Як минув рік потерпілих від обвалу в Дрогобичі: «Я досі боюся багатоповерхівок»

Фото: Ірина Громоцька

До районного центру на Львівщині була прикута увага цілої країни ― найбільші телеканали, перші шпальти, гучні заяви можновладців. Так тривало кілька днів ― а потім стихло. І місцеві залишилися на самоті не тільки з руїнами на Грушевського. По людях теж ніби пройшли тріщини, що виявили і здатність допомогти, і заздрість, і байдужість, і співчуття. Врешті, через рік влада прозвітувала про виконані обіцянки, усі мешканці та мешканки знайшли нове житло, а волонтерки підтримують поодинокі зв’язки з тими, хто найбільше цього потребує.

Для непричетних нагадування про трагедію з’являється все рідше ― перші ночі, 9 днів, 40 днів, тепер от роковини. Натомість потерпілі пам’ятають про неї щоденно, хоча воліли б забути. Видання LB.ua розповідає, яким був цей рік для них. 

«Розслабся і запий водою»

Вулиця Грушевського ― одна з головних у Дрогобичі. Вона поєднує залізничний вокзал і центр міста. Тож перехожих не бракує. У буднє пообіддя вони проходять повз обвалений будинок, придивляючись, та все ж без особливої цікавості ― знелюднений дім обгороджений парканами і стоїть так уже цілий рік, що далі, то більше позбуваючись атрибутів колишнього життя.

Під парканом ― імпровізований меморіал. У перші дні після трагедії містяни і містянки несли на Грушевського,101 ікони, свічки і м’які іграшки. По інший бік від паркану лежать насипом речі, що лишилися від загиблих: яскраві пластикові дитячі іграшки, вицвілий одяг, сірий насип пороху. Будинок зостався без пластикових вікон і балконів ― їх знімали самі мешканці та мешканки, щоб продати за пів ціни. Видно тільки старі дерев’яні. Вони обманюють, ніби будинок ще живий ― на першому поверсі в кухні висить біла фіранка з грушами, відчинені кватирки затягнуті зеленавою сіткою від комарів і мошок. Наприкінці торішнього серпня було спекотно ― часто провітрювали.

Фото: Радіо Свобода

На стінах і куцих залишках підлоги зруйнованого під’їзду втрималися бліда ікона Матінки Божої, засклене фото жіночої укладки в перукарні, лазуровий потрощений акваріум, пальта і чорна курточка в білий горошок, ослінчик з в’язаною накидкою, диван, банки з консервацією, червона мочалка для душу, дзеркало без єдиного ґанджу, жовто-зелений рушник на гачку поруч, тарілки над раковиною, акуратно поставлені в сушку, синя поличка зі спеціями, качалка для тіста. Деякі з цих речей ― ледь не єдине, що лишилося по смерті мешканців і мешканок. Обвалом потрохи розростається бур’ян.

Це місце Мар’яна досі намагається оминати. Рівно рік тому вона востаннє ночувала у квартирі на четвертому поверсі в першому під’їзді. Та квартира дісталася їй у спадок від діда. У ніч обвалу вона з чоловіком була вдома. Мар’яна прокинулася від дивного звуку. Спершу гадала, що то протяги під шатровим шиферним дахом. Подумала ― буря. Але за вікном стояла стіна пилу. Тож вирішили з чоловіком, що це обвал старого дитсадка за церквою. Та побачивши, як жінка біжить через їхній двір, Мар’яна наполягала, щоб він вийшов подивитися ― раптом хтось в’їхав у припарковані авто.

Чоловік одягнув шорти, накинув спросоння куртку і спустився. Мар’яні здавалося, що його не було 15 хвилин ― насправді ж дві. Чоловік лишив у квартирі телефон, тож вона спустилася перевірити, що трапилося.

Вихід з під’їзду закривала вирвана труба. На подвір’ї стояла 80-річна сусідка ― онімівши, показувала пальцем на обвалений під’їзд.

Фото: Ірина Громоцька

Мар’яна кинулася шукати чоловіка. Він уже розбирав завали, не очікуючи рятувальників. Приїхали пожежники та «швидка». Далі у спогадах ― суцільний туман. Ніч була неправдоподібно довгою ― такою ж, як ті перші дві хвилини чекання.

Уранці Мар’яну з чоловіком пустили у квартиру по документи та речі. Вона стояла перед шафою, розгублено перериваючи коробки зі взуттям, тоді міліціянт сам зняв кіпу одягу з вішаків, вручив Мар’яні – і на тому було все. Наступного дня вона не мала в що переодягнутися ― серед вбрання виявилися лише куртки та святкова сукня.

Натомість за житло жінка не переживала ― обіцяли, що за кілька днів перший і четвертий під’їзд знову заселять. Часом хтось пускав чутки, що це вже кінець ― тоді дехто заходив у відкриті під’їзди по речі. Мар’яна з чоловіком найняли бус для переїзду, та їх переконали, що скоро доведеться все назад привозити. Тож напівпорожній бус поїхав у гараж з весільним сервізом і коробками. Мар’яна ходила до квартири поливати вазони ― щоб не засохли до їхнього повернення. На стінах не було жодної тріщини. А за кілька днів будинок арештували ― заварили двері. Ще згодом експертна група визначила, що жити там небезпечно і все треба зносити. Через кілька місяців дозволили зайти і забрати те, що можна було винести.

Мар’яна

Фото: Ірина Громоцька.Мар’яна

Спершу жили у свекрухи. Потім орендували однокімнатну квартиру з думкою, що то на кілька місяців. Минув рік ― мешкають у ній досі.

― Ми з чоловіком робили ремонт у квартирі два роки. Для себе, не на продаж. Як-не-як, багато втратили, ― каже Мар’яна. ― Ми не живемо в поганих умовах, але хочеться вже мати нове житло і забути про все це.

Подружжя хотіло купити квартиру в новобудові ― після обвалу мало хто з уцілілих мав бажання переїжджати до старої багатоповерхівки. Проте за умовами відшкодування, могли купити лише ту квартиру, де вже хтось мешкає ― щоб інвесторів новобудови не ошукали. Тож пропонували часом і хрущівки. Пошуки нового житла тривали кілька місяців.

Дрогобич ― місто невелике, і придбання житла тут не гарячкове: хтось купує, хтось продає, без особливих спалахів активності на ринку. Але після обвалу стало зрозуміло, що тепер у місті шукатимуть нове постійне житло пів сотні родин, а оплачуватиме покупку держава. Тож за кілька місяців квартири здорожчали на тисячі доларів ― подекуди й на 10.

― Говорили, мовляв, яка різниця, то ж гроші «держава дала», ― каже Мар’яна, однак радше спокійно, ніж обурено. ― Але мені ніхто нічого не дав ― ми самі все для себе вигризали. Стільки наїздилися, стільки листів написали, стільки звернень. У держави не можна просто так щось узяти.

Через два тижні по трагедії інтерес до потерпілих почав ущухати, натомість їхні проблеми тільки починалися. Люди переживали, що роками житимуть у гуртожитках і орендованих квартирах. Знайомі Мар’яни тільки зневажливо кидали: «Розслабся і запий водою ― ніхто вам нічого не дасть. Проси Бога, щоб дозволили в обвалений повернутися».

Але Мар’яна не збиралася сидіти, склавши руки. Була в складі ініціативної групи ― п’ятеро, що мали сили і час, зверталися і до президента, і до уповноваженої з прав людини, і до губернатора, і до міського голови, і в Кабінет Міністрів, і у Верховну Раду. Відпросившись з роботи в управлінні юстиції, ходила на зустрічі з місцевою владою, їздила до Львова. Іноді ці зустрічі доводилося мало не випрошувати ― пропонували прийти на прийом через три місяці.

Фото: Ірина Громоцька

― Решта просто приходила на збори, ставила підписи ― не були такими ініціативними, як ми, ― пригадує жінка. ― Але це нормально, я їх розумію. По-перше, у будинку багато пенсіонерів. По-друге, люди пережили таку втрату.

Найтяжчим був кінець 2019 року. Наприкінці грудня місто таки отримало кошти від держави, проте бюджетний рік закінчився ― і вони повернулися назад до держбюджету. Мар’яна каже, що міський голова запевнив: нема чого переживати, 8 січня гроші знову будуть у них. Тож різдвяні свята зустрічали з надією. Та в січні зрозуміли, що коштів не буде: спершу обіцяли 15 січня, потім у лютому.

Коли ініціативна група поїхала до губернатора, виявилося, що їм узагалі нічого не планували повертати ― з новим бюджетним роком процедуру треба було починати заново. Знову почалися листи, звернення, погодження, тижні очікування рішень від міністерств.

― Це тільки для нас трагедія, а для чиновників ― просто робота. Боліло саме нам, ― спокійно каже Мар’яна. ― Проте нам дуже допомагали і в міністерствах, і знайомі, і волонтери, самі ми не впоралися б. У кожній біді є добро. Але ні, просто так нам нічого не дали.

Мар’яна з чоловіком уже придбали нову квартиру, але ще не переїхали з орендованої ― завершують ремонт. Спершу була думка поїхати з Дрогобича, щоб нічого не нагадувало повсякчас про трагедію. Та потім емоції вщухли, гору взяли аргументи про роботу і близьких. Тож Мар’яна мало не за безцінь продала все, що лишилося з тієї квартири, щоб не нести далі в життя ті спогади ― тільки сервіз подарований лишила.

Як потерпілі отримали квартири

25 серпня міська рада Дрогобича прозвітувала Кабінету Міністрів про виконання плану допомоги постраждалим. За рік усі родини придбали нові квартири за ціною 16 000 гривень за м2. Перший договір підписали 18 травня ― з рештою впоралися за три місяці. За рішенням Кабінету Міністрів, коштів особисто ніхто не отримував ― ними відразу оплачували покупку квартири.

Адріан Вишницький, головний спеціаліст відділу надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міськради, каже, що це доволі швидко.

― Це була надзвичайна ситуація регіонального рівня. Ми писали листи, збирали документи, надсилали їх у чотири міністерства. Це кропітка справа, ― каже чоловік.

Адріан Вишницький

Фото: Ірина Громоцька.Адріан Вишницький

На шафі поруч з його столом ― три грубі пластикові папки з документами всіх потерпілих. Перед комп’ютером лежить роздрукований звіт для Кабміну. Каже, якби не встигли, довелося б знову писати численні звернення і просити продовжити термін виконання або ж шукати гроші в міському бюджеті. Такої суми там немає.

Усього держава виділила на допомогу 46 мільйонів гривень. З них більш як 300 тисяч повернули ― таке траплялося, коли нова квартира була меншою за площею, ніж втрачена.

Але при цьому мешканці та мешканки доплатили за житло понад 1 мільйон гривень ― так робили в разі покупки більшого помешкання. Також у міськраді розподіляли волонтерську допомоги і пожертви.

― Управління соціального захисту виділило кошти всім для оренди тимчасового житла. Декого поселили в готель. Складали список житла, яке пропонують у місті, але переважно люди шукали помешкання самостійно, ― розповідає Адріан Вишницький. ― Купити могли в будь-якому місті.

Фото: Ірина Громоцька

За рік померли троє людей з будинку ― довелося вирішувати ще й питання успадкування, бо заповітів не було. Іноді доводилося мало не вмовляти співвласників домовитися між собою.

― Ну ви уявіть ― 59 квартир, стількох людей розселити ― і всі різні! ― емоційно каже чоловік. ― Вимоги ініціативної групи пришвидшити процес були справедливими, та ми ніяк на це не впливали. Але добре, що квартири є у всіх ― іноді постраждалі роками їх не отримують. Підприємцям ми ще не допомогли фінансово, але будемо думати, як цьому зарадити ― Кабінет Міністрів грошей для них не дав.

Цьогоріч у Дрогобичі виділили вже понад мільйон гривень на інші аварійні будинки. Адріан Вишницький ніби винувато посміхається ― звісно, цього замало. 60% будинків міста потребують ремонту. Але додає: це проблема не тільки міста ― такі будинки по всій країні.

Фото: Ірина Громоцька

Ще один у списку катастроф

Уранці 28 серпня Ярославові зателефонували ― обвалився будинок, де мешкала його теща. Тієї ночі вона лишилася в них, адже вранці планували родиною йти до церкви. Проте сім’я відразу ж поїхала до обвалу. Коли шок минув, мешканці та мешканки зібралися в школі №16, що навпроти. Приєдналися також родичі, волонтери й волонтерки. Людям приносили воду, їжу, засоби гігієни.

За кілька днів Ярослава запросили на загальні збори. Він, викладач університету, ніби за звичкою взяв слово перед аудиторією і запропонував розбитися на робочі групи. Так окремі люди почали контролювати соціальну допомогу від місцевої влади, розселення потерпілих, експертизу будинку, співпрацю з владою. Сам Ярослав опинився в останній.

Разом з рештою він їздив до Львова на зустрічі з губернатором, спілкувався з депутатом Верховної Ради, що допомагав з просуванням справи у міністерствах, повсякчас нагадував місцевим органам влади про проблему. Раніше чоловік знав лише кількох сусідів, але трагедія об’єднала ― розкидані по місту чи навіть регіону люди знайомі ближче, ніж тоді, коли жили в одному домі.

― Наша ініціативна група збиралася в червні, тепер ми всі важливі питання вже вирішили, ― розповідає Ярослав. ― Ми бралися зробити власну громадську організацію і самостійно розпоряджатися пожертвами.

Чоловік пояснює: не створили, бо Анна Савицька, яку запросили головувати, хотіла, щоб мешканці постраждалого будинку на Грушевського створили організацію, яка опікувалася б усіма аварійними будинками міста. Після невдачі вона перестала приходити на наради та контактувати зі всіма потерпілими, крім кількох родин, яким допомагала адресно.

― Пропозиція хороша. Але таку організацію треба створювати всім разом, а не окремому будинку, ― говорить Ярослав.

Так само як належне він сприймає і поступове затихання інтересу до долі потерпілих:

― У нас люди, як відгукувалися, допомагали, зібрали 300 тисяч гривень ― відчули чужу біду, як свою. Але потім це почало стиратися. Завжди щось десь стається ― і Дрогобич просто став ще одним у списку катастроф. Але цю трагедію тяжко передати словами ― вона по душах людей пройшла.

Фото: Ірина Громоцька

Добра воля

Волонтерка Світлана Клюєва однією з перших потрапила на місце обвалу ― поверталася з нічних зйомок фільму «Дрогобицька Голгофа». І те, що побачила на Грушевського, нажахало її більше, ніж фільм про радянській репресії.

― Я не мала знайомих у тому будинку, тож вдалося вимкнути емоції і взяти себе в руки, ― пригадує Світлана. ― Почали складати списки людей, що могли опинитися під завалами, налагоджували зв’язок з журналістами, щоб не поширювалася дезінформація про вибух газу.

Світлана також складала списки потреб, координувала спільну роботу соціальної служби і потерпілих ― раніше місто не зазнавало таких катастроф, тож ніхто не розумів, як саме працювати. Та найбільше часу жінка провела на польовій кухні, куди приходили і рятувальники ― майже два дні і ніч. Пригадує, що найперше потерпілі потребували тимчасового помешкання, засобів гігієни і продуктів. І всього було вдосталь ― місцеві кинулися на допомогу. Згодом уже допомагала з орендою житла, на місяць організувала харчування в місцевих кав’ярні та їдальні. Світлана майже весь час присвячувала потерпілим ― тоді саме не мала роботи, жила одна з дитиною, тож мала більше можливості бути включеною, ніж решта. Її телефон мали і соцслужби, і медіа, тож жінка стала посередницею.

Проте каже, що на трагедії намагалися і нажитися ― з’явилися підроблені благодійні рахунки, зловживали з продуктами. Від ненависників у соцмережах перепало і Світлані. Намагалася зберігати холодний розум і фільтрувати інформацію.

Фото: Ірина Громоцька

Жінка дотепер допомагає Оксані Терлецькій, у якої був зламаний хребет. На неї ще чекає завершення фізичної реабілітації. Так само контролює психологічну реабілітацію жінки, що втратила всю родину під час обвалу.

― Людям життя уже не повернеш. Але великий плюс, що всі родини вже мають квартири, ― каже Світлана. ― Я не думаю, що Дрогобич оговтався від трагедії. Може, мине річниця і спогади лишаться позаду.

Травма на все життя

Мешканці та мешканки другого під’їзду, що обвалився, не надто охочі до розмов. У перші дні по трагедії давали інтерв’ю, але досі проживають горе і не хочуть зайвий раз його згадувати. Особливо, якщо когось втратили. Значно простіше говорити з тими, хто лишився тільки без майна.

Пані Аллі – 60. Тієї ночі вона була з 81-річною мамою ― старенька часто потребувала допомоги. Вона мешкала у вцілілій частині другого під’їзду ― дві з чотирьох квартир на сходових майданчиках лишилися неушкодженими.

О 3-й ночі пані Алла прокинулася від плачу дітей ― звуку обвалу вона не почула. Виглянула на балкон, але за пиловою завісою, ще й у темряві не розгледіла провалля за стіною власної квартири. А потім почула оголошення: треба покинути будинок через загрозу обвалу. Пані Аллу та її маму з паличкою виводили рятувальники ― на сходовій клітці були гори уламків. За кілька годин жінки поїхали до іншої квартири сім’ї.

― Я в тій квартирі більшу частину життя провела, майже 30 років, ― каже пані Алла. ― Ми встигли тільки забрати документи ― вони в папочках були складені. Навіть кульочок у коридорі не взяла, просто притиснула папки до себе і вийшла.

Забрати тепліший одяг змогли згодом. Жінка захопила ще трохи посуду із серванту ― у кухню боялася заходити. Так само, як і в мамину кімнату, що сусідувала з прірвою. Там лишився мамин альбом і дитячий альбомчик сина ― пам’ять і спокій стали найбільшими втратами для родини тієї ночі.

― Мама жила там 60 років, ― розповідає жінка. ― Вона, як і більшість мешканців, працювала на швейній фабриці ― підприємство видало квартири людям у черзі. Вони разом працювали, знали одне одного, діти разом росли, стільки там спогадів було. Тому наші старенькі це особливо болісно сприйняли. Мамі важче. Дітей люблять, діти забрали до себе ― але ж то був дім.

Фото: Ірина Громоцька

Для мами однокімнатну квартиру вже придбали, проте ще треба облаштувати кухню. Будинкові лише 9 років ― старішим, як каже пані Алла, тепер у місті не довіряють, а постраждалі ― і поготів. Дехто купив приватні будинки ― аби тільки нічого зверху не могло впасти. Та й на балкон виходити страшно ― над головою висить бетон.

― Спершу ми всіх цікавили, а тепер інтерес ніби спав, люди почали забувати, ― каже пані Алла. Вона говорить бадьоро, хоч їй помітно тяжко: ― Я стараюся не задумуватися над тим, що сталося. Але я вам чесно скажу, часу небагато минуло, і я досі переживаю, досі боюся багатоповерхових будинків. Я ж ніколи раніше не замислювалася над цим! Ця боязнь лишиться на все життя.

З дозволу Бога

На досі чистому металевому паркані навколо будинку на Грушевського ― єдине роздруковане оголошення. Повідомляє про те, що салон ритуальних послуг «Оберіг» тепер за рогом.

Оголошення повісив Роман. Раніше його «Оберіг» був на першому поверсі обваленого будинку, у третьому під’їзді. Мав там чотирикімнатну квартиру ― в одній був склад, дві об’єднав у зал, в іншій, що поруч з кухнею і ванною, жила мама Ярослава Степанівна. Роман з родиною мешкав у сусідньому будинку. Ритуальний магазин відкрили у 2003 році, і спершу Роман подавав документи на те, щоб з житлового фонду виключили три кімнати, а мамину лишили зареєстровану як помешкання. Проте отримав відмову ― й офіційно магазином було все приміщення.

Роман

Фото: Ірина Громоцька.Роман

У ніч обвалу мама була вдома. Вибігла на вулицю і подумала, що впав балкон. Коли пил почав осідати, побачила під дахом небо ― і зрозуміла, що замість частини другого під’їзду – порожнеча. Першою прибігла на звук дружина Романа, відтак повернулася і покликала чоловіка ― той кинувся перевірити, чи жива мама. Переконавшись, почав розбирати завали. Хоч було небезпечно під навислим дахом, та лік ішов на хвилини.

Роман встиг дістати наляканого 5-річного хлопчика. Коли приїхали рятувальники, усіх волонтерів відтіснили ― щоб бува не зробили гірше і щоб самі не стали жертвами.

Наступного дня Роман безкоштовно віз тіла всіх загиблих, був на похоронах. Каже, грошей не брав ― бо ж сусіди. Поки з-під завалів не дістали останнє тіло, вся родина хотіла вірити, що є ще хтось живий. Ставали разом на недобудову, де тепер магазин, і заглядали зі сподіванням за нашвидкуруч зведений дощатий паркан.

Фото: Ірина Громоцька

Пізніше, передивляючись відео з камер спостереження поруч з магазином, Роман буде чути пронизливий дитячий писк і нелюдські доросліші крики. Дивитися було страшно, але все ж вирішив зберегти відео і завантажив на телефон. Щоправда, помилився форматом ― і відео таки зникло. Вирішив, що й на краще ― не прослуховуватиме.

Тоді їх не впускали до магазину три дні ― не могли забрати товар. Та, врешті, дозволили. Роман забрав навіть бруківку, що лежала при вході ― постелив її перед новим «Оберегом». Тепер замість людного колись магазину ― порожнє приміщення, де лишився старий стілець, банки з консервацією і вже висохлий на гербарій вазон. Мама довго боялася ходити повз.

Ярослава Степанівна пішла жити до Романа, а він за кілька місяців добудував новий дім, який зводив до того вже сім років. Тепер саме тут, позаду обваленого будинку, новий магазин «Оберіг», квартира для мами і ще дві квартири на другому поверсі для великої родини ― у Романа четверо дітей.

Нині з одного боку його дому ― обвал, з іншого ― вічно гамірний дитячий майданчик. Та в новому приміщенні справи йдуть гірше ― схований у дворі, магазин не такий прибутковий, як на центральній вулиці.

Фото: Ірина Громоцька

Після обвалу підприємців об’єднала не тільки колишня спільна будівля, а й нова спільна тривога ― ані від Кабінету Міністрів, ані від місцевої влади, ані від волонтерів вони не отримали жодної копійки допомоги. Допомогти обіцяють після 25 серпня ― тобто аж через рік після обвалу.

― Чому всім мешканцям компенсували втрати, а нам – ні? ― риторично запитує Роман. ― Ми ж самі платили податки в міський бюджет. Ми теж маємо право на допомогу ― ми ж втратили майно, продуктовий магазин «Плюс» втратив багато товару, перукарня повністю під завалами. Та й навіть самі мешканці ― вони поділили між собою 300 тисяч гривень з благодійного фонду. Вийшло трохи більше від 4 тисяч гривень ― невелика ж сума. Вона не дуже змінилася б, якби туди додали і п’ятьох підприємців. Вона і нам не допомогла б, але ми хоч не почувалися б відкинутими. Просто боляче, що так вчинили самі ж постраждалі. Вони ходили у наш салон, у перукарню, у магазин ― та навіть знали, що моя мама там жила.

Ярослава Степанівна поселилася в приміщенні магазину через задум цілодобової роботи. Роман каже, що вони були першим салоном ритуальних послуг у місті, який у будь-який час міг продати домовину чи забрати тіло. Раніше ж містянам і містянкам доводилося очікувати ранку, якщо людина помирала після 18:00.

― Моя робота ― доставити тіло в морг у будь-який час, ― каже Роман. ― Я доставляв тіла: утоплеників, повішених, знайдених у лісі, у болоті, у полі, вбитих, покалічених потягом. Але те, що сталося ― це немає з чим порівняти. Одна річ ― возити тіла людей, що прожили свій вік. Я ж розумію, що це на нас усіх чекає. Але зовсім інше ― коли через чиюсь помилку помирає маленька дитина, яка й не жила. Ті похорони… Вони й відчувалися інакше. Та що там, людину в будь-якому віці шкода. Але треба більше цінувати людей, поки вони живі ― я це добре знаю через свою роботу.

Роман замовкає, і додає:

― Я багато смертей бачив. Але моє переконання таке: якою дивною і незрозумілою не була б смерть ― будь-яка з дозволу Бога.

Фото: Ірина Громоцька

***

Уже після розмови телефоную Ярославу уточнити деталі. На прощання він каже:

― Те, що я вам сказав ― то не весь той біль. Але моя теща пише вірші про обвал ― то він є у тих рядках.

Рядки прості, навіть наївно-школярські. Але, врешті, до них можна звести будь-яку втрату: «Весь вік там прожила. Я дуже сумую. Був то милий мій куточок, За ним так баную».

Автор: Оксана Расулова, журналістка; LB.ua

Читайте также: