Масові репресії як засіб політичної боротьби з опонентами були однією з важливих умов становлення та функціонування радянського тоталітарного режиму. Ворогами ставали усі незручні, підозрілі чи зайві: так звані куркулі, іноземці, буржуазні націоналісти. Апогею більшовицькі чистки дійшли у 1937–1938 роках: за цей час, тільки за офіційними даними, органи НКВС на території України заарештували понад 267 тисяч осіб.
«Іменем революції»
Ще в перші місяці існування Радянська держава сконцентрувала значні зусилля на створенні органів спеціального призначення. Вони мали стати «караючим мечем революції». В Українській РСР політичні репресії втілювали органи безпеки: ВУЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ.
ВУЧК (Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та посадовими злочинами) започаткували в грудні 1918 року як філію Всеросійської ЧК. Комісію наділили широкими повноваженнями – від права здійснювати арешти і до застосування найвищої міри покарання (розстрілу). Одночасно з ВУЧК існували інші інструменти комуністичного терору в Україні: революційні та надзвичайні трибунали, штаби, комітети.
У цій будівлі на Володимирській, 33 у Києві діяли радянські каральні органи від НКВС до КДБ / Джерело: wikimedia.org
Першими, хто відчув на собі насадження більшовицької диктатури в Україні і відкрив перелік жертв червоного терору, були кияни. Перші тижні перебування в Києві 1918 року начальника штабу «Групи військ по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії» Михайла Муравйова коштували життя щонайменше двом тисячам осіб.
У період війни більшовицької Росії проти УНР радянські органи держбезпеки переслідували «представників буржуазії, поміщиків, фабрикантів, торговців». Їх ув’язнювали у таборах примусових робіт, а також застосовували систему заручництва. У пресі поширювали інформацію про смертельні вироки, щоб залякати потенційних «контрреволюціонерів».
Лише 1920 року жертвами органів комуністичного терору в Україні стало понад 45 тисяч осіб. З них «іменем революції» розстріляли 3879, 5692 – ізолювали в концентраційних таборах, 334 – запроторили до тюрем, 317 – вислали у віддалені губернії Росії. Розподіл заарештованих органами ВУЧК за нібито інкримінованими їм видами злочинів мав такий вигляд: 46 % було засуджено за бандитизм та кримінальні правопорушення; 36% – за «контрреволюційну діяльність», 11% – за посадові зловживання, 5% – за дезертирство, 2% – за шпигунство.
Розстріляні в Україні «вороги революції», 1917 рік / Джерело: babel.ua
Репресивна політика у добу НЕПу
Перехід навесні 1921 року до нової економічної політики призупинив червоний терор. ВУЧК реорганізували у Державне політичне управління (ДПУ), та це не змінило суті. Упродовж 1920-х років каральні органи в УСРР зосередилися на збройному придушенні антибільшовицьких виступів, боротьбі із залишками політичної опозиції, представниками «церковної контрреволюції», виявленні «класових ворогів».
Так 1922 року вище партійне керівництво УСРР рекомендувало Наркомату освіти провести чистку вузів від «ворожого елементу». У серпні з’явився список «реакційно налаштованої професури», яка мала полишити терени УСРР. Це 77 осіб, із них 32 професори з вищих навчальних закладів Києва, Катеринослава, Харкова, Одеси.
У 1921–1924 роках органи ДПУ зосередились на учасниках національно-визвольного руху й представниках царського режиму. Під прицілом чекістів опинилися поміщики, офіцери, колишні поліцейські й жандарми, реемігранти, особи, причетні до Білого руху та Армії УНР. Причиною арешту могли стати критичні висловлювання чи зв’язки з еміграційними колами.
Загалом внаслідок таких чекістських операцій у 1924 році в тюрмах опинилося 19 670 осіб. Їм інкримінували: контрреволюційну діяльність, належність до антирадянських партій та проведення антирадянської агітації, шпигунство та зраду батьківщини, участь у заворушеннях і «політичному бандитизмі», дії, спрямовані на підрив і послаблення радянського суспільного ладу.
Один із перших показових судових процесів відбувся у травні 1921 року. У Києві у великому залі Пролетарського будинку мистецтв судили колишнього прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, члена ЦК УПСР Назара Петренка, видавця та літературознавця Івана Лизанівського та інших.
Обвинувачені у справі ЦК УПСР напередодні засідання Ревтрибуналу. Сидить третій зліва Назар Петренко, далі – Іван Лизанівський і Всеволод Голубович, травень 1921 року / Джерело: wikimedia.org
До 1925 року компартійні органи усунули опозиційні партії й течії та встановили монопартійну систему влади в Україні.
Далі радянська репресивна машина посилила контроль за українською інтелігенцією як головним виразником ідей УНР. У вересні 1926-го вийшов таємний обіжник ДПУ під назвою «Про український сепаратизм». Автори – високі чиновники управління Карл Карлсон, Ошер Абугов та Борис Козельський. Вони наголошували, що українська інтелігенція обрала «культурну роботу» як тактику боротьби з країною Рад. Особливу увагу займали прихильники Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та співробітники Всеукраїнської академії наук (ВУАН).
Відтак ДПУ налагодило мережу інформаторів у творчих та академічних колах. Агентурні розробки завели на академіків Михайла Грушевського та Сергія Єфремова. Однією із цілей було посилити ворожнечу між колишнім головою Центральної Ради та представниками наукової еліти Києва. У полі зору 2-го секретно-політичного відділу ДПУ також опинилися літератори Микола Хвильовий, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Григорій Косинка.
Наприкінці 1928 року чекісти викрили «Українське селянське об’єднання», яке складалося зі студентів київських вузів. Навесні 1929 року ліквідували «Комітет визволення України». У травні 1929-го викрили так звану «Спілку української молоді». Слідство у цій справі дало підстави ДПУ розпочати підготовку надуманого процесу над представниками старої національної інтелігенції, яка буцімто згуртувалася у контрреволюційну організацію «Спілка визволення України».
На лаві підсудних у квітні 1930 року опинилося 45 осіб: два академіки ВУАН, 15 професорів вищих навчальних закладів, 10 учителів, троє письменників. Показові судові процеси стали особливістю політичних репресій кінця 1920-х років в УСРР. У цілому протягом 1920-х років за різні «контрреволюційні злочини» до кримінальної відповідальности притягли більш як 62 тисячі громадян. Із них до найвищої міри покарання засуджено понад 18 тисяч осіб.
Судовий процес у сфабрикованій справі СВУ. Харків, 1930 рік / Джерело: wikimedia.org
«Великий перелом» селянського хребта
1929 рік Сталін оголосив роком «великого перелому». Це означало продовження масових репресій в УСРР, оскільки попередні роки відзначилися хлібозаготівельною кризою та селянським спротивом колективізації.
Перший етап виселення куркулів у віддалені регіони СРСР припав на другу половину лютого – першу декаду березня 1930 року. Під нього потрапило 92 970 осіб: 32 436 чоловіків, 28 480 жінок і 32 054 дитини. Наприкінці жовтня 1930 року органи ДПУ на підставі рішення Політбюро ЦК ВКП(б) продовжили репресії. 31 504 особи «куркульського елементу», «сконцентрованого неподалік західного кордону УСРР», опинилися у Західному Сибіру наприкінці листопада.
Загалом у 1930 році з України депортували понад 113 тисяч осіб. Більшість відправили на крайню північ Росії, частину – до Сибіру. Чергова хвиля депортації прокотилася у червні–липні 1931 року. До Уралу перемістили 131 409 осіб. Таким чином внаслідок двох масштабних депортаційних акцій за межі України вислали 227 тисяч українських селян.
Розкуркулена сім’я біля свого будинку в селі Удачне Донецької області, 1930-ті роки. Фото Марка Залізняка / Джерело: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного
Чистки у Церкві, армії та науці
На початку 1930-х радянські спецслужби активно долучилися до масштабної «чистки» Червоної армії від тих, хто служив раніше у царській. Офіційною причиною стало «викриття» в грудні 1930 року антирадянської військової організації, яка нібито навесні 1931-го «очікувала на інтервенцію Антанти і готувала збройне повстання». Всього у справі «Весна» було притягнуто до відповідальности 2010 осіб: 305 військових і 1 705 цивільних. З них 573 страчено, решту піддали тривалим термінам ув’язнення.
На початку 1930-х років відомство державної безпеки не тільки проводило каральну політику, а й активно долучалося до виконання політичних і господарських кампаній. Основні зусилля органи ДПУ зосередили на придушенні антирадянських виступів «капіталістичних елементів», боротьбі проти «сільської контрреволюції» та з «саботажем» хліборобів. У розпал Голодомору було заарештовано понад 19 тисяч осіб. Найпоширенішим видом злочину під час Голодомору, за даними радянських спецслужб, було «розкрадання хліба».
Сім’я Бокань у Батурині, 2 квітня 1933 року. Фото і підпис батька Миколи Боканя: «300 днів без шматка хліба до вбогого обіду» / Джерело: Галузевий державний архів СБУ
Постишевський погром
У 1933 році «контрреволюціонерами» та «шпигунами» оголосили режисера Леся Курбаса, письменників Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка, поетів Михайла Драй-Хмару, Михайла Ялового, Дмитра Загулу, літературознавця Мирослава Ірчана, класика сатиричної прози Остапа Вишню. У 1934 році літераторам Валер‘яну Підмогильному, Григорію Косинці, Миколі Вороному, Олексі Влизьку, Григорію Епіку, Дмитрові Фальківському висунули звинувачення у причетності до великомасштабного антирадянського підпілля та підготовці терористичних актів. Більшість із цих культурних діячів загинули під час масового розстрілу в урочищі Сандармох восени 1937 року.
Ідеологічним підґрунтям масових репресій у 1930-х роках слугувала теза Сталіна: «Із розбудовою соціалізму опір повалених класів зростає». В УСРР протягом 1929–1934 років за політичними мотивами за ґратами опинилося 131 202 особи. До 3975 із них застосували найвищу міру «соціального захисту» – розстріл.
Розмах репресій посилився у другій половині 1930-х. Після вбивства одного з лідерів ВКП(б) Сергія Кірова 1 грудня 1934 року ЦВК СРСР суттєво змінив правову базу. Попереднє слідство обмежили 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручали за добу до розгляду справи. З процесу усунули прокурора й адвоката. Касаційне оскарження, подання клопотань про помилування у цих справах не допускали, смертну кару виконували негайно після вироку.
З моменту створення НКВС у липні 1934 року почали формувати неконституційні органи позасудових репресій. Це були Особлива нарада при НКВС СРСР, «трійки», а згодом «двійки», яким надали право застосувати такі міри покарання, як заслання, виселення, ув’язнення у таборах до 5 років. Під грифом «цілком таємно» 2 жовтня 1937 року ухвалили постанову ЦВК і РНК СРСР, яка підвищила термін покарання за особливо тяжкі державні злочини – шпигунство, шкідництво й диверсію – із 10 до 25 років.
«Велика чистка»
Внаслідок цього 2 липня 1937 року політбюро ЦК ВКП(б) видало постанову «Про антирадянські елементи». А вже 31 липня запустили механізм дії: ухвалили наказ про операцію з репресування «колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». На кінець 1937 року внаслідок «куркульської операції» за ґратами опинилося 66 403 громадяни УРСР.
Одночасно проводили репресії національних меншин. Під приводом боротьби з «польською контрреволюцією» і «польською розвідкою в СРСР» в Україні засудили понад 56 тисяч осіб, переважно представників польської національности. Розгорнули репресивну кампанію стосовно емігрантів і перебіжчиків з Румунії до Молдавської АРСР та України.
У рамках «німецької операції» за причетність до вигаданих організацій «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр» репресовано понад 25 тисяч осіб. Тисячі громадян було заарештовано в 1937–1938 роках за приналежність до інших іноземних розвідок: грецької – 5474; болгарської – 1413; естонської – 66; фінської – 36; іранської – 507; чеської – 309; японської – 276.
1937 року ліквідували майже все керівництво ЦК КП(б)У і уряду УРСР: страчено організатора КПУ Емануїла Квірінга, заарештовано колишнього голову Раднаркому УСРР Християна Раковського.
З особливим розмахом і жорстокістю в радянській Україні провели операцію щодо дружин «зрадників Батьківщини»: протягом серпня-грудня за ґратами опинилося 1356 жінок.
У січні 1938 року змінили керівний склад УРСР. Новий нарком внутрішніх справ Олександр Успенський активізував ліквідацію українського «правотроцькістського центру». Масштабно проходила чекістська операція з розгрому «основних кадрів військово-фашистської змови» в Україні. У першій половині 1938 року заарештували 2209 військовослужбовців. Понад 24 тисячі осіб звинуватили у причетності до «широкого підпілля українського націоналістичного центру».
Лише наприкінці 1938 року репресивна машина трохи пригальмувала: Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б)У ухвалили постанову, яка забороняла будь-які масові операції, пов’язані з арештом і висланням громадян, встановлювала персональну відповідальність працівників НКВС та прокуратури за кожен незаконний арешт.
Поштовхом до цього стало розпорядження Сталіна вжити заходів щодо очищення органів НКВС від співробітників, які не заслуговували політичної довіри. Новим наркомом внутрішніх справ СРСР став Лаврентій Берія, було усунуто майже всіх керівників республіканських, крайових та обласних НКВС.
Страчуючи тисячі людей заради світлого комуністичного майбутнього, радянські спецслужби, позасудові та судові органи карально-репресивної машини керувалися не правовими нормами, а власними відомчими адміністративними правилами.
У ході слідства чекісти пред’являли затриманим необґрунтовані звинувачення: участь в антирадянській діяльності, причетність до контрреволюційних угруповань, підготовку терористичних актів, агітацію з метою підриву і повалення існуючого ладу, дискредитацію Конституції СРСР, поширення провокаційних чуток про наближення війни та загибель радянської влади, вороже ставлення до колгоспного ладу тощо.
Першочерговим об’єктом репресій в УРСР стали етнічні анклави та культурні товариства національних громад. Серія масових репресивних акцій стосовно низки «ворожих національних груп» призвела до значного скорочення національних громад на теренах України. Репресивна політика компартійно-радянської влади стала невіддільною частиною суспільного життя радянської України і ставила за мету притлумити опозиційність української спільноти, «прищепити» лояльність громадян до правлячого режиму.
Автор: Олег Бажан
Ілюстрації: Марія Білінська
Джерело: ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ