День вшанування пам’яті героїв Крут – «свято» зраджених владою

Лише неповноцінна і обмежена людина може вважати символом Національного героїзму абсолютно неефективну, програшну і злочинну справу, яка стала не тільки ланкою в цілій низці ганебних програшів, а ще й спричинила смерть ні в чому невинних, чистих серцем і душею людей, здатних в майбутньому стати цвітом України. Замість того, щоб возвеличувати справжніх героїв, ми вигадуємо міфи, перекручуємо реальність і вже завчасно закладаємо в свою свідомість образ трагічного мучеництва і поразки.

«Президент Віктор Ющенко підтримує ідею перенесення дати святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня – в День вшанування пам’яті героїв Крут. Про це він заявив під час заходів до Дня подвигу героїв Крут, повідомили «proUA» у прес-службі Глави держави».

Цікава ініціатива нашого Президента, який вважає ідеологічні питання важливішими за економічні та соціальні проблеми країни, примушує нас всіх ще раз повернутись до трагічних подій Бою під Крутами і проаналізувати доречність висунутої ним ініціативи. Ми не будемо торкатись історичних подробиць та давати якісь політичні чи історичні оцінки даної події. Лише спробуємо розглянути її, як потенційно знакову та символічну ідейну величину. Тому що саме такою хоче її бачити глава нашої держави.

Віктор Андрійович заявив: «Я вірю, що День подвигу Героїв Крут матиме для України і для нашої армії найвище національне значення. У нас має постати глибоко продуманий та змістовний військовий ритуал вшанування цього Дня. … У цьому – великий сенс живого патріотичного виховання як української армії, так і українського суспільства». Гарні слова. Як видно, копірайтери вдало попрацювали, складаючи такі пафосні та пронизливі речення. Але якщо відкинути загальне отупіння, до якого нас цілеспрямовано веде наше (і не тільки наше) керівництво і трохи подумати над тим, що тоді відбулося під Крутами, відразу стає зрозуміло, наскільки притягнуті за вуха всі ці пишномовні заяви.

Далекоглядні плани ідеологів Крутського бою виходять за межі звичайного вшанування героїчного вчинку молодих людей, які щиро вірили в ідею незалежності України. Справа не в визнанні хороброї вдачі трьох сотень Київських студентів, а в тому щоб зробити з них символ відчайдушної мужності та честі. Перетворити їх вчинок на еталон національного героїзму, овіявши реальні події туманом легендарної загадковості. Все це було б доречним і прийнятним при одній умові, якби смерть і подвиг цих дітей принесли хоч би якусь, невеличку, але реальну, а не «ідейну» користь.

Коли ми поглянемо на національних героїв різних народів то побачимо сильних, могутніх, хоробрих людей, які не просто кидалися в пащу до лева, але й досягали значного і вагомого успіху. Гарним і вельми знаковим прикладом є подвиг 300 спартанців, які на чолі зі своїм Царем Леонідом, утримували величезне перське військо у Фермопільскій ущелині. Навіть за самими скромними підрахунками вони не тільки стримували наступ ворога, а ще й змогли знищити значну кількість ворожих військ. Їх смерть була – подвигом.

А не мучеництвом, яким стала загибель трьох сотень нещасних хлопчаків, посланих на страшну смерть нездарами політиками, що стояли тоді на чолі УНР. Ті ж самі політики замість того, щоб думати про державотворення і економічну стабільність України, відкривали музеї та «академії наук», а також сварилася між собою за титули і посади. Думається, що неважко провести паралель між тими, хто був тоді, і кого ми бачимо зараз.

Лише неповноцінна і обмежена людина може вважати символом Національного героїзму абсолютно неефективну, програшну і злочинну справу, яка стала не тільки ланкою в цілій низці ганебних програшів, а ще й спричинила смерть ні в чому невинних, чистих серцем і душею людей, здатних в майбутньому стати цвітом України. Замість того, щоб возвеличувати справжніх героїв, ми вигадуємо міфи, перекручуємо реальність і вже завчасно закладаємо в свою свідомість образ трагічного мучеництва і поразки. Цим самим програмуючи власний розум на таку ж долю, ми не шукаємо позитивних переможних і по справжньому величних постатей, на які потрібно рівнятись. Ні! Замість цього ми обираємо спаплюжених, ображених, знівечених, але «героїчних» невдах, і робимо з них приклад для наслідування.

Але це і є утопія – це шлях у безодню безнадії та хаосу. Ми, не маючи національної ідеї, самосвідомості а головне – поваги до свого народу, завчасно обираємо на роль героїв людей, що стали жертвами невдалої і бездарної влади, яка просто не здатна вести свій народ до перемоги. Бій біля Крут – це не просто трагедія, це – всенародний біль, що уособлює в собі загальну, вічну проблему Української нації. Нації яку весь час намагається принизити і зрадити її власна «еліта». Але українці сильний народ, здатний переступити через усі перепони і стати не жертвою обставин, а переможцем, який візьме своє не по праву удачі, а по праву успішного і сильного. Народ, у якого є дійсно світле майбутнє, в якому знайдеться місце для кожного, хто вірить в свою Батьківщину.

Дмитро Папета, читач «УК»