Наше майбутнє: Велика депресія – 2?

2008 року світ ухилився від другої Великої депресії, уникнувши помилок, що призвели до першої. Але і Європі, і Америці ще треба засвоїти багато уроків.

«Ваша правда, це ми наробили», – сказав Бен Бернанке Мілтонові Фрідма­­ну, виголошуючи промову на честь 90-го ювілею нобелівського лауреата у 2002 році. Мав на увазі його висновок про те, що в усіх нещастях Великої депресії винні здебільшого чиновники центробанку.

«Але завдя­­ки вам, – вів далі майбутній президент Федерального резер­­ву, – ми не зробимо цього зно­­­ву». Дев’ять років потому колеги Бернанке вітають самі себе з дотриманням обіцянки. «Ми запобігли Великій депресії», – розповів у березні цього року виданню Daily Telegraph очільник Банку Англії Мервін Кінґ.

Шок, що спіткав світову економіку 2008 року, нічим не поступається тому, після якого почалася Велика депресія. За 12 місяців після економічного піку 2008-го промислове виробництво скоротилося так само, як і впродовж першого року депресії. Ціни на акції та масштаби світової торгівлі зменшилися ще дужче.

Тільки цього разу без депресії. Тепер обсяг промислового виробництва у світі впав на 13% – від пікового показника до рівня, який упевнено можна було назвати глибокою рецесією, однак у 1930-х роках він скоротився приблизно на 40%. Безробіття у США і Європі ледь сягнуло 10% за нинішньої кризи, а в 1930-х воно перевищило 25%. Такою разючою різницею в наслідках світ значною мірою завдячує урокам, які дала людству Велика депресія.

СТРІМГОЛОВ У ПРІРВУ

У 2000-х стимулювати економіку було значно легше, ніж у 1930-х. Система соціального захисту, запроваджена після депресії, означає, що сучасні безробітні можуть витрачати біль­­ше, а це створює буфер на випадок рецесії без будь-якого активного втручання влади. Держави більш розслаблено вирішують проблеми дефіциту бюджету й контролюють значно більші част­­ки національних господар­­ств. Запроваджений після краху 1929 року президентом Гербертом Гувером план порятунку, що включав виділення бюджетних коштів на створення громадсь­ких робочих місць, скорочення державних видатків та податків, коштував менше ніж 0,5% ВВП США. На відміну від нього план стимулювання Барака Обами був вартий 2–3% ВВП у 2009 й 2010 роках. Весь бюджет Гувера становив лишень 2,5% ВВП; у руках Обами – 25% ВВП бюджету і 10% дефіциту.

У 1934-му Рузвельт збільшив державні видатки до 10,7% обсягу виробництва, однак на той момент американська економіка вже сильно зростала. До 1936-го ВВП з поправкою на інфляцію повернувся до показників 1929 року. Ефективність витрат на втілення Нового курсу досі викликає суперечки. Деякі економісти, наприклад Джон Кокрейн з Університету Чикаго й Роберт Барро з Гарварда, стверджують, що користь від них була нульова. За їхніми словами, бюджетні заходи ніколи не спрацьовують.

Навіть ті, хто вважає інакше, вірять, що у 1930-х бюджетні видатки на стимулювання економіки були менш важливі за кредитно-грошову політику, в якій вони вбачають основну причину всіх лих. У науковій роботі 1989 року Бернанке й Мартін Паркінсон, який тепер обіймає високу посаду в австралійському Міністерстві фінансів, на­­писали, що «Новий курс швид­­ше «проклав шлях» до природного оздоровлення економіки», а не сам його забезпечив. Інші, як-то Пол Круґман, приписують бюджетним видаткам для стимулювання економіки більш позитивну роль.

Хоч би яку відносну важливість приписували грошово-кредитній та фіскальній політиці, мало хто сумнівається, що одночасне посилення тієї і тієї через п’ять років після початку депресії призвело до страшної повторної хвилі рецесії. Під впливом міністра фінансів Генрі Морґентау, який переймався 1935-го тим, що «нам ніяк не уникнути різкого падіння, якщо не зможемо продовжити скорочення дефіциту щороку й не збалансуємо бюджету», Рузвельт нав’язав Конгресу посилення фінансової політики у 1937-му.

На той момент державний борг сягнув нечуваних 40% ВВП (цифра була величезною за стандартами того часу, але в нинішніх умовах – це лише половина поточного боргу Німеччини). Конгрес скоротив бюджетні видатки, підвищив податки й за період від 1936 до 1938-го позбувся дефіциту на рівні 5,5% ВВП. То була більша консолідація боргів, ніж у Греції за останні два роки, але значно менша, ніж та, що очікує на цю країну в довгостроковій перспективі.

Тим часом за період від середини 1936-го до середини 1937-го Федеральний резерв подвоїв резервні вимоги до банків, спонукаючи їх виводити кошти з економіки. Міністерство фінансів почало обмежувати обсяг грошової маси відповідно до обсягу імпорту золота. У 1937–1938 роках рецесія під час депресії зумовила падіння реального ВВП на 11% і зростання безробіття ще на чотири відсоткові пункти: тоді воно сягнуло найвищого показника – 13 % або 19%, залежно від способу обчислення.

ЩО БУЛО, ТЕ ЗАГУЛО

Нинішня грошово-кредитна політика не звелася до закручування гайок, як американська в 1930-х. Але багато де в цьому напрямку рухається фіскальна політика. Програма стимулювання економіки президента Барака Обами згортаєть­­ся; зменшення видатків націо­­нального й місцевих бюджетів триває. Кандидати у президенти від республіканців луною повторюють аргументи Морґентау про те, що від плану стимулювання, який фінансують із бюджету за наявності дефіциту, користі мало, зате зростають боргові зобо­­в’я­­зання майбутніх платників податків. Обама, як і Рузвельт, почав наголошувати на необхідності обмеження бюджетних видатків. Якщо нинішнє обмеження податку на зарплату й виплата компенсацій за звільнення без попередження припиняться, зростання у США зменшитися наступного року ще на один відсотковий пункт ВВП.

Америка така не одна. За прем’єрства Девіда Кемерона британський уряд, на якому вже висить величезний борг, запровадив 2010 року сувору програму фіскальної консолідації, намагаючись уникнути втрати довіри до його кредитоспроможності. Керувалися урядовці тим самим, що й британський міністр фінансів Філіп Сноуден, коли 1931 року приймав бюджет строгої економії, яким було передбачено збільшення податків та обмеження державних витрат.

Тоді довіру відновити не вдалося, відтак Британія була змушена девальвувати фунт і відмовитися від золотого стандарту. Цього разу аналогічні заходи справді підвищили впевненість інвесторів, а отже, й доходи за облігаціями; той факт, що над країною все-таки нависає загроза повторної рецесії, – здебільшого наслідок бід єврозони. Втім, уряд завжди має зважати на можливість появи таких шоків, коли починає затягувати фіскальні пояси.

Одні кажуть, що посилення фіскальної політики не конче матиме болючі наслідки. 2009 року Альберто Алесіна й Сільвія Ардана з Гарварда опублікували роботу, в якій стверджують, що заходи заощаджування можуть стимулювати економіку, особливо коли вони полягають в обмеженні бюджетних видатків, а не підвищенні податків.

Зменшення держвидатків, унаслідок яких знижуються відсоткові ставки, стимулює приватне кредитування та інвестиції. А ще урядовці можуть сприяти зростанню, змінюючи очікування щодо майбутнього податкового навантаження. Інші в цьому сумніваються. Липневе дослідження Міжнародного валютного фонду показало, що Алесіна й Ардана неправильно визначили явище суворої економії, а отже, переоцінили переваги скорочення бюджетних видатків, які зазвичай придушують, а не стимулюють економіку.

Значна роль монетарної політики у 1930-х могла б означати, що центробанки здатні компенсувати наслідки зменшення держвидатків. 2012 року представники МВФ писали, що британська стимулювальна (експансивна) монетарна політика має пом’якшити стримуючі наслідки великих скорочень бюджетних видатків і «створити підґрунтя для стійкого відновлення». Однак зараз Британія на межі рецесії, а безробіття в країні зростає. Це обмежує простір центробанку для маневрів.

Перехід до суворої економії найбільш різкий у єврозоні, яка найменше до неї готова. Не маючи валют із плаваючим курсом чи кредитора останньої інстанції, вона стикається з труднощами, що, на жаль, дуже нагадують світ золотого стандарту на початку 1930-х.

У середині 1920-х, після перегляду від початку непридатного плану репараційних виплат, з’явилося чимало французьких та американських кредиторів, що купилися на перспективу стрімкого зростання пошарпаної німецької економіки. Завдяки величезному припливу капіталу вдалося профінансувати державні боргові зобов’язання Німеччини, а зарплати різко злетіли догори. У державі почався кредитний бум на кшталт тих, що відбулися в країнах європейської периферії в середині 2000-х.

У 1928–1929 роках свято закінчилось і потік капіталу обернувся в протилежний бік. Спершу інвестори спрямували свої гроші до США, аби пограти на американському ринку, що стрімко зростав. Тоді забрали гроші з Німеччини, реагуючи на фінансову паніку. Аби захистити свої золоті резерви, Рейхсбанк – тодішній її центробанк – був змушений підняти відсоткові ставки.

Опинившись раптом без іноземного капіталу й не маючи змоги підтримувати зростання за рахунок експорту, оскільки попередній бум зумовив необґрунтоване збільшення зарплат, Німеччина вжила заходів економії, аби розрахуватися із зобов’я­­заннями, як нині зробили Ірландія, Португалія, Греція та Іспанія. Якби країна мала валюту з плаваючим курсом, вона могла б сподіватися на промінь світла навіть за умови відпливу капіталу: курс міг би впасти, а це стимулювало б експорт. Але курс німецької грошової одиниці був прив’язаний до золотого стандарту. Конкурентоспроможність можна було відновити тільки через повільне зниження зарплат, яке відбувалося навіть під час збільшення безробіття.

Пояси затягувались, і тиск почали відчувати банки. Австрійська економіка зіткнулася з проблемами, аналогічними до німецьких, а банкрутство найбільшого австрійського банку Credit Anstalt 1931 року викликало втрату довіри до банків, яка дуже швидко поширювалася. У Німеччині наростала напруженість, і лідери провідних країн знову і знову зустрічалися для обговорення способів підтрим­­ки проблемної економіки. Але французи, наприклад, не погоджувалися на зменшення німецького боргу й репараційних виплат.

Визнаючи той факт, що паніку розпалювала відсутність кредитора останньої інстанції, очільник Банку Англії Монтеґю Норман запропонував створити його в міжнародному масштабі. Це мав бути фонд із $250 млн власного капіталу й додатковими $750 млн залучених коштів. Він мав би право кредитувати уряди й банки, що потребували коштів. Цей план, навіть попри дуже скромні суми, зайшов у глухий кут, бо Франції та Америці, що володіли золотом, потрібним для забезпечення залучених позик, він не сподобався.

І тут доміно повалилося. Через два місяці після краху Credit Anstalt збанкрутував великий німецький Danatbank. Влада була змушена запровадити контроль за рухом капіталу і призупинити платежі золотом, таким чином фактично скасувавши прив’язку своєї валюти до металу. Відбувся крах німецької економіки й почалися жахіття 1930-х.

Усе це до болю знайоме (хоча жодна європейська країна наче не має наміру обрати ще одного Гітлера). Членство у єврозоні, як і прив’язка до золотого стандарту, означає, що неконкурентні країни не можуть девальвувати вла­сні валюти, аби скоротити дефіцит торгового балансу. Заходи суворої економії творять замкне­­не коло економічного спаду, зниження внутрішнього попиту і збільшення безробіття, що негативно позначається на надходженнях до бюджету, підтримує значний дефіцит і зумовлює падіння впевненості в банках та державних боргових зобов’язан­нях. Мешканці європейської периферії переводять гроші до більш безпечних банків у центрі єврозони, отже, грошова маса ско­­рочується так само, як і в 1930-х. Від зустрічей високопосадовців країн-кредиторів не стає легше. Кредитора останньої інстанції досі немає.

Під впливом хаосу на італійських ринках інвестори заздалегідь намагаються обмежити контакти з банками й державними облігаціями інших країн єврозони. Навіть держави з порівняно здоровими економіками на кшталт Франції на Нідерландів, не, уникли гіркої долі. Хоч би якою фіскально стійкою була економіка, короткострокова криза ліквідності, зумовлена панікою, може зробити її неплатоспроможною.

Історія повторюється, але не завжди. Банк Англії, очолюваний Норманом, створили у ХVII столітті для того, щоб кредитувати уряд, коли виникне така необхідність. Центробанки завжди були зобов’язані позичати урядам кошти, коли відмовляються всі інші. Таку роль міг би взяти на себе ЄЦБ. Статут забороняє йому купувати боргові зобов’язання безпосередньо в урядів, але на вторинному ринку це робити можна.

Подеколи банк уже вдавався до такої практики, а тепер може оголосити про намір робити це систематично. З огляду на свої повноваження, що дають йому змогу створювати необмежену кількість грошей, ЄЦБ може авторитетно заявити про готовність купувати будь-які облігації, що їх хочуть продати ринки. Таким чином він зуміє усунути основну причину паніки й поширення кризи.

Напередодні саміту європейських лідерів у Брюсселі 8–9 грудня Франція та Німеччина запропонували прийняти бюджетні «золоті правила» для країн – членів єврозони, обов’яз­кові до виконання. Новий глава ЄЦБ Маріо Драґі натякнув, що в разі ухвалення фіскального пакту банк може почати купувати облігації в більших обсягах. Які саме обсяги він мав на увазі, не уточнено. Президент німецького Бундесбанку і впливовий член ради правління ЄЦБ Єнс Вайдманн чітко сказав, що ЄЦБ «не має бути» кредитором останньої інстанції для єврозони.

КУДИ ВЕДЕ ЦЕЙ ШЛЯХ

Якщо обставини й далі розвиватимуться так, як нині, становище в передових економіках, схоже, погіршиться, не встигнувши поліпшитись. Американська і британська економіки напевне зростуть менш ніж на 2% у 2012 році за умови продовження нинішньої політики, і не виключено, що в обох країнах почнеться рецесія. Імовірність її в єврозоні ще більша. ЄЦБ міг би поліпшити економічні перспективи єврозони, пом’якшивши монетарну політику, але сувору економію та непевність, які вже сильно поширилися, подолати буде непросто. Як і в 1931 та 2008-му, глибока фінансова криза може зумовити великий спад виробництва. А це, своєю чергою, збільшить тиск на економіки єврозони, що з останніх сил намагатимуться уникнути дефолту.

Коли 1931-го наростала паніка, у країнах одна за одною починався відтік капіталу. Намагаючись захиститися від масового вилучення коштів із банків та падіння курсу валют, уряди запроваджували нові заходи суворої економії та скорочували грошову масу в проблемних економіках, таким чином лиш сприяючи обвалу обсягів виробництва й рівня зайнятості, що й перетворило болючий економічний спад на Велику депресію.

Тільки після відмови від золотого стандарту, завдяки якій центробанки змогли вільно збільшувати грошову масу і стимулювати економіки через інфляцію, почалося відновлення. Нині ЄЦБ має необхідні інструменти для врегулювання ситуації без розвалу євро. Однак той факт, що ЄЦБ та уряди єврозони мають варіанти, не означає, що вони з них скористаються.

Крах золотого стандарту привів до відновлення, однак завдав страшної економічної шкоди, коли країни почали зводити торговельні бар’єри для обмеження напливу імпорту з держав, що девальвували свої валюти. Уряди, обрані для боротьби з безробіттям, експериментували із зарплатами й контролем цін, картелізацією промисловості та іншими способами державного втручання, що часто перешкоджали відновлен­­ню, яке стало можливим завдяки стимулювальній монетарній та фіскальній політиці. У країнах, по яких депресія вдарила найбільше, стражденний народ звернув погляди до фашизму, плекаючи оманливі надії на полегшення.

Нині світ краще підготовлений до боротьби з катастрофою, ніж у 1930-х. Тоді більшість великих економік були в системі золотого стандарту. Нині на єврозону припадає менш ніж 15% світового виробництва. Безробіття в розвинених країнах сьогодні хоч і боляче б’є по населенню, та все-таки не призводить до такого жахливого зубожіння, як у 1930-х. Тоді світові не вистачало глобального лідера; нині Америка, мабуть, іще у формі для координації пошуку виходу з катастрофічного становища в лихі часи. Міжнародні інституції значно сильніші, а демократія значно міцніша тепер, ніж тоді.

Але навіть так затяжна слабкість економіки сприяє масштабному переосмисленню цінності ліберального капіталізму. Країни, що намагаються якось підтримати мізерний попит, здійснюють втручання на валютні ринки: швейцарцям уже набридло дорожчання франка відносно євро. Американський сенат вдається до митних тарифів, аби покарати Китай за його валютні маніпуляції. А єврокризові перипетії в Старому світі надихають агресивно настроєних націоналістів, серед яких є і расисти. Їхній екстремізм поміркований порівняно з жахіттями нацизму, що понищили цілий континент, але це його аж ніяк не виправдовує.

Поки що ситуація не сягнула точки неповернення. Але щоразу, коли завдання її виправити відкладається, впоратися з цим стає важче. Завдяки урокам, засвоєним у 1930-х, світу вдалося уникнути багатьох економічних страждань після шоку фінансової кризи 2008-го. І ще не пізно згадати інші критично важливі уроки Великої депресії. Якщо ж не звернути на них уваги, історія, мабуть-таки, повториться.

Джерело: The Economist | «Український тиждень»