Злодійський світ старого Львова: елеґанти, витиначі, шопенфельдери

Кишенькові злодії

Елітою кишенькових злодіїв вважалися так звані «елеґанти», або «франти», до яких належали досвідчені фахівці, що завдяки своїм талантам, відвазі і спритності зайняли найвищий щабель в ієрархії кишенькових злодіїв – «долинярів».

Для них дрібна робота не існувала. Вони її зневажливо називали «пліткою», від назви дрібної риби. Сума, задля якої вони випещували свої довгі витончені пальці, мусила сягати щонайменше ста золотих  — згадує письменник  Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC.

Елеґанти були постійними бувальцями в театрах, кінах, на концертах, взагалі там, де збиралася більша кількість людей з заможних сфер. Щоб їхня роль вдалася, вони мусили одягатися зразково і то за останньою модою. На вигляд вони справляли враження справді елегантних молодих людей – балакучі, дотепні, легко заводили знайомства і часто проникали в найкращі товариства. Але ніколи не дозволяли собі ризикувати. Зауваживши жертву, вистежували її доти, доки не випадала стовідсоткова нагода успіху. Спеціалізувалися вони на задніх кишенях штанів та численних внутрішніх кишенях в маринарках.

Важко було б назвати сучасних кишенькових злодіїв елеґантами, але спеціалізація у них не змінилася. Я ніколи нічого не ношу в задній кишені, а от у двох моїх доволі відомих в широких колах знайомих витягли пуляреси саме з задньої кишені.

Такі фахівці ніколи не всовують до кишені всю долоню, а лише кінчики пальців – вказівний і середульший. Причому середульший злегка згинають так, аби він зрівнявся з вказівним. Запихають їх кісточками до тіла жертви. Великий палець залишається зовні.

І, звісно ж, не обходиться без помічників, яким негайно після крадіжки вручають здобич. А той миттєво з нею випаровується. Якщо навіть обкрадений за певний час помічав крадіж і викликав поліцію, то елеґант з веселою міною піддавався ревізії нарівні з іншими особами.

Довоєнні кишенькові злодії намащували долоні гліцерином задля еластичності шкіри. Це було відомо поліції, і коли когось запідозрено в крадіжі, то першим ділом досліджували стан його рук.

Історії про те, що існували цілі школи злодійські, де новаків тренували на манекенах, обвішаних дзвіночками, поліція заперечувала, стверджуючи, що початківці вчилися свого «фаху» відразу практично.

Популярні у Львові балі й танцювальні забави теж приманювали злодіїв. Серед них бували такі спритники, що під час танцю знімали зі своєї партнерки браслети, каблучки, коштовні шпильки, ба навіть сережки з вух. Ця остання операція відбувалася зазвичай не в загальній залі, а в затишніших місцях, куди елеґант приводив свою нову знайому, аби під час поцілунків звіритися їй у раптовому спалаху кохання.

Елеґанти у Львові були дуже добре організовані і знали про кожну крадіжку, скоєну членом їхньої профспілки. Вони мали своє керівництво, яке на кожну окрему роботу виділяло відповідного фахівця. Горе тому, хто б насмілився приховати якусь крадіжку перед організацією. Керівництво дізнавалося про це через засекречених стукачів – «капусів», і тоді такий злодій мусив стати перед трибуналом, який називався «дінтойра». Вирок «дінтойри» був остаточним.

Злочинний світ старого Львова був здебільшого єврейським. Тому-то й термін «дінтойра» – це не що інше, як рабінатський суд, назва якого походить з івриту, де «дін» означає суд, а «тойра» – право.

Елеґант, який погорів на брехні, мусив негайно покинути Львів і не мав права повертатися доти, доки не отримає дозволу трибуналу. І це одна з найлагідніших кар. Бо поліцейські хроніки знають випадки, де вироки «дінтойри» були смертельними.

Зате слухняний елеґант мав з організації велику користь. Він отримував кошти на прожиття, наймодніший одяг для себе і для своєї дружини чи коханки, гроші для того, щоб влитися в заможне товариство. Жили вони завжди в достатку незалежно від того, чи самі працюють, чи роботу виконують інші. І в цьому була принципова різниця між цією вищою кастою злодіїв і рештою долинярів. Перші працювали в колективі, другі – індивідуально, залишаючи собі кожен здобутий гріш.

Львівська преса навіть попереджала, що, виходячи з театру чи кіна, треба особливу увагу звертати на елеґантно вбраних типів, які вдають, ніби щось забули, і намагаються пропхатися назад. Особливо такі злодії полюбляли працювати біля гардеробів, коли там збирався натовп. Якщо вони оперували на вулицях, то вбирали довгі широкі плащі.

Елеґанти радо приймали у свої ряди привабливих жінок, які вміли закрутити жертві голову і відволікти увагу. Нерідко використовували різне хитре знаряддя – дуже гострі короткі ножички, бритвочки, фальшиві перстеники з прихованим під камінчиком маленьким вістрям, мікрообценьки для перекушування ланцюжків або дзиґарків.

Усі ці групи кишенькових злодіїв мали цілий ряд відгалужень. Такими були, наприклад, витиначі, які працювали за допомогою гострих лез або бритв. На пальцях вони носили персні з прикріпленою маленькою бритвочкою, якою вони вирізали кишені і легко добували предмети, що там містилися.

Взимку 1929 року трапився у Львові такий випадок. До трамвая «двійки» на головному двірці сіло кількадесят осіб. А з ними також старша пані в коштовному хутрі. Всі місця були зайняті, і пані стала на платформі. А за нею прилаштувався витинач. Стиск був таким великим, що пані не могла рушити з місця. У певний момент злодій вийняв з кишені бритву і почав поволі вирізати хутро на плесах жінки. Незважаючи на мороз, жертва нічого не чула, бо була з усіх боків оточена пасажирами.

На одній з зупинок на Городоцькій витинач висів, тримаючи під пахвою невеликий пакунок, загорнутий в газету. Коли в трамваї зробилося вільніше, жінка відчула на спині холод. Торкнувшись рукою, скам’яніла. Все хутро на плечах було вирізане. Залишилися лише перед і комір.

Окремий, ізольований клас становили злодії, які оперували у визначених місцях – крамницях, банках, готелях і гардеробах. Найбільше давалися взнаки крадіжки в крамницях, які завдяки енергійній акції поліції до початку 1930-тих років впали до мінімуму. Представників цієї спеціалізації називали шопенфельдерами. «Słownik gwar przestępczych» Клеменса Степняка (1993) тлумачить «шопенфельд» так: «крадіж, здійснена в крамниці, часто в присутності персоналу під час огляду товару». Генрик Улашин відніс це слово до «жидівсько-злодійського жаргону».

Шопенфельдери поділялися на дві категорії: касових і товарових. Касові «працювали» в крамницях, де панував рух. Купували зазвичай якусь дрібницю і ставали біля каси, тримаючи в руці банкноту. Водночас пильно стежили за всіма рухами касира чи касирки і, користаючи з метушні та неуваги, крали з каси жменю грошей і негайно зникали. Товаровими злодіями були переважно жінки, які за багато років удосконалили чимало різних способів, що ними послуговувалися при «роботі». Найдавнішим способом, який у 1930-тих уже рідко практикувався, була крадіжка за допомогою дитини.

До крамниці заходить скромно одягнена жінка з дитиною на руках і просить показати шовкові тканини. Купець розкладає перед нею ряд сувоїв. Жінка садить дитину на столі і починає оглядати товар. В мить, коли купець послабив увагу, вона піднімає дитину, а разом з нею і два-три сувої шовку, які моментально ховає в пелюшках або плащику дитини. Потім вибачається за клопіт і виходить. Крім цього, був ще спосіб крадіжки за допомогою штучної руки в рукавичці, якою злодійка спиралася на прилавок і, відвернувши увагу купця, справжньою рукою крала товар.

В галантерейних крамницях злодійки полюбляли примірювати коралі, звісно, найдорожчі. Продавець викладав на ляду відразу кілька разків. Злодійка чіпляла собі то один, то другий, заглядаючи в дзеркало, а вловивши відповідну хвилю, відстібала коралі таким чином, що вони падали просто за бюст.

Майже всі шопенфельдерки, від найелеґантніших до простачок, мали під сукнею комбінації, а в них широкі кишені, до яких ховали вкрадені речі.

Інколи вони використовували картонні коробки з-під мештів. Така коробка, перев’язана мотузкою, мала рухому бічну стінку, куди можна було сховати вкрадений предмет. До найспритніших злодійок належали, безумовно, ті, що «працювали» у великих ювелірних крамницях. Такі злодії мусили для своєї «роботи» мати відповідний вигляд і бути пристойно одягненими, інакше викликали б у ювеліра негайну підозру. Тому злодійки коштовностей ніколи не крали двічі в тій самій крамниці, а навіть дуже часто мали по одному «виступу» в кожному місті.

Поліцейські хроніки занотували такий цікавий випадок. До однієї львівської крамниці увійшла елеґантна пара: багатий на вигляд чоловік і гарно зодягнена жінка. Продавець виклав на прилавку ряд коштовностей – браслети, персні та діамантові прикраси. Клієнти якийсь час вибирали і примірювали різні дрібниці. За ними пильно стежили продавець і власник крамниці. Раптом чоловік впустив на землю якусь коштовність. Власник миттю підбіг і підняв важкий золотий перстень. Дама під час цього зробила незначний рух ногою, мовби хотіла звільнити місце для пошуку предмета. Після коротких торгів покупці вибрали перстеник, що вартував кілька золотих, і вийшли. Тут купець зауважив брак великого діаманта, який коштував кількасот доларів. Він вискочив на вулицю і завернув покупців, повідомивши їм про зникнення коштовного каменя.

Клієнти були обурені. Однак купець викликав поліцейського. Той привів з собою працівницю комендатури, яка, поки поліцейський обшукував пана, обшукала даму. Ревізія, на подив, не дала жодного результату. Відходячи, чоловік висловив ще раз своє глибоке обурення і навіть пригрозив судовою розправою. Коли обоє підійшли до дверей, дама на порозі спіткнулася і впала. І тут з вуст усіх присутніх вирвався вигук здивування. Жінка впала таким чином, що її стопи стали видимі – один черевичок був цілком нормальним, а в другому бракувало підошви і частини панчохи, так, що частина стопи і пальці ноги були цілком голі. Між пальцями сховався пропалий діамант.

Лише випадок посприяв тому, що крадіжка не вдалася, бо ніхто й не припускав, що елеґантний, модний і цілком новий черевичок на шовковій, ажурній панчішці не мав підошви.

Влітку 1930 року до ювелірної крамниці під’їхало авто, з якого висіла старша, дуже поважна жінка. Вона запрагнула оглянути різні коштовності. В цей час в дверях з’явився згорблений старий жебрак і став просити милостиню. Купець, зайнятий клієнткою, наказав жебракові вийти. Старша пані, однак, вирішила пошкодувати бідолаху і дала йому знак, щоб підійшов ближче. Жебрак, шепчучи подячну молитву, наблизився, а пані кинула йому до капелюха монету. Жебрак з поклонами зник.

Та згодом з’ясувалося, що старша дама і жебрак – то пара співучасників і жінка разом з милостинею кинула до його капелюха коштовний перстень.

Цікава історія була описана у львівській газеті «Wiek Nowy» 18 червня 1925 року. Вона стосувалася Моріца Аксера, відомого адвоката, польського патріота, захисника у справі Ґорґонової. Тоді йшлося про вбивство доньки архітектора Заремби. Аксер очолював оборону Ріти Ґорґонової, яку звинувачували у вбивстві.

Отже, коли доктор Аксер купував квиток на футбольний матч на стадіоні «Погоні», у нього вкрали гаманець з 240 золотими та документами. Того ж таки дня він звернувся через цю газету до злодіїв, щоб вони готівку лишили собі, але повернули йому документи.

На велике здивування, доктор не отримав жодних документів, натомість завітала до нього делегація львівських злодіїв, яких адвокат добре знав, бо не раз боронив їх у судах. Вони вибачилися за вчинок свого спільника і пояснили, що той «колега», який забрав гаманець, початківець і не знав ще доктора Аксера. Тому вони повертають 210 золотих.

Далі доктор довідався, що їхній «колега», вкравши гаманець, відразу пішов до туалету, забрав гроші, а гаманець з документами кинув у яму. Делегати обіцяли добути гаманець з документами, але попросили доктора написати для них клопотання, адресоване керівництву стадіону, щоб їм дозволено було пошукати загублений гаманець.

І справді «делегати» злодійської корпорації пішли з листом на стадіон, а через дві години доктор Аксер отримав гаманець з документами.

Не знаю, чи в наш час злодії так само шанують адвокатів, але знаю, що шанують лікарів, які витягають з них кулі, зашивають рани і витягають з тамтого світу.

Аксер вважався за одного з найвідоміших тогочасних промовців. У 1942-му його арештували німці і вивезли в концтабір Белжец, де він і загинув.

Автор: Юрій Винничук;  Zbruc.eu

Читайте также: