СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПІД ЗАГРОЗОЮ РУЙНАЦІЇ

Кримінально-процесуальна епопея під назвою “порушення кримінальної справи проти громадянина Л.Кучми” набирає оберти. Прокуратура пропонує не закривати справу, а просто скасувати, тобто визнати неіснуючою постанову про її порушення, що далеко не одне й теж і чинним законодавством не передбачено. А що трапиться, коли попри явну незаконність касаційного подання, Верховний Суд його задовільнить, скасувавши постанову судді Ю.Василенка? Створений прецедент елементарно призведе до руйнації всієї системи кримінального судочинства, оскільки всі громадяни, щодо яких порушені кримінальні справи – і насамперед Ю.Тимошенко та майор Мельниченко — кинуться наслідувати Президента та оскаржувати в суді постанови про порушення. Втім, у ГПУ та Президента є лазівка — її знайшов наш автор Володимир Бойко. 15 жовтня 2002 року суддя Апеляційного суду м. Києва Юрій Василенко виніс постанову про порушення кримінальної справи щодо Гаранта Конституції. Оговтавшись від першої несподіванки, юристи та просто небайдужі з числа прибічників Президента намагаються переконати, що сам факт порушеня справи є незаконним. Аргументація пропрезидентської сторони зводиться до тези, що судді в Україні взагалі не мають права приймати від громадян заяви про порушення кримінальних справ. Але вершиною юридичного невігластва стала заява, що Президент або Генеральний прокурор начебто мають право оскаржити ту постанову у Верховному Суді.

Перше враження від тих висловлювань: в оточенні Президента та в Міністерстві юстиції відсутні люди, які бодай трохи розбираються в тонкощах кримінального процесу. Або ж опозиціонери мають рацію, стверджуючи про наявність в країні цензури, яка не випускає на телеекрани не заангажованих правознавців.

Власне, весь сир-бор через те, що порушення суддею Апеляційного суду м. Києва Ю.Василенком кримінальної справи щодо громадянина Л.Кучми є, безсумнівно, політичним кроком, який породжує безліч питань правового ґатунку. Щоби тих питань не було, справу варто б порушувати не «проти Л.Кучми», а «за фактами». Але тоді б зникло політичне забарвлення й залишилася нецікава буденність — опитування Л.Кучми як свідка, проведення слідчих дій, встановлення кола можливих підозрюваних і т.п. Втім, маємо те що маємо, суддя Василенко вчинив саме так, а не інакше, і це його право. А у самому порушенні кримінальної справи проти Президента нічого протизаконного немає – будь який власник текстів Кримінально-процесуального кодексу та Конституції України може пересвідчитися в тому, що законом не передбачено ніяких заборон чи обмежень щодо цього.

23 жовтня ГПУ нарешті поширила свій коментар до постанови Ю.Василенка, у якому неможливість порушення кримінальної справи проти Президента обґрунтовується тим, що він користується недоторканістю, а “Конституція України та інші чинні законодавчі акти України не містять ніяких застережень щодо меж такої недоторканості”.Очевидно, мудреці з ГПУ не розрізняють такі речі як “недоторканість” і “вилучення з юрисдикції”. Якщо проти кого й не можна порушувати кримінальних справ, так це є дипломатичні представники інших країн, бо ж вони, на відміну від Президента України, не підпадають під юрисдикцію нашої держави. Стосовно поняття “недоторканості”: народні депутати також є особами недоторканими, але це не заважає Генпрокуратурі свистом порушувати проти них кримінальні справи. Це пов”язано з тим, що сама постанова про порушення справи нічиїх прав не обмежує – цей процедурний документ лише надає дозвіл слідчому приступити до роботи, і не більше того. Тому немає жодних перепон і для порушення кримінальної справи щодо громадянина Л.Кучми. Тільки висунення обвинувачення є проблемою через його недоторканість – тому й треба було порушувати “за фактами”, бо інакше слідчий повинен буде пред”явити обвинувачення не пізніше двох діб після першого ж допиту Гаранта, а це дійсно неможливо. Тим не менш, своєю постановою суддя Ю.Василенко створив дуже своєрідний казус, який висвітлив внутрішні протиріччя чинного процесуального законодавства.

По-перше, всі побачили, що досі чітко не врегульовано порядок порушення кримінальних справ – порушувати їх відповідно до статті 97 КПК можуть прокурор, слідчий, суддя — на власний розсуд незалежно від підслідності та підсудності. Більш того, ця стаття стверджує, що “прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню”.

Численні захисники президентської недоторканості хором стверджують, начебто процесуальне законодавство не дозволяє суддям на власний розсуд порушувати кримінальні справи, а самі кримінальні справ якщо й порушуються в суді, то лише в судовому засіданні – якщо під час розгляду іншої кримінальної справи буде додатково виявлено ознаки якогось злочину. На такі закиди хочеться порадити тим правознавцям, і передусім нардепу Миколі Онищуку, уважніше ознайомитися з КПК. Рік тому, у світлі “малої судової реформи”, до процесуального законодавства були внесені не помічені М.Онищуком зміни. І тепер все навпаки — в судовому засіданні суд вже не може порушувати кримінальні справи. Відповідно до статті 276 КПК при виявленні додаткових ознак злочину під час розгляду справи суд тільки інформує про це прокурора, який і приймає рішення про порушення кримінальної справи по новому обвинуваченню, або взагалі повертає справу на додаткове розслідування. Кримінальну справу може порушити тільки окремий суддя, як носій правосуддя, і тільки поза межами судового засідання, як, власне, і вчинив Ю.Василенко, – що б там про це не говорили численні коментатори з Міністерства юстиції.

Саме в такий спосіб безпосередньо судді порушують так звані справи приватного обвинувачення в порядку статті 27 КПК. Більш того, стаття 98 КПК прямо забороняє суддям усуватися від розгляду заяв про порушення кримінальних справ – “при наявності приводів і підстав … прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов”язані винести постанову про порушення кримінальної справи”. Зобов”язані. І якби Ю.Василенко проігнорував адресовану йому заяву народних депутатів про порушення кримінальної справи, він тим самим вчинив би злочин, передбачений статтею 367 КК – службову недбалість. Згідно з існуючим порядком, якщо для розгляду заяви про порушення справи потрібна додаткова перевірка, яку безпосередньо суддя здійснити не може, тоді суддя направляє заяву прокуророві. Якщо ж з наданої заяви вбачаються достатні приводи та підстави для порушення кримінальної справи, суддя (а не суд!) порушує справу своєю постановою та направляє її в прокуратуру для проведення досудового слідства або (у випадку справ приватного обвинувачення) приймає справу до свого провадження. Позаяк справу проти Президента порушено за статтями кримінального закону, які належать до публічного обвинувачення, прийняти безпосередньо до свого провадження справу суддя, який її порушив, не може – спочатку потрібно провести досудове слідство. Через це справу проти Л.Кучми (а це вже не просто постанова, це – справа), враховуючи рівень фігуранта, суддя, у повній відповідності з законом, направив до Генеральної прокуратури, де повинні визначитися з її подальшою долею.

Нагадаймо, що саме у такий спосіб загально знаний суддя М.Замковенко свого часу порушив кримінальну справу за фактом перешкоджання роботі Верховної Ради з боку парламентської меншості під час “оксамитової революції” 2000-го року. І ніхто ту постанову не оскаржував, оскільки це не можливо в принципі. Полякавши опозицію, у прокуратурі справу потім “спустили на гальмах” та потихеньку закрили.

По-друге, постанова судді Ю.Василенка ще раз чітко засвідчила, що порушення кримінальної справи проти особи й протягування тієї особи до відповідальності – то є дві різні речі. Принаймні, Конституційний Суд вже роз”яснював, що громадянин вважається притягнутим до кримінальної відповідальності тільки з моменту висунення йому обвинувачення. Таким чином, хоча Конституція й забороняє притягувати до відповідальності діючого Президента, жодних перешкод для порушення кримінальної справи щодо нього не має. Більш того, немає жодних перешкод і для притягування Президента як підозрюваного – на цій стадії кримінального процесу обвинувачення ще не пред”являється. Але підозрюваним, відповідно до статті 43-1 КПК, може вважатися тільки та особа, якій обрано запобіжний захід або яку затримано. Отже, попри недоторканість Президента, можна цілком обрати йому запобіжний захід у вигляді, наприклад, застави (чого-чого, а заставодавців в його оточенні напевно вистачить).

По-третє, не зовсім зрозуміло, що робити у випадку, коли в діях Президента дійсно будуть виявлені ознаки злочину. Якби справу порушили “за фактами”, то можна було б, не висуваючи обвинувачення, чекати (призупинивши навіть провадження) до того часу, коли з громадянина Л.Кучми буде знято недоторканість. Але справу порушено проти особи, яка повинна в такому випадку або обов”язково притягуватися як обвинувачений, або справа підлягає закриттю. Причому, серед підстав для закриття справи (ст. ст. 6, 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК) не згадується недоторканість особи, відносно якої справу порушено. На стадії досудового слідства справа може закриватися тільки в порядку ст.6 КПК або у зв’язку з недоведеністю участі обвинуваченого у скоєнні злочину.

Якби звинувачення опозиції були безпідставними, то хвилюватися Генпрокуратурі не було б підстав. У цьому випадку слідчий прокуратури прийняв би справу до свого провадження та протягом кількох днів закрив її в порядку статті 6 КПК – або за пунктом 1 (відсутність події злочину), або за пунктом 2 (відсутність складу злочину). Щоправда, в цьому випадку зацікавлені особи (ті ж депутати, за заявою яких справа порушувалася) мали б право оскаржити постанову про закриття справи до суду. Очевидно, такий перебіг подій не влаштовує Генпрокурора, позаяк постанова про закриття справи напевно стане предметом широкого обговорення з в”їдливими коментарями та можливою передачею питання про порушення кримінальної справи щодо громадянина Л.Кучми до Страсбурзького суду (тут є певні застереження і в Страсбурзі навряд чи стали би розглядати питання про порушення кримінальної справи по суті, але міжнародний розголос від самого факту звернення депутатів до міжнародних судових інституцій напевно був би неабияким).

Можливо через це Генпрокуратура вирішила піти іншим шляхом — заступник Генерального прокурора В.Кудрявцев вніс касаційне подання у Верховний Суд України на постанову судді Ю.Василенка. Але при цьому помилився адресою, призабувши, що подібні подання (за винятком кількох випадків) направляються не безпосередньо в касаційну інстанцію, а спочатку в суд, який виніс оскаржуваний документ. Верховний Суд прокурорську помилку помітив і переслав касаційне подання за належністю, до Апеляційного суду м. Києва, де повинні були вирішити, що з тим поданням робити далі – або повернути назад в Генпрокуратуру без розгляду (а за законом саме так і треба вчинити), або разом з документами, на підставі яких виносилася постанова, переслати в Судову палату в кримінальних справах Верховного Суду України. Апеляційний суд, оформивши касаційну справу, переслав подання до ВСУ. Але Верховний Суд 22 жовтня повторно зняв касаційне подання з розгляду, оскільки Апеляційним судом не виконано умови, встановлені для касаційних слухань – зокрема, народним депутатам, які вимагають порушити кримінальну справу, не вручено копій прокурорського подання. На жаль, можна не сумніватися, що в Апеляційному суді знімуть копії з витвору пана В.Кудрявцева та вручать зацікавленим особам, після чого подання в третій раз буде спрямовано до найвищої судової інстанції країни. Жаль з цього приводу викликаний зовсім не бажанням якось допекти нині діючого Арбітра Нації, який насправді користується недоторканістю. Прикро, що керівництво ГПУ в черговий раз демонструє рівень своєї правосвідомості.

Заступникові Генпрокурора навіть на думку не спадає, що постанова про порушення кримінальної справи оскарженню не підлягає – ані в апеляційному, ані в касаційному порядку. На неї не можна принести касаційне подання. І саме через це постанова про порушення кримінальної справи набуває законної сили негайно – у момент підписання. Якщо йти за логікою заступника Генпрокурора, тоді будь-який підозрюваний чи обвинувачений (оскільки всі учасники процесу рівні, і те, що можна обвинуваченню, автоматично поширюється й на захист) може оскаржити постанову про порушення проти себе кримінальної справи. Але ж нічого подібного не має й бути не може – оскаржити можна тільки постанову про відмову в порушенні кримінальної справи або про закриття справи. Самі ж співробітники ГПУ нещодавно доводили це з піною у рота, коли Ю.Тимошенко подала до суду скаргу на аналогічну постанову щодо самої себе. І правильно доводили, оскільки постанову про порушення проти себе кримінальної справи не можуть оскаржити ані Ю.Тимошенко, ані Л.Кучма — кримінальну справу можна тільки закрити, якщо компетентний орган винесе про це відповідну постанову. Прокуратура ж пропонує не закривати справу, а просто скасувати, тобто визнати неіснуючою, постанову про її порушення, що далеко не одне й теж і чинним законодавством просто не передбачено. А що трапиться, коли попри явну незаконність касаційного подання, ВСУ його задовільнить, скасувавши постанову судді Ю.Василенка? Створений прецедент призведе елементарно до руйнації всієї системи кримінального судочинства, оскільки всі громадяни, щодо яких порушені кримінальні справи – і насамперед Ю.Тимошенко та майор Мельниченко — кинуться наслідувати Президента та оскаржувати в суді постанови про порушення. А якщо взяти до відома, що подача в суд скарги на акт ненормативного характеру призупиняє його дію, можна уявити собі всі можливі наслідки того.

Але ГПУ та Президент з його оточенням мають законний вихід з цієї ситуації, який дозволяє й вимог КПК дотриматися, і справу закрити. Це – застосування п. 11 статті 6 КПК: “кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи по тому ж факту є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора”. Виходячи з цього, треба, щоб до Генпрокуратури звернувся з заявою про порушення кримінальної справи щодо Л.Кучми який-небудь прибічник Президента, а хоча б і пан В.Медведчук. Причому, в заяві треба вказати саме ті факти, на підставі котрих суддя Ю.Василенко порушив кримінальну справу. Далі пан Кудрявцев протягом кількох хвилин напише постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яку заявник оскаржувати ніколи не стане – власне, для цього його й треба добирати з числа прихильників Нині Діючого. Ніхто інший, окрім заявника, ту постанову оскаржити не має права . Після того порушена суддею Ю.Василенком справа повинна бути прийнята до провадження слідчим Генпрокуратури з одночасним її закриттям – на підставі ст.6 п.11 КПК. І тоді вже жоден суд світу за таких умов не зможе поновити справу проти Л.Кучми. Але в будь якому випадку для цього потрібно провести певні слідчі дії. Як мінімум одну – винести постанову про прийняття слідчим прокуратури справи відносно Л.Кучми до свого провадження. Якщо цього не трапиться, суддя Ю. Василенко має повне право порушити кримінальну справу проти Генерального прокурора, який не проводить належних слідчих дій, натомість розсилаючи незаконні подання. Цікаво, а що буде казати ГПУ в цьому випадку? Принаймні, на Генпрокурора недоторканість точно не поширюється.

Володимир БОЙКО, “УК”

Читайте также: