Був у Львові за бабці Австрії поліцейський Антоній Курка, який прослужив у Дирекції поліції тридцять років. Мав кілька державних відзнак, але вславився не цим, а тим, що видав три цікаві книжки: «Słownik mowy złodziejskiej» (1896, 1899, 1902, 1907), «O antropometrji i opisie osoby według systemu Bertilllona» (1896, 1899, 1907) і «Dzieje i tajemnice lwowskiej policji z czasów zaboru austrjackiego 1772-1918» (1930).
Курка почав свою поліцейську кар’єру в 1894 році в бюрі публічної безпеки при львівській Дирекції поліції — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC. Помітивши, що злодії мають свою говірку, зайнявся її дослідженням. Це не було легко, бо на зізнаннях злодіїв не можна було полягати. Коли він їх запитував про значення певного виразу, вони навмисне заводили його в оману, подаючи часто вигадане тлумачення.
Отож, він змушений був про одні й ті слова допитуватися в різних злочинців. З часом, коли йому довелося стикатися з більшою кількістю злодіїв, він почув уже доволі багато виразів і міг при допитах їх застосовувати. Злочинці тоді себе вільніше почували, але Курка при цьому не признавався, що досліджує їхню говірку.
Зібравши чималу колекцію злодійського словника, він видав його в 1896 році. Перше видання вміщало 254 слів і виразів, друге (1899 року) – 297, але доповнилося ще 83 єврейськими виразами. Третє видання містило вже, відповідно, 590 і 205 слів.
«Злодійська говірка, – писав Курка, – складається з вигаданих і перекручених виразів, переважно з польської мови, руської і староєврейської, або також з неперекручених польських чи єврейських жаргонних виразів, ужитих інакше від їхнього відповідного значення.
Від злодійської треба відрізняти передміську говірку, дуже розвинену серед робітників в кожному більшому місті. Її злодії теж вживають для заповнення прогалин в своїй говірці, бо передміський балак є місцевим і незрозумілим для злодіїв з інших міст».
Курка виявив себе вправним дослідником. Після першого видання його словника в пресі почали з’являтися доповнення надіслані різними аматорами. Але поліцейський не брав їх на віру, а піддавав детальній перевірці, використовуючи кожен вираз у розмові принаймні з кількома злочинцями. Однак тільки мала частина тих виразів надавалася до словника, бо більшість походила з передмість.
Курка уклав словник лише польських та єврейських злодіїв, зазначивши, що чимало тих слів вживали й повії. Українські злодії послуговувалися переважно словником польських злодіїв, але українізували їх. Ось як це виглядало.
Нині кляво юхтити, войтек не капує. – Нині добре красти, місяць не світить.
Йо, блят, мíням цукєр, кнайми юхтити. – Погоджуюся, маю голод (я зголоднів), ходімо красти.
Цю блендівку кляво би розкобзати, ту сі забивают кляві фациєнти. – Цю вітрину варто б розбити, тут є гарні речі.
Мíняш шабри? – Маєш (злодійські) інструменти?
Мíням, але куцаюсі, бо ту може нас шпанувати шимон. – Маю, але боюся, бо нас може побачити сторож.
Кнаймо на шматяні фациєнти: в тамтій хавірі забивают сі на бойдеку. – Ходімо на вбрання, у тім будинку є на стриху.
Ти стій на шмірі, а я покнаю на віхуру, розкобзаю петрівку і заграблю, що ся дякує. – Ти стій на чатах, а я піду нагору, розіб’ю колодку і заберу, що вдасться.
Шпануй чи ґаврук спит. – Дивися, чи пан спить.
Ну, що притарганив? – Ну, що приніс?
Та там була іно павутина на почті. – Там була іно білизна на шнурку.
Кумаєш юхтити голоту? – Вмієш красти коні?
Я юхчу з потоку. – Я краду з фір.
Потаскаймося до Улашковець на сіть, там кафари і погани мíняють кляві долини. – Їдьмо до Улашковець на ярмарок, там селюки і жиди мають повні кишені.
Не мІням кураж, там дуже когутів кнає. – Не маю охоти, там багато жандармів ходить.
Капуй, який клявий гаверник в долині того ґаврука. – Глянь, який гарний пулярес в кишені того пана.
Ади-во, хатранка кнає! – Глянь, патруль іде!
Як тя вчеплять, то би-с мене не брав до млина. – Як тебе упіймають, щоб мене не видав.
Но, якби мене вчепили, то дякували б мені півтора ліктя. – Ну, якби мене схопили, дали би півтора року.
Найбільше 6 войтків. – Найбільше 6 місяців.
Ясько Дзьобак за юхтянку в кузьні покнаяв до Америки на 2 лікті і дякував бадилє до прачки. – Ясько Віспуватий за крадіж у костелі пішов до в’язниці на 2 роки і зголили йому вуса.
Окремі слова зі злодійського жаргону дещо видозмінившись, дожили й до нашого часу: кляво (класно, добре), лахати (сміятися), кіряти (пити).
Злодії називали себе андрусами або бухачами від бухати – красти.
Злодій, що спеціалізувався на стрихах, називався – бойдековий або віхровий. Кишеньковий – долиновий. Злодій, який обкрадав п’яних, – душій. Злодій, якому фортунило і він гарно вбирався, – фуньо. Голотник – конокрад. Клявішар або шабровий – злодій, який вламувався до помешкань за допомогою відмикачок. Метр – майстерний злодій.
Павуковий – той, що крав білизну. Потоковий – що крав з возів. Скоковий – покойовий. Злодій, що прокрадався до помешкань на світанку, – стукаючий на день добрий.
Та, як з’ясував Антоній Курка, окрім усього того багатства злодійських виразів, існувала ще інша мова: мімічна. Любителі «войтка» з давніх-давен встановили між собою знаки, за допомогою яких в невидимий для інших спосіб могли між собою порозуміватися.
І. Берися до нього! (Можна обікрасти).
ІІ. Не варто!
III. Морда на ґудзик! (Замовкни) Чого балакаєш стільки?
IV. До роботи!
V. Іди за тим, що тепер вийшов!
VI. Руки на бік! (Стоп! Лиши його).
VIІ. Глянь, що за персні в того чоловіка.
VIII. Нема небезпеки.
IX. Невідомо, чи вдасться.
X. Варто б йому стягнути годинник.
Ну, і на завершення одна весела історія про Антонія Курку.
У 1906 році поліцейська облава заарештовувала на Костюшка елегантно зодягнену фацетку, яка йшла у супроводі служниці. Та остання змогла втекти, а, втім, не було приводу до її арешту, тоді як на її пані поліція мала око віддавна, бо та була повією. А незареєстрованих повій, які не мали медичної книжечки, затримували і піддавали медичному огляду.
Дівчина провела ніч в арешті, а коли вранці ад’юнкт поліції і начальник санітарного офісу Антоній Курка прийшов до свого бюра, то застав там цілу делегацію, що нетерпляче його очікувала. То були самі видатні особистості: високий судовий чиновник, відомий художник, двоє міських радників, один депутат до Сейму, відомий зі своєї політичної діяльності промисловець і т.д. Кожен з них мав до пана начальника коротеньку справу, пару слів тільки, але на самоті.
Курка ввічливо запросив до кабінету передусім суддю, який відразу почав розпачати:
– Бійтеся Бога, ви геть безпідставно заарештовували вчора Андзю Н.
– Пане презес, даруйте, але ми зловили її на штриху (прогулянка повії).
– То неможливе! Я панові присягаю, що ця дівчина, окрім як зі мною, не утримує з ніким більше взаємин. Я за нею ручаюся, я їй даю на життя, на помешкання, і вона не потребує більше нічого. Зробіть для мене таку ласку і випустіть її.
– Зроблю, що зможу, – пообіцяв дипломатично пан Курка.
Другим був промисловець, товста і впливова риба.
– Пане комісар, але ж ви вчора зробили фрайду!
– Чому?
– Ви заарештовували Андзю Н., дівчину дуже порядну і, скажу вам довірочно, вона перебуває винятково на моєму утриманню. Я завіряю вас, що вона не знає інших чоловіків, окрім мене. Змилуйтеся, випустіть її…
– Гаразд, зроблю, що зможу.
Потім настала черга третього, четвертого і одинадцятого прохача. Всі вони заступалися за заарештованою, а кожен клявся на матір рідну, що то є порядна дівчина. Шестеро з них навіть заявило, що саме вони були її першими спокусниками і позбавили цноти. Клялися, що заарештована з ніким більше не утримує взаємин, що вона надто амбіційна, чесна, шляхетна, хоч і дурненька.
– Зроблю, що зможу, – відповідав кожному пан Курка, тамуючи сміх.
І хоча він мав бажання затримати Андзю на кілька днів під арештом, щоб відбити їй охоту дурити стількох коханців, але коли нові прохачі не переставали приходити і присилати листи, і кликати його до телефону, він здався і хитру куртизанку випустив.
Бо що йому залишалося, якщо понад два десятки найвидатніших громадян міста Львова за неї просили?
Андзя, повернувшись додому, застала свою служницю в сльозах. Ця добра душа, вислизнувши увечері від поліції, оббігала всіх панів, з якими її хлібодавця мала стосунки, просячи і благаючи про допомогу для ув’язненої.
Автор: Юрій Винничук; ZBRUC.eu