«До мене приходили розумні мурахи». Історія однієї перемоги над алкоголізмом та важливі факти, які варто знати про цю хворобу

Історія однієї перемоги над алкоголізмом та важливі факти, які варто знати про цю хворобу
Ви, певно, будете сміятися із заголовка, але якщо насправді теж бачили щось подібне, то це зовсім не смішно. Масштаби і наслідки алкоголізму в Україні  нещодавно показували у дата-проєкті «Невидимі», де йдеться зокрема про те, що у 2019 році понад пів мільйона українців лікувалися від психічних розладів, спричинених вживанням алкоголю.

І це лише офіційна статистика, зазначає видання ТЕКСТИ. Скільки ще людей звертається до приватних реабілітаційних центрів – порахувати неможливо. Так само і скільки не звертається нікуди.

Непросто зізнатися собі в тому, що алкоголь став проблемою. Ще складніше – поділитися своєю історією та досвідом подолання хвороби. Так, лікарі називають алкоголізм невиліковною хворобою, яку можна побороти і яку потрібно тримати під контролем усе життя.

Киянину Олександру Михельсону – вдалося. Далі – пряма мова. Також ми попросили лікарів назвати ключові факти, які варто знати про алкоголізм тим, хто від нього страждає, а також їхнім близьким і родичам.

«Невидимі» – дата-проєкт Текстів про алкоголізм
«Невидимі» – дата-проєкт Текстів про алкоголізм

«Коли мені було під 30 років, я відчував, що проблема є і вона серйозна, але знадобилося ще років сім, щоб сприйняти сам факт того, що я не можу впоратися самотужки.

Самого бажання одужання – мало. Якщо ви виявили у себе чи в когось із близьких постійне вживання алкоголю, яке людина приховує, про яке бреше, і яке починає негативно впливати на фінансовий, особистий, сімейний стан цієї людини, і якщо людина всупереч обіцянкам так і не може кинути – треба звертатися до спеціалістів, інших варіантів немає. І якщо людина визнає свій алкоголізм – у неї є шанс одужати. Хто не визнає, шансів не має.

Усі неприємні речі проявляються в абстиненції. В алкогольному випадку її прояв достатньо відомий – це похмілля. Хтось стає занадто агресивним, коли забагато п’є, хтось ні. Я, наприклад, агресивним не був. А от в абстиненції більш менш схоже все.

Я НАЯВУ БАЧИВ, ЯК ПО СТІНАХ ПОВЗАЮТЬ КУПИ МУРАХ, І У МЕНЕ БУЛА ГЛИБОКА ВПЕВНЕНІСТЬ, ЩО ЦЕ МИСЛЯЧІ МУРАХИ, ЯКІ ХОЧУТЬ ЗА МОЄЇ ДОПОМОГИ ВСТАНОВИТИ КОНТАКТ ІЗ ЛЮДСТВОМ.

Можна бачити галюцинації. До мене, наприклад, приходили розумні мурахи. Я наяву бачив, як вони купами повзають по стінах, і у мене була глибока впевненість, що це мислячі мурахи, які хочуть із моєю допомогою встановити контакт із людством.

І це був такий класичний делірій (патологічний стан свідомості – Ред.) на ґрунті абстиненції. Те, що називається «білою гарячкою». Зазвичай, у людей «біла гарячка» супроводжується панікою, агресією, а мені було неймовірно цікаво. Але що лякає – коли я відійшов, то зрозумів, наскільки реалістично все це сприймав. Якби мені на вулиці, наприклад, привиділося якесь десятиноге чудовисько, я би легко міг потрапити під машину.

За рекомендацією друзів звернувся у приватний реабілітаційний центр, який знайшов за щасливим збігом обставин. Якось після тривалого запою я був в гостях у друзів, які теж свого часу лікувалися. І вони порадили знайомий їм центр.

Я погодився на лікування, вони подзвонили туди, і за мною приїхала машина зі спеціалістами. Центр розташовувався у приватному будинку на Київщині, там перебувало лизько двадцяти реабілітантів, здебільшого наркозалежних людей молодшого віку. Плюс співробітники центру, вони звалися консультантами, які чергували позмінно.

Детокс, знання і нові звички

У центрі я, звісно, пройшов детоксикацію. Щодо терапії, вона у нас була когнітивно-поведінкова. З одного боку – давали теоретичні знання, що відбувається в організмі під час вживання алкоголю. Які конкретні біохімічні процеси дають ці відчуття в голові. З іншого – проводилася поведінкова терапія, коли тебе привчають до певної поведінки.

НАМ ЗАБОРОНЯЛИ ПІД ЧАС ПЕРЕКУРІВ ПРИКУРЮВАТИ ВІД СИГАРЕТИ, БО ЦЕ ЗВИЧНА ПОВЕДІНКА НАРКОМАНІВ

Зокрема, нам прививали навички тверезого життя. Наприклад, забороняли під час перекурів на вулиці прикурювати від сигарети, бо це звична поведінка наркоманів. Виховували уважність. Ти завжди мав стежити за своїми речами, не розкидати їх.

Якщо, наприклад, після занять залишив ручку чи блокнот на своєму робочому місці – за це могло бути покарання. Не вимкнув за собою світло – теж покарання. Покарання – це, наприклад, вивчити напам’ять якийсь вірш. До речі, для наркоманів це велика проблема. У них короткострокової пам’яті взагалі немає як шару.

Свої вимоги у нашому центрі пояснювали так – залежні люди мають знижену здатність до концентрації та відповідальності. Тому вимогами вимикати світло, стежити за речами нас по суті дресирували. І це мало певний сенс – коли людина пару місяців проживе за планом, є шанс, що і в житті вона житиме за планом.

Коли люди виходять після реабілітації, вони можуть не мати роботи, їм просто немає що робити, вони зустрічаються зі старими друзями і беруться за старе. Або навпаки – хапаються одразу за кілька робіт по кілька змін, і в якийсь момент знову зриваються. От саме тому потрібні ці тренування у центрі.

Насправді там не лікують у звичному розумінні, а дають інструменти, завдяки яким ти можеш триматися на плаву у суспільстві. Процес одужання фактично триває все життя.

З того, що я чув і знаю, зараз реабілітаційні центри надають справді багато різноманітних послуг із лікування. Одні концентруються саме на фізичній праці. Інші – на релігійному аспекті. Десь дуже сувора дисципліна, десь правила м’які -– можна, наприклад, вийти на вулицю і викурити сигарету. Є такі, де курити не можна взагалі. Десь годують добре, десь жахливо.

Силоміць не утримують, але двері – спершу зачинені

Якщо людина хоче піти з реабілітаційного центру і вона при здоровому глузді -– може піти. Що я спостерігав багато разів: людей привозять родичі, або на прохання рідних, які й оплачують лікування. Але трапляється, що пацієнтів утримують силоміць протягом кількох місяців.

Бачив багато дискусій, особливо в перші дні прибуття новенького, коли він починає, що називається, качати права. Каже: «Я звідси піду». Ну йому кажуть: «Йди». Але двері виявляються зачиненими. Пацієнт починає кричати, щоб йому дали ключі. Йому кажуть: «Давайте ви прийдете до тями і ми поговоримо спокійно». Або «Наберімо вашу маму, на прохання якої вас поклали». Або ще щось.

Після таких розмов дев’ять із десяти залишаються. Ті, хто йде, за якийсь час знову зривається. Ті, хто залишається, має шанс вилікуватися. Я бачив хворого, який решітки трохи не зубами виривав, але за деякий час заспокоївся і через два роки сам у подібному закладі став консультантом.

Про інші центри не знаю, доводилося чути, що десь ледь не приковували. Але загалом, наскільки я розумію, з кожним роком система стає все більш цивілізованою, не такою, як вона була 5–7 років тому. Я не чув зараз вже про існування фізичних покарань, як це було раніше, коли за порушення могли примусити копати яму звідси і до обіду, або носити відра з водою зверху вниз і навпаки.

Які б не були успіхи, цьому шляху немає кінця

Дуже важливо не розривати зв’язок із тими, у кого лікувався – після завершення курсу. Відвідувати ті ж групи анонімних алкоголіків. Ти опинишся серед своїх, які не здивуються скоєним тобою божевільним крокам, які прекрасно розуміють все, що ти скажеш, і приймуть це.

У залежних є така собі «дірка» всередині, порожнеча, яку вони заповнюють алкоголем. Коли вони перестають вживати алкоголь, виникає потреба її чимось заповнити. І це може бути віра в Бога, або вони самі йдуть працювати консультантами в реабілітаційні центри. І коли ти відчуваєш, що можеш зірватися, краще не чекаючи цього, звернутися до установи, де лікувався, щоб перебути цей критичний час.

Треба постійно, з якими б ти успіхами не вийшов з реабілітації, пам’ятати, що це не кінець шляху і цьому шляху не буде кінця».

Три факти, які варто знати алкоголікам та їхнім близьким

1.Фактори, що можуть стати причиною алкоголізму: середовище, стреси, психологічний стан, особливості організму

Три групи факторів – біологічні, соціальні та психологічні впливають на те, чи стане людина алкоголіком. Біологічні фактори, пов’язані з роботою організму (ферментними системами, рецепторами клітин, які беруть участь у метаболізмі алкоголю).

Серед соціальних факторів -– вплив середовища і сім’ї на формування особистості та її залежності. Психологічні – це особливості реакції на стрес і травму (війна, насильство, смерть), коли людина тікає від пережитого у «рятівний» алкоголь.

На початку хвороби люди зазвичай заперечують свій алкоголізм. Багатьом пацієнтам властивим егоїзм і надмірний егоцентризм. Це схоже на поведінку дитини: роблю те, що хочу, ніхто мені не указ. Своїх родичів і друзів залежний сприймає як ворогів. Це призводить до конфліктів, які розгортаються за стандартним сценарієм і призводять до чергового запою.

До залежної поведінки, зокрема й алкоголізму, найчастіше схильні люди, яким важко пристосуватися до швидких змін у житті, які складно переживають стреси, схильні до тривожності, бояться відповідальності за прийняття рішень тощо.

Анна Маломуж, психіатр-нарколог, Київська міська клінічна наркологічна лікарня, «Соціотерапія»

2. Алкогольна залежність – це невиліковна хвороба

Пацієнт сам має вирішити, лікуватися чи ні. Оточення, звісно, може впливати на нього. Але ніхто, крім пацієнта, таке рішення прийняти не може.

Залежність від алкоголю є хронічним, невиліковним захворюванням. І рішення полягає у зміні способу життя людини, що вкрай важко без бажання самого пацієнта. А люди шукають одномоментного вирішення. Хочуть, щоб «дайте таблетку» чи «поставте крапельницю» – і перестати пити. І відповідно, є запит – є і пропозиція. Але хворому, в якого сформована алкогольна залежність, це не допоможе, контрольоване вживання спиртного для такої людини – неможливе.

Андрій Білошапка, лікар-нарколог, Київська міська клінічна наркологічна лікарня «Соціотерапія»

3. Офіційно затверджених інструкцій з лікування алкоголізму наразі немає, а якість лікування у приватних закладах проконтролювати складно

В Україні донедавна діяли клінічні протоколи (інструкції для лікарів – ред.) щодо надання медичної допомоги залежним від алкоголю. Вони були застарілими та мали бути скасовані з появою оновлених протоколів з 1 березня 2021 року.

Наразі маємо ситуацію, коли затверджених протоколів і стандартів щодо надання допомоги людям із залежністю від алкоголю – немає. Відсутність таких інструкцій значною мірою позбавляє пацієнтів та лікарів прав і відповідальності, оскільки протоколи мають значну юридичну силу.

Наприклад, якщо у пацієнта виникли серйозні побічні ефекти, пов’язані з лікуванням, але лікар під час надання допомоги дотримувався протоколу, він юридично захищений.

Алкоголізм лікують і в приватних лікарнях та реабілітаційних центрах. І якщо клініки мають ліцензії на медичну практику, то з реабілітаційними центрами не все так просто. Вони не є закладами охорони здоров’я і можуть працювати як громадські організації чи благодійні фонди, відповідно складно проконтролювати й якість їхньої роботи, і дотримання закону.

Були задокументовані факти порушення прав людей, яких тримали у реабілітаційних центрах поза їхньою волею, доставляли туди посеред ночі без особистої згоди. Дуже часто це робиться за проханням родичів, які потерпають від поведінки людей, щоі мають психічні розлади.

Олексій Суховій, начальник відділу координації надання допомоги з охорони психічного здоров’я на рівні громади, первинної медичної реабілітації «Центру психічного здоров’я та моніторингу наркотиків та алкоголю» МОЗ України.

Автори: Андрій Гарасим; ТЕКСТИ

Читайте также: