У травні резонансною стала новина про влучання одразу трьох російських ракет у школи Новгорода-Сіверського Чернігівської області. Але повітряні атаки не єдине, що довелося пережити містам і селам північного прикордоння України. У найперші хвилини повномасштабної війни вони взяли на себе удар, і з перших днів російські військові розстрілювали викрадали та катували місцевих мешканців, вбачаючи небезпечних ворогів у студентах та літніх людях.
Кореспондент Центру прав людини ZMINA відвідав Новгород-Сіверську територіальну громаду і записав свідчення мешканців про злочини російських військових, які тут побували, а також у фоторепортажі зафіксував руйнування, завдані школам.
Новгород-Сіверський з безкраїм видом на Десну потопає в зелені. Цей затишний населений пункт зі своїми старими невеличкими будівлями більше схожий на селище, ніж на місто.
“У нас таке гарне місто. Тут би насолоджуватися життям, а вони (росіяни. – Ред.) почали війну”, – каже під час нашої зустрічі міська голова Новгорода-Сіверського Людмила Ткаченко.
Місцева влада цієї територіальної громади зрозуміла, що почалося російське вторгнення о 4-й ранку 24 лютого, коли окупаційна військова техніка почала рухатися міжнародною трасою Грем’яч – Чернігів.
“Люди в житті не бачили такої техніки за кількістю та різновидом”, – зауважує міська голова.
Того ранку збройні сили РФ обстріляли прикордонний пункт “Грем’яч”, увірвалися в однойменне село і вщент розстріляли тамтешню прикордонну заставу. Після цього вони одразу вирушили на Чернігів.
Російські військові були в Новгороді-Сіверському в перший же день повномасштабного вторгнення.
Їх було видно на вулиці Шевченка, що виходить на дорогу до Шостки. Вони, найімовірніше, проривалися до Шостки, але між Новгородом-Сіверським і Шосткою українські військові підірвали міст.
Першого ж дня росіяни встановили в місті блокпост, де перевіряли в цивільних документи, били людей та забирали телефони, щоб ніхто не міг нікуди повідомити. За словами Людмили Ткаченко, російські військові викрали в населення близько десяти мобільних телефонів.
Вона також розповіла, що окупанти 18 березня стріляли в підприємця, який пересувався цивільної автівкою. Чоловіка вдалося врятувати попри те, що вони не пропускали швидку. Очільниця міста не розуміє, навіщо потрібно було в нього стріляти, адже він не був військовим і не мав зброї.
Викрадення та катування в селах
Найбільше в територіальній громаді Новгорода-Сіверського потерпіли від навали російських військових села Грем’яч та Михальчина Слобода, розташовані обабіч траси до Росії.
“Михальчина Слобода і Грем’яч розташовані за два кілометри від україно-російського кордону. Там дорога між двома селами йде на Росію. Праворуч – Грем’яч, а ліворуч – Михальчина Слобода. То вони навіть не трасою заїжджали, а через поля вривалися в Михальчину Слободу. Зайшли там у кожну хату”, – розповідає очільниця Новгорода-Сіверського.
Росіяни, каже Ткаченко, вже мали із собою готові списки, де були імена прикордонників, членів їхніх родин, учасників АТО чи ООС, учасників бойових дій в Афганістані та мисливців. Ба більше, у цих списках були навіть прізвиська цих людей, за якими їх кличуть місцеві.
У Михальчиній Слободі російські військові потрощили старостинський округ та викрали, зокрема, ноутбук.
Біля школи Грем’яча окупанти 20 травня схопили старосту села Ганну Гавриліну, зав’язали їй очі й повезли на військовій техніці до Росії. Там її катували, звинувативши в тому, що вона нібито була навідницею.
Її роздягали, забрали всі прикраси та обстригли волосся. Протягом тижня з мішком на голові старосту допитували в холодному польовому таборі, не давали спати й погрожували вбивством. Росіяни також стріляли біля її голови, погрожували пораненням коліна і зовсім не звертали уваги на стан її здоров’я. Жінку понад два тижні незаконно утримували в Курському СІЗО, а 10 квітня її вдалося звільнити за обміном.
Ганна Гавриліна повернулася додому, але досі не може оговтатися від психологічних травм, а постійні обстріли села тільки погіршують психологічний стан.
Катували військові й студента медичного коледжу, який приїхав у Грем’яч до батьків з Чернігова. Його забрали через футболку, на якій була символіка патріотичної гри “Сокіл-Жура”, де зображено тризуб.
“Росіяни так затримали близько десяти грем’ячан. З цього хлопчини знущалися фізично. Батьки цілу добу не знали, де він”, – розповідає Ткаченко.
Одного з викрадених мешканців села досі не можуть знайти. Це підприємець Микола Васильович Лупеко. 7 березня близько 30 окупантів спеціально приїхали до його садиби.
“Спочатку вони запитували, чи нам потрібна якась допомога, ліки, до прикладу. Я відповіла, що не потрібно, – згадує дружина викраденого Раїса Лупеко. – Після цього вони поцікавилися нашими даними й оголосили, що оглянуть садибу. До них підійшов головний зі смужками паперу, на одній з яких було написане ім’я мого чоловіка. Потім він почав шукати фотографію Миколи на своєму мобільному телефоні й знайшов його фото з паспорта”.
Жінка вважає, що то був представник ФСБ. Він криком наказав військовим обшукати всі приміщення. Ті обшукали будинок, підвал та гараж, де стояло авто Mitsubishi Pajero.
“Він, як помітив цю машину, відразу сказав, що вона їздила по кордону, що вони в неї стріляли, що його друга з неї застрелили. На це я йому сказала, що ви можете подивитися, що на ній уже довго не їздили і до того ж на ній були б тоді сліди від куль. Та він усе одно кричав, підбігав до мене, погрожував пістолетом і наказав вивозити цю машину, а також “форд”, на якому ми привозили товари у свій магазин”, – переповідає жінка.
Микола Лупеко
Водночас вона зауважила, що інший військовий запитував співробітника ФСБ, навіщо йому “форд”, адже той не їздив по кордону. Утім, після цього силовик наказав “пакувати” Миколу Лупека, попри те що потерпілому стало зле. Чоловік перехворів на коронавірус, дістав ускладнення і страждає наразі на гіпертонію.
Потерпали через присутність росіян і мешканці сусіднього села Кам’янська Слобода. Адже водії не завозили туди хліб, бо трасою постійно їздили російські військові та забирали мобільні телефони в людей. Хліб вдавалося доставляти до сусіднього села, звідки його селяни перевозили або на конях, або на мотоблоку до Кам’янської Слободи.
“Люди злякалися. 23 березня вони під’їхали тільки до окраїни села і обшукали там три хати. Одне подружжя там, щойно почуло гуркіт техніки, закрило свою хату і пішло за село. Вони розкрили її, бо там горіло світло, обшукали й пішли до іншої садиби, де в сараї знайшли чоловіка Кабиша. Вони його витягли у двір, роздягнули, шукаючи татуювання. Питали, де в нього зброя. Він каже, що немає. А вони йому: “А якщо в ногу вистрілимо?” Але в нього дійсно не було зброї. Він навіть мисливцем не був”, – згадує мешканка села Тетяна Черненко.
Цього ж дня росіяни затримали 50-річного селянина Сергія Дідовського. Чоловік був домогосподарником. Оскільки в селі немає офіційної роботи, він розводив тварин та активно допомагав односельцям заготовляти сіно чи вирощувати городину.
“Сергій проживав сам наприкінці села, а я живу на іншому кінці населеного пункту, – згадує сестра викраденого Любов Дідовська. – Коли ми почули гуркіт і зрозуміли, що в село заїжджає техніка, то я почала йому телефонувати, бо він у перші дні дивився на російську техніку, яка проїжджала повз. Я хотіла йому сказати, щоб він ховався, але слухавку він вже не брав. Наскільки я зрозуміла, він тоді вийшов з хати. А коли вони поїхали далі в інші села, то телефон узагалі перестав приймати дзвінки”.
Коли чоловік сестри прийшов до помешкання Дідовського, то побачив відкриті вхідні двері будинку та розкидані там речі. Росіяни забрали мобільний телефон та документи потерпілого. Жінка каже, що в її брата не було смартфона, а був лише кнопковий мобільний телефон, на якому він навіть не вмів писати смс-повідомлення.
Відомо також, що російські військові вдерлися в будинок, власниками якого є кияни. До цього будинку вони декілька разів їздили по награбоване.
Руйнування шкіл
У ніч проти 12 травня близько 00:20 Росія випустила три ракети по загальноосвітній школі №2 та гімназії імені К. Д. Ушинського. Це старі навчальні заклади. Зокрема, гімназія, збудована в 1789 році, є пам’яткою історії місцевого значення і одним з найстарших закладів загальної середньої освіти в Україні.
У радіусі пів кілометра від епіцентрів вибуху житлові будинки зазнали значних руйнувань.
“Вибухова хвиля була дуже сильна. Коли я була в цей час удома, то здалося, що стався землетрус. У місті десь вікна повибивало, десь дах провалило. Загалом 200 сімей наразі потребують відновлення помешкань. Чекаємо на комісію, яка зробить висновок, і тоді ми зможемо в школах займатися демонтажем зруйнованих частин будівель і щось робити”, – говорить Людмила Ткаченко.
На все місто тут працювали три навчальні заклади. Зокрема, в гімназії інтернатного типу, розрахованій на 350 місць, до війни навчалися 209 учнів, в школі №2 – 230. Тепер для місцевої влади – значний виклик, як організувати освітній процес на наступний навчальний рік.
Школа №2, яка також зазнала значних руйнувань, розташована на пагорбі наприкінці міста. Логопед-дефектолог Олена Гусак, яка зустріла мене в школі, показує зруйновані приміщення, зокрема свій кабінет, у якому працювала.
Якщо в гімназії стіни встояли, то в цій школі деякі стіни знищено вщент. Росіяни своєю ракетою вбили також коня, якого використовували на шкільному городі.
За словами Олени Гусак, батьки налаштовані відновлювати школу своїми силами, щоб продовжити навчання своїх дітей, оскільки “в них немає вибору”.
Автор: Микола Мирний; Центр прав людини ZMINA