Що таке криза?
Ця стаття знаменитого перуанського економіста Ернандо де Сото присвячена стану справ у «розвинутих демократіях», однак безпосередньо стосується ситуації в Україні. Автор закликає врятувати систему «спільних економічних фактів», яка дозволила глобальне зростання успішних економік, в той час як у нас таку систему ще тільки потрібно створити.
Автор: Ернандо де Сото, для Блумберг Бізнесвік, переклад: «Тексти»
Протягом другої половини
У той же час світ розширювався. Подорожі між містами та країнами стали більш звичними, зростала світова торгівля. Наслідком стала велетенська прірва поміж старим, фрагментованим соціальним ладом та потребами нової, глобалізованої ринкової економіки, яка саме тоді народжувалася.
Аби уникнути занепаду промислового та комерційного прогресу, сотні винахідливих реформаторів прийшли до висновку, що світу потрібен спільний набір фактів. Знання треба було зібрати, організувати, стандартизувати, записати, постійно оновлювати та забезпечити до них легкий доступ — щоб усі гравці на світових ринках могли, за висловом французького борця за вільну банківську систему Шарля Коклена, «сплітати тисячі ниточок, які створюють поміж собою бізнеси».
Результатом став винахід перших масштабних «громадських систем пам’яті» , які записували та класифікували у визначених законом, сертифікованих та доступних для громадськості реєстрах, документах на право власності, бухгалтерських звітах та записах всі релевантні знання — як щодо нематеріальних активів (акції, комерційні документи, угоди, бухгалтерські книги, патенти, розписки тощо), так і матеріальних (земля, споруди, кораблі, машини і т.д.). Знання про те, хто чим володів і хто кому заборгував, та фіксація цих знань у відкритих записах, дали інвесторам змогу оцінювати активи та ризики, а також відстежувати результати. Остаточним продуктом стала революційна форма знань: «економічні факти».
Протягом останніх двадцяти років американці та європейці зайнялися руйнуванням цих фактів. Ті самі системи, які могли надати ринкам та урядам засоби розуміння минулої глобальної фінансової кризи — та шляхів уникнення наступної — були розмиті. За згоди урядів тіньові ринки розвинулися та сягнули небачених масштабів. Іпотечні кредити надавалися та обліковувалися з такою недбалістю, що власники будинків та банки часто навіть не знали і не могли довести, кому насправді належать їхні будинки.
За кілька коротких десятиліть Захід підірвав сто п’ятдесят років юридичних реформ, які зробили можливою глобальну економіку.
Наслідки навряд чи когось здивують. У США було втрачено довіру поміж банками та тримачами іпотеки; між агентами з продажу закладеної нерухомості та судами; між банками та їх інвесторами — і навіть між банками та іншими банками. Загалом, кредитування (а слово «кредит» на латині означає «довіра») не припинилося, але більш детальне вивчення показує, що неурядові кредити зазнали скорочення.
Приватні позики з 2007 року обвалилися на 21%. Розмір непогашених позик малому бізнесу скоротився протягом минулого року більш ніж на 6%, тоді як кредити великому бізнесу, на суму понад 1 мільйон доларів, зменшилися майже на 9%.
Важливість економічних фактів може не бути очевидною для американців. «Що знає риба про воду, в якій вона плаває?», — питав Альберт Ейнштейн. Але її легко побачити, коли дивитися з позицій країн, що розвиваються, або колишніх комуністичних держав, — де я живу і працюю. У цих країнах більшість активів та стосунків перебувають у неформальному секторі, за межами легальної економіки. І оскільки вони не зафіксовані у громадських системах пам’яті, їх не можна детально описати — насправді вони є невидимими. Все, що в нас є, це тіньові ринки.
Без стандартизації вартість активів та стосунки є настільки непевними, що їх не можна використати задля гарантування кредиту, генерування іпотечних зобов’язань, зв’язування цього всього у формі цінних паперів, представлення у вигляді акцій, щоб за допомогою цього наростити капітал. Так само вони не підпадають під стандарти, яких вимагають глобальні ринки. Ось чому кредитна криза та масове безробіття — хронічний стан справ для більшості людей, які змушені працювати в уовах тіньової економіки. Це вони протестують на вулицях арабських країн чи живуть в наметах навколо Порт-а-Пренсу.
Ми занадто добре знаємо — факти самі по собі нічого не дають.
Вони мають бути створені шляхом законних процедур і залишатися прозорими. А ще їх потрібно захищати.
Коли у вересні 2008 року тогочасний міністр фінансів США Генрі Полсон запропонував Програму з викупу проблемних активів (Troubled Asset Relief Program, TARP), я вважав, що її мета — це відновлення довіри до ринків шляхом встановлення та «викорінення» проблемних активів на утриманні у світових фінансових інституцій.
Коли через три тижні я запитав своїх американських друзів, чому Полсон змінив стратегію і почав розкидувати сотні мільярдів доларів проблемним фінансовим установам, мені сказали, що світом розішлася така кількість різних типів фінансових документів, що ні в кого не було чіткого розуміння, скільки їх розійшлося, де вони були, як їх оцінити, і хто тримає ризики. Ці цінні папери вислизнули за межі «систем пам’яті», і вже не можна було легко поєднати їх із тими активами, які їх свого часу утворили. Ну і ще — їх загальна сума становила десь 600 — 700 трильйонів доларів, десятикратний обсяг світового ВВП.
Минуло три роки, але турбуватися досі є про що.
Уряди запровадили значні фінансові та регуляторні реформи — зокрема, про переведення вторинних цінних паперів (т.зв. деривативів) до депозитарно-розподільчих документаційних центрів, де про них можна було зібрати більше даних. Це крок у вірному напрямку. Але якщо ви вірите в цінність громадської системи пам’яті та економічних фактів, то очевидно, що реформи залишили по собі низку великих проблем.
По перше, різноманітні групи кінцевих користувачів деривативів — таких, як нефінансові компанії та суверенні пенсійні фонди, схоже, виключені з процесу фіксації у депозитарних центрах. Це становить від 40 до 70%.
По-друге, зібрана інформація доступна лише державним регуляторам, бо певні бізнесові дані вважаються «комерційною таємницею».
По-третє, ті 700 трильйонів доларів у деривативах, які розпалили кризу, під дії цієї реформи не потрапляють. Уоррен Баффет успішно пролобіював їхнє виключення, кажучи, що це буде рівносильне переписуванню старих контрактів, та змусить «здорових» гравців на ринку деривативів (таких як його компанія Berkshire Hathaway) розміщувати забезпечення по старих угодах.
По-четверте, система депозитарних документаційних центрів навряд чи запрацює протягом наступних
По-п’яте, багато з цих центрів не мають тієї повноти інформації, яку вимагали традиційні «системи громадської пам’яті»: стимулювання обліку, від якого не може відмовитися власник; стандартна класифікація, що дозволяє встановлювати та управляти активами; загальний доступ до інформації; інтеграція та зв’язок із іншими системами записів; засоби захисту третіх сторін від негативних побічних наслідків; ідентифікація усіх власників активів та зацікавлених сторін тощо.
Проблем занадто багато, щоб описати їх одним абзацом. Тож розглянемо їх сектор за сектором.
1. Іпотека. Банки, які намагалися продати заставу по проблемних іпотечних кредити, виявили, що в багатьох випадках вони не можуть зібрати борги. Чому? Тому що деякі компанії, які збирали ці іпотечні заставні папери та перетворювали їх у ліквідні цінні папери, обійшлися без звичних процедур запису власників іпотеки. Натомість вони передали власність холодинговій компанії під назвою MERS, яка вдавала із себе власника. Мета — виправити процес, який багато експертів з нерухомості вважали застарілим, фрагментованим та незграбним. Наслідком, однак, стало те, що близько 60% іпотечних документів у США наразі записані на MERS, а не на банк, траст чи компанію, яка дійсно має зацікавленість у виплаті боргу. Уперше в національній історії США більше не існує повноважної та доступної громадськості бази записів того, хто володіє землею в кожному з округів США.
У США відсутність цих фактів уже далася взнаки: від Канзасу до Нью-Йорка суди приймають рішення про те, що перехід права власності на іпотечне майно був незаконним, а деякі владні установи не можуть зрозуміти, кого обкладати податком.Без фактів кредитування і далі буде обмеженим, вартість цінних паперів, «підкріплених» іпотечними паперами, буде в кращому випадку сумнівною, вартість будинків і далі падатиме, кількість заборгованостей по іпотеці зростатиме, а банки і далі спостерігатимуть, як іх балансові рахунки обтяжує все більша кількість неприбуткових цінних паперів.
2. Т.зв. дефолтні свопи. Поява такої значної кількості «поганої» іпотеки була б неможливою без т.зв. «кредитних дефолтних свопів» — фінансових інструментів, які дозволяли позикодавцям страхувати свої ризики того, що їм не виплатять борги, і передавати ці страхові документи іншим (для подальших фінансових операцій — прим.). У принципі, розширення ринку — гарна річ. Але ці ризики вислизнули за межі громадської системи записів, і стало дуже складно встановити, хто, зрештою, відповідає за ризик, і що це за ризик взагалі.
3. Виключення. Коли рецесія зірвала у штопор вартість фінансових запозичень, деякі банки та фінансисти отримали право на виключення з давно їснуючої в США системи бухгалтерських стандартів, яка вимагає від фірм надавати інформацію про вартість їхніх активів по поточних ринкових цінах. За логікою ініціаторів цієї ідеї, є сенс оцінувати вартість інакше, ніж на базі ринкових цін, якщо ринок перебуває у нетиповому для нього стані депресії. Але такі привілеї дають змогу усувати факти, приховувати втрати та збільшувати ціну активів до таких рівнів, по яких їх ніхто не стане їх купувати.
Наразі в США йде перегляд правил бухгалтерського обліку, а конгрес призначив слухання з цієї теми. Тим часом бізнес мусить сам встановлювати реалістичність цих даних — на основі приватних зв’язків, впливів та інформації. Точнісінько, як в екс-комуністичних країнах та країнах, що розвиваються.
4. Позабалансовий облік. Сучасна система бухгалтерського обліку простежується аж до Луки Пачіолі, математика 15 століття та батька бухгалтерії. У
5. Використання урядами кредитних дефолтних свопів та договорів із зворотної купівлі. (Repo — угода, за якою продавець зобов’язується в певний термін викупити у покупця продані йому цінні папери за певною ціною — прим.)
Греція — найбільш сумнозвісний приклад країни, яка використовувала «похідні» цінні папери для того, щоб роздувати вартість урядових активів та «пересувати в майбутнє» державні борги. Густаво Піга, професор економіки в університеті Риму, так описав цю руйнівну практику: Країна бере позику в одній валюті (наприклад, долари), за фіктивним курсом, який вона обмінює на позику в євро протягом певного періоду часу. Таким чином вона генерує приплив грошей, при якому баланс виглядає позитивним — адже те, що насправді є боргом, виглядає як обмін, що приносить прибуток.
Уряди та банки також можуть спотворити факти за допомогою короткотермінових фондів на так званих ринках Repo. Завдяки новим правилам минулого десятиліття, вони не повинні були враховувати ці операції як позики у своїх облікових системах. У такий спосіб Lehman Brothers створювала вигляд, що в неї на 50 мільярдів доларів менше боргів, ніж це було насправді.
Європейці заборонили цю практику в 2008 році, хоча Піга вказав на чималу кількість «обхідних шляхів». Навряд чи обнадіює те, що Блумберг Ньюс подали в суд на Європейський центробанк за відмову надати інформацію про операції з «похідними» цінними паперами Греції.
6. Рейтингові агенції. Установи, що від початку були створені задля отримання та поширення фактів про кредитоспроможність того чи іншого бізнесу за допомогою рейтингової шкали, рейтингові агенції стали новітнім способом отримання спрощеної інформації. Однак їх репутація зазнала втрат, коли компанії з високим рейтингом ледь-ледь вижили під час кризи, або їх мусили рятувати.
Схоже, що наразі є консенсус із приводу того, як реформувати рейтингову систему — шляхом створення зовнішніх систем, які відстежуватимуть результати діяльності рейтингових агенцій. Також важливо розуміти, що надмірне покладання на рейтинги (тобто, розрахункові дані) не є надійною заміною фактам. Будь-яка спроба реформ повинна враховувати те, що є відмінність між фактами, які можна перевірити та довести, та судженнями, такими як рейтинги. Їх правдивість довести неможливо. Факти — це не лише прозорість, це ще й емпірична правда.
Якщо ми погоджуємося з тим, що криза — це не «пухирі» на світових ринках, а організація знань, ми можемо почати відновелння системи, яка за останні 60 років забезпечила більше зростання світової економіки, ніж за попередні два тисячоліття.
Перед нами стоять юридичні та політичні виклики. Юридичні — тому що уряди США та Європи дозволили економічній діяльності «перейти кордон» між визначеною законом системою записів прав на власність та анархічним юридичним простором, де довільні інтереси можуть розтоптати факти, а паперовий водокрут неможливо контролювати.
Однак головним чином ці виклики є політичними. Політики мають підняти фінансову кризу до тих управлінських висот, де влада може вирішити укорінені проблеми, пов’язані з руйнуванням порядку. Ринки ніколи не були схильними до анархії. Роль влади полягає в тому, щоб запроваджувати стандарти, засоби оцінки, вести облік, і не миритися із трюками неформальної економіки. Завдання «будівельників націй» — зрозуміти та полагодити одне з найбільших досягнень людства — створення економічних фактів за допомогою публічної системи записів.
Tweet
