За минулий рік до поліції звернулися майже 300 тисяч жертв домашнього насильства. Це на 20% більше, ніж 2022-го. На третину більшає адміністративних і ледь не вдвічі — кримінальних справ. У 2024-му очікується така сама картина, зазначає hromadske.
З одного боку, це свідчить про те, що такі злочини ідентифікуються краще і самими постраждалими, і правоохоронцями. Більш відкритими стають перші й більш компетентними — другі. З іншого боку, жінки часто не звертаються в поліцію до «останнього». А на сплеск насильства накладає відбиток війна.
Коли здається, що нікуди йти, є шелтери — тимчасові притулки для жінок із дітьми, які потерпають від домашнього насильства. В Україні таких декілька десятків, але вибір є: їх відкриває держава, а також громадські, благодійні чи релігійні організації. Ми побували в одному з них.
Як це місце об’єднує важкі жіночі долі, від яких стигне кров у жилах, та що робити, якщо в котрійсь із них ви впізнали себе, — дізнайтесь у матеріалі hromadske.
***
Куток біля стіни між холодильником і столом. За ноутбуком сидить жінка. У яскравій футболці, має яскраву зовнішність. Вітаючись, жартує про погоду і розпливається в усмішці, — так, що в око не відразу впадає незагоєний шрам на лівій щоці.
Пів року тому вона, мов поранений звір, забилась у тому самому кутку. Дивилася на всіх спідлоба. Щільніше натягала капюшон, аби закрити розпухле від побоїв обличчя. Насторожено на неї дивилися й соцпрацівники шелтеру. Були певні — ця жінка в них довго не пробуде.
«Я сюди приїхала в жахливому стані. Без нічого, без жодної копійки. Одне око повністю запливло. Була щойно зашита щока, половина зубів вибита… — на цих словах її голос, видаючи незаліковані рани, починає тремтіти. Підступні сльози сковують горло. — Озираюся назад і плачу. Бо я навіть не уявляла, що в нас в Україні є такі місця».
Ми розмовляємо з Алісою її останнього дня в шелтері святої Ольги — прихистку для жінок, які страждають від домашнього насильства. Зрештою, вона тут прожила 6 місяців.
«Клянуся: я хотіла вистрибнути з 9-го поверху»
Алісі — 37. І вона єдина, чиє обличчя буде відкритим, а ім’я й факти з біографії не будуть змінені задля безпеки — з її дозволу. Хоча каже: чоловік досі переховується від поліції.
Зараз вона говірка й сипле жартами. Та лиш заходить мова про пережите — миттю змінюється в обличчі. Ясні очі враз стають залитими по вінця.
«Він просто прокинувся в поганому настрої. Сказав: “Мені наснився сон, що ти мені зрадила”. Я намагалась заспокоїти, що це лише сон, але бачила, як йому застилає очі агресія. Він почав трощити в кімнаті все, що бачить. Серед інструментів схопив сокиру й почав трощити все вже нею. Я злякалась і в самій білизні вискочила за двері. Але він затягнув до квартири й почав бити кулаками. Аж ось у нього в руках знову з’явилась сокира. Обухом він вдарив по голові й по щелепі… А вістрям розрубав лице й тут…» — жінка намацує ще один великий шрам на грудній клітці.
Закривавлена, вона вискочила на незасклений балкон 9-го поверху.
Клянуся: я хотіла вистрибнути. І єдине, що мене зупинило, — це те, що на балконі лежав сніг. Я просто підсковзнулася, й це мене протверезило. Схоже, його теж. Я стала благати заспокоїтись. Бо розуміла: він зараз або заспокоїться, або мене доб’є. Тоді його погляд змінився, він смикнув за плечі й сказав: «Ти сама у цьому винна». Аліса, постраждала від домашнього насильства
Скориставшись моментом, вона втекла. Вибігла з під’їзду вся в крові. Кричала, аби хтось викликав «швидку». Більшість удавали, що не помічають. Доки один чоловік не показав рухом — мовляв, телефонує, куди треба. Вона забігла назад у під’їзд і принишкла в незачиненому тамбурі між поверхами — боялася, що її чоловік прийде по неї.
Від втрати крові відчувала запаморочення. Але зі схованки наважилась вийти лише тоді, коли почула, як підіймаються лікарі «швидкої» та поліція.
Чоловік проходив реабілітацію від наркозалежності й мав неконтрольовані напади агресії. Спочатку ображав. Потім штовхнув. Підняв руку. «Де тут у мене…» — шукає ще один шрам на руці Аліса. Це сталося в січні — на третьому році подружнього життя.
«Тут ножем — раз. Пальці зламані — два. Це він мене душив, а я намагалася себе розтиснути… Так, — відповідає на моє хитання головою жінка. — Це все дозволялось. Я ображалась, плакала, він вибачався, а я прощала».
Побачити історії цих жінок
Шелтер святої Ольги — це приватний будинок на два поверхи, який на цій вулиці мало чим різниться серед інших. У дворі акуратно й зелено. І не скажеш, що два роки тому тут палало та що село пережило понад місяць окупації. У шелтері тоді уламком пробило дах, його швидко відновили своїми силами.
За будинком нині — дитячий майданчик, висаджені квіти й навіть клаптик городу: височіють із піднятими головами соняшники, росте картопля, наливаються помідори.
На воротах не знайти адресної таблички. Та й адреси у відкритому доступі — теж. Найбільш точна географія буде такою: Київська область, Бучанський район. Таємничість вимушена — кривдники можуть розшукувати жінок, які наважились на втечу.
«Дівчата, коли сюди потрапляють, взагалі підписують угоду про нерозголошення місця перебування. Але бувають такі ситуації… Просочиться інформація, і хтось вичислить, де перебуває жінка, — таке бувало. Тут бувають різні випадки…» — розповідає директорка шелтеру Марина Севостьянова, показуючи будинок.
«Це наша простора кухня. В нас дівчата самі чергують, самі прибирають, самі готують. Ось ігрова кімната. Та ми ще будемо її переобладнувати. А дівчата мешкають у чотирьох кімнатах на другому поверсі».
Зараз у шелтері лише три жінки, дві — з малечею. Директорка каже: влітку завжди менше людей. Максимально ж тут можуть проживати 15 жінок разом із дітьми — до трьох місяців. Хоча за потреби термін перебування продовжують удвічі. Як, до прикладу, Алісі.
Цей прихисток був першим, який три роки тому відкрили під егідою Православної церкви України. На відкритті був особисто митрополит Епіфаній. Дістав чорний маркер і лишив на стіні в холі послання: «Любов зцілює, адже Бог є Любов». Відтоді стіни перефарбували, але місце з написом і його фото — недоторкані. Оздоблені в рамки.
Напис, назва шелтеру й ікона святої княгині Ольги у вітальні — це й усе, що пов’язує будівлю з релігійною структурою. Тут сфера роботи соціальних працівників, які чергують цілодобово. Є штатний психолог.
«Тут свобода у всьому. Не обов’язково бути віруючою чи невіруючою людиною, щоб потрапити до нас. Можна мати свої погляди», — говорить священник Сергій Дмитрієв, військовий капелан і голова громадської організації «Елеос-Україна», що зокрема розвиває напрям соціального служіння в ПЦУ.
Саме він відкривав, залучав і продовжує залучати кошти з різних міжнародних і благодійних організацій для будівництва таких прихистків. Відкрив таких уже шість у всій Україні. За три роки допомогли більш як тисячі жінкам.
Це також була адвокація свого часу — щоб церква почала займатися будь-якою соціальною справою. Бо багато релігійних організацій в Україні є надто консервативні. Ну, по-перше, розлучення, так? Церква ж проти розлучення. А наша мета — забрати жінку від аб’юзера, людини, яка її б’є. Ми вилучаємо її з родини фактично. І щоб це зрозуміти, щоб священники почали змінювати свої консервативні погляди, — треба побачити історії цих жінок.Сергій Дмитрієв, військовий капелан, голова правління мережі «Елеос-Україна»
«Я втекла, коли він перерізав мені шию»
У тихому залитому сонцем приміщенні раптом стає гамірно. До вітальні забігають троє засмаглих малих: старший хлопчик і дві дівчинки, найменшій — рочки зо два. Щойно повернулися з озера. Одразу помічають гостей.
– Ви будете общатися з мамою? Мааам! — не дочікується відповіді середня. — Тут зараз будуть розмовлять з тобою!
— А можна телефон подивитись? Тут TikTok є? — підключається старший.
Разом із ними заходить мама і ніби й усміхається, але якось відсторонено, у погляді — втома.
Олені (ім’я змінене) — 32. У шелтері вона із дітьми місяць. Але потрапила сюди не з власної волі — направили соцслужби. За те, що діти жили в неналежних умовах. До шелтера вони рік тіснилися в однокімнатній квартирі Олениної мами й вітчима. Відколи жінка втекла від чоловіка-садиста.
«Він не одразу проявився. Десь на третій рік, коли я завагітніла. У мене було вже двоє дітей, і я думала: може, дійсно я комусь іще потрібна. Потім терпіла побої. Він бив з кулака й по голові… Я прощала, дурочка, боялася. Остання крапля була, коли він перерізав мені шию».
Приїхала мама, щоб мене забрати. Він схопив кухонний ніж і приставив до горла. Сказав: «Якщо не мені, то нікому!». І перерізав…Олена, постраждала від домашнього насильства
Жінку врятували. Її обличчя, шия, руки — всі у шрамах. До попередньої власної квартири вона повертатися боїться. Де чоловік — не знає. Та й повертатись, каже, фактично нікуди: там усе побите, немає меблів. Грошей на ремонт теж.
Олена в шелтері святої Ольги. Київська область / Фото: Олександр Хоменко / hromadske
Найменша дівчинка Олени в шелтері святої Ольги. Київська область / Фото: Олександр Хоменко / hromadske
Обережно запитую про довжелезні шрами на руках. Імовірно, це були спроби самогубства. «Ой, не хочу… — після паузи, відповідає тремтячим голосом. — Це було давно. Мені було 16».
Зізнається, що тиранію бачила з дитинства. Рідний батько від неї відмовився ще коли вона була зовсім малою. А колишній вітчим дуже бив маму. Діставалося і їй.
— Вам психолог допомагає? — запитую я, розуміючи: аби розірвати це коло насильства — без цієї допомоги ніяк.
— Ну, я в принципі не потребую…
«Мені не треба психолог, я ж не хвора на голову»
«Треба багато працювати, щоб, як барон Мюнхгаузен, витягати себе за волосся із цієї прірви. Бо дуже-дуже складно змінити своє життя. Не завжди й не всі це усвідомлюють. Дехто з дівчат кажуть: “Мені не треба психолог, я ж не хвора на голову”. Іноді опускаються руки», — зізнається Ірина Бородіна, психологиня, що працює в шелтері.
Ми працюємо над тим, щоб підвищити жінкам самооцінку, щоб вони побачили інший спосіб життя. Це, знаєте, як посадити зерно. Але тих жінок, які можуть змінитися, — ну, може, третина. Це важкі числа. Але це чесно.Ірина Бородіна, психологиня шелтеру святої Ольги
В більшості випадків, з якими вона стикається, йдеться саме про фізичне насильство. Суто через психологічне насильство, каже, — жінки звертаються рідше.
Загалом на сплеск насильства наклала відбиток і війна. Жінок, які звертаються до шелтерів, стало більше. Тепер це ще й переселенки, які втратили все (для них організація відкрила спеціалізований шелтер), а також жінки, які постраждали від сексуального насильства під час війни.
Я всім кажу, що залишатися наодинці в жодному разі не можна. Треба до когось звертатися. Не мовчати. Звертатися до відповідних служб. І не соромитися казати близьким людям чи тим, кому довіряєш, що ти страждаєш від насильства. Ірина Бородіна, психологиня шелтеру святої Ольги
Не боятися робити перший крок
— Ірина Іванівна — моя друга мама! — каже мені Аліса.
Психологиня і її підопічна сміються. Уява забігає наперед і вже бачить, яким щемким за кілька годин буде момент їхнього прощання.
Аліса в шелтері стала найяскравішим прикладом особистісної трансформації. Вона, як ніхто, оцінила надану їй допомогу. До Ірини ходила, як на сповідь, і підбивала всіх дівчат звертатися до психолога.
«Я й чути не чула, що є такі місця, де людям надають і психологічну, і медичну допомогу. Мені полікували зуби, все це безплатно. Соціальні працівники — вони для нас усі як мами. Вже мовчу про різні заходи. Я за пів року побувала у стількох місцях і на такій кількості майстеркласів, скільки не бачила за життя!» — натхненно розповідає Аліса.
Я на тисячу відсотків впевнена, що дуже багато жінок навіть і не знають, що щось подібне є. І сидять собі у своїх маленьких світах, де над ними знущаються і вони бояться піти, бояться зробити перший крок. Просто тому, що думають, що їм нікуди буде піти.Аліса, постраждала від домашнього насильства
Шелтер для неї став другим домом. На стінах і вікнах тут усюди її декор і малюнки. Аліса — дизайнерка комп’ютерної графіки. Вирішила — житиме недалеко, в Бучі. «Але я назавжди залишуся із цими людьми, із цим місцем. Тут моє серце і душа».
Творчість Аліси на стінах шелтеру святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Аліса підіймається до кімнати, де в клунках зібрані речі. Окидає оком і показує — мовляв, дивіться, як обжилася. Пів року тому вона приїхала сюди з однією чорною сумкою із парою штанів, курточкою й змінною білизною.
«Я тут підготувала пост подяки… з фото “до” і “після”» — каже насамкінець Аліса, відповідаючи на моє запитання, чи почувається вона нині морально геть іншою людиною. — Я вам зачитаю».
А я вам — із її згоди — залишу його тут без змін:
«Це наочний приклад того, як я змінилася на краще зовні. Як добре, що є можливість візуально порівняти результати. Але за фотографіями не зрозуміти того, що змінилося всередині. З перших днів перебування тут я була здивована абсолютно всім, що мене оточувало — починаючи з того, що є такі приголомшливі місця і такий рівень допомоги і підтримки для жінок, закінчуючи тим, як перемикається свідомість, сприйняття соціуму і яке перезавантаження відбувається в житті взагалі.
Шелтер для мене — це найкращий приклад того, як має бути правильно і певною мірою ідеально. Жіночий колектив Шелтеру — уособлення жінки у всіх її проявах: хазяйновитості, щирості, вміння володіти собою, правильно виховувати, пізнавати нове, керувати, виражати емоції і думки, контролювати процеси, планувати, мріяти і втілювати в життя задумане. З вами я зрозуміла, що таке бути жінкою по-справжньому і бути щасливою. Кожна з вас стала для мене прикладом, авторитетом.
Я безмежно вдячна долі за ці прекрасні 6 місяців, за можливість бути частиною цього маленького, але неймовірно корисного і значущого місця, за досвід, який не проп’єш, хоч спроби і були; за неймовірний внесок, який кожен приніс із собою. Пишу і не стримую сліз. Днями переглядала всі фотографії за цей час і освіжила в пам’яті все, що відбувалося зі мною і навколо мене. Скажу так: це неймовірна і незабутня пригода. І всім вам я кажу від щирого серця: дякую. А тепер мені час вперед і тільки вперед».
Контакти для звернень:
- Шелтер святої Ольги, Київська область — +380 98 389 7706 (цілодобово).
- Всеукраїнський кол-центр «ВАРТОЖИТИ» — 5522 (в будні з 11:00 до 19:00).
- Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству та насильству стосовно дітей — 1547 (цілодобово).
- Гаряча лінія громадської організації «Ла Страда Україна» — 116 123 (з мобільних) або 0 800 500 335 (зі стаціонарних) — цілодобово.
Авторка: Оксана Іваницька
Джерело: hromadske