Маршрутка в нікуди. Колишня донеччанка, яка живе в Києві, з’їздила в окупований Донецьк

Тенісні корти спортивного комплексу "Локомотив" неподалік від "Олімпійського" заросли чагарником у людський зріст.

Територія України, яку зараз контролюють адміністрації невизнаних «народних республік», закрита для більшості громадян країни. Практично немає шансів потрапити туди у незалежних журналістів — як із Росії, так і з України. Як наслідок, про повсякденне життя сучасного Донецька не відомо практично нічого.

Колишня донеччанка, яка живе в Києві, змогла з’їздити на територію невизнаної «ДНР» в особистих справах — і на прохання BBC розповідає про те, що їй вдалося побачити.

Донецьк

Автор фото, Getty Images

Маршрутка в нікуди

Суботнім днем ​​від «Макдональдса» на площі поруч із Київським вокзалом вирушає непомітний на вигляд мікроавтобус, тут таких десятки.

На відміну від машин, що стоять поруч, з табличками «Житомир», «Вінниця», «Біла Церква», маршрут цього автобуса не позначений. Пасажири знайдуть його за номерним знаком та ім’ям водія, які заздалегідь повідомляє оператор, коли бронюєш поїздку телефоном.

Це — нерегулярні перевезення в прямому значенні слова. Люди, які завантажують у багажник дорожні сумки та влаштовуються з подушками на шиї в салоні, не знають точно, скільки часу вони проведуть у дорозі, яким маршрутом слідуватимуть і в яку суму виллється поїздка.

Водій неохоче відповідає на такі запитання, а нервувати його ніхто не хоче. Попереду майже дві тисячі кілометрів та чотири митниці.

Ми їдемо в Донецьк.

Колись у минулому житті така подорож тривала ніч у комфортному купе фірмового поїзда «Донбас». Багато хто по-старому називав його «Угольок».

Київ вокзал

Автор фото, Getty Images. На непідконтрольну Києву територію через Росію їдуть приватні перевізники мікроавтобусами місткістю не більше 8 пасажирів

Тепер ми проведемо в дорозі від 27 до 30 години, можливо, й більше. За цей час можна з Європи дістатися Нової Зеландії.

Нам доведеться пред’являти на прикордонному контролі кілька паспортів, вказувати різні цілі подорожі та стежити, якою мовою ти розмовляєш з митником.

Нам треба виїхати з однієї країни, проїхати іншою і в’їхати на територію, яка більше не має єдиного позначення на картах.

Чотири митниці й декілька паспортів

З початку пандемії проїзд на непідконтрольну Києву територію Донецької області через лінію розмежування став практично неможливим.

Контрольно-пропускні пункти з обох боків закрили у березні 2020 року, коли в Україні розпочався перший коронавірусний карантин. Через три місяці українська влада відкрила спочатку два, а потім і решту пунктів пропуску. А ось з боку території, що контролюється бойовиками, роботу відновили лише два пункти.Один — біля Станиці Луганської, через нього можна раз на місяць проїхати до «ЛНР». А другий — біля Оленівки за 30 км від Донецька, єдиний пункт, через який із території, підконтрольної Києву, можна потрапити до «ДНР».

КПВВ на лінії розмежування

Автор фото, Getty Images. З початку пандемії проїхати до Донецька через лінію розмежування стало практично неможливо

Він відкривається двічі на тиждень, і, щоб скористатися ним, потрібно отримати спеціальний дозвіл «штабу Донецької народної республіки». Чекати на нього доводиться довго, і в більшості випадків у проїзді відмовляють.

Дані на сайті Верховного комісара ООН з прав біженців показують, що до закриття пунктів лінію розмежування щомісяця перетинало від одного до двох мільйонів людей, а тепер — не більш ніж 50 тисяч. З них через Оленівку проїжджає лише дві тисячі людей.

Єдиним способом потрапити до Донецька з України стали приватні перевезення в об’їзд — через Росію. Вони роблять гак тисячу кілометрів завдовжки й перетинають два кордони — спочатку між Україною та Росією, потім між Росією та «ДНР».. Вартість такої поїздки з Києва до Донецька в один кінець становить у середньому 2900 гривень — приблизно в чотири-п’ять разів більше, ніж коштувала колись поїздка на поїзді.

Окрім захмарної ціни та виснажливої ​​дороги такі поїздки ще й порушують закон. Громадянам України заборонено перетинати неконтрольовану ділянку російсько-українського кордону в районі невизнаних республік, і за порушення цього правила донедавна було передбачено штраф. Наразі його скасували, але заборона лишилася.

На кордоні між Україною та Росією перевірити, куди прямує наш автобус, складно. На запитання пасажирів, що говорити прикордонникам та митнику, наш водій Андрій весело відповідає: «Кажіть, що їдемо до Білгорода. На весілля».

Паспорт "ДНР" і Російської Федерації

Автор фото, Getty Images. Такі паспорти показують багато жителів самопроголошеної «ДНР» під час перетину кордону з Російською Федерацією

У цьому жонглюванні паспортами важко не заплутатися. Ми виїжджаємо з України за українським закордонним паспортом, Росію проїжджаємо транзитом за внутрішнім українським та його ж пред’являємо на кордоні «ДНР».

В українському паспорті обов’язково має бути донецька прописка, без неї на непідконтрольну територію не пропустять.

Неконтрольований Україною кордон між «ДНР» та Росією жителі невизнаної території можуть перетинати з паспортами «ДНР» чи РФ.

Перед першим КППВ під Харковом водій Андрій розставляє на панелі приладів поряд з пачками сигарет і банками з «енергетиком» згорнуті трубочкою гривневі купюри. При в’їзді на пункт пропуску водій вітається з українськими прикордонниками за руку.

КППВ Росії

Автор фото, Getty Images . Росію ми проїжджаємо за внутрішніми українськими паспортами, в яких має бути донецька прописка

На українській та російській митниці ми проводимо близько трьох годин. Люди переступають з ноги на ногу від холоду, видихають пару. Митники неповоротко рухаються у зимовому камуфляжі та хутряних вушанках.

Розмова із МДБ

Андрій провезе нас лише через один кордон. На заправці під Білгородом на нас чекає інша машина. Вона привезла людей з непідконтрольної території та скоро повезе туди нас.

Поки пасажири прямують за довгоочікуваною кавою та у туалет, водії переносять речі з нашої маршрутки з українськими номерами до мікроавтобуса з номерними знаками «ДНР». Валізи стикувального рейсу переміщуються у зворотному напрямку.

В черговий раз у цій поїздці мене відвідує думка про нашу схожість із нелегальними мігрантами.

Водії Андрій та Діма швидко викурюють по сигареті, обмінюються ситуацією на митницях, тиснуть один одному руки та сідають за кермо. Андрій із новою партією пасажирів розвертається та повертається до російсько-українського кордону, який ми щойно перетнули.

Андрію в’їзд на непідконтрольну Києву територію закрито.

Діма має проїхати тисячу кілометрів назад від Білгорода до Донецька. З номерами невизнаної республіки він також не може в’їхати в Україну.

Він за кермом уже понад добу. На моє запитання, як це можна витримати фізично, сміється — дружина вже місяць просить його переклеїти шпалери у коридорі, тому він поспішає додому.

Ми їдемо магістраллю М-4, що з’єднує Москву з південними містами Росії, до опівдня наступного дня доїжджаємо до Ростовської області і повертаємо до Новоазовська.

На горизонті видно смужку Азовського моря, поряд — Хомутовський степ зі скіфськими курганами, Кам’яними могилами та незмінними суховіями.

Ми в’їжджаємо на пункт пропуску самопроголошеної «ДНР».

Біля шлагбаума — щит із написом «Донецька народна республіка» трьома мовами: російською, англійською та українською — на чорно-синьо-червоному фоні.

Пункт пропуску самопроголошеної "Донецької народної республіки" на кордоні з Росією

Автор фото, Getty Images. Пункт пропуску самопроголошеної «Донецької народної республіки» на кордоні з Росією

Попри появу навісів та будок, пункт пропуску не сильно відрізняється від стихійних блокпостів, укріплених мішками з піском, що виникли тут у перші місяці бойових зіткнень.

У нас забирають паспорти та просять залишатися в автобусі. Через деякий час документи повертають усім, окрім мене. Моє прізвище голосно оголошують і кажуть пройти до сусіднього вагончика. «Та не хвилюйся, МДБ пару питань задасть», — заспокоює водій Діма.

Усередині тьмяно освітленої обшитої пластиком кабінки стоїть стіл зі старим комп’ютерним монітором і стілець, на який я сідаю. За столом чоловік у шкіряній куртці з грамотною вимовою та пронизливим поглядом.

Звертаючись до мене на ім’я та по батькові, він коротко запитує: скільки років, де живу, ким працюю, куди їду, чи часто в’їжджаю на територію «ДНР» і коли була востаннє. Я відповідаю так само коротко і чітко, намагаючись не відводити очей.

Діма каже, що іноді питають ще: за кого дід воював, можуть перевірити фото у телефоні та дзвінки на часті номери, просять показати акаунти у соцмережах, але мені, здається, пощастило.

З моїм поверненням до автобуса пасажири видихають і помітно пожвавлюються, незважаючи на втому. На вказівнику — 120 км до Донецька, ми практично біля мети і навіть уклалися в мінімальні 27 годин.

За вікном знайомі з дитинства краєвиди вздовж дороги до Азовського моря, але топоніми набули іншого значення — ми проїжджаємо Іловайськ.

Тут у серпні 2014-го йшли одні з найзапекліших боїв між українськими військовими та сепаратистами, яких, за твердженням українського Генштабу, підтримували регулярні частини російської армії. Ті бої багато в чому вплинули на те, якою на роки стане лінія розмежування на Донбасі.

На будівлі міської ради Іловайська портрети бойовиків Гіві та Мотороли

Автор фото, Getty Images. На будівлі міської ради Іловайська портрети бойовиків Гіві та Мотороли

На виїзді з Іловайська стоїть бетонний постамент із фурою російського «гуманітарного конвою» від вдячних мешканців «ДНР».

Колони таких автомобілів приїжджали сюди влітку 2014-го. Як запевняє російська сторона, там була гуманітарна допомога, українська сторона не виключала, що в машинах може бути зброя.

Я — вдома, але у мене його більше немає.

Чи є життя після Євро

Центр Донецька все ще може похвалитися красою часів чемпіонату Європи з футболу 2012 року.

Тоді в місті з’явився новий аеропорт, повністю відбудували вокзал, відреставрували готелі та відремонтували дороги.

Пунктиром уздовж центральної вулиці Артема пролягли велодоріжки з дбайливо облаштованими бордюрними спусками, а комунальники доглядали клумби навіть уночі.

Донецьк
Велодоріжки вздовж вулиці Артема ретельно підводять досі, хоча велосипедистів на них я жодного разу не зустріла

Коли у дні матчів вулиці заповнювали французькі, англійські, іспанські та португальські вболівальники, ілюзія життєрадісного європейського міста була неймовірно правдоподібною.

Важко було уявити, що розхожий тоді жарт «Чи є життя після Євро?» стане пророцтвом, яке здійсниться лише за два роки.

Чуже рідне місто

Я виходжу на вулиці міста, де народилася і прожила все своє свідоме життя. Будинки, дворики, сквери сповнені спогадами від раннього дитинства до останніх днів перед від’їздом у липні 2014 року.

Однак зараз я почуваюся тут туристкою, героїнею фантастичної повісті, яка злітала на машині часу в минуле, а коли повернулася, виявила, що все змінилося до невпізнання.

Донецк

Білборди з портретами бойовиків та символи нової влади створили поверх знайомих міських ландшафтів іншу реальність, чужу та абсурдну.

Щоб повернути собі зв’язок зі звичним світом, я дістаю мобільний телефон і перевіряю, чи можна зробити дзвінок. Український оператор «Водафон» все ще працює, хоча додзвонитися вдається не одразу і розмова кілька разів переривається.

У багатьох донеччан збереглися чинні номери українського оператора, тому що мобільний зв’язок з Україною можливий лише через нього. Покласти гроші на рахунок можна в інтернеті або за допомогою численних посередників. Раніше до закриття пропускних пунктів сім-карти поповнювали, коли виїжджали на підконтрольну Києву територію.

Проте зателефонувати на міські номери, викликати таксі або замовити вантажників тепер можна лише за місцевим мобільним зв’язком «Фенікс». Працює він так само погано, як і «Водафон».

«Фенікс» створено на захоплених сепаратистами потужностях колишнього українського оператора «Київстар». З нього можна зателефонувати до Росії та підключитися до інтернету, але зв’язку з Україною немає.

Щоб купити сімку «Фенікса», потрібно пред’явити паспорт та ІПН, ціна стартового пакета на місяць починається від 120 російських рублів.

Вулицею Артема

Я вирішую пройти своїм старим прогулянковим маршрутом — від колишнього головного інституту вугільної промисловості Радянського Союзу до гордості довоєнного Донецька — футбольної «Донбас Арени», де грав клуб «Шахтар» і проходили матчі Євро-2012.

У похмуро-величній будівлі ДонВУГІ у стилі сталінського ампіру тепер розташоване міністерство доходів та зборів «республіки».

Серед доглянутих клумб і підведеної розмітки на центральній вулиці Артема несподівано вражають забиті дошками магазини, покинуті кав’ярні та порослі травою дитячі майданчики.

Донецьк

Тенісні корти спортивного комплексу «Локомотив» неподалік від «Олімпійського» заросли чагарником у людський зріст.

Торговий центр «Білий лебідь» та прилеглий до нього супермаркет «БУМ» закриті та перетворилися на примарних гігантів.

«Білий лебідь» був найбільшим універмагом Донецька, в ньому були розташовані магазини біжутерії, галантереї, взуття та побутової техніки, він так і не відкрився з травня 2014 року. На вході досі висить табличка «Універмаг тимчасово не працює».

Донецьк

Доріжки навколо стадіону та прилеглий до нього парк «Вікторія» були улюбленим місцем відпочинку мешканців міста. Тепер галявини вкриті жухлою травою.

Відреставрували лише фасад самої арени і вечорами навіть включають неонове підсвічування. Стадіон вартістю 400 млн доларів тепер став фоном для селфі молоді, що зрідка прогулюється тут.

Усі будівництва міста, що не закінчилися до 2014 року, теж завмерли.

В аварійному стані один із найстаріших готелів Донецька та перша десятиповерхова будівля у місті — готель «Україна». Її реставрацію не встигли завершити до «Євро», з чуток, через проблеми з фундаментом.

Тоді фасад прикрили величезним банером із символікою «Євро-2012», який залишався на будівлі ще кілька років. Готель досі стоїть порожнім.

Донецьк
Фасад готелю «Україна» біля будівлі міської адміністрації довго прикривав банер «Євро-2012»

Поруч із ним пам’ятник Тарасу Шевченку. Тут наприкінці 2013 збирався донецький Євромайдан, який вимагав відставки Віктора Януковича. А вже навесні 2014 року бойовики звели барикади навпроти захопленої будівлі Донецької обласної адміністрації.

Від будівлі адміністрації — «Білого дому» у народі — починається бульвар Пушкіна, на якому тепер сконцентровано все світське та культурне життя міста.

У кафе та ресторанах сидять люди, працюють фонтани. На афішах драматичного та оперного театрів, розташованих поруч, вистави російських труп. Кажуть, що квитки треба купувати за кілька місяців — у театрах аншлаг.

У кінотеатрі Шевченка показують актуальний американський блокбастер.

Донецьк

Ця частина міста практично не змінилася з довоєнних часів. Тут гуляє звична респектабельна донецька публіка, припарковано багато дорогих машин.

Лише зрідка на дверях магазинів трапляються знаки з перекресленим пістолетом чи написи: «Зброю залишати тут» на вході до кафе.

На вулицях чимало людей в уніформі, у транспорті та на зупинках можна побачити оголошення із закликом вступати до лав «народної міліції ДНР».

З центром різко контрастує район Путилівки на північному заході міста та селище Октябрське. Вони найбільше постраждали під час боїв за Донецький аеропорт.

Донецьк Київський проспект
Спустілі квартали в районі Путилівки

Там спорожніли цілі квартали, у стінах будинків дірки від снарядів, вікна з вибитими від вибухів шибками забиті дошками.

Сліди мінометних обстрілів є і на будинках, розташованих набагато ближче до центру, наприклад, на вулиці Челюскінців біля Краєзнавчого музею — неподалік «Донбас Арени».

Деякі будинки відреставрували, інші поступово руйнуються.

Донецьк Київский проспект
На житлових будинках Київського проспекту, що веде до Путилівського мосту та аеропорту, видно сліди пошкоджень від обстрілів

Вдень у місті пішоходів та машин не менше, ніж у довоєнні часи. Проте о 7-8 годині вечора вулиці вимирають. Кафе працюють до 22:00, о пів на десяту приносять рахунок.

Люди поспішають розійтися додому до початку комендантської години, яка триває з 11 вечора до 5 ранку. Вже о 23:05 є серйозний ризик потрапити в дільницю та відсидіти там усю ніч у компанії тих, хто вийшов у капцях винести сміття — і не добіг до під’їзду.

«Живи вільним, чини за совістю»

Рекламні щити з портретами «героїв-ополченців» бойовиків, графіті з символікою Новоросії, прапори та герби невизнаної республіки та Росії створюють геть інший інформативний простір.

Уздовж вулиць на кожному кроці висять білборди з висловлюваннями колишнього глави «ДНР» Олександра Захарченка та бойовика Арсена Павлова «Мотороли». Це цитати на кшталт: «Ми будуємо справедливе суспільство вільних і рівних людей» або «Живи вільним, чини за совістю».

Донецьк

Всього за кілька кілометрів від центру міста на місці колишнього культурного центру «Ізоляція» — в’язниця. Там, за свідченнями в’язнів, що вижили, серед яких, наприклад, український журналіст і письменник Станіслав Асєєв, без суду утримують, катують і страчують людей.

Серед сучасних жителів міста багато хто не вірить в існування цієї в’язниці — або не хоче вірити.

Слогани «Наш вибір Росія» та «Ми — російський Донбас» буквально заполонили Донецьк напередодні виборів до російської Держдуми у вересні 2021-го.

Донецьк

Жителів непідконтрольних Києву українських територій активно агітували взяти в них участь. Для них організовували автобусні тури на виборчі дільниці до Ростова, а ті, хто вже отримав російський паспорт, могли проголосувати онлайн.

Нові герої

На знайомих вулицях несподівано багато нових пам’ятників. Більшість із них — це особи, які мають відношення до російської та радянської історії, але ніяк не пов’язані з Донецьком: наприклад, царевич Олексій чи герой Великої Вітчизняної війни генерал Іван Панфілов.

Біля монумента «Визволителям Донбасу» героям Другої світової війни розбили алею «героїв Донецької народної республіки».

Донецьк

Автор фото, Getty Images. «Алея Героїв ДНР» біля монумента «Визволителям Донбасу» у парку за стадіоном «Донбас Арена»

На чорних мармурових постаментах по черзі виникли погруддя Олександра Захарченка, співака Йосипа Кобзона та бойовиків Мотороли, Гіві й Мамая.

Народився і прожив життя в Донецьку лише один із них — електромеханік та бізнесмен, а потім голова «ДНР» Олександр Захарченко. Росіяни Арсен Павлов із позивним «Моторола» та Олег Мамієв («Мамай») до 2014 року жодного стосунку до Донбасу не мали.

Захарченко загинув внаслідок замаху у серпні 2018 року в кафе під назвою «Сепар» (тобто «сепаратист») на бульварі Пушкіна. Хто організував вбивство, досі не зрозуміло: влада «ДНР» і Київ дотримуються взаємосуперечливих версій.

На місці вбивства тепер меморіал. «Захару», як його називають донеччани, приносять квіти та м’які іграшки, присвячують вірші. За словами багатьох, життя за нього було кращим, ніж за нинішньої влади, — «ціни нижчі й порядку в місті більше».

Донецьк

Автор фото, Getty Images Меморіал на місці вбивства Захарченка біля кафе «Сепар» на бульварі Пушкіна

«МастерСпорт» і «настоянка на віскі»

Прапори, герби та інша символіка невизнаної республіки буквально всюди — від талончиків у транспорті та вивісок магазинів до нашивок на джинсах, можна навіть зробити відповідний манікюр.

Слова «республіканський» та «народний» перетворилися на нав’язливі ярлики: супермаркети та банки — «республіканські», товари — «зроблені в ДНР», навіть про дітей кажуть не інакше як «народжені у ДНР».

Кінотеатр «Кінокульт», в який ми до війни ходили дивитися ретроспективу Вуді Аллена або артхаусне кіно, тепер називається «Республіканський будинок народної творчості та кіно».

Ребрендингу зазнали й всі колишні українські та міжнародні мережі магазинів.

Супермаркет української мережі АТБ перетворився на «Перший республіканський», магазини «Амстор» стали «Геркулес молоко». Більшість нових назв співзвучні колишнім: «Варус» став «Парусом», магазин спортивного одягу «Спортмайстер» — тепер «МастерСпорт», а продавець побутової техніки «Фокстрот» — просто «Фокс».

Донецьк
Колишній супермаркет Varus у ТРЦ «Донецьк-сіті» перейменований на Parus

Дорогі неонові та дизайнерські вивіски на фасадах магазинів у багатьох місцях замінили на бюджетний широкоформатний друк. Такі написи швидко вицвітають на сонці та обтріпуються від негоди.

Мереж брендових магазинів, як-от Benetton, Nike, Zara чи Adidas, у Донецьку більше не існує. Одяг та взуття здебільшого продають у невеликих магазинчиках зразка 1990-х або «бутіках» дорожче — вони наповнені товарами з Туреччини чи з міланських розпродажів.

Такий же асортимент пропонують і торгові центри, що збереглися, наприклад, «Донецьк-Сіті», «Континент» або «Золоте кільце» біля Південного автовокзалу. На місці «Спортмайстра» біля «Дитячого світу» відкрився великий магазин молодіжного одягу китайського виробництва Like.

Салони дорогих модних брендів, розташовані вздовж центральної вулиці міста — Артема, зачинені. На багатьох залишилися старі вивіски, вікна забиті дошками. Орендувати їх приміщення дорого.

Щоб одягнутися, купити побутову техніку та інші потрібні сучасній людині речі, молодь та люди з достатком вирушають до Ростова, решта — на ринок.

Донецьк
На прилавку у колишньому «Амсторі», де раніше був великий вибір імпортних сирів, стоїть сік російської марки «Вдалий день»

До пандемії багато хто замовляв товари в інтернеті з України до найближчого від лінії розмежування відділення Нової пошти. Звідти посилку забирав кур’єр і привозив через блокпости до Донецька. Доставка невеликої посилки вагою до 3 кг коштувала тоді 300 гривень. Із закриттям КППВ купити речі у такий спосіб стало складніше.

Тепер, як розповідає знайома, раз на два-три місяці вона виїжджає з чоловіком чи мамою до Ростова, бронює там готель на кілька ночей і вирушає за покупками до міста.

За якісною медичною допомогою донеччани так само їдуть до російських міст, якщо, звичайно, їм дозволяють фінанси.

Ціни на звичайні продукти в супермаркеті приблизно такі самі, як і в українській столиці, якщо переводити їх у гривні, але знайти їжу хорошої якості в середньому ціновому сегменті важко, вибору практично немає.

Полиці заставлені переважно алкоголем та снеками. Практично вся продукція — російського виробництва, сири везуть із Білорусі.

Донецьк
Алкогольний напій Red Daniels у супермаркеті «Парус». Етикетка імітує відомий бренд віскі, на ціннику напис — «настоянка на віскі»

Серед імпортних товарів нерідко можна знайти контрафакт. Так у відділі алкоголю «Паруса», одного з центральних супермаркетів міста, продаються напої Black та Red Daniels.

Етикетки на пляшках імітують відомий бренд віскі, але на ціннику напис — «настоянка на віскі». Коштує напій 175 рублів, у 10 разів дешевше оригінального Jack Daniels, що стоїть поруч.

Банківська картка системи «електронний гаманець»

З кінця 2015 року грошовою валютою у «республіках» став російський рубль.

«ДНР» ще восени 2014 року створила так званий «Центральний республіканський банк». Відділення розмістили у захоплених приміщеннях українських банків.

Банк "ДНР"
Відділення банку, створеного у «ДНР» на місці українського «Привату», у 2015 році

На фасаді будівлі «Укрексімбанку» тривалий час залишався слід від літер «UKR», на іншій будівлі вивіска «Центральний республіканський банк» наклеєна скотчем прямо на зелені брендові кольори українського «Приватбанку».

«Центральний республіканський банк» випустив свої картки, та їх функціонал обмежений.

Як пояснюється на сайті самого «банку», це свого роду електронний гаманець, через який можна поповнити рахунок, розплатитися у великих супермаркетах та зняти гроші у банкоматі.

На такі картки виплачують зарплату бюджетникам, а пенсіонерам — пенсію.

Оскільки повноцінної банківської системи тут немає, грошові перекази як із підконтрольної Україні території, так і з Росії неможливі. Ця проблема вирішується за допомогою підпільного переведення в готівку.

Якщо вам потрібно, наприклад, передати гроші родичу в Донецьк з Києва, ви переводите їх на гривневу карту посередника, а він віддає одержувачу готівку в рублях, зазвичай, за заниженим курсом і з 5-8% комісії.

Донецьк
З 2020 року всі транспортні засоби у «республіці» мають номерні знаки «ДНР»

Після того як влада «республік» фактично перекрила проїзд через лінію розмежування й більшість людей, насамперед пенсіонери, втратили можливість виїхати на підконтрольну Україні територію, комісія за переведення в готівку зросла.

Тепер, щоб зняти з картки українську пенсію, люди передають її дані посереднику, він переводить на свою картку потрібну суму, а за видачу рублів бере від 15 до 20%.

Квартирне питання

Ще кілька років тому ввечері у центральних кварталах міста горіло не більш ніж половина вікон. Наразі рієлтори стверджують, що у центрі практично не залишилося порожніх квартир. Їх розкуповують приїжджі з області або розбитих околиць Донецька.

Продати квартиру на окупованій території мріють усі, хто був змушений залишити свою домівку, проте здійснивши довгоочікувану угоду, мало хто відчуває радість.

Ціни на нерухомість впали в три-чотири рази. Трикімнатна «сталінка» з гарним ремонтом у самому центрі міста коштує менш як 30 тисяч доларів. Однак і її продати непросто, попит мають квартири у ціновій категорії 15-18 тисяч.

Донецьк
Багато жителів потерпілих від обстрілів районів Донецька переїхали до центру

Квартири продають з меблями та побутовою технікою, а пропозиція настільки перевищує попит, що покупець буквально може вибирати колір шпалер або марку кавомашини.

З 2019 року в ДНР заборонили продавати нерухомість за довіреністю. Тепер, щоб продати житло, власник має особисто приїхати на непідконтрольну територію, переоформити документи на квартиру за місцевим «законодавством», а потім провести угоду.

Оскільки з 2017 року угоди більше не оформлюють на підконтрольній Києву території, в українських реєстрах господар так і залишається власником квартири чи будинку, проданих у «ДНР» та «ЛНР».

Все це може створити цікавий прецедент, якщо Україна в майбутньому поверне собі ці території. Люди почнуть повертатися додому і матимуть повне право на продане за недійсними законами «республік» житло.

Якщо вам вдалося продати квартиру, відразу виникає питання: як вивезти з непідконтрольної території гроші та речі.

У переказі грошей знову приходять на допомогу напівлегальні фінансові схеми. Ви передаєте долари у певний пункт обміну валюти у Донецьку, а водночас ваша довірена особа отримує їх у зазначеному заздалегідь обмінному пункті Києва.

За такий «переказ» доведеться заплатити 3-4% від суми та позбутися значної кількості нервових клітин.

Не менш складно знайти надійного перевізника, який погодиться вивезти ваші речі через чотири митниці.

За переїзд називають ціну 1,5-2 тис. доларів, однак погоджуються взяти далеко не все. Великогабаритні меблі та дивани, а особливо книги на митниці можуть не пропускати тижнями.

Заборонено вивозити марки та сувеніри, медалі та документи своїх дідусів та бабусь теж не вдасться забрати. Під заборону потрапляють і книги, видані до 1971 року, тобто понад 50 років тому, а це — більшість зібрань творів на полицях старих домашніх бібліотек.

Донецьк
Слова «республіканський» та «народний» з’явилися на багатьох вивісках, наприклад, на будівлі колишнього кінотеатру «Кінокульт»

Перевізники кажуть, що квартирні переїзди особливо ускладнились останнім часом. Тепер, щоб проїхати російську митницю, вони беруть із собою пасажира з російським паспортом, який скаже на кордоні, що це його особисті речі, а за потреби зможе навіть назвати імена людей у ​​сімейному альбомі.

Вечеря у «ДонМаку»

Увечері одного з останніх днів у Донецьку я зустрічаюся зі своєю подругою та колишньою однокурсницею.

Пропоную їй випити кави у «Макдональдсі» на площі Леніна. Ресторани всесвітньої мережі швидкого харчування закрилися ще навесні 2014-го. Але незабаром на місці трьох донецьких «Макдональдсів» відкрилася мережа кафе, яка вже пережила знайомий нехитрий неймінг — «ДонМак».

Ми замовляємо бургер, картоплю фрі та каву й сідаємо навпроти старої мозаїки з Жар-птицею, яку я пам’ятаю з дитинства.

Донецк

Автор фото, Getty Images

При зовнішній схожості упаковки та дизайну смак страв разюче відрізняється від їжі відомого виробника фастфуду.

Я звертаю увагу подруги на те, що у продуктах на столі є щось бутафорське. І вона з жалем відповідає: «Та тут все так! Все, що було раніше, замінили на низькопробну підробку».

«Знаєш, — каже вона, — ми тут живемо як у якійсь антиутопії. Люди ледь виживають, а на гаслах — прекрасне майбутнє. Ти пам’ятаєш, як раніше було, квиток на літак до Грузії з Донецька 800 гривень коштував, а тепер ось в Сєдове (маленький курорт на Азовському морі, єдиний на непідконтрольній території) з’їздити — межа мрій».

«За сім років у місті нічого не змінилося, роботи немає, бізнес не розвивається. Будь-яке питання, як у «совку», вирішується хабарями, — розповідає вона, — але при цьому лякають підвалом. Тільки й історій про те, що когось із держслужбовців посадили».

Люди зайняті тим, де знайти нормальну їжу і як одягнутися, каже вона і додає: «Добре, що діти маленькі — поки не розуміють, але вони скоро підростуть, і як їм пояснити».

Донецьк

Пам’ятаючи про її проукраїнську позицію раніше, я питаю, чи хотіла б вона повернення України, але вона відповідає ухильно.

«З кожним роком у це віриться дедалі менше. Тут більшість уже має російські паспорти. За два роки пандемії в Україну практично перестали їздити, зате в Росію — постійно».

Від колгоспного ринку щодня вирушає кілька рейсів двоповерхових автобусів місткістю понад 100 людей, які їдуть до різних міст Росії, розповідає моя знайома.

Митницю, на відміну від транспорту, що прямує в Україну, вони проходять швидко, перетнути кордон можна за будь-яким із трьох паспортів, внутрішнім українським, російським або «днрівським».

У відпустку донеччани теж їздять до Росії, туди ж мріють відправити дітей вчитися. Для жителів невизнаних республік Росія спрощує всі формальності.

Батьки неповнолітніх дітей, які отримали російські паспорти, тепер можуть оформити материнський капітал навіть на дітей, народжених до 2014 року.

«Це така повсюдна окупація головного мозку», — резюмує моя співрозмовниця.

«А приходу України багато хто боїться, — додає вона. — Ті, хто працює в структурах «ДНР», бояться гонінь або втрати роботи, хтось боїться ізоляції від Росії та комуналки української теж усі бояться». У невизнаних республіках вона залишилася майже такою ж, якою була до 2014-го, а в Україні з того часу виросла у 5-6 разів.

* * *

На годиннику — восьма вечора, ми прощаємося, поспішаючи роз’їхатися по домах. Хоча до комендантської години ще три години, на вулицях уже ні душі, магазини, крім продуктових, закриті, а міський транспорт ходить рідко.

Мені вдається встрибнути у «двійку» — тролейбус, який іде від Донецького металургійного заводу через весь центр до вокзалу.

Маршрут повторює напрямок, яким розвивалося місто, — від маленького робочого селища Юзівки, що виросло біля заводу, до сучасного індустріального мільйонника, який до 2014 року був з’єднаний зі світом новітніми вокзалом і аеропортом. Від квітучого українського мегаполіса до невизнаної столиці.

Тролейбус від’їжджає від зупинки. У порожньому салоні зловісно звучить оголошення з гучномовця: «МНС Донецької народної республіки попереджає, ходити по тонкому льоду небезпечно».

Імена людей змінені з метою захистити їхню приватність. У статті використано фотографії, зроблені автором під час кількох поїздок до Донецька.

Джерело: BBC

Читайте также: