Укріплення на сході України як з боку української армії, так і з боку російських окупантів простягнулися на сотні кілометрів. За роки війни утворився цілий комплекс споруд, схованок, вогневих точок, що тягнуться через всю Луганську та Донецьку області. Сьогодні наші укріплення все частіше стають предметом сумнівних угод. Адже розведення військ означає, що потрібно залишити свої позиції. А вони є запорукою не лише безпеки наших бійців на сході, але й символом титанічної праці сотень та тисяч українських вояків, інженерів та волонтерів. Саме тому у виданні “Тексти” вирішили на прикладі деяких елементів фортифікації розповісти, як були задумані, розроблені та збудовані укріплення, що дозволяють нам насолоджуватися звичним мирним життям.
Тут ми поговоримо про «опорники». Це частина оборонної позиції, яка найбільше насичена різною зброєю, обладнана і пристосована до оборони. Десятки чи навіть сотні «опорників» сьогодні розкидані по обидві сторони від лінії фронту. І з українського боку, і з боку російських окупантів вони практично ідентичні за формою, оскільки зводяться за лекалами ще радянської армії. Дуже часто вони мають форму «метелика».
Залежно від відстані до супротивника та кількості ворожих сил, на “опорниках” може бути різноманітне озброєння, включаючи танки, гармати та міномети. Форма “опорника” залежить від місця розташування та, знову ж таки, близькості та чисельності ворога по той бік фронту.
Зазвичай на опорниках риють не одну траншею, а цілу мережу. Така розгалуженість дозволяє тримати оборону не з одного, а одразу з кількох боків, та дає додатковий захист. Одну траншею розбили – інша використовується для прикриття, цю розбили – залучають наступну. Така сама система працює і відносно вогневих точок – одні вогневі точки можуть замінити інші.
Усі “опорники” сполучаються з дорогами, якими підвозять боєприпаси, провізію, проводять ротацію. До “опорників” під’єднують і зв’язок та лінії електропередач.
Мережу вибудовують таким чином, щоб у разі обстрілу бійці могли швидко дістатися з усіх країв “опорника” до захищеного центру. Частину вогневих точок маскують. На кутах опорного пункту стоїть щось більш потужне, ніж звичайна стрілецька зброя. Здебільшого це міномети. Також на території є техніка не лише для ведення бойових дій, але й, в разі необхідності, для евакуації бійців.
Щодо господарчих об’єктів, то всі вони розташовані всередині “опорників”. Якщо подивитися зверху, особливо на супутникові знімки, то видається, що площа всередині «опорників» складає майже суцільний зелений газон, помережений стежками та вирвами від вибухів. Але насправді під «зеленкою» може ховатися величезна кількість об’єктів різноманітного призначення – їдальні, спальні приміщення, баня, туалети, склади провіанту, палива та навіть боєприпасів. Крім того, під такими укриттями може стояти й техніка.
Все це намагаються максимально замаскувати. «Викопали, наприклад, спальне приміщення, поклали на перекриття дерев’яні колоди, застелили плівкою, зверху накрили землею, замаскували – і візуально ми маємо лише невеликий горбок», – розповідає чоловік, який облаштовував такий «опорник».
В ефективності подібного маскування автор статті переконався особисто, переглядаючи відео з українського квадрокоптера. З висоти в кількадесят метрів можна побачити територію всередині одного з ворожих опорників. Ось стежкою всередині простує чоловіча постать – а вже за мить вона розчиняється під нібито монолітною зеленою поверхнею, яка пролягає зверху «опорника».
«Головне, що ми враховуємо при прийнятті рішення про місце зведення “опорника”, є рельєф місцевості, – розповідає Євгеній Антипенко, військовий інженер, який зараз працює у фонді “Повернись живим”. – Краще закопатися, замаскуватися, знайти місце, де ти почуватимешся в більшій безпеці. Якщо окопатися посеред поля – тебе буквально за хвилину розбомблять».
До того ж, за його словами, на будівництво повноцінного об’єкта серед чистого поля знадобиться дуже багато часу. За такого розташування, навіть проста ротація особового складу чи постачання провізії перетворюються на цілу спецоперацію. У момент прибуття транспорту бійці “опорника” з усіх можливих точок ведуть спостереження за переміщенням сил противника. Після того, як доставили усе заплановане й провели ротацію – з такого опорника одразу ж відбувають.
НАШІ УКРІПЛЕННЯ ЗНАХОДЯТЬСЯ ПЕРЕВАЖНО НЕ НА ВИГІДНИХ ДЛЯ НАС ПОЗИЦІЯХ: ВОНИ НА ВИСОТІ, МИ ВНИЗУ
«Наші укріплення знаходяться переважно не на вигідних для нас позиціях, – розповідає військовий експерт. – Йдеться й про рельєф: вони на висоті, ми внизу. Укріплення переднього краю наші бійці копають власноруч, кирками й мотиками, бо техніку на передній край не заведеш. Часто ворожі частини стоять у якихось населених пунктах, де у них є захист і приміщення. Якщо нам наступати, то бій в умовах населеного пункту, де треба воювати за кожний будинок – це надзвичайно важко. І великі втрати».
Дуже часто єдиним справжнім захистом українських опорників стають лісосмуги. Відповідно, військові облаштовують їх по краях лісосмуг чи навіть так, щоб лісосмуга проходила навпрошки через них. «Коли супротивник починає обстріл, то дерева захищають і особовий склад, і техніку від снарядів та осколків. При влученні боєприпасу в будь-яку перешкоду він детонує. Тож поціляючи в лісосмуги, боєприпаси теж підриваються, не встигаючи досягти своїх цілей», – розповідає Антипенко.
Загалом, за його словами, у окупантів більшість перекриттів – навіть передньої лінії – з бетону. «З тої інформації, що я маю по Луганському чи Донецькому напрямках, 80 % перекриття їхніх позицій – з бетону. Йдеться не лише про перекриття бліндажів, але й про самі окопи. Вони практично все заливають бетоном», – каже військовий інженер.
А от фортифікаційні споруди переднього краю українських військ перекривали й продовжують перекривати дерев’яними колодами. «З нашого боку перекриття укладають зі звичайних колод діаметром 20 – 30 см. Якщо це бліндаж – використовується перекриття з колод, зверху вкрите землею», – розповідає Антипенко.
«Залізобетонні перекриття й конструкції є аж у глибині нашої території, далі від лінії зіткнення. Колись це теж була передова, але тепер вони опинилися позаду першої лінії. Там, де вже можна використовувати інженерну техніку», – додає інженер. За його словами, більшість робіт на передовій проводять власноруч: «Поряд ворог, будівельну техніку на передову так просто не підженеш. Копати на тій же Луганщині дуже важко. Пів метра ґрунту, а далі камінь».
КОПАТИ НА ТІЙ ЖЕ ЛУГАНЩИНІ ДУЖЕ ВАЖКО. ПІВМЕТРА ҐРУНТУ, А ДАЛІ КАМІНЬ
Саме в можливості використовувати інженерну техніку на передовій Антипенко бачить причину, чому фортифікаційні споруди окупантів поблизу лінії зіткнення можуть облаштовуватися краще, ніж наші. «Нам їхню техніку (інженерну – ред.) чіпати не можна. А по нашій вони можуть стріляти – той же снайпер може вистрілити. Ситуація невідповідності того, що можемо ми і вони, і призводить до того, що у них є більший простір для ведення фортифікаційних робіт. Коли ти знаєш, що по тобі так просто ніхто стріляти не буде, ти можеш робити що завгодно. А коли в будь-який момент можуть над головою засвистіти кулі – простір для дій зовсім не той», – резюмує військовий експерт.
Автори: Андрій Гарасим, Надя Кельм; ТЕКСТИ.org.ua