67-річний Микола Бовдуй працював головним агрономом у агропідприємстві в селі Борщівка, яке входить до Балаклійської територіальної громади. Через донос когось із місцевих колаборантів потрапив до російської катівні, де з нього намагалися вибити зізнання у тому, що він коригувальник ЗСУ.
Миколу викрали у серпні 2022 року та утримували на території відділку поліції Балаклії. За чотири дні йому довелося двічі проходити через допити, під час яких били палицями, електрошокером, катували струмом, погрожували розстрілом та розправою над сім’єю.
Розмова з Миколою відбулася у Борщівській сільраді під час польової місії представників Центру прав людини ZMINA на деокуповану Харківщину.
Окупація села почалась 16 березня 2022 року. Тоді заїхало приблизно 100 солдатів на БТРах. Розселилися по вільних будинках, зайняли будівлю сільради. Були агресивно налаштовані до місцевого населення, пригадує Микола. Це були розвідувальні підрозділи, які зупинилися на три дні та поїхали далі.
Через кілька тижнів заїхала інша група російських військових. Пробула тиждень у селі та відправилася до лінії фронту. За словами Миколи, здебільшого російські військові зупинялися в Борщівці, щоб потім рушити далі. Були періоди між заїздами російських підрозділів, коли в селі не було окупантів.
У понеділок 22 серпня 2022 року за Миколою прийшли. Чоловік впевнений, що хтось з місцевих написав на нього донос. До його двору під’їхала цивільна машина “Жигулі” 8-ї чи 9-ї моделі, в якій були двоє військових без балаклав. Микола припускає, що, скоріш за все, це були еленерівці, бо їхня форма відрізнялася від російської. У них була записка, де було вказано “Бовдуй Микола Миколайович – агроном”.
“Я працюю у себе в городі. Десь о 16-й годині під’їхала машина, відкривають хвіртку: “Ви Бовдуй Микола?” – “Так, це я”. — “Ви агроном?” – “Так, агроном”. — “Ви маєте поїхати з нами в місто.” – “Бачите, я в пилюці з городу, дайте кілька хвилин, хоч помию ноги”. Вони погодилися, тільки ще спитали, чи є в мене вдома зброя”, – пригадує чоловік.
Він зайшов у будинок, дістав зі свого смартфона сімку та вставив її у стару кнопочну “Нокію”. Умився та вийшов на вулицю вже зі старим телефоном, взяв з собою паспорт. Солдати не вдягали на нього кайданки чи мішок на голову. Чоловіка посадили на заднє сидіння машини, в машині одразу забрали паспорт. Відвезли до відділення поліції у Балаклії.
Коли проїхали ворота поліцейського відділку, вдягли мішок на голову. Відвели в камеру №3. В камері було 5 чоловіків, Микола був шостим. Оскільки камера була розрахована на трьох, три людини спали на нарах, решта на підлозі. Молодий хлопець поступився Миколі своїм місцем на нарах через його поважний вік.
О 21-й годині вечора була вечеря, але Микола відмовився від неї, тому що було ніяково і не хотілося їсти. Познайомився зі співкамерниками та виявилося, що усі були місцевими, окрім одного чоловіка з Луганської області.
Перший допит
Першої ж доби приблизно опівночі грюкнули засови – виклик на допит. Микола вийшов з камери, йому одразу вдягли мішок на голову. Провели коридорами відділку поліції та завели до кімнати допитів, де зняли мішок з голови. Всадили на стілець. Навпроти стільця працювала лампа на кшталт фільмоскопа таким чином, що яскраве світло пульсувало та було наведено на очі того, кого допитують. Відвертатися від світла не можна, вимагали, щоб сидів прямо.
У кімнаті були троє чоловіків. Всі троє приховували своє обличчя: двоє були у пластмасових масках, один у балаклаві. Вони представилися Миколі, мовляв, двоє з них дагестанці, а старший серед них був татарин. Почався допит.
Відповідати потрібно було російською мовою. Микола розмовляє українською, але намагався, як міг, говорити російською. Коли кілька разів рефлекторно відповідав рідною мовою, солдат погрожував вдарити. Але саме за це його не били.
“Починають говорити усі втрьох одночасно. Один прямо сидить, інший збоку, третій за столом з телефоном (кнопочною “Нокією”). Всі троє щось одночасно питають. А я посміхаюся від того, що вони влаштували. Вони до мене: “Чого ти посміхаєшся? Чого не відповідаєш?” – “А кому відповідати, якщо ви всі втрьох одразу говорите?”. І почалося, мовляв, я коригувальник, я коригую артилерію, здаю позиції, переміщення техніки”, – розповів Микола.
Микола перелякався, що у росіян є справжні докази проти нього. Адже, за його словами, він розповідав своєму директору, що у тракторному стані підприємства росіяни розмістили свою техніку. Але це було вже кілька місяців тому.
“Перед цим я днів п’ять телефоном ні з ким не говорив, як відчував. І телефон взагалі не брав у руки. Я, певна річ, заперечую. Вони кажуть: “У нас є машина, всі телефони записані”. А я думаю, як вони можуть бути записані, якщо я цей телефон два місяці тому вмикав. Там збереглося два дзвінки. Все повидаляв з телефона, але спеціаліст то зможе відновити, звичайно”, – пояснює чоловік.
Один з “дагестанців” бив Миколу палицею з білим наконечником по колінах та по плечах, коли той відповідав “неправильно”:
“Один з них був найменший за зростом з рудою бородою, яка виглядала з-під маски. Бойкий такий. То пістолет пересмикував і до скроні приставляв. Казав, що знає, що я коригувальник, і якщо я не зізнаюся, то він мене застрелить”.
Потім російські солдати вирішили катувати Миколу струмом. Спитали, як у нього з серцем. Він відповів, що з віком все гірше з серцем, вже підводить. Така відповідь задовольнила росіян, тому вони вдягнули на великі пальці Миколи кільця з дроту, під’єднані до “тапіка” (радянський телефонний апарат ТА-57, який використовують для катувань струмом. – Ред). Один оберт за ручку – і тілом пішов струм.
“Уявіть, як по вашому тілі струм пішов – відчуття, які складно передати. Він крутнув один раз несильно, потім ще раз, а удари по тілу відчуваються дебелі. І ті самі питання знову задають, коли по тобі струм б’є”, – згадує чоловік.
Допит продовжився. Тільки тепер за кожну “неправильну” відповідь Миколу не били палицею, а збільшували напругу струму. Росіянин почав перепитувати кожен контакт, який був у старому телефоні: хто це, коли дзвонив, про що говорив. Кожен чоловічий контакт сприймався як номер військовослужбовця ЗСУ, якому Микола передає координати.
“Мені насправді пощастило з цим телефоном. Вийшло так, що останній дзвінок з тієї “Нокії” був два місяці назад. Так випало, що мене 22 серпня затримали, а останній дзвінок був 21 числа, але червня. Чи вони не додивилися, чи не розібралися. Але їм виглядало так, ніби я з того телефона спілкувався за день до затримання”, – пригадує він.
Микола каже, що головний з росіян пропонував зізнатися у тому, що він коригувальник, підписати зізнання. Ніби-то після цього вранці його мали відпустити додому:
“Я йому сказав: “Як я на себе буду наговорювати, якщо я цього не робив”. Я зрозумів, що вони в телефоні нічого корисного для себе не знайшли. Ще перепитували, чого у мене такий старий телефон. Тоді старший сказав, що через три дні мене викличуть на новий допит і якщо я не розповім нічого корисного, то я буду тут ще місяць сидіти немитий і небритий”.
Потім з кімнати вийшли двоє російських військових і залишився тільки головний з “тапіком”. Відповіді Миколи на запитання так розсердили цього “татарина”, що він повернувся до “апарата” та почав відчайдушно крутити ручку, щоб збільшити інтенсивність струму, який б’є по тілу.
Микола зорієнтувався, звів ноги і руки так, щоб зійшлися контакти. Російський військовий продовжував крутити “тапік”, а коли зупинився, то Микола зімітував сильний удар струмом, впав зі стільця та розкинув руками так, щоб з пальців спали дроти:
“Воно не сильно вдарило, бо контакти були затиснені. Не знаю, чи витримав би я. Це ж він не один оберт зробив, а накрутив так, що страшно уявити, який там імпульс був. А найбільше боявся, щоб не осоромитися перед ними, щоб сечовий міхур витримав”.
З розповідей співкамерників Микола знав, що інші ув’язнені літнього віку втрачали свідомість від катувань струмом, тому розумів, наскільки це може бути небезпечно. На цьому перший допит було завершено.
“Якщо на допиті побував, то все має швидко завершитися”
Миколі Бовдую здавалося, що його допитували не довше 15–20 хвилин, але співкамерники розповіли, що його не було півтори години.
“Час на допиті зовсім по-іншому йде. Ти в постійній заворусі, тобі на психіку давлять. Повертаюсь я в камеру, і мені хлопці кажуть, що я не буду з ними довго сидіти. Мають скоро випустити. Бо деякі сидять по кілька тижнів, по місяцю, а їх на допит досі не викликали. Тому, якщо на допиті побував, то все має швидко завершитися”, – переповів Микола розмову зі співкамерником.
У середу 24 серпня після допитів випустили двох чоловіків. Це підбадьорило Миколу. Він сподівався, що наступним буде він.
Посеред ночі з середи на четвер Миколу забрали на другий допит. Були присутні ті самі троє російських військових, що і кілька днів тому. Ставили ті самі запитання, змушували зізнатися у тому, що він коригувальник, щоб підписав зізнання.
“Отой з рудою бородою то палицею в ніс тикне, то вдарить. Але апарата для струму не було. Старший взяв електрошокер – ударить в коліно спочатку, потім в плече. Електрошок, я вам скажу, проти того “апарата” – це казка. Я б сто раз витримав цей шокер, бо коли струмом, коли він крутить, то страшне”, – розповів він.
Під час допиту Миколу били палицею по м’язах, по плечах. Один з росіян розмахував перед обличчям пістолетом, знову приставляв до скроні та вимагав зізнатися, інакше застрелить. Солдат обіцяв “звернути щелепу”, пістолетом намагався вивернути вилицю.
По новому колу почали перевіряти контакти в телефоні. На цей раз увагу головного з російських військових привернув брат Миколи.
“Питають: “Де брат живе?”. Кажу: “В Червоному Донці”. — “Спілкуєшся з ним?” – “Спілкуюсь” . – “Це значить ти йому інформацію передаєш, а він далі в ЗСУ”. – “Та ми з ним спілкуємося: “Як ти там? Живий, здоровий? Та і все”. – “Ти, Микола Миколайович, так розповідаєш, а у тебе наче німб над головою світиться”, – з посмішкою пригадує розмову з російським військовим чоловік.
Микола знову не зізнався та нічого не розповів. В один момент усі троє російських військових вийшли з кімнати. Коли повернулися, тон розмови змінився:
“Старший говорить до мене: “На тебе люди жаліються, що ти тут ходиш агітуєш по селу. Що ти проти Росії, баламутиш людей. Є ще у вас такі по селу, що багато собі дозволяють”.
На цьому завершився другий допит. Старший покликав конвоїра і сказав йому: “Щоб я його (Миколу Бовдуя. – Ред.) тут більше не бачив” та віддав конвоїру телефон Миколи.
У четвер 25 серпня о 9-й ранку його випустили на волю. Паспорт і телефон повернули. Микола пішов на місцевий базар у Балаклії, де зустрів свого сусіда. Сусід розповів, що в пошуках Миколи в Балаклію приїхала його дружина, щоб передати йому їжі. Місцеві знали, де російські військові утримують та катують людей.
Микола відшукав дружину. А їжу, яку вона привезла йому, відніс до відділку поліції, щоб передали його співкамерникам.
“Дні, коли можна було передачі приносити, – це понеділок, середа, п’ятниця. А мене ж випустили в четвер. Підійшов до конвоїра, який мене виводив, та попросив передати в мою камеру №3 торбинку з овочами, фруктами. Потім ті, хто вийшов, казали, що до них дійшла моя передачка”, – пригадує Микола.
Після повернення в Борщівку чоловік передав знайомим з патріотичними поглядами, що за ними слідкують колаборанти та цікавляться окупанти.
Після того, як Микола вийшов з катівні, його руки та ноги ще два тижні були синіми від побиття палицею. Він пригадує, що довго боліла скроня через те, що російський військовий туди сильно вдавлював пістолетом.
“Я так зрозумів, що у росіян був “план” по тому, щоб ловити диверсантів. Тому їм треба було будь-якими правдами і неправдами змусити тебе зізнатися. Лякали тим, що привезуть сюди дружину, сім’ю. А це для будь-кого найстрашніше, щоб твоя сім’я через тебе постраждала. Страшно за членів сім’ї, які залишалися в окупації, що з ними що завгодно можуть зробити”, – підсумував чоловік.
Російські військові незаконно ув’язнили Миколу Бовдуя на чотири дні. Його били, катували струмом, погрожували застрелити та залякували. Після того, як він вийшов на волю, він не звертався до лікарні. Навіть після звільнення Балаклії Збройними силами України 8 вересня він не писав заяву до поліції стосовно того, що його незаконно утримували та катували.
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
Автор: Богдан Красовський
Джерело: Центр прав людини ZMINA