Як живуть українські військові на лінії фронту під час «всеохопного перемир’я». Репортаж із передової

Фото: tyzhden.ua

Кореспондент журналу Тиждень з’їздив на Світлодарську дугу (Донецька область) аби побачити, як живе українська армія під час всеохопного перемир’я.  

22 липня представники тристоронньої контактної групи в Мінську заявили про старт «повного і всеохопного перемир’я». 27 липня о 00:01 почав діяти режим припинення вогню. І проросійським бойовикам, і українській армії заборонено відкривати вогонь з усіх видів зброї, впроваджено заборону на польоти безпілотників та інженерні роботи (будівництво нових укріплень). Разом з тим, Збройні сили мають дозвіл відкривати вогонь у разі загрози життю та здоров’ю військових. Водночас Україна неодноразово заявляла, що проросійські бойовики порушують умови перемир’я. Зокрема стріляють в сторону українських позицій та копають нові окопи.

***

Повітря смердить спиртом і гноєм. Ми їдемо ґрунтовою дорогою, здіймаючи за собою хмару рудої куряви. Де-не-де трапляються купи дрібнозернистого асфальту, підсипаного у ями «ґрунтовки». Іноді його замінює величезне каміння, яке рипить під колесами та б’ється об дно автомобіля.

Дрібний пил дуже швидко липне до мокрого металу: недавно ми проїжджали через місцеві ферми з десятками тисяч голів свиней, і авто обробляли знезаражувальним розчином, щоб не допустити спалаху хвороб серед свійських тварин. Ми добираємося до села, розташованого на лінії фронту на Світлодарській дузі. Якоїсь миті ґрунтова дорога зникає і колеса знову викочуються на дірявий асфальт. Сморід ферм залишається позаду.

Тиша

«Перемир’я», — проціджує слово крізь зуби рудоволоса Ольга. На ній камуфляж і бронежилет, шолом пристебнутий на карабін. За спиною автомат. Вона уважно нас розглядає.

«Я розповіла б усе, що про це думаю. Але самі розумієте: хтось почне перекручувати слова й казати, що українські військові проти миру, що вони хочуть лише воювати. Тому краще просто помовчу. Якщо хочете про це поговорити — заходьте в гості на позиції. Тим паче, до нас давно ніхто не заглядав, то хоч людей нових побачимо», — каже військова. Жінка розвертається й іде вузькою сільською вуличкою до своїх позицій на околиці. У неї під ногами постійно товчеться дрібне цуценя.

«Хто у вас старший? Ви тут тільки самі не ходіть. Бо ж розумієте — зона підвищеного ризику. А то траплялися випадки. Одні он поїхали асфальтом, пропустили свій поворот і ледь не виїхали на блокпост до сєпарів. Краще зачекайте на провідника», — каже суворий чоловік з автоматом. Він патрулює головну вулицю села й уважно стежить за небагатьма новоприбулими. Проходимо повз великий синій пластиковий бак, із якого місцеві набирають воду. Це здебільшого пенсіонерки чи люди передпенсійного віку. Вони, здається, намагаються не помічати людей у формі.

Заходимо з солдатами на одну з позицій — тут, власне, разом побудемо найближчі кілька днів. Військові раді гостям. Пропонують прийняти душ після дороги, виділяють окреме ліжко й кличуть обідати. На столі — зелений борщ із сметаною.

Обідаємо в закинутому будиночку, який, судячи з усього, колись був літньою дачною кухнею. Надворі двоє військових медиків у тіні розлогого каштана обговорюють, як краще використати тимчасове перемир’я й підучити рядових солдатів парамедицини. Вони пропонують організувати практичне навчання з евакуацією поранених. До медиків підходить зв’язківець і кладе на шмат деревини, що заміняє стіл, поламаний «тапік» (польовий телефон ТА-57. — Ред.). Солдат спирається спиною на дерево й закурює. Медики, між тим, надягають свої бронежилети й ідуть: хто на чергування, хто на навчання тактичної медицини на одному з опорних пунктів.

Приходить ротний. Чоловікові ледь за 20, кадровий військовий. Свій позивний не називає, представляється як Дмитро. Він бере миску борщу й сідає до нас за стіл. «Якщо ви хочете ночувати на позиціях, то я, звісно, не проти. Але це без сенсу. Зараз повна тиша. Обстрілів немає. Лише іноді бувають поодинокі простріли. Та й то рідко. Даю 1%, що сьогодні вночі стрілятимуть. Тому на вашому місці я ішов би спати. Удень на позиціях можна краще познімати. А вночі холодно й видно поганенько», — зі сміхом каже командир. І пропонує невеличку екскурсію на одну з позицій.

Ми йдемо полями кілька кілометрів у сусіднє село. Дорогою трохи говоримо про військовий побут часів перемир’я. «По нас не стріляють, то й ми не стріляємо. Вогонь можемо відкривати, якщо є загроза життю військових чи загроза наступу ворога. Зброю з позицій ніхто не забирав, самі зможете подивитися. Нові окопи нам зараз заборонили копати. Але ніхто не забороняв покращувати наявні. Тому ми над цим працюємо: трохи їх поглиблюємо й укріплюємо, про всяк випадок. До речі, у нас бійці собі тир облаштували, щоб займатися стрільбою. Вони ще не хвалилися?» — питає Дмитро.

Одяг під бронежилетом наскрізь мокрий, незручні лямки тиснуть на плечі. Ротний, здається, не зважає на такі дрібниці. Щойно заходимо на одну з позицій, чоловік влаштовує підлеглим невеличкий екзамен: розпитує про тактико-технічні характеристики різної зброї, дальність польоту мін різних калібрів, правила надання першої допомоги тощо. Відповіді його не завжди задовольняють. У ході розмови цікавиться, що там роблять проросійські бойовики.

«Та що роблять. Окопи нові риють. Настільки знахабніли, що вже в білих футболках на повен зріст розгулюють. Звісно, ми це все фіксуємо на фото», — скаржаться бійці.

Назад ми добираємося машиною й ідемо в гості до Ольги, щоб разом почергувати ніч. Військові просять зробити їм фото на пам’ять, пропонують груші з дерева у дворі. Сутеніє, повітря стає прохолоднішим. Чути, як у траві сюрчать цвіркуни.

«Хочете побачити нічні позиції? То давайте ми зараз із хлопцями відпрацюємо команду «До бою!» Вони, може, й не дуже будуть раді о такій порі… Тобто вони мене за таке зненавидять, але не вас. Не хочете? Та ми й так цю команду відпрацьовуємо. Моя справа запропонувати. Що ж, ходімо на пост. Саме моя зміна», — Ольга закидає автомат за спину, й ми спускаємося в темні окопи.

За кілька хвилин доходимо до поста. Ольга заварює собі каву. Тримає склянку рукою, на якій набито тату: «No fight — no glory» («Немає боротьби — немає слави». — Ред.). «Що розказати про перемир’я? Зараз дуже тихо. Аж незвично. Але я вважаю, що ця тиша вигідна сєпарам. Бо вони готуються. Копають окопи й укріплюють позиції. Уночі чути, як по той бік фронту їздить техніка. І нам треба бути готовими, якщо вони знову почнуть стріляти. Зараз не можна розслаблятися. У жодному разі», — розповідає жінка.

У сутінках видно лише її силует біля спеціального бінокля: солдат стежить за ворожими позиціями. Коли стає зовсім темно, Ольга бере до рук тепловізор. Так триває годинами. Іноді дзеленчить «тапік»: командир цікавиться зміною обстановки. Впродовж ночі Ольга відповідає одне й те саме: 4–5–0 (що означає «Усе спокійно» — Ред.).

Тренування і зброя

Ранок починається на літній кухні. Біля плити стоїть жінка на ім’я Каміла. Вона саме завершила свою роботу й нашвидкуруч готує сніданок: смажені яйця, сосиски, бутерброди і салат із свіжих овочів. Водночас у дворі військові перуть одяг: свої футболки й куртки, штани й шкарпетки. На мотузці розгойдуються мокрі камуфльовані речі. З’являється ротний, із яким за кілька годин ми маємо обійти низку позицій.

«Сьогодні перевіримо, чи готові бійці евакуйовувати поранених з окопів. Бо був у нас недавно один випадок, коли довелося витягувати людину просто через поле. Було дуже серйозне поранення, і якби бійці понесли пораненого траншеями, то могли би просто не встигнути врятувати», — каже Дмитро.

Ми швидко снідаємо, вдягаємо бронежилети й каски та рушаємо оглядати позиції. Дорогою командир пояснює: напрям, який тримають його бійці, доволі небезпечний. «Я не можу говорити про всю Світлодарську дугу. Але можу про свої позиції. У нас тут є потенційний ризик танкового прориву. І якщо ворогу це вдасться, то він отримує пряму дорогу на Бахмут. Наше завдання — зробити все, щоб такого не сталося», — каже Дмитро.

Ідемо доволі довго: то через поля, то через зарості дерев. Урешті вибираємося на один з опорних пунктів. Бійці тут устигли укріпити позиції: обшили окопи дошками, заглибилися в землю так, що майже всюди можна стояти у траншеях на повен зріст. Ротний цікавиться, чи є в бійців якісь скарги чи побажання, а потім влаштовує їм невеличкий екзамен. Як, власне, й учора на іншій позиції.

— У нас зараз тиша. Але це не означає, що ризики зникли. Які для нас зараз головні загрози? Це ворожі міни. Немає гарантій, що будь-якої миті не почнеться мінометний обстріл. Також є нерозірвані снаряди, розтяжки тощо. Тому не варто ходити там, де не треба. Є високий ризик підірватися. Також нікуди не зникла загроза снайперів. Їх нібито прибрали, але не варто відкидати варіант, що ворожі снайпери й далі працюють та стежать за позиціями. І останнє — це ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Тож варто бути напоготові, — говорить ротний. Солдати мовчки кивають головами.

— Важливо вміти надавати домедичну допомогу й евакуйовувати колег із поля бою. Зараз ми з вами спробуємо змоделювати ситуацію. Наприклад, почався наступ ворога й одного з вас поранило… скажімо, у ногу. Подивимося, як ви діятиме. До бою! Виконувати! — трохи підвищеним голосом командує ротний.

Солдати швидше, ніж за хвилину, опиняються на своїх позиціях: хто з автоматами Калашнікова, хто з ручними кулеметами, а хто вже готується заряджати постріл у ручний протитанковий гранатомет (РПГ).

— Емм, друже, що ти робиш? — дещо занепокоєно питає ротний у бійця, який саме заряджає гранатомет.

— Ну, ви ж скомандували: «До бою». Я й готуюся, — щиро відповідає боєць.

— Просто постав заряд поруч. Обережно. Ми ж лише тренуємося, — каже ротний.

Після цього він обходить позицію й іноді робить зауваження. Врешті призначає умовного пораненого. Той починає щосили кричати «Допоможіть». На крик збігається весь опорний пункт: двоє солдат тягнуть ноші, ще один питає, чи «поранений» зможе сам перекрити кровотечу, а його колега вже затягує на умовно-пораненій нозі джгута, інші просто спостерігають за процесом. Ротний лише ледь-ледь усміхається. «Пораненого» вантажать на ноші й несуть геть. На все знадобилося близько п’яти хвилин. Симуляцію завершено. Дмитро кличе до себе бійців.

«Неправильно чекати, що боєць зможе перекрити собі кровотечу. За теорією, кожен має надавати собі допомогу сам. Але на практиці так не завжди працює. Після поранення у вашого колеги буде близько 20 секунд до втрати свідомості. Це якщо йдеться про дуже серйозну кровотечу — наприклад, перебиту артерію. Тому накладіть йому джут і запишіть час, коли це зробили. І далі дійте за ситуацією.

Також не можна збігатися всім, не можна покидати пост: хтось же має прикривати пораненого? Завжди пам’ятайте про це. Загалом, влаштуйте кілька таких навчань. Ви маєте робити все автоматично, не задумуючись. Давайте ще раз, але тепер ситуація інша: двоє людей здійснювали спостереження, одного з них поранило. Ваші дії», — командує ротний.

Друга спроба виявилася вдалішою: евакуація відбулася значно швидше, до того ж її здійснювали лише троє людей. Не надто задоволений результатами ротний повертається з нами в село. «На тренуваннях важко, але в бою буде ще важче. А раптом доведеться витягати своїх під обстрілом? А якщо це буде масований артилерійський обстріл? Тоді евакуація може зайняти години. Важливо, щоб люди відпрацювали такі моменти», — каже Дмитро.

Після обіду йдемо на околицю селища у двір однієї з хат, де облаштувалися військові. Ми з’являємося саме вчасно, на планове чищення зброї: посеред двору, на простому дерев’яному столі лежать розкладені автомати Калашнікова й ручний кулемет із стрічкою. Чоловіки рвуть на клапті стару зелену тканину.

— Народ, дайте хтось шомпол, треба дуло прочистити… — каже один.

— Та тут же шомпол десь у підставці був, подивися уважно, — відповідає другий.

— Дайте ганчірку, треба протерти стрічку, — просить третій.

Його звуть Юрій, він тут старший. Розповідає, що час від часу бійці чистять зброю. Зазвичай раз на тиждень, іноді частіше. Щоб дула не іржавіли й не забивалися землею, їх позамотували шматками простої тканини. Бійці кажуть, що стріляти це не заважатиме, а від потрапляння в автомат землі й піску рятує.

«Режим тиші поки тримається. Тому займаємо себе, чим можемо. У нас тут є приставка, нещодавно організували власний чемпіонат із футболу у грі FIFA, — сміється Юрій. — А ще в нас є тренажерний зал. Можу показати, якщо хочете, але спочатку треба завершити із чищенням».

Обходимо будинок з іншого боку й одразу наштовхуємося на штангу з гантелями. В одному із закинутих будинків стоять бруси і тренажер для спини. Військові все зробили власноруч. «Власне, ми тут не лише зброю чистимо. Але й самі займаємося, вдосконалюємось. Тут народ у вільний від служби час може зайнятися спортом. Ми розуміємо, що у нас позиції на передовій, тож це певний ризик. Тому великими групами не збираємося. Приходимо по двоє: один займається, інший страхує», — розповідає Юрій. Щоб показати, що все спорядження робоче, — робить кілька підходів до штанги.

Вечоріє, повітря стає холоднішим, ми знову рушаємо ночувати на позиції. Вільні від чергування бійці збираються на літній кухні, обговорюють COVID-19 і протести в Білорусі, а також помилки інших підрозділів під час певних військових операцій на Донбасі.

Ніч минає в цілковитій тиші. Її супроводжують звичні для мирного життя звуки: гавкіт собак, кукурікання півнів, спів пташок і безупинне сюрчання цвіркунів. Зранку на кухні знову зустрічаємо Камілу. Жінка ставить на плиту величезний казан, у якому планує варити борщ.

«Місцеві тут мають по два прапори під подушкою. З проукраїнських тут одна жінка лише, ми до неї часом ходили воду набирати. А так люди можуть тобі посміхатися, а за спиною говорити різне. Проблем як таких немає: в селі є світло, час від часу приїжджає магазин на колесах, куди місцеві ходять на закупи», — розповідає жінка.

«Місцеві… скажімо так, не дуже нам раді. Це село ж колись було в сірій зоні. Тому всі бабусі й дідусі вільно ходили у «ДНР» до своїх синів, дочок чи онуків. А тепер не можна. І їх це обурює. Знаєте, буває, беруть у нас якісь продукти, які ми іноді роздаємо, а потім журналістам розповідають, яка погана українська армія, бо не пускає через лінію фронту гуляти. Одна жіночка взагалі бідкалася, що готова загорнутися в біле простирадло, щоб не вбили, й піти на «ту сторону», — розповідає військовий на ім’я Олександр.

Між тим у дворі зв’язківець Назар намотує на котушку дріт-польовку. Чоловік готується прокладати нову лінію зв’язку до одного з постів. «Оцей дріт — «польовка». Ми з’єднуємо ним «тапіки», щоб між позиціями був зв’язок. Так, у нас є рації й телефони, але їх легко прослуховувати. Можна й переговори по «тапіку» прослухати, але для цього треба фізично врізатися в лінію. У моїй практиці такого ще поки не було», — розповідає Назар.

Він бере кількасот метрів дроту й іде до сусідньої позиції. Там під’єднується до наявної мережі зв’язку й тягне «польовку» близько кілометра через городи й поля. «ТА-57 можна купити в інтернеті. Тому ми регулярно оглядаємо дроти. Шукаємо, чи ніхто з місцевих не намагався підключитися. Це можна легко помітити за характерними надрізами на дротах. У селах оглядаємо комунікації ще ретельніше. Можу сказати, що на новій «польовці» врізів не помічав, а на старій були дуже схожі на врізи сліди», — розповідає солдат. Ми добираємося до блокпосту на в’їзді в село. Назар знімає з плеча «тапік», підключає до нього дроти і крутить ручку телефона.

«База, це блокпост, перевірка зв’язку. Як чути? А тепер ви мене наберіть», — каже він у слухавку. За кілька секунд роздається дзеленчання польового телефона. «Залишається збити для нього будку, щоб не намокав. І зв’язок є», — коментує чоловік.

На нашій кухні, між тим, сидить командир батальйону. Одна з пенсіонерок поскаржилася «Червоному Хресту», що військові риють окопи на її городі і «влаштовують провокації»: вивішують синьо-жовтий прапор.

«По-перше, то старі окопи. По-друге, вони не на городі. А по-третє, що означає провокації? Вивісити на території України державний прапор — це провокація?» — обурюється командир.

Позиція, щодо якої у місцевої пенсіонерки виникають претензії, справді розташована віддалік городів. На одному з дерев прикручений український прапор. Звідси до ворожих позицій близько кілометра. Військові раз-у-раз оглядають лінію фронту в бінокль. А у перервах між спостереженням обговорюють вибори мера Києва. Солдати оцінюють, чи міг би Сергій Притула стати хорошим мером і чим він кращий за нинішнього голову міста.

«Ми його знаємо з волонтерської діяльності. Порядна людина. І процеси зумів організувати. Можливо, якщо йому вдасться зібрати якісну команду, то й у Києві будуть зміни на краще. Хоча то все політика. А мені треба до початку зими завершити обладнання окопу», — каже Юрій.

Ідемо на вихід. За нами саме приїхало авто, яке має вивозити нас із позицій. Дорогою Юрій розповідає про місцевих. «Була недавно історія. Один дід вирішив чомусь побродити в тилу наших позицій. І нарвався на сигнальну розтяжку. Стояв і кричав на всю околицю: «Мужики, допоможіть». Ми його, звісно, звільнили. І вже за кілька годин він пішов назад. І знову зачепив сигнальну розтяжку. Нічого його життя не вчить. Треба було за правилами: щоб розміновувати його приїхало ДСНС, сапери, поліція, швидка. Щоб він кілька годин простояв. Може, тоді у голові щось лишилося б», — каже військовий.

Солдати допомагають завантажити речі в автомобіль. Кличуть у гості. «Знаєш, ми ж розуміємо, що зараз у політиків на носі місцеві вибори і владі треба показати якісь перемоги. І перемир’я може стати однією з них. Нас дуже просять потерпіти, почекати. Але не можна тягнути армію в політику. Бо армія має бути поза цими розборками. А то в нас як виходить: політики кидають одне в одного лайно, а зрештою в лайні Збройні Сили. Не треба так», — каже наостанок один із бійців.

Авто здіймає хмару куряви та їде до Бахмута. За спиною залишається лінія фронту. І тиша перемир’я.

Автор: Станіслав Козлюк; ТИЖДЕНЬ

Читайте также: