Командир оперативно-тактичного угруповання «Північ»: «Якщо потрібна зброя надійде, ми однозначно будемо спроможні відновити нашу територіальну цілісність у швидкі терміни»

Фото: Роман Малко

Чи була Україна готова до повномасштабного вторгнення Росії, чому провалився путінський «бліцкриг» і що потрібно для перелому протистояння на нашу користь, в ексклюзивному інтерв’ю виданню «Тиждень» розповів командир оперативно-тактичного угруповання «Північ» бригадний генерал Дмитро Красильников.

– Наскільки сильно сьогоднішня війна відрізняється від війни 2014 року?

– Різниця дуже велика. На 2014 рік ані я особисто, ані багато військовослужбовців з мого особового складу не мали бойового досвіду взагалі: застосування артилерії, маневрів у піхотному строю, якихось заходів у реальній бойовій діяльності, а не на навчаннях. Досвід, який ми тоді отримали, а потім доповнювали за час проведення АТО та ООС, нам сьогодні згодився. Що ж стосується масштабу і характеру бойових зіткнень у 2014 році і зараз, то це звісно неспівставні речі. Ми тоді думали, що це дуже важко, але зараз розуміємо, що то був, як то кажуть, «дєтскій лєпєт».

– А росіяни тоді й зараз поводяться однаково, чи змінили тактику й підходи?

– Ми тоді не часто зустрічалися з кадровими військовими РФ. Порівнювати, які вони були тоді й зараз, я не можу. Тоді контингент противника складався в основному з добровольців, найманців та найманців з хорошим досвідом. А що стосується саме моїх підрозділів, то проти них можливо і застосовувались військовослужбовці РФ під час виконання якихось обов’язків в розрахунках гармат, мінометів, може якісь там розвідники… не знаю.

Сьогодні ще додалися добровольці з інших країн, маю на увазі Лівію та Сирію. Може й не добровольці, а ті, що пішли «за довгим карбованцем». Ну і само собою додалися кадрові військовослужбовці ЗС РФ і, відповідно, їхня підтримка: ракетні удари, авіація, артилерія, засоби розвідки, засоби радіоелектронної боротьби. Все в геометричній прогресії. Тому інтенсивність бойових дій у 2014 році і зараз разюче відрізняються. І зараз, звичайно, особовому складу набагато важче.

– Ви готувалися до війни такого формату?

– Звичайно. Хоча все-таки сподівалися на меншу інтенсивність бойових дій, на більш обмежений театр бойових дій, що  будуть трошки обмежені засоби ураження. Тобто що не в такій кількості будуть застосовуватись авіація, крилаті й тактичні ракети, високоточна зброя. Сподівалися, але все ж таки готувалися до найгіршого. Хоча, мабуть, мало який військовослужбовець під час підготовки міг твердо сказати, що знає, як себе поводити під час авіаційного нальоту, під час ракетного удару, що знає, як це є насправді.

Адже у книжках і фільмах воно одне, а в реальності зовсім інше. Тому такого досвіду наші Збройні Сили не мали. А коли й мали, то йдеться про дуже обмежену кількість особового складу, яка брала участь в конфліктах на території інших держав. Для всіх Збройних Сил застосування усіх засобів ураження і така повномасштабна агресія була новиною.

– Коли б у 2014 році Росія посунула так, як сьогодні, ми б вистояли?

– Чесно кажучи, я не знаю. Не готовий відповісти зараз на це питання. У нас тоді були абсолютно інші Збройні Сили. У них на той час були інші збройні сили, інша підготовка, інша мотивація, склад сил і засобів. Можливо, якби тоді Росія почала створювати потужне угрупування навколо кордонів України, то світ відреагував би на це якось по іншому. Все ж таки світова спільнота зупинила війну в Грузії у 2008 році на ранній стадії. Можливо б таке трапилось і під час ескалації конфлікту у 2014 році. Не готовий зараз відповісти. Це дуже складне питання. Не знаю, що там в головах наших ворогів.

– А чому росіянам не вдався «бліцкриг» із захопленням України за три дні? Ви, як військовий напевно аналізували цю ситуацію?

– Тому що їм не дали цього зробити. Тому що будь-які плани в першу чергу наштовхуються на протидію супротивника. Тут склалося багато факторів: і нас недооцінили, і себе переоцінили, і недооцінили передусім такий широкомасштабний рух опору, який виник майже на всій території України. На жаль і у нас знайшлося багато колаборантів та зрадників, які проводили колони, показували місця для переправ, броди, будь-які проходи, таємні стежки й таке інше. Тому, війна оголила всі недоліки, котрі були — і у нас, і у ворога.

– Ми робимо висновки?

– Сподіваюсь що так. Я особисто роблю.

– А противник робить?

– Теж робить. Недооцінювати противника не можна. І вони теж навчаються і діють зараз абсолютно не так, як на початку війни, коли вдавались до «кавалерійських атак». Повністю використовують свою перевагу у засобах ураження й особливо у кількості цих засобів ураження. Повністю використовують свою перевагу в артилерії, а саме в кількості боєприпасів до неї. І тому особовому складу, який знаходиться на першій лінії і якраз перебуває під обстрілами, зараз дуже важко протистояти такому потужному вогневому впливу.

– Що може змінити хід бойових дій убік підвищення інтенсивності з нашого боку?

– Поява у нас засобів дальнього ураження, котрі дозволять нам вражати угруповання противника на всю його глибину, тобто на 200-300 км. Якщо такі засоби з’являться, якщо ми зможемо, а ми зможемо їх достатньо майстерно застосувати, тоді я впевнений на сто відсотків, це дуже покращить стан справ на передньому краї та дасть нам певну ініціативу для наших дій та планування цих дій надалі.

– Тієї зброї, яку нам дають сьогодні, недостатньо?

– Це добре, що нам дають гаубиці та інші засоби ураження, але цього замало. На жаль, особливо на першому етапі війни, нам давали зброю, як індіанцям луки та списи. Я не можу зрозуміти, чому нам не дадуть більш потужну зброю, якою ми зможемо реально вражати ті ж далекобійні батареї противника чи ракетні комплекси, які завдають нам достатньо суттєвого вогневого ураження, особливо цивільній інфраструктурі – розбивають мости, переправи, дороги, цивільні об’єкти. Я не знаю, чому її не дають, хоч у них (у союзників України — Ред.) є відповідні комплекси для систем залпового вогню, де ледь не кожна ракета окремо керується. Не знаю, чому наші союзники досі не надали нам такі засоби. Можливо, вони вже йдуть. Можливо, вони вже ухвалили рішення.

Я розумію, що система ухвалення рішень в багатьох країнах дуже складна і тому потрібен деякий час. Хай там як, ми вдячні за будь-яку підтримку. Хоча, все ж таки, хочеться більш потужних засобів, більш потужної техніки. І якщо потрібна зброя надійде, ми отримаємо засоби ППО дальньої дії, засоби ураження дальньої дії, тоді я скажу, що ми однозначно спроможні відновити нашу територіальну цілісність у швидкі терміни та зберегти по максимуму наш особовий склад, наших громадян. Врешті, ми не можемо постійно говорити «давайте нам, допомагайте»… Про це потрібно було думати попередні 30 років Незалежності, як ми будемо цю Незалежність захищати.

– Путін заявив про відкликання з Сирії 60 тисяч своїх солдатів, яких збирається залучити до війни з Україною. Паралельно в самій Росії вже давно триває прихована мобілізація. Чи змінить суттєво ситуацію на фронті таке підсилення супротивника? Нам також потрібна додаткова мобілізація?

– Нам потрібно проводити мобілізаційні дії, але помірковано. Важливіше скоригувати ці процеси й зробити їх більш ефективними. На жаль, поки що масив особового складу, який набраний і призваний за мобілізацією, відповідає критерію кількості, але не відповідає критерію якості. Потрібно якимось чином проводити додаткову селекцію та відбір військовослужбовців, якимось іншим чином розподіляти їх між військовими частинами та по іншому ставити їм завдання. Тому що є певні проблеми.

А що стосується військових з Сирії, яких можуть перевести, то на мою особисту думку, якби Путін міг це зробити, він би зробив це давно, а не ганьбився перед усім світом, що не може з усіма своїми потужними збройними силами впоратись з однією Україною, у якої до цієї війни були майже повністю знищені Збройні Сили та військово технічний потенціал. Так, певна кількість сирійців, лівійців, чи ще когось там у нас є.

Певна кількість приватних військових кампаній тут була і вони реально виконували завдання на напрямках головних ударів. Вони дуже підготовані, оснащені та мотивовані. Тому що мотивація грошима, професіоналізм та можливо навіть особисте переконання у тому, що вони там справді борються із якимось фашизмом, мають велике значення. Тому буде, як буде. Побачимо. У будь-якому випадку, ми маємо це все діло переламати, перемолоти і, дай Боже, ми в найкоротші терміни з цим впораємося.

– Український воїн, його мотивація, бачення своєї місії змінилися на цій війні?

– Через те, що змінився сам характер війни, звичайно, змінився і воїн. Проте, як і завжди, дуже багато залежить від стійкості, особистої витримки, від мотивації. Але й це дещо відносно. Адже навіть сильно мотивований воїн, навіть найстійкіший, досвідчений і прославлений, після кількох днів чи тижнів перебування під обстрілами, коли кожен день поруч гинуть чи отримують поранення побратими,  деколи може теж дати собі слабину. І я це абсолютно розумію.

Вони втрачають відчуття реальності, втрачають віру в перемогу, у себе та в побратимів. Таке часто трапляється. Якщо конкретний солдат чи офіцер сильний духом, він швидко від цього оговтується й повертається в стрій. І в принципі, потім майже не піддається таким чинникам. Але тут є і зворотна сторона.

Багато таких військовослужбовців втрачають почуття самозбереження. Вони дуже відчайдушно виконують завдання,  не зважаючи на будь-який вогневий вплив артилерії чи авіації і, на жаль, отримують поранення і гинуть. І найбільша сьогодні проблема полягає в тому, що втрачається саме кістяк нашого війська.

Це якраз оці досвідчені хлопці, досвідчені сержанти, офіцери, взводні, ротні, заступники командира батальйону, які ведуть за собою особовий склад. Тому що під час мобілізації, я вже казав, щось в нас не спрацювало. Якимось чином в наші бригади потрапили люди, які зовсім не служили в армії, або чому той особовий склад, який ми нібито готували (резерв першої чи другої черги) виявився не повною мірою готовий до виконання завдань.

– Чи виконала Тероборона покладене на неї завдання?

– На даний момент я не впевнений. В зоні ООС на території Донецької та Луганської області у цих підрозділів поки що недостатньо сили, мотивації та взагалі керованості. Чесно кажучи, зараз вони можуть виконувати лише завдання у других ешелонах: бути спостережниками, вести якісь фортифікаційні роботи. Але будь-які серйозні бойові дії вони вести не можуть. Іноді, на щастя, є такі частини територіальної оборони – і їх не так вже й мало, – які можуть виконувати серйозні завдання в складі своїх підрозділів. Є такі світлі плями.

Розповім про один випадок. Стрілецьким взводом однієї роти підсилювали один підрозділ. В ході бою, два взводи з цієї роти покинули позиції та залишився лише один взвод, який виконував завдання. Він знищив п’ять бойових машин піхоти, один танк (тільки ручними протитанковими засобами!) поводився дуже стійко та організовано, показав себе навіть краще, ніж кадрові військовослужбовці підрозділів, які мають досвід восьми років цієї війни. Тобто тут все залежить все-таки від особового складу і конкретної людини. Від такого то командира, такого то сержанта, конкретно від їхнього виховання в родині чи колективі.

Загалом же, система ТРО на території більшої частини України спрацювала. За винятком, як я казав, території Донецької та Луганської області, де вона спрацювала не з таким ефектом, як ми очікували. Це моя особиста думка, базована на моєму досвіді застосування сил підрозділів ТРО. Але найкраще ТРО показали себе у тих регіонах, де відбулися бойові дії. Бійці, незалежно від того, із яким настроєм записувалися в ТРО, чимало зробили. Дуже часто саме силами ТРО ворог був зупинений і йому завдані величезні втрати.

Я може відкрию комусь велику таємницю, але певна кількість особового складу пішла в підрозділи ТРО тільки для того, щоб уникнути мобілізації. Коли  розгорталась система ТРО й створювали організаційне ядро, штатні посади заповнювали військовослужбовцями з досвідом із резерву першої та другої черги. Потім же, коли під час війни продовжилася мобілізація в ТРО і розпочалась загальна мобілізація, дуже багато людей пішло в ТРО тільки для того, щоб залишитися, наприклад, у своїй області, займатися отриманням гуманітарної допомоги, обороною і таке інше.

Я це бачу на прикладі тих підрозділів, котрі зараз знаходяться у мене тут. Але я впевнений, що якби на їх територію раптом прийшов ворог, вони б також стійко її обороняли. Дуже багато людей каже так: якщо буде війна у мене дома, я буду воювати та покладу своє життя, а от на території інших областей воювати, і тим більше помирати, не згоден. Це теж думка, яку варто враховувати. Адже інстинкт самозбереження у кожної людини є, й ніхто не хоче просто так загинути.

– Чи є сенс застосувати в Україні швейцарську або якусь іншу модель для ТРО, щоб збільшити її ефективність?

– Так. Але якщо ми хочемо зробити це швидко і зараз, то тільки у певних областях і на певних територіях. На інших же територіях треба все-таки тримати ЗСУ чи певні військові підрозділи. Тобто застосовувати інші способи захисту своєї держави. Але в багатьох областях, я думаю, є сенс переймати саме такий досвід. Тієї ж Швейцарії, чи Албанії, де мало не на кожну родину розписувалась довготривала вогнева точка в загальній системі оборони. Думаю, що це матиме сенс під час підготовки держави до оборони.

– Наскільки наш військовий досвід сьогодні цікавий іноземцям?

– Наш досвід дуже цікавий нашим партнерам. Вони з цим ніколи не стикались, а тому постійно його вивчають та впроваджують у бойове навчання.

– Що саме є у нас, чого немає в них?

– Наприклад, у них немає в практиці воювати з автоматами та гранатометами проти танків, авіації та крилатих ракет. Вони спочатку знищують систему ППО, потім йде авіація, потім працює три дні артилерія, далі, якщо зустріли противника, знову відійшли, знову працює авіація і так далі. А тут у нас вся війна – це для них ноу-хау. Я думаю, що вони повинні тепер повністю передивитися свої концепції. З одного боку, вони правильно роблять наголос на високоточні засоби ураження та інші високотехнологічні засоби, але все ж таки, такої стійкої та підготовленої піхоти (в широкому сенсі), таких частин і таких воїнів у них немає. Тому, я думаю, що наш досвід і наші підрозділи будуть затребувані під час уже мирної відбудови нашої держави, після нашої перемоги.

Автор: РОМАН МАЛКО; ТИЖДЕНЬ

Читайте также: