Серед численних звірств російських військових в Гостомелі, Ірпені, Бучі та інших містах і селах під час окупації Київщини мали місце і викрадення людей. Росіяни забирали цивільних, які в них «викликали підозру», з вулиць, будинків чи сховищ.
Нещодавно МІПЛ опублікувала розслідування про місця утримання цивільних з Димерської ОТГ. Журналісти з’ясували, де саме тримали людей росіяни, як катували та де продовжують їх утримувати. МІПЛ дізналася, що аналогічні злочини російські військові вчиняли у Бучанському районі. Кілька десятків вивезених цивільних, яких тримають у пенітенціарних установах у росії та продовжують катувати. Сотні людей, яких росіяни нібито «евакуювали» та поселили в санаторіях, з яких нікого не випускають та фактично тримають в неволі. А також про численні випадки викрадення людей, доля яких досі залишається невідомою для їх рідних.
«Чоловік стояв на колінах під автоматом, і нам сказали прощатися»
Російські військові, які атакували Бучу ще з 25-го лютого, почали активно перевіряти жителів Лісової Бучі у середині березня. Вони їздили вулицями, заходили на подвір’я, трощили будинки, де не було господарів.
17 березня росіяни пройшли вулицею, де живе Євген Гур’янов разом з дружиною Наталею. Тоді їм пощастило, і військові окупаційних сил оминули їхнє подвір’я. Та вже наступного дня росіяни цілеспрямовано прийшли до Євгена та Наталі з обшуком, вважаючи його навідником вогню.
«За їх словами, хтось з місцевих нібито сказав, що там то живе Женя, який наводить вогонь на позиції росіян. Але, можливо, це була тактика, щоб, мовляв, обізлити сусідів одне на одного», — розповідає Наталія.
Її разом з чоловіком вивели на вулицю. В Євгена були чорні руки, бо працював механіком на СТО. Росіяни запідозрили, що він може мати справу зі зброєю, а тому обшуки були ретельними.
«Вони нас розділили, почали допитувати окремо. Коли я запитала, чого ви сюди прийшли, від чого ви нас звільняєте, вони кажуть: а вас ніхто не звільняє, ви у нас забрали Донецьк і Крим. Я кажу: так ви давно в нас самі забрали і Донбас, і Крим. Почали мені розказувати, як було краще в СССР», — пригадує Наталія.
Усього у її дворі було до десяти росіян. Серед них військові, ймовірно бурятів, а також слов’янської зовнішності. Дехто з них, припускає Наталія, міг бути українцем з Донецької чи Луганської області, або ж з Криму. Бо під час обшуку у її сусідки, яка говорила українською, один з військових перекладав іншим.
«Чоловік стояв на колінах під автоматом. Вони сказали, щоб ми прощалися. Як прощатися? Ми не розуміли, ми що, ніколи не побачимось? Тоді я стала на коліна і не могла нічого сказати», — зі сльозами говорить жінка.
Після цього Євгена посадили в БТР та повезли в невідомому напрямку. Протягом десяти днів про нього нічого не було відомо. Згодом до Наталі прийшов місцевий тероборонівець, який не представився, але сказав, що сидів разом з Євгеном в закритому приміщенні.
«Він був розгублений, не називав свого імені, сказав, що це небезпечно. Судячи з описаного ним місця, це було військове містечко поблизу аеродрому. Згодом це і підтвердилося. Саме там їх і тримали. Після бомбардувань цей чоловік зміг втекти», — каже Наталія.
Після того, як росіяни відступили з Київщини, люди перевірили військове містечко, але викрадених людей там не знайшли.
Але за деякий час Наталія зустрілася з Олегом Гордійчуком з Гостомеля, якого, так само як і Євгена, росіяни забрали просто з його власного подвір’я.
Прострелили дві ноги та кричали «зрадник»
«Це було 20 березня десь о 10 годині ранку. Я стояв на ґанку і розмовляв із сусідом. Він питав, чи цілий його будинок. Після розмови, коли я тільки поклав слухавку, без попереджень пролунав постріл. Куля влучила в ліве коліно. Я піднімаю голову — стоїть озброєний чоловік з пістолетом в руках, споряджений автоматом, гранатометом. Я піднімаю руки, кажу, що я не озброєний, що в мене тільки телефон. А потім лунає ще один постріл — у стегно правої ноги», — розповідає Олег.
Чому росіяни відкрили вогонь так раптово по цивільному, вони «пояснили» за якусь мить, назвавши Олега «зрадником».
«Підбігають двоє з автоматами, кричать: «зрадник». Я про себе думаю: який я зрадник, я ж присягу росії не давав. Кричав би хоча б «шпигун», я зрозумів би… В цей момент вийшов син, побачив цю ситуацію і закричав, аби тата не вбивали. Мабуть, цим самим і врятував мене», — розповідає Олег.
Тоді у нього вдома була вся родина: батько, дружина та 23-річний син Дмитро.
«Батько був у дворі, а потім вийшла дружина. Цей, що підбіг, тримав у мене біля виска пістолет, в обличчя його сував. До Дмитра підбіг один з військових, він був у масці, каже: папу ми не будемо зачіпати. Коли всі вже зібралися у них на очах, пістолет від голови прибрали. Сказали: збирайтесь, беріть документи і будемо їхати. Забрали нас усіх, крім батька», — пригадує чоловік.
Усім зав’язали очі, посадили на БТР та повезли в невідомому напрямку. Як виявилось пізніше, каже Олег, це був житловий масив «Ягода» у Гостомелі. Там родину розділили. Олега підняли спочатку на третій поверх будинку, потім спустили на перший.
Там же його записали на відео та змусили розповісти, кому і чому дзвонив. Олег запевнив, що нікому жодні координати не передавав.
Згодом чоловіку знову зав’язали очі, відвезли ще в одне місце — в яке саме він не знає. Та довго там його не тримали. Через деякий час Олега повезли в напрямку гостомельського аеродрому.
«Нас розмістили в непрацюючих холодильних камерах у напівзруйнованій їдальні. Я ж подумав, що ми всі разом, що моя родина теж тут. Але зі мною в камері їх не було. Лише коли хлопці із сусідньої камери змогли прокрутити якісь дірочки, то вони сказали, що Діма знаходиться там, поруч. А інформації про дружину не було…», — говорить Олег.
Весь цей час пораненому чоловіку ніхто не допомагав. Лише під вечір з його ніг російські військові дістали кулі та обробили рани.
У трьох машинах повезли на білорусь
22 березня з території аеродрому людей повезли в напрямку білорусі. Всього, каже Олег, було три машини та 32 людини.
«Це не тільки гостомельські, а люди з Ірпеня, Бучі, Бородянки. В усіх історії однакові: йшов вулицею чи полем, або був вдома, або сидів у сховищі — затримали і туди», — говорить Олег.
У Білорусі людей привезли до міста Наровля. Про базу в цьому селі журналістам МІПЛ розповідали й інші заручники росіян, зокрема з Димерської ОТГ.
«Ми підглядали, як була можливість, та бачили там багато техніки — як підбитої, так і готової до роботи. На воротах була літера V», — розповідають колишні заручники.
Вони зауважили, що приміщення, де тримають незаконно затриманих людей з України, нагадує гараж під велику техніку — під крани чи щось подібне. Там також обладнані кімнати для слідчих. Охороняє територію воєнна поліція.
Як каже Олег, коли їх привезли до Білорусі, там було уже близько двадцяти людей з тієї ж таки Київщини. Вже в Білорусі Олег зустрівся із сином. Однак, були разом вони недовго. Річ у тому, що база в Наровлі є тимчасовим місцем утримання для незаконно ув’язнених українців на шляху до російських СІЗО. Як вже відомо з попередніх свідчень, у селищі Новозибков Брянської області звільнили ціле СІЗО для цивільних із Київщини. Саме туди росіяни відправили Дмитра Гордійчука та Євгена Гур’янова.
Сам же Олег Гордійчук потрапив до Курського СІЗО №1 за адресою вул. Пирогова 1. Це СІЗО призначене здебільшого для військовополонених. Але, як свідчить історія Олега, туди відправляли і поранених цивільних.
«23 березня 12 військових і двох цивільних, включаючи мене, відправили літаком в Курськ. Там, в камері №11 я провів майже місяць до 18 квітня, коли мене обміняли», — розповідає Олег.
Один зі співкамерників помер після побиття
Найжорстокішими у курському СІЗО були перші дні після прийому, говорить Олег. Саме тоді загинув його співкамерник. Олегу відоме лише ім’я — Сергій. Жодної іншої інформації про нього він не знає.
«Він помер в камері від побоїв. Хоч на ранок вони і сказали, що його реанімували, але я в це не вірю… Взагалі, Курськ відрізняється своєю жорстокістю, він має своє особливе місце в рядку звірств і свавілля», — говорить Олег.
В Курському СІЗО — 13 камер. В першій камері — дві людини. В другій — 22. В інших — по 12. 13-та камера — жіноча. Всього СІЗО може вмістити близько 140 людей. Чи було воно заповненим повністю, Олегу невідомо. Натомість, каже він, були часті ротації.
«Часто людей відправляли в невідомому напрямку. Виводили цілими камерами, інколи по 20 людей. Куди їх вели, невідомо. Ми сподівалися, що їх вели на обмін… Я провів весь місяць в 11-ій камері з 8 рядовими військовими і двома цивільними, один з яких помер. До нас і підселяли, і забирали», — каже Олег.
Декого з утримуваних людей допитували до двадцяти разів. Здебільшого це стосувалося військових, а особливо офіцерів. Олега ж водили на допит двічі. Спочатку в слідчий комітет №56 Курської області. Він розташований за адресою — вулиця Почтова, 18.
Другий допит відбувався у самому СІЗО. Його проводили люди в цивільному, які не представлялись. Імовірно, це були представники ФСБ. Пул питань банальний, як для російських спецслужб:
«Питали автобіографію. А також, чи пов’язаний з правим сектором, чи знаю керівників силових структур, де знаходяться артилерійські системи, чи знайомий з нацистським рухом. Всього вісім-десять запитань. Думаю, вони втратили інтерес до мене, бо я цивільний та пенсіонер. Страждали в основному офіцери».
Усіх привезених у СІЗО українців перевдягли в чорну робу, видали білизну та черевики без шнурків. На прогулянку нікого не виводили. Весь час люди були в камерах. Медична допомога, каже Олег, була на нулі. Він переймався про свої поранені ноги, навіть думав, що їх ампутують.
Коли чоловік запитав у наглядачів, який у нього статус, йому відповіли: «ви особи, які перешкоджають спеціальній воєнній операції».
Як зникали люди в Бучанському районі
Журналісти МІПЛ зібрали десятки історій зникнення людей з Бучанського району, місцезнаходження яких зараз невідоме. Ось деякі з них.
Олексій Тарайковський та Анатолій Коляда, Ірпінь
Військовий госпіталь в Ірпені евакуювався 8 березня. Однак там залишилися кілька людей, які ховалися від обстрілів і росіян у підвалі. 25-річний Олексій Тарайковський був на території госпіталя разом з батьками та ще одним хлопцем — Анатолієм Колядою.
12 березня вони вдвох вийшли на територію з підвалу. Саме тоді до госпіталя з лісу підійшли росіяни. Як каже мама Олексія Наталія, російських військових було близько 20-ти чоловік.
«Ми самі знаходилися в цей час у підвалі. Вони вийшли на вулицю, а з боку лісу увійшли росіяни, і вони їм просто в руки попались. Одна бабуся, яка живе не території госпіталя, бачила, як хлопців вели в ліс. Четверо військових з автоматами йшли попереду, решта позаду. Наші хлопці були в легеньких курточках і в тапочках», — розповіла Наталія.
Наступного дня росіяни знову спробували прорватися на територію госпіталя. Тоді їм дала бій місцева тероборона. Після цього люди, які були в підвалі, вирішили евакуюватися в інше місце.
За словами Наталії, вона має інформацію, що її син в полоні. Однак, де саме і в яких умовах, вона не знає.
Артур Руденко, Буча
26-річний Артур з Бучі залишався в місті до середини березня. Він доглядав дідуся. 11 березня завіз йому їжу та ліки, а наступного дня збирався евакуюватися зеленим коридором. Однак, зробити цього не встиг.
«Є інформація, що 11 чи 12 березня в Бучі росіяни зібрали та вишикували людей, їх роздягали і дивилися татуювання. В Артура є татуювання, але вони не мають нічого спільного з воєнною тематикою», — каже батько Артура.
Телефон хлопця останній раз фіксувався в Бучі 12 березня. Тоді ж його сім-картка була замінена на іншу.
Батьки Артура наголошують, що він був цивільним. Де саме його утримують росіяни, вони досі не знають.
Людмила Шевченко та Ігор Стеблевський, Гостомель
Під час окупації Гостомеля, в людей не було світла, газу та інших комунікацій. Готували їжу вони на вулиці. Тоді, 22 березня, Людмила Шевченко разом з іншими жінками збиралися біля свого будинку варити борщ. В цей час почався обстріл і жінка отримала поранення ніг.
«Людмила була у свідомості, але її потрібна була допомога. Російські військові, які там поруч стояли, забрали поранених жінок, і відвезли в госпіталь. Де саме був цей госпіталь, невідомо. Ігор (чоловік Людмили, — ред.) поїхав з нею», — розповіла сестра Людмили Олена Шевченко.
Після цього ані Ігор, ані Людмила на зв’язок не виходили. Рідні отримали непідтверджену інформацію, що Людмилу могли вивезти до білорусі, тоді як про Ігоря інформації немає.
«Садили на техніку та прикривалися від обстрілів»
Викрадених цивільних росіяни використовували по-різному. Часто ними просто прикривалися від обстрілів українських військових, як щитом.
«Коли росіяни поставили техніку у дворі наших сусідів, то вони їх посадили поруч на лавочку, аби українські безпілотники їх бачили. Бувало таке, що і зверху на техніку людей саджали», — розповідає Наталія Гур’янова.
За словами жителів Бучі, росіяни мали понад десять локацій по місту, де розміщувалися самі та куди періодично забирали людей.
Одним з таких місць було підприємство UTEM. Працівники сказали журналістам, що лиш недавно прибрали «наслідки» перебування росіян на території.
«Тут спочатку сиділи наші люди, ховалися від обстрілів. А потім зайшли орки. Хлопців роздягли до пояса, дивилися татуювання. Охоронців вигнали. Техніку завезли, почали жити в наших офісах. Пройшлися по всіх кабінетах, вкрали наші три автобуси та вивезли майже всю техніку», — розповів один з менеджерів UTEM.
Про те, що там могли тримати заручників, він не знає.
ТЦ «Пасаж» у Бучі — ще одне місце розташування російських військ. Там потрощені вікна та безлад всередині.
В Гостомелі таких місць дислокації російських військових також безліч. Але про одне з них говорили як про основне місце утримання заручників. Це гостомельський склозавод.
Охорона склозаводу не дозволила журналістам потрапити на територію, пославшись на позицію керівництва. Однак один з працівників Микола розповів, що на території заводу є бомбосховище, де до 5 березня ховалися люди. Коли побачили, що йдуть росіяни, всі залишили територію, крім однієї жінки з дитиною.
«Росіяни, коли зайшли на територію, сказали їй вимітатися. Так вона всю окупацію прожила в будинку поруч. Там у неї були російські військові в хаті, але вона вціліла», — розповів Микола.
За його словами, після звільнення території заводу, ані він, ані в подальшому правоохоронці, не знайшли ймовірних місць масового утримання заручників. Однак, це не може говорити про те, що людей туди не могли привозити та утримувати деякий час.
Місцеві жителі наголошують, що викрадених людей часто перевозили з місця на місце, могли тримати навіть у квартирах, де базувалися російські військові. Декого відпускали. Але, як свідчить Олег, тих людей, яких росіяни хотіли забрати з собою, зрештою відвозили на аеродром та тримали у напівзруйнованому приміщенні їдальні.
Та була ще одна категорія людей, про яку варто говорити окремо.
«Їдьте на білорусь, бо ваші прийдуть і вас розстріляють»
Це категорія так званих «евакуйованих» людей, яких вивезли до білорусі під виглядом порятунку, але насправді поселили в табори, виїхати з яких неможливо.
У підвалах ЖК «Покровський» від обстрілів та звірств росіян ховалися зо дві сотні людей. Місцевий житель Сергій був одним з них. Розповідає, що люди фактично стали заручниками російських військових навіть попри те, що вони залишились у своїх будинках.
«До нас зайшли у підвал і сказали: жити хочете — не виходьте. Варто було лише щось сказати проти, могли забрати із собою… У нас був поранений, його снайпер підстрелив. Десять днів сидів у підвалі без медичної допомоги. Не пускали нікого, щоб йому допомогти. Лише через десять днів прийшли кілька військових і надали допомогу», — каже Сергій.
За його словами, росіяни пропонували людям поїхати на білорусь, однак люди здебільшого відмовлялися і за можливості евакуювалися на підконтрольну Україні територію.
«Я не знаю, чи хтось погоджувався їхати в білорусь саме з нашого ЖК, але загалом з Гостомеля деякі люди їхали, рятуючи свої життя», — додав Сергій.
Ще одна жителька Гостомеля Валентина, яка живе поблизу склозаводу, також чула такі пропозиції від росіян.
«Ми жили в підвалі. Кожен день на лінії вогню. Місяць не знали запаху хліба. Між обстрілами виходили на вулицю, готували їжу. Дуже важко було. Приходили росіяни, казали: ви нам не потрібні, нам потрібен Зеленський. Ми за 4 дні дійдемо до Києва і підемо. У них на техніці була літера V. Вони казали: «давайте ми вас вивеземо в білорусь, бо коли повернуться ваші війська, вони вас розстріляють за співпрацю з нами». Ніхто з наших не поїхав», — розповіла пані Валентина.
А ось що було з тими, хто погоджувався на таку «евакуацію» — в наступній історії священика отця Іоана з Ворзеля.
У білорусі було щонайменше три табори, звідки не випускали вивезених українців
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Отець Іоан був за кордоном. Там він дізнався, що росіяни викрали із села Термахівка Іванківської ОТГ п’ятьох хлопців, серед яких був і його син. Священник знайшов інформацію про те, що викрадених в Україні людей можуть тримати в білорусі, а саме в Гомелі. Туди він і поїхав. Як виявилося потім, його сина разом з іншими хлопцями утримували в Термахівці та нікуди не вивозили, однак завдяки своїй поїздці до білорусі, священник став свідком воєнного злочину росіян та білорусів.
Отець Іоан знайшов три табори для поселення українців. Це корпуси місцевих санаторіїв чи баз відпочинку. Розташовані вони, за словами священника, між Гомелем та Черніговом вздовж траси. Назв населених пунктів він не пам’ятає.
«Там було багато наших людей: з Гостомеля, з Ворзеля, з Іванкова. Жінки, чоловіки, діти. Знайомих там навіть зустрів… В кожному з цих таборів було мінімум по корпусу, де жили люди. Територію охороняє міліція. Мене проганяли, казали: чого ти сюди прийшов. Я кажу: ви в мене сина вкрали, а тепер мені розказуєте, що робити», — розповідає отець Іоан.
Він навіть мав змогу побачити списки утримуваних українців. Каже, це десятки людей в кожному таборі. Перші прізвища значаться під 18-19 березня. Кожного дня в таборі фіксували від кількох людей до кількох десятків.
«Поки мене тримали у фойє, я бачив, як на камеру допитували людей: «може, над вами знущалися в Україні, може націоналісти вам щось робили?» Вони просто тиснули на наших людей», — розповів отець Іоан.
Коли священник запитав у місцевої охорони, чому вони не випускають людей, яких «евакуювали», ті відповіли: «поки йдуть воєнні дії в Україні, нікого не випускатимуть».
Зрештою, виявилося, що білоруси готові відпустити частину людей, які мають закордонні паспорти.
«Коли я разом з людьми підняв шум, то вони просто при мені близько 20-ти людей випустили із закордонними паспортами. Там був один чоловік з Ворзеля, два з Гостомеля, ще один з Пісківки та інші. Вони поїхали в напрямку польського кордону», — розповів отець Іоан.
Решта ж людей залишилися в таборах без права виходу навіть у місто. При цьому священнику в одному із санаторіїв повідомили, що «Червоний хрест Білорусі» нібито оплатив перебування українців у санаторії до 17-го травня.
«Денацифікатори» у масштабах воєнних злочинів мало чим відрізняються від нацистів»
МІПЛ фіксує відразу кілька воєнних злочинів рф щодо жителів Бучанського району, яких примусово вивезли з території України. Зазначимо, що це стосується як випадків, коли людей затримували, зав’язували руки, очі та примусом везли в білорусь, так і ситуації, коли росіяни проводили так звану «евакуацію» населення. У першому випадку людей позбавляють волі та вдаються до побиттів і катувань, що є проявами нелюдського поводження.
«З точки зору міжнародного гуманітарного права держава-окупант не може затримувати мешканців окупованої території, притягнути їх до кримінальної відповідальності за своїм законодавством. Можна з упевненістю сказати, що ці люди є жертвами воєнного злочину», — говорить у коментарі МІПЛ аналітик «Крим-SOS» Євгеній Ярошенко.
Твердження про те, що затримані українці можуть мати статус «осіб, які перешкоджали проведенню спеціальної військової операції», Євгеній називає нічим не підтвердженим наративом, який не має права на існування. Для міжнародного гуманітарного права ці люди є жертвами воєнних злочинів з боку російських військ.
Крім того, зі слів звільненого з незаконного ув’язнення Олега Гордійчука відомо, що росіяни утримують в СІЗО як цивільних, так і військовополонених, що також є суттєвим порушенням.
«Ми маємо багато повідомлень про те, що росія практикує утримання військовополонених у пенітенціарних закладах. Згідно з третьою Женевською конвенцією, військовополонені мають утримуватися в спеціальних таборах і в них мають бути умови утримання, лікування та забезпечення не гірші, ніж у російських військовослужбовців», — говорить Євгеній Ярошенко.
Омбудсмен Людмила Денісова заявила, що росіяни вивезли на свою територію 900 тисяч людей. Російські ж джерела говорять про понад мільйон українських «біженців», які насправді були переміщені на територію країни-агресорки або країни, яка підтримує дії агресора. А точна цифра цивільних заручників, яких утримують в пенітенціарних закладах та над якими знущаються і яких катують, досі залишається невідомою.
«Так чи інакше це колосальні цифри і це масштаб, який можна порівнювати з часами Другої світової війни. Для порівняння нацистська Німеччина вивезла понад 2 млн українців для примусової праці на території Третього Рейху. Тобто ми бачимо, що злочини рашистів за своїми масштабами і жорстокістю вже можна порівнювати з практикою фашистської Німеччини. Виходить, що «денацифікатори» за своїми масштабами і жорстокістю мало чим відрізняються від нацистів», — зазначив Євгеній Ярошенко.
Він наголошує, що попри намагання росії продемонструвати світу свою «гуманність» щодо українців та так звану «евакуацію» на територію росії чи білорусі, такі дії є однозначним воєнним злочином, оскільки переміщувати людей з території їх проживання та позбавляти їх волі заборонено.
Автор: Артур Пріхно, Медійна ініціатива за права людини
Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.
Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com.