Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи їхніх подвигів у пресі часто викликали симпатію.
Польський письменник Антоній Слонімський, пишучи репортаж про легендарного Альфонса Циньяна, не приховував свого захвату. Цей дотепний шахрай обрав за свою спеціальність торгувати об’єктами або речами, які не продаються і ніколи до нього не продавалися.
Найзнаменитішою його акцією був продаж Колони Сигизмунда у Варшаві приїжджому з провінції поміщику, який придбав її за 45 золотих на шлюбний подарунок для доньки.
А один француз найняв у Циньяна Головний двірець, щоб улаштувати в нім бенкет.
Ще аферист зумів продати варшавський трамвай, попередньо попровадивши «клієнта» по транспортному засобу,
Шахраю вдалося навіть продати цілу колію на відрізку Варшавa – Млоціни. Попався він під час розбирання колії, коли дозволяв місцевим забирати дерев’яні шпали на дрова. Сам тим часом вантажив на воза рейки, які продавав як брухт. Шахрая заарештували і засудили на 3 роки в’язниці.
Антоній Слонімський писав: «Цей чудовий пан викликав у мене почуття, межуюче між захватом і ніжністю. Кажу це щиро й поважно. Тішуся, що є в нас люди з буйною винахідливістю, сміливою концепцією, з творчим розмахом, дотепністю і привабливістю».
Можна тільки пожалкувати, що Львів не мав шахраїв аж такого високого лету, як згаданий Циньян або матримоніальний пройдисвіт і злодій Єжи Калібабка, про якого навіть знято було серіал «Туліпан». Коли Калібабка у 2019 році помер, маючи 63 роки, про цю знаменну подію написали всі польські газети.
У Львові все було скромніше. Тут з успіхом торгували «машинками для друкування грошей». Шахраї пропонували довірливому покупцеві таку машинку за дуже високу плату, попередньо демонструючи її можливості. І люди платили, переконавшись, яка це чудова річ. Бо були переконані, що володіючи такою машинкою, стануть справжніми крезами. Мрії про люксусове життя однак лускали як мильна бульбашка, коли шахраї зникали з очей, залишаючи свою жертву з непридатним механізмом, а часто навіть бутафорією, повною обрізками газет.
Така машинка складалася з двох валків, що тісно прилягали до себе й оберталися на осях, які були вправлені у дві дощинки.
Батяр брав чистий білий папір завбільшки з доларову банкноту і вкладав поміж валки. Один оберт корбою – і валки, вхопивши папірець, просовували його між собою, а з протилежного боку виповзав новісінький долар.
Вся штука полягала на оптичній омані очей. Як машинка працювала, маємо такий опис:
«Дві малі дощечки з’єднані таким чином, що між ним обертаються дві осі. Одна з тих осей має корбу. Штукар бере звій паперу довжини кількадесяти ярдів а ширини трошечки меньшої, як довгі єсть оси. Оден кінець того паперу прикріплює сильно до одної з осий і навиває його доти, доки не навине половини довжини паперу. Другий кінець паперу прикріплює до другої оси і так само навиває його, але вже в противний бік. Коли все було старанно вимірено, оба звої, як весь папір навинеться, зійдуться і будуть виглядати неначе два окремі вальці, і ніхто не спостереже, що се є одна стяжка паперу, звинена раз в той, то знова в противний бік на двох осях».
Перед тим, як пропонувати таку машинку, батяр заздалегідь намотував на один валок кілька нових доларів. А коли її демонстрував, то вставляв білий папір і крутив корбою. Папір ховався в один звій, а водночас з другого розвивалася банкнота. Глядачеві ж здавалося, що то таки на його очах папірець перетворювався на долар.
Адже папір настільки тонкий, що неможливо побачити, що це не валки, і що в міру того, як крутиться корба, один валок тоншає, а другий грубшає.
Та все це квіточки в порівнянні з продажем Колони Сигизмунда і колії. Бо врешті-решт Львів таки не підвів. Був і у нас аферист з неабияким розмахом.
Едмунд Онишків
Ця голосна афера була пов’язана з елегантним приміщенням банку на Академічній 4. Уже своїми лаштунками банк будив довіру. Дві велетенські броньовані каси, штаб чиновників і агентів, вишукано упорядкований кабінет головного директора, швейцар в лівреї – все це довіру тільки підсилювало.
Банк розростався і процвітав.
У шикарному фотелі, оббитому шкірою, сидів директор Едмунд Онишків. Феноменальний був чоловік. Син органіста з Болехова самотужки вибився в люди. Природа щедро його наділила вродою й інтелігентністю. Він швидко дерся вгору.
Посада службовця Кооперативного банку в Кракові йому не відповідала. Прагнув бути самостійним. Надто, що в повітрі висіло одруження… з донькою дідича з Познанського воєводства, який не мав великого бажання вводити до сім’ї скромного банківського службовця.
Тоді Онишків приїжджає до Львова і тут відкриває банк, головна мета якого – посередництво в розпродажу цінних паперів.
У пресі з’явилися оголошення: «300 золотих місячно може заробити кожен. Не потрібно науки. Заробіток можна трактувати як побічне заняття. Шукаємо пенсіонерів та презентабельних пань. Зарібок з комісійних і сталої оплати. Прошу зголошуватися».
300 золотих – то була поважна сума. Робітники заробляли в місяць 100–120.
І справді, зголосилося чимало охочих, які після короткого навчання розлізлися по країні як мурахи, навантажені пачкою гарно видрукуваних облігацій.
На першу пропозицію купити «долярівку» (доларову облігацію) люди відмахувалися і казали, що не мають грошей.
– А грошей і не потрібно, – чули вони. – Наша система продажу така чудова, що майже нічого не платячи, маєте можливість здобути колосальні статки.
Тут уже на обличчі клієнта з’являлося зацікавлення.
– Агенти, які приходили до вас давніше, офірували «долярівку» на виплат. Ми даємо щось більше. Протягом сімнадцяти місяців будете платити по 11 золотих, опісля отримаєте 4% державну інвестиційну позику, так звану «преміювку» (преміювальна облігація) номінальної вартості 100 золотих.
– Як то? – обурювався клієнт. – Я повинен платити 17 місяців по 11 золотих, тобто 187, а за те я отримаю облігацію, вартість якої тільки 100 золотих?
– Ах, ви забули, що ми не продаємо одну «преміювку». Вже коли заплатите другий внесок, маєте право брати участь у жеребкуванні 25 «преміювок» і 5 «долярівок». Може статися, що по сплаті 22 золотих виграєте, скажімо, 40 тисяч доларів, як то написане в плані гри.
І клієнт здавався. Бо шанси були великі. На кожну облігацію може впасти виграш, а якщо є їх 30, то можливість виграшу в тридцять разів більша.
Завербований клієнт підписував замовлення, платив регулярно внески і чекав на виграш. Але марно, бо банк не повідомляв йому номерів облігацій, які брали участь у грі. Отже, коли навіть випадав виграш, ніхто про нього не дізнавався, окрім… дирекції.
Агенти працювали з самопожертвою. Забезпечені посвідченнями працівників банку і залізничними квитками, об’їжджали цілу Польщу. З усіх кінців країни впливали на рахунок банку на Академічній внески і відсотки.
Мар’ян Вільгельм Гандель
У червні 1930 р. ще одним членом правління Народного кооперативного банку фігурує вже 23-річний Мар’ян Вільгельм Гандель з Дрогобича. Перед тим він встиг одружитися з донькою власника кількох варшавських кінотеатрів.
Гандель розвинув енергійну діяльність. Державної території йому не вистачало. Відправив посланців банку до Парижу, які на місці організували продаж лотерей серед польської еміграції.
Задум цей був доволі потворним, бо польський робітник у Франції, обманутий на купівлі цінного паперу, не міг відрізнити шкоди, завданої йому приватною установою, від польських державних облігацій.
Поки клієнти платили внески, все було добре. Але минуло 17 місяців. Пора було достарчати автентичні облігації і виконати свої зобов’язання. .
Онишків впадає на новий «задум». Закуплені облігації здає в найповажніші банківські установи, купує авто і виїжджає до Бельгії, забираючи з собою близько 500 тисяч золотих, отриманих з тих цінних паперів. У Бельгії Онишків відкриває такий самий банк, як у Львові, на прізвище дружини купує маєток під Парижем.
Після його втечі у Львові відкрили кримінальну справу і зажадали видати Онишкова. Угода про взаємну видачу злочинців між Польщею і Бельгією ще не була остаточно підписана. Врешті Бельгія згодилася видати Онишкова, і він опинився у в’язниці.
Арештували і Ганделя, який теж був утік до Бельгії, але потім повернувся до Польщі і переховувався. Природа, однак, взяла своє: Гандель організував «Біржу праці» і у зв’язку з цим новим шахрайським заходом був у Кракові заарештований.
Онишкова засудили на два роки, Ганделя – на три.
Під час війни Гандель не пропав – співпрацював з німцями, служив гестапо і навіть став інспектором єврейської поліції у Варшавському гетто. Перед ліквідацію гетта зумів утекти, по війні його впізнали євреї в Каракасі. Місцеві євреї розпочали проти нього процес, тоді він утік, залишивши дружину і сина…
Автор: Юрій Винничук; ЗБРУЧ