Цена секса. Мими Чакарова: «Самый быстрый путь сломить дух человека – это продать его в рабство»

В Украине презентован документальный фильм американской журналистки болгарского происхождения Мими Чакаровой «Цена секса», который стал результатом почти 10-летнегоj журналистского расследования торговли женщинами и принудительной проституции в странах Восточной Европы (укр.).

 Авторці ціною довгих і важких зусиль, подекуди навіть включення до прихованих груп із середовища торгівців живим товаром і нелегальної секс-індустрії вдалося зібрати та зафіксувати на плівку кадри, які шокують.

Мімі Чакарова

– Які проблеми поставали перед вами під час роботи над документальною стрічкою, що безпосередньо пов’язана з темою корупції і прихованими групами, зокрема жертвами примусової проституції та їхніми сутенерами? Наскільки складно було здобувати потрібну інформацію?

– Часом здавалося, що дістати інформацію, потрібну для мого розслідування, майже неможливо. Спочатку доводилося діяти, не маючи жодного чіткого уявлення про те, наскільки складно буде знайти жертв работоргівлі та сексуальної експлуатації. Коли ви маєте справу з розслідуванням такого типу, працюєте з андеграундною, або «тіньовою», культурою.

Це люди, які не хочуть говорити про те, що вас цікавить. Дівчата не бажають розповідати, що з ними трапилося. Ті, хто їх продавав і контролював, також відмовляються розказувати про те, чим займаються. Коли ви запитуєте про торгівлю жінками, маєте розуміти, що ті злочинці, які перевозять живий товар і торгують ним, промишляють не лише цим. Також ідеться про наркотрафік і торгівлю зброєю. Наркотики, зброя і люди – усе це продається і купується. В останньому випадку йдеться не лише про жінок, а й про чоловіків як рабську робочу силу. Інформація про такий бізнес і все, що довкола нього, глибоко прихована. Не забуваймо, що мова йде про величезні гроші. Місцеві управлінці, які прямо чи опосередковано мають свій фінансовий зиск із торгівлі жінками, також воліють мовчати якнайдовше.

Фіксування на плівку не завжди було найкращою формою збирання потрібної для мого розслідування інформації. Дуже часто дівчата, які стали об’єктами примусової сексуальної експлуатації, внутрішньо психологічно понівечені. Коли вони розуміють, що замість роботи, на яку розраховували, як-от прибиральниця, офіціантка чи робітниця на фабриці, їх змушують бути проститутками, настає період зламу.

Дуже часто їх фотографують і знімають на камеру, зокрема під час групового зґвалтування. І сутенери використовують це як засіб контролю над жінками, шантажуючи їх, що в разі втечі світлини і відео потраплять до їхніх родин. Отже, тільки-но я діставала камеру, все миттєво припинялося, зі мною відмовлялися спілкуватися далі. Стало зрозуміло, що світлини мені зробити не вдасться. Коли я просила дозволу фотографувати, результат залежав від досвіду кожної з дівчат.

Правоохоронці, тобто ті, хто покликаний захищати, виявляються на боці криміналу, вони також не воліють говорити. Доволі часто буває так, що саме працівники органів правопорядку ґвалтують дівчат, проданих у рабство. Спілкуючись із ними, я багато разів запитувала, чому ті не звернулися до поліції по допомогу. Нерідко в поліцейських відділках вони бачили постійних клієнтів місцевого борделю, які й телефонували сутенерам, щоб ті забрали дівчат назад.

Усі ці явища медіа практично не висвітлюють. Якби ви запитали мене, журналістські розслідування на яку тему я хотіла б зараз провести, то, якби були час і ресурси, перше стосувалося б корупції всередині НГО, що опікуються жінками – жертвами торгівців людьми. Друге – як саме зброя, наркотики, жінки і здебільшого чоловіки транспортуються з країни до країни, де на них чекає рабська праця, тема трудового рабства у ХХІ столітті.

– Поділіться вашими спостереженнями щодо усталеної соціальної позиції в питанні работоргівлі та сексуального рабства у тих східноєвропейських країнах, де ви проводили своє журналістське розслідування. Наскільки вона не толерує людей, зокрема жінок, які стали жертвами нелегальної секс-індустрії?

– За моїми спостереженнями, здебільшого суспільство стереотипно погано ставиться до жінок, які є жертвами работоргівлі та сексуальної експлуатації. Коли вони повертаються до себе додому, їх ганьблять як повій. Часто сусіди, а інколи й батьки дівчини тиснуть на неї, що вона не приносить додому грошей, а якби займалася проституцією й надалі, то був би хоча б якийсь зиск. Я не раз таке спостерігала. Мені дуже важко передати, якими словами рідні ображають таких дів­чат і як вони до них ставляться. Як думаєте, чи залишається в них хоч якесь бажання бути вдома? Здебільшого ж ідеться про умови, коли судова система є корумпованою, судді – купленими. Работоргівці можуть підкупити служителя Феміди і дуже швидко знову вийти на волю, займатися своїм брудним бізнесом далі. Отже, дівчата міцно потрапляють у тенета системи, і їм нікуди подітися чи заховатися.

– Що значить бути проданим у рабство в наш час? Наскільки легко подолати наслідки такої наруги і повернути жертв примусової експлуатації, зокрема сексуальної, до нормального життя в суспільстві?

– Найшвидший спосіб зламати дух людини – продати її в рабство. Це цілковито руйнує ідентичність особи, перекреслює все, чим вона жила й у що вірила до цього. Особливо коли йдеться про дівчину. Якщо її продали в секс-рабство у 12 років, а нині їй 23–24 і проституція – це все, що вона знає, то які відносини вона може побудувати зі світом навколо себе та людьми, які оточують? Увесь її життєвий досвід – бути рабинею.

Коли дівчата втрачають свободу, в психологічному плані від них небагато що лишається. Спостерігати за ними – значить бачити, як люди змушені щодня робити з примусу речі, ніби це є чимось усталеним, як-от застеляти ліжко. Проституція цілковито їх спустошує. Хтось думає, що їх можна реабілітувати після пережитого. Але то стереотип, що чим довше особа, наприклад жінка, була в рабстві, переживала фізичні та психічні знущання і примусову працю, тим важче її повернути до нормального стану і життя.

– У чому полягає специфіка злочинів, пов’язаних із продажем людей і сексуальним рабством?

– Работоргівля і трафік живого товару з країни до країни – складна система, заснована на морі корупції, таврування, ганьби, страху і знущань. На жаль, більшість людей не уявляють, наскільки це явище психологічно завдає шкоди суспільству.

Система сконструйована таким чином, що все має вигляд брудної білизни. Усі хочуть щонайшвидше опинитися якомога далі від жінок, які стали об’єктами сексуального рабства. Дотичною до цього проблемою є нестача підзвітності НГО та фондів, що займаються тим питанням. У них також вистачає корупції, як і в прикордонних патрульних службах та інших держслужбах різних країн, котрі цих дівчат отримують. Усі вони хочуть умити руки, фактично здихатися їх, відправити додому. Найсумніше те, що все це не припиняється. Жінок, які з примусу опинилися в секс-індустрії, вбивають, знаходять мертвими на пустирях та сміттєзвалищах, а тижнем пізніше ще п’ятеро чи шестеро потрапляють у рабство в країнах, де вулиці червоних ліхтарів мають потребу в них.

– Неурядові громадські організації, які займаються реабілітацією жертв торгівлі людьми та поверненням їх назад у суспільство, мають серйозне міжнародне фінансування. Проте часто доводиться чути, що використання ними коштів є непрозорим, що наштовхує на думку про корупцію в цих інституціях. Наскільки це відповідає реальному стану речей?

– НГО, які мають справу з жертвами торгівлі людьми, зокрема жінками, мають певний розпорядок, пов’язаний із фінансуванням. Нерідко цифри, на які ми, журналісти, покладаємося в їхніх звітах, є завищеними. І що частіше ми про них згадуємо у наших статтях, то більше фінансування ці організації отримують. Наприклад, якщо кажуть про те, що 20 тис. жінок було продано в сексуальне рабство, це сильніший сигнал для суспільства, ніж якщо йтиметься про 10 тис. Власне, ніхто не оцінює і не перевіряє цифри. Їх можуть хіба що запитати, скільки населених пунктів вони включили до своєї вибірки.

Хотіла б навести приклад НГО, яка постійно працює над пошуком і залученням фондів, зокрема й міжнародних, американських, шведських, норвезьких, тобто з країн, які питанню рабства та торгівлі людьми приділяють величезну увагу. Якось узимку мене запросили додому до виконавчого директора цієї інституції на прийом. Підлога в будинку була з підігрівом. Сам прийом обслуговувало близько 30 офіціантів. Гостям забезпечили транспортування додому. Отже, ви можете уявити собі масштаби вечірки. Натомість у притулках згаданої організації я побачила зовсім іншу картину. Було видно, що вони недофінансовані, умови, у яких перебувають жінки, дуже погані, тоді як людина, яка керувала цією НГО, мала у своїй резиденції підлоги з підігрівом і влаштувала дуже екстравагантний і дорогий прийом.

– Оприлюднення розслідувань такого рівня, як знята вами документальна стрічка «Ціна сексу», зазвичай викликає знач­ний суспільний резонанс і тягне за собою шлейф реакцій включно з початком кримінальних розслідувань. Як ваш фільм сприйняли у різних країнах?

– Реакція була дуже строкатою. У Вашингтоні, де фільм демонстрували після Лондона, стався випадок, який мене надзвичайно вразив. На показ прийшла група людей із Держдепартаменту США, котрі хотіли поговорити зі мною. Одна з жінок із цієї групи, з якою ми кілька разів спілкувалися стосовно надання дозволу американським посольствам на показ цих матеріалів у всьому світі, повідомила мені, що вихід стрічки допоміг змінити законодавство, дотичне до питання рабства і торгівлі людьми у Греції. Отже, щось змінити таки вдалося.

Для мене важливо не лише зняти такий фільм, а й те, щоб він потрапив до рук людей, які реально приймають рішення і можуть вплинути на політику тієї чи іншої держави в царині порушення прав людини, зокрема работоргівлі.

Також дуже актуальною є зміна уявлень і ставлення суспільства до проблем торгівлі людьми та сексуальної експлуатації. Я презентую мій фільм у Східній Європі, зокрема в Україні, щоб подолати тавро ганьби, пов’язане з явищем сексуального рабства. Крім того, для мене важливо розкрити тему корупції, одну з найважчих для висвітлення журналістом. Усіляко намагаюся якнайширше показати і розповісти, як працює ця система, поінформувати суспільство, просвітити його щодо таких питань. А також, що головне, змінити його сприйняття проблеми.

– Тема сексуального рабства, яку ви висвітлюєте, шокує. Хто передусім має бути з нею ознайомлений: особи, які виносять політичні рішення, члени громадянського суспільства чи хтось інший, щоб фільм справив якнайбільший ефект?

– Відповідь, на жаль, вельми невтішна. Як на мене, насамперед фільм треба показати не лише в країнах Східної Європи, які є, так би мовити, постачальниками живого товару, а ще й у тих, куди цей товар привозять. Однією з перших визнала відповідальність і хоча б щось зробила для врегулюванням питання сексуальної експлуатації та работоргівлі, як я вже зазначила, Греція. Ще дві країни, на яких я сфокусувалася в «Ціні сексу», – Туреччина й ОАЕ. В Еміратах, на жаль, мене внесли до чорних списків і заборонили показ фільму навіть на тематичних фестивалях. Не вдалося його показати й на Міжнародному кінофестивалі прав людини, який щороку в жовтні відбувається у столиці ОАЕ Абу-Дабі. У Туреччині така сама ситуація. Стрічка не потрапила на жоден фестиваль чи спеціальний показ.

Автор: Ганна Трегуб, Тиждень.ua