5 серпня виповнилося 79 років початку масових убивств у варшавському районі Воля . У перші дні Варшавського повстання, з 5 по 7 серпня 1944 року, німці вбили там від 30 до 65 тисяч мирних жителів, переважно жінок і дітей. Досі невідома точна цифра жертв.
Каральні операції проводили підрозділи СС, Вермахту та німецької поліції. Серед карателів також була так звана Штурмова бригада СС Камінського з числа “Руської визвольної народної армії”, а також загони російських козаків. Винищення цивільного населення столиці проводилося відповідно до наказу Гітлера про знищення столиці Польщі та винищення її мешканців у відповідь на Варшавське повстання, яке спалахнуло 1 серпня 1944 року.
***
Кожного мешканця — вбити, не дозволяється брати жодних полонених. Варшаву треба зрівняти з землею і таким чином створити застрашливий приклад для всієї Європи.
Наказ Адольфа Гітлера і Генріха Гіммлера від 1 серпня 1944 року
1 серпня 1944 року о 17 годині у Варшаві розпочалося повстання. Столиця вже п’ять років перебувала під німецькою окупацією, і повстанці хотіли її звільнити напередодні близького совєтського наступу. Окрім мілітарної мети, керівники повстання (і цивільні, і військові) переслідували політичну мету: зустріти совєтські війська як господарі міста — адміністрація, підпорядкована легальному урядові Польської Речі Посполитої, що здійснює владу на польській території.
На звістку про бої у Варшаві Гітлер дав злочинний наказ: усіх мешканців убити, а місто зруйнувати вщент. А це означає, що в його плани входив широкомасштабний геноцид, адже на зламі липня і серпня 1944 року у Варшаві мешкало близько 900 тисяч людей.
Мета таких дій зрозуміла — остаточно зламати польський народ, щоб він більше ніколи не зміг відновитися. 1 серпня Гіммлер під час розмови з Гітлером сказав:
Спочатку ініціатива належала повстанцям у Варшаві — німецькі війська, дислоковані в місті під командуванням генерала Райнера Штагеля, були занадто слабкими, щоб упоратися з силами повстанців. Однак невдовзі з заходу надійшла підмога — командування над усіма німецькими силами перейняв генерал Еріх фон дем Бах, а бойовою групою, яка мала вдарити по місту, командував генерал Гайнц Райнефарт.
Саме підрозділи Райнефарта, які складалися з вояків, Вермахту, СС, поліції, колаборантських формувань та злочинних груп, напали на Варшаву вранці 5 серпня. Першим районом, який прийняв цей удар, була Воля — міська дільниця, найбільш сильно висунута на захід.
Цей робітничо-промисловий, густо населений район у наступні дні став місцем систематичної нелюдської операції винищення. За наявними оцінками, впродовж якихось трьох днів (5–7 серпня) німецькі формування під час організованих страт знищили від 25 до 50 тисяч мешканців Волі. Підрозділи, якими командував Райнефарт, сумлінно виконували наказ Гітлера й Гіммлера, особливо першого дня, у так звану чорну суботу, коли стратили не менше ніж 20 тисяч людей. Жертвами здебільшого ставали жінки, діти та літні люди, оскільки багато молодих чоловіків пішло воювати в повстанні.
«Що робити із затриманими? У мене менше набоїв, ніж полонених», — рапортував увечері 5 серпня Райнефарт командувачу Дев’ятої армії генералу Ніколаусові фон Форманну. Страти відбувалися у пунктах масового винищення та в численних дворах і скверах. Людей виганяли з домів, будинок за будинком, методично, не оминаючи навіть найбільш непоказних будівель. На очах матерів гинули діти, на очах дітей — батьки. Не милували ані пацієнтів і персоналу лікарень, ані священників і ченців та черниць. Гинули вагітні жінки.
Під час цих масових страт вижили одиниці. Після кожного наступного залпу кати ретельно перевіряли гори тіл і добивали поранених. Шанс вижити мали лише ті, кому вдалося якось приховати той факт, що вони не загинули під час розстрілу. Надзвичайно трагічним прикладом людини, яка дивом уціліла, є «Варшавська Ніоба» — Ванда Феліція Лур’є. У серпні 1944 року вона була на дев’ятому місяці вагітности й мала дітей віком 3, 6 та 11 років. Після війни вона згадувала:
Попри тяжкі поранення, Ванда Лур’є вижила. Згодом вона розповідала, що пролежала два дні під горою тіл і не хотіла жити далі, знаючи, що троє її дітей загинуло. Однак тоді її ненароджений син заворушився в утробі й дав їй волю до життя. Ванда вибралася з-під гори трупів, але її знову спіймали й помістили до перехідного табору в Прушкові, де 20 серпня вона народила сина, якого назвала Мсціславом.
Німецька тоталітарна машина не зупинялася на винищенні людей. Німцям було важливо стерти з лиця землі будь-яке нагадування про мешканців Варшави, яких вони масово страчували. Зокрема, тому створили спеціальний підрозділ Verbrennungskommando Warschau. Кремаційна команда Варшави. Він складався з польських заручників і його завданням було спалювати тіла вбитих варшав’ян. Ось як пізніше згадував про це один із тих, кого насильно включили в такий підрозділ:
Яну Ґрабовському тоді було 33 роки, під час розстрілу він утратив дружину, сина й доньку. Спалювання тіл було потрібне німцям ще й для того, щоб приховати масштаби злочину. Німці чудово знали, що відбулося, коли вони відкрили доказ совєтських злочинів — масові поховання в Катині, і не хотіли, щоб масове винищення населення, яке вони скоювали у Варшаві, оприявнилися.
У наступні дні інтенсивність німецьких злочинів зменшувалася. Ми не маємо жодних підтверджень того, що наказ Гітлера і Гіммлера був формально відкликаний, але в наступні дні він явно вже не виконувався так завзято, як 5 серпня, а після 7 серпня його де-факто замінило виселення цивільного населення з Варшави до перехідного табору в Прушкуві, де людей піддавали селекції й висилали до концтаборів чи на примусові роботи до Німеччини, або ж розпорошували в глибині Генеральної губернії (адміністративно-територіальне утворення частини Польщі, окупованої німцями).
Це не означає, що у Варшаві вже не коїлися злочини чи не здійснювалися масові страти, але знищення людей відбувалося вже не в тому масштабі і не так систематично. Тому інші райони Варшави не постраждали так сильно, як Воля, хоч в них теж скоювалися масові вбивства цивільного населення — передусім це стосується Охоти, де орудували частини Російської визвольної народної армії під керівництвом бригаденфюрера СС Броніслава Камінського.
Варшавське повстання тривало понад два місяці. Воно закінчилося підписанням договору про припинення бойових дій 2 жовтня 1944 року. Згідно з ним, усі мешканці повинні були покинути місто, а повстанці мали потрапити до таборів для військовополонених — шталаґів та офлаґів. Після виселення зі столиці всіх мешканців (залишилося до тисячі людей, які ховалися в руїнах — зі страху перед німцями вони вирішили не залишати Варшави) місто систематично грабували і руйнували, причому передовсім знищували історичні пам’ятки, які мали виняткове значення для культури й ідентичности польського народу. Під час повстання загинуло від 120 до 150 тисяч цивільних і від 15 до 18 тисяч повстанців.
Жодного німецького злочинця не засудили за різню, скоєну на Волі, — попри те, що історики відразу після війни почали документувати злочини німецьких підрозділів, прокуратура збирала численні свідчення свідків, а відразу 1945 року постала Головна комісія із розслідування німецьких злочинів у Польщі.
Символічною постаттю в цьому контексті є сам Гайнц Райнефарт. Після війни він не тільки не був засуджений, але й добився великого визнання та популярності. Райнефарт жив у ФРН, його обирали депутатом до ландтаґу в Шлезвіґу-Гольштейні та бургомістром містечка Вестерлянд на острові Зюльт — мальовничому приморському курорті. Аж до смерті 1979 року він був шанованим юристом.
У 1961–1967 роках прокуратура у Фленсбурґу вела слідство, яке було найсерйознішою спробою притягнути Гайнца Райнефарта до відповідальности за злочини у Варшаві. Зібрано численні докази, допитано понад тисячу свідків, здійснено огляд місць злочинів у польській столиці. Багато свідчень дали солдати, колишні підлеглі Райнефарта, які заперечували свою участь у злочинах проти цивільного населення, вигороджували один одного, надавали недостовірні докази. Як сказав один із них, Фрідріх Ґьокель:
Врешті-решт розслідування 1967 року закрили, Райнефарту навіть не висунули звинувачень. На думку прокуратури, неможливо було довести, що він особисто брав участь у вбивствах цивільного населення або що це робилося за його наказом або за його згоди. Сам він ніколи не визнав своєї вини і стверджував, що не вчинив нічого лихого. Порушене проти нього слідство він вважав нічим не виправданим переслідуванням, на яке не заслужив:
Внаслідок цих 20 років процесу, найдовшого, про який я чув, я пережив інфаркт. Але зашкодила мені не стільки відкрита проти мене справа, невизначеність упродовж такого довгого часу, скільки те, що я бачив, як це переживає моя дружина. Вона знала тільки те, що я їй розповідав, і раптом це по ній ударило, і 20 років вона весь час жила цим, цією невизначеністю, що зі мною буде. Це заполонило її, психічно обтяжило. Так само глибоко переживали діти. А я переживав те, що вони так це переживають.
Тільки 2014 року в річницю Різанини на волі до Варшави приїхала Петра Райбер, тодішня бургомістерка міста Вестерлянд. У своїй промові вона попросила вибачення не тільки за злочини, що здійснювалися під керівництвом Райнефарта, але і за те, що місцева громадськість Вестерлянда протягом багатьох років ігнорувала його провину і довіряла йому пост глави міста.
Різанина на Волі залишається найтрагічнішою сторінкою Варшавського повстання. Тим трагічнішою, що винуватці так і не відповіли за свій злочин. Якщо існує щось гірше, ніж злочин такого масштабу, як різанина на Волі, то це непокараний злочин. Маємо про це пам’ятати особливо сьогодні, коли кояться нові злочини, за які ми повинні домогтися розплати.
Автор: Павел Укєльський, , історик. Заступник директора Музею Варшавського повстання, науковий працівник Інституту політичних досліджень
Переклав Андрій Савенець
Джерело: Нова Польща