яка б не постраждала від дій радянської влади – розкуркулення, колективізації, Голодомору. Коли зустрічалися родини «при каганці», чи сусіди на городі, вони говорили про це, і, на думку селян, Україна втратила від цієї радянської політики щонайменше 7 мільйонів людей. Ці цифри не були підтверджені демографами, але люди самі так оцінювали втрати України. «Наприклад, уже в 1940 році не було в Україні родини, де не було б вмерлих від голоду, засуджених, вигнаних на Сибір або розстріляних на місці, в Україні», – каже Цехмістро.

Подібно до решти України, і на Донбасі люди чули про випадки людоїдства. За словами Цехмістра, він дитиною чув історію про те, як діти об’їли тіло їхньої мертвої матері. Такі історії були непоодинокими.

«Я чув ще про інший випадок, коли старенька бабуся, щоб врятувати трьох маленьких дітей, обрізувала тіло своєї померлої дочки, яке вона переховувала у пивниці свого будинку. Вона варила і годувала цих дітей, і в такий спосіб вона їх врятувала від загибелі», – пригадує Цехмістро моторошні історії свого дитинства.

Покаранням за людоїдство був розстріл – навіть у тому випадку, коли йшлося про порятунок від голодної смерті дітей. За словами Цехмістра, таких випадків по Україні можна було нарахувати сотні, хоча доти «це було нечувано».

На закінчення цієї розмови, коли Марко Царинник, який вів інтерв’ю, попросив свого співрозмовника підсумувати цей досвід, то найбільше Теодорові Цехмістру боліло те, що цей нечуваний за масштабами злочин залишився безкарним.

«Сьогодні, майже наприкінці 20-го століття, після пережитих катастроф, включаючи [ті, наслідком яких був] Нюрнберг, я думаю, що для тих злочинців, які приготували 1933 рік на Україні, одного Нюрнберга було б дуже замало», – сказав Теодор Цехмістро, син українських заможних селян із Харківщини, який доживав свій вік у Канаді і помер у 2013 році.

Автор: Марія Щур; Радіо Свобода


«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Читайте также: