СТРАШНИЙ СУД УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ. ЧАСТИНА 2

У червні 2003 року правнича громадськість урочисто відзначила сьому річницю прийняття нової Конституції України та два роки від того дня, коли в нашій державі розпочалася так звана “мала судова реформа”. Реформування третьої гілки влади теоретично мало на меті наблизити Україну до Європейських стандартів. На практиці так воно й вийшло. Єдине, що засмучує: за взірець чомусь були взяті стандарти Європи 1933-го року.

Реформа по-маленькому

Насправді, сьома річниця прийняття Конституції України та друга річниця початку так званої “малої судової реформи” співпадають зовсім випадково. Одначе трапилося саме так, хоча реформа судової системи могла розпочатися в державі в будь-який момент після набуття чинності нового Основного Закону, що сталося 28 червня 1996 року, для чого в Перехідних Положеннях Конституції був спеціально передбачений п’ятирічний термін, протягом якого Україна мала позбутися залишків тоталітарного правосуддя. Але після вікопомної конституційної ночі народні обранці, мабуть, вирішили, що зробили достатній внесок у розвій демократії. Мабуть через це вони згадали проанонсовані в Конституції права та свободи громадян лише через п’ять років після її прийняття – саме за тиждень до ювілейного 28 червня 2001 року, коли країна опинилася перед вибором – або Верховна Рада нарешті ухвалить закон, який запровадить новий порядок взяття під варту, або за кілька днів стане неможливим арешт жодного підозрюваного чи обвинуваченого. Отак в країні зненацька для народних депутатів і розпочалася судова реформа, названа за скромністю “малою”.

Очевидно, за назвою “мала реформа” ховалася думка, що коли-небудь в депутатів дійдуть руки й до справжнього реформування судової влади, до реформи великої, яка б нарешті привела діяльність правоохоронних органів, прокуратури та судів у відповідність до Конституції. Але що саме треба реформувати, в який послідовності та в який спосіб — найкращі представники українського народу досі не второпали. Можливо, це й на краще, бо наслідки депутатського реформаторства можуть виявитися не передбачуваними з огляду на той рівень правосвідомості, який панує в українському парламенті.

Аби пересвідчитися в тому, що переважна більшість депутатів навіть не уявляла, за що саме голосувала, приймаючи Конституцію, достатньо навести лише один приклад. Пункт 13 Перехідних Положень Конституції України гласить, що “протягом п’яти років після набуття чинності, цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину”. Тобто попри те, що Конституція встановила, що дозвіл на арешт та тримання під вартою дає тільки суд, до 28 червня 2001 року для вміщення в казенний дім громадянина, підозрюваного в скоєнні злочину, достатньо було санкції прокурора на постанові слідчого про обрання запобіжного заходу. Але в жодному пункті Перехідних Положень ані словом не згадується арешт і тримання під вартою обвинувачених, а підозрюваний і обвинувачений – то є дві різні процесуальні іпостасі в кримінальному судочинстві. Перебувати в статусі підозрюваного людина може не більше 10-ти днів, після чого їй або приносять вибачення з боку слідчого, або висувають обвинувачення й обирають запобіжний захід. Оскільки Перехідні Положення стосувалися тільки затримання, арешту та тримання під вартою підозрюваного, то виходить, що в частині, яка стосувалася взяття під варту обвинуваченого, судовий порядок отримання дозволу на арешт набув чинності одночасно з прийняттям Конституції. Але ясна річ, що ані в судах, ані в Генеральній прокуратурі про це навіть і гадки не мали, бо були переконанні, що депутати не могли проголосувати за таку очевидну нісенітницю. Тим не менш, всі колишні обвинувачені, що побували в слідчих ізоляторах за період з 28 червня 1996 року по 28 червня 2001 року (а таких людей – сотні тисяч, оскільки судового порядку отримання санкцій на арешт тоді просто не існувало) мають нині повне право вимагати від держави відшкодування шкоди, завданої незаконним арештом, причому незалежно від того, чи був такий обвинувачений згодом визнаний судом винним у вчиненні злочину, чи йому був вручений виправдовувальний вирок.

Показовим виглядає діалог, що відбувся перед минулорічними виборами до Верховної Ради між одним відомим суддею та не менш відомим народним депутатом від опозиції, невдовзі після того, як Верховна Рада прийняла Закон України “Про судоустрій”. Суддя хапався за голову та переконував депутата, що з таким Законом Адміністрація Президента всю опозицію тепер попросту пересаджає, а за кількістю нісенітниць той Закон цілком може посісти гідне місце в Книзі рекордів. Вислухавши міркування судді, опозиціонер трішки зверхньо подивився на присутніх та з усмішкою мовив:

“Як Ви не розумієте, що прийняття законів – це політичний процес. При чому тут юриспруденція? Закон “Про судоустрій”, як відомо, лобіював Верховний Суд, тому ми досягли з суддями згоди, що з одного боку опозиція той закон проголосує, а з іншого – Верховний Суд задовільність нашу скаргу та залишить у списку Соцпартії Миколу Мельниченка. Ви нічого в політиці не розумієте, а з порадами лізете”.

І пішов – мабуть, готуватися до скорої зустрічі в Борисполі зі збіглим майором держохорони.

Нова Конституція багато чого пообіцяла громадянам незалежної України – і відправлення правосуддя виключно судами, і недоторканість житла, і таємницю листування, і проведення обшуку чи арешту тільки з дозволу судді. І навіть право оскаржити до суду будь-яку дію або бездіяльність державного органу чи посадової особи в сфері управління. Одне незрозуміло: як користуватися всіма цими благами, бо їхня реалізація можлива тільки за наявності відповідної процедури, що вміщена в процесуальних кодексах, які нині “реформують” хто як може.

Цивільний процес

Незалежній Україні дістався в спадок Цивільний процесуальний кодекс Української РСР з його принципами усності, гласності, безпосередності. Радянський ЦПК, попри загальновідомі вади соціалізму, був максимально підпорядкованим інтересам пересічного громадянина, що звернувся до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Громадянин міг бути безграмотним (а тому заяви та клопотання робилися усно із занесенням у протокол судового засідання), не мати коштів на оплату послуг адвоката (а тому представляти свої інтереси міг доручити сусідові, причому для цього не потрібно було навіть нотаріального доручення, а достатньо лише усної заяви в суді), бути неспроможним оплатити державне мито та інші судові видатки (а тому суд міг звільнити такого громадянина від непосильних платежів). Справи розглядалися протягом 15 днів (трудові спори – протягом тижня), а судові рішення виконувалися. Попри двоступеневу судову систему (суди першої та касаційної інстанцій), діяла – і вельми ефективно – система нагляду, коли на прохання громадянина або навіть з власної ініціативи прокурор області чи голова обласного суду могли приносити протести на рішення, що вже набули законної сили, тим самим створюючи додатковий механізм виправлення судових помилок.

Мала судова реформа покінчила з багатьма “родинними плямами” соціалізму. Пішли в небуття строки судового розгляду та інститут нагляду. Після того, як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів сягнуло 10% ціни позову. Але чи не найбільшим перлом виглядають зміни, внесені до статті 293 ЦПК: “апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом… В апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора зазначаються … повна і точна назва осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, номер засобів зв’язку”. Що стосується прокурорських працівників, то, можливо, вони й оргтехнікою достатньо забезпечені, і вміють без проблем встановлювати “номери засобів зв’язку”. Але уявіть бабцю, яка домагається в суді виплати заборгованості з пенсії і яка встановлює адресу електронної пошти відділення Пенсійного Фонду та викладає її машинописним текстом… До того ж, навіть якщо текст і машинописний, але недостатньо (з точки зору судді, який виніс рішення) чіткий, то апеляційна скарга буде попросту повернута без розгляду. А як бути тим громадянам, які знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі? Мають такі громадяни право звертатися до суду в цивільних справах, щоби, наприклад, вступити в спадок, розірвати шлюб, оскаржити дії адміністрації ізолятора чи виправної колонії? Безсумнівно мають. Але як вони довідаються в камері про “номери засобів зв’язку” та одержать доступ до комп’ютера або, принаймні, новенької друкарської машинки? Зате суддям стало простіше працювати.

Або така новація, як неможливість оскарження до вищої інстанції рішення суду в адміністративних справах та справах, що витікають з адміністративних правовідносин. Іншими словами: якщо Вас зупинив ДАІшник за начебто допущене Вами порушення правил дорожнього руху, склав протокол та направив його в суд, це зовсім не означає, що суддя навіть викликає Вас в судове засідання. Не виключено, що суддя напише постанову “зі стелі” і піддасть Вас штрафу або навіть відбере права водія, навіть не поцікавившись, що ж там той ДАІшник написав у протоколі. Оскільки судовий вердикт в таких справах є остаточним і оскарженню не підлягає, такому судді за всі його витівки однаково нічого не буде, отже можна не церемонитися. І все це – завдяки “малій судовій реформі”. А жили б за старим ЦПК, то й біди не знали б. Низький уклін Вам, народні депутати!

Кримінальний процес

Не знаю, чи замислювалися народні депутати, чому кодекс, який визначає процедуру цивільного судочинства, зветься Цивільним процесуальним, а той, що визначає процедуру кримінального судочинства – Кримінально-процесуальним. Тобто, в першому випадку – без дефіса, а в другому – з дефісом. Причина відсутності одноманітності дуже проста — переважна більшість фахівців у галузі кримінального процесу вже років як тридцять не бачили в очі норм цивільного процесу і навпаки. А депутати в масі своїй – ані того, ані іншого. Тому так воно і виходить.

Кримінально-процесуальний кодекс України внаслідок “малої судової реформи” зазнав чимало змін, які покликані начебто захистити права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Задекларовано принцип змагальності в суді, дозволено допуск захисника з першої миті затримання, запроваджено судовий порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. І навіть – дозволено скаржитися на слідчого до суду, якщо він плювати хотів на всі ці перелічені права та збирає докази шляхом одягання протигаза на голову підслідного. Єдине застереження, яке народні обранці проголосували, навіть не помітивши – відповідно до нової редакції статті 234 КПК скарги на незаконні дії слідчого можуть розглядатися судом першої інстанції лише при розгляді справи по суті, тобто тоді, коли вже досудове слідство буде завершено, слідчий здасть справу разом з обвинувальним висновком до прокуратури, а прокурор, затвердивши висновок, надішле його до суду. І коли скаржитися вже не буде ніякого сенсу. При цьому ані порядку розгляду таких скарг, ані навіть обов’язку суду їх розглядати Верховна Рада не передбачила.

Але найкращою ілюстрацією справжнього стану кримінального судочинства є показник розкриття злочинів. У той час як в європейських держава розкривається 48-49% виявлених злочинів, а максимальним показником в 51% можуть похвастатися лише Бельгія та Франція, в Україні розкриття становить 80-90%, а в Дніпропетровській області цей показник по тяжких злочинах сягнув навіть 98%. Рецепт міліцейського успіху дуже простий: у випадку виявлення ознак злочину треба взяти першого-ліпшого громадянина та за допомогою протигаза й гумового кийка роз’яснювати йому зміст статті 234 КПК доти, доки він не напише явку з повинною. І нехай потім скаржиться до суду скільки завгодно.

Далі буде?

А судова реформа між тим набирає оберти. Зовсім скоро парламентарі мають порадувати своїх виборців новими кодексами – не тільки Цивільним процесуальним (без дефіса) та Кримінально-процесуальним (з дефісом), але й Адміністративним процесуальним. До того ж, в країні мали бути утворені нові суди – Адміністративний та Касаційний. Щоправда, останнього вже точно не буде через визнання неконституційним самого факту його потенційного існування. Але ніхто досі не пояснив, з яких коштів буде фінансуватися багато ланкова судова система, якщо немає грошей на утримування навіть двох ланок, у державному бюджеті не передбачено витрати на оплату роботи перекладачів у судах та проїзду свідків, а самі судді вимушені судитися з Держказначейством, вибиваючи з нього власну зарплатню. Тому ознайомлення з проектами нових КПК та АПК переконує, що насправді ленінська мрія про кухарку, яка керує державою, давно вже здійснена в самому центрі Європи. Принаймні, депутати прийняли в першому читанні ці законопроекти з такою легкістю, що складається враження, начебто тюрма та сума народним депутатам не загрожує. А шкода…

Володимир БОЙКО

Читайте также: