За бабці Австрії ґміни Замарстинів і Клепарів вважалися тереном злочинців. То були дільниці, куди уночі або й пізно ввечері не зважувався забрести жоден порядний львів’янин. Але ще навіть у 1920-тих роках в завулках Замарстинова і Клепарова чигали на запізнілих перехожих різні підозрілі типи, для яких удар ґнипом (ножем) або напад з метою скоку (грабунку) були повсякденним заняттям і єдиним способом заробити собі на сумер з флєками (хліб з м’ясом).
1 квітня 1931 року відбулася знаменна подія: створено ОТГ Великого Львова — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC. Ні, такого виразу, як ОТГ, ще не було, але було видано «Plan Orjentacyjny Wielkiego Lwowa», на якому з’явилися підміські дільниці: Клепарів, Замарстинів, Малий Голоско, Знесіння, частини Кривчиць, Козельник, Сигнівки і Білогорщі (Левандівки).
Варто ознайомитися з цим цікавим планом:
З приєднанням цих дільниць до Львова вулиці стали дещо безпечніші, але, як і давніше, еліта вламувачів (грабіжників) і касярів (майстрів від сейфів) мешкала у бічних вуличках Замарстинова і Клепарова. Тут і далі розташувалося середовище суспільного марґінесу, гніздо злочинів і вбивств.
Обидва передмістя були оспівані у вуличних баладах, які знані були в цілому місті. В цих піснях буяла атмосфера пияцької романтики, культ відважного героя-батяра, котрий кожного валив у морду. А однак, як свідчив колишній львів’янин Альфред Ян, саме на Клепарові ті пісеньки були мало знані.
Співали їх у львівських кнайпах, особливо охоче студенти, але дуже рідко клепарівська молодь, бо клепарівський батяр зовсім не займався плеканням реґіональної культури, його мова була цілковито нецензурна. Замість віддаватися співам, частіше займався крадіжками, бився і дуже часто хапався за ножа. Частими тут були криваві масакри. Ян розповідав, що мусив соромитися, коли університетські колеги, що походили з інтелігентних родин, набагато краще за нього знали цю народну творчість.
Саме на околицях передмість містилися мордовні, що належали до останньої кляси львівських кнайп. Коли всі інші кнайпи вже були зачинені, тут усе щойно тільки зачиналося.
Є там Юзя, є там Франя,
Панна Рузя, панна Маня,
Замарстинівська еліта,
Кужда єдна шац кубіта.
А на другий день «Вік Новий»
Пиши, жи трох безголових
Забрав возик ратунковий,
Замарстинів бависі.
На Клепарові жили цілі родини, які відомі були зі своєї злочинної діяльності, гніздилися вони в жахливих рудерах, а, однак, зберігали почуття спільноти з рештою мешканців, бо не зачіпали «своїх».
Їхні кубла містилися на вулицях Граничній, Короля Яна, Кривій і Ставковій, звідки вони серед ночі вирушали на лови. Якщо хтось думав тоді, що вламувачі й касярі – це глибоко законспіровані люди, про яких поліції нічого не відомо, то помилився б. Навпаки. Жодні інші представники злодійського фаху не були настільки добре відомі поліції, як саме вони. В поліцейських реєстрах фігурували їхні прізвища й докладні адреси, описані всі їхні подвиги і подано список покарань. Не було серед них майже нікого, хто б не відбув у в’язниці принаймні трьох років. А були й такі, що половину свого життя провели за ґратами, а однак не полишили улюбленого заняття.
Видатний громадський діяч і меценат Омелян Антонович (1914 – 2008) у своїх спогадах описав, як виглядав побут злодіїв у в’язниці Бригідки.
«На вершку піраміди були касярі, які займалися розбиванням опанцирених кас. Коли такий злодій перебував у камері, то, очевидно, він користувався найвищою владою. На нижчому щаблі злодійської драбини були вломники, які вломлювалися до магазинів і помешкань і викрадали товар, дорогоцінності та все інше… Далі вниз йшли кишенькові злодії, що обкрадали людей на вулицях. Ще нижче – ті, що викрадали будь-що, чи то з прилавків, чи у перекупок на ринку, а найнижчою категорією були ті, про кого самі злодії висловлювалися з презирством і казали, що на них навіть коні нарікають, бо крали вони все, що попало на селянських возах, включаючи овес для коней.
Що вищим був ступінь у градації, то більше злодії підтримували свою честь, бо, як казали, мають гонор, і це часом було правдивим, і вони той гонор мали».
Все це були фахові злодії, що жили в містах і називали себе «хлопак м’ястови», на противагу до злодіїв-селюхів, яких справжніми злодіями не визнавали. Справжніми злодіями не визнавали також шахраїв. Всіх селян, які попадали до в’язниці за крадіжки, називали хлопами, і вони ніколи не мали місця в ієрархії, а були на самому споді мешканців камери, а тому виконували всю чорну роботу. Вони двічі на день замітали долівку і витирали її мокрою шматою, виносили відро і кібель (парашу), прислужували злодіям: розстеляли і застеляли їхні ліжка, прали їм шкарпетки і сорочки, направляли одежу і робили все, що було наказано.
Багато хто зі злодіїв часто жили «на волі» в нестатках, в найубогіших сутеринах (напівпідвальні приміщення) передмість, але, коли потрапляли до в’язниці, встановлювали свої привілеї. Адміністрація не заперечувала, адже завдяки цьому дотримувався порядок в камерах. Звісно, що дотримувався він силою, а скарги були марні. Сміливця, який смів поскаржитися на знущання, чекали ще гірші випробовування. Якщо його переводили в іншу камеру, то звістка про це передавалася й туди.
Звичайно, коли в камері опинявся якийсь визначний касяр, то не він займався наведенням дисципліни, а доручав комусь із підлеглих злодіїв.
Серед вламувачів вирізнялися ліпкарі, що ними прозивали вламувачів до помешкань. Вони різними способами проникали до чужого житла і виносили звідти все, що мало якусь цінність і що можна було без великої фатиґи (труднощів) винести.
Їхня назва була пов’язана з тим, що колись найбільше грабунків чинилося через вікна. А шиба в злодійському говорі називалася «ліпка».
Вламувачі ніколи не працювали самостійно і складалися з двох команд: «розвідки» і «виконавців». Розвідники займалися підготовкою території, чи, як то називалося по-злодійському, «надавали скок». Завдання розвідника полягало на тому, щоб у ролі лакея, візника, жебрака чи покоївки докладно ознайомитися з помешканням, з розташуванням покоїв, зі звичками мешканців. Всю цю інформацію вони доповідали керівникові злодійської експедиції, який укладав план дії, вибирав найвідповіднішу пору і організовував «скок».
Під час грабунку один або два розвідники залишалися на варті, решта виконувала роботу. Злодії вирізали шибу, до якого попередньо ліпили насичений клейкою гумою пластир. Викроєну частину шиби за допомогою пластира безшумно виймали. Далі усували всі предмети, що опинилися на вікні, – вазонки, шклянки, пляшки – і потім залізали до помешкання. Цим самим шляхом передавали спільникам здобич.
Другим дуже популярним способом грабунку було усування філюнків (панелі) на дверях, яка притримувалася лиштвами. Вламувач, отримавши завдання, підходив до дверей вибраного помешкання і дзвонив, щоб переконатися, чи є хтось вдома. Якщо на дзвінок хтось виходив, злодій запитував: «Чи тут мешкає пан X?» або «Може, панство потребує слуги?». Якщо ніхто не з’являвся, злодій дзвонив ще кілька разів і брався за роботу. Дуже гострим довгим ножиком вирізав філюнку з дверей і таким чином проникав усередину. Коли зробив свою справу, вставляв філюнку на місце, приклеюючи її маленькими кавальчиками пластиру – білими або темними – залежно від кольору дверей.
Якщо вламувач не міг дістатися до помешкання ані через вікно, ані через двері, то вибирав дорогу через мур. Зазвичай це стосувалося крадіжок у крамницях та складах. Зрештою, як і зараз. Він тоді вишукував місце, в якому мур найтонший і розташований якомога нижче, щоб вибиті уламки муру не чинили зайвого шуму. Для видовбування діри в мурі вламувачі вживали долото, маленьку гостру й довгу пилочку та багнет, яким підважували і виймали видовбані цеглини. Такий вилом мав зазвичай пів метра висоти і стільки ж ширини. При цьому грабіжники працювали завжди удвох водночас. Один залізав усередину і подавав напарникові крадені речі, який їх пакував. Цікаво, що майже завжди грабіжники залишали свої знаряддя на місці злочину.
Часто практикованим способом був також грабунок через вирізаний отвір в підлозі, а точніше, в стелі. Перший спосіб застосовували в одноповерхових приміщеннях, які містилися над підвалами, а другий – помешкань, що були на найвищих поверхах безпосередньо під стрихом. Поза цими способами існувало тисячу інших: видовбування замка, розбивання замка, висування або вирізання ригелів, прикладання драбини до відкритого вікна чи балькона і багато інших.
Фактично, в наш час не змінилося практично нічого. Одного разу і до мене проник злодій.
Було це в серпні 2000 року. Мій будинок мав стрих, де були дерев’яні двері, що вели на терасу. Двері защіпалися на гачок, жодного замка не було. Злодій, мабуть, за дня обстежив об’єкт, зрозумів, що в такі двері можна завиграшки проникнути, і коли вибило 23-тю, а в хаті й далі було темно, виліз по газових трубах на балькон, а з балькону дістався на терасу і проник на стрих. На стриху була ляда, влітку завше відкрита. До ляди була приставлена драбина, якою можна було спуститися на другий поверх.
Час я потім визначив, коли сусіди розповіли про лютий гавкіт собак.
Невідомо, чи він встиг щось обстежити, бо вкрасти нічого не встиг. Після 23-тьої я повернувся додому, а він мусив тихенько вернутися назад на горище.
За днів два я збирався з дівчиною їхати до Болгарії. Коли я прийшов, то відразу зателефонував їй, щоб домовитися, коли ми завтра підемо на базар, щоб купити все необхідне в дорогу. Домовилися на дванадцяту.
Злодій чув усю нашу розмову і вирішив, що нема чого йому тікати, а варто заночувати. Надто що на стриху лежали старі матраци.
І все б у нього вийшло чудово, якби не мої джинси. Я їх вирішив випрати. Кинув до пральки, а потім вивісив на бальконі й пішов спати. Коли тепер думаю про те, що я провів ніч зі злодієм, мені робиться жаско. Двері до покою на другому поверсі, де я спав, не були зачинені. Драбина, що вела на стрих, стояла буквально за стіною.
Злодій міг мені чиркнути бритвою по горлу. Але він цього не зробив, за що я йому вдячний. Мабуть, все ж таки розгледівся й побачив, що, окрім комп’ютера і телевізора, нема що тут красти.
О восьмій ранку я вийшов на балькон і помацав джинси. Виявилися ще вологими, бо балькон був у затінку. Зате тераса купалася в сонці. Я взяв джинси й піднявся на стрих. Щойно ступив на драбину, щось шмигнуло зі стриху і погупало по даху. Я вискочив на терасу і побачив хлопця років 25-ти. Я спочатку не второпав, що то таке. Але ось він спритно зіскочив з даху на дашок над бальконом і сів.
Я вхопив довгу руру, яка валялася на стриху, але зрозумів, що в мене нічого не вийде. Коли полізу на дах, він зіскоче на балькон і вниз. Тоді я спустився і покликав сусіда. Але злодій встиг чкурнути.
Та найсмішніше полягає в тому, що злодій спав біля скарбу. На стриху в мене лежав усілякий непотріб. В тому числі стара дерев’яна валіза якраз біля тих матраців, на яких влаштував собі лежанку злодій. В цій валізі було чимало різного непотребу – книжки, журнали, лахи. А серед них – бляшане пуделочко з-під індійської кави, замотане в старі штани. І от у тому пуделочкові причаїлося три тисячі доларів і згорток з маминими перстениками, бранзолєтками і т. д.
Якби він цей скарб поцупив, ото б я мав гарний відпочинок!
Років через три я ознайомився з картотекою місцевих злодюжок і довідався, що мій нічний гість сів незабаром після візиту до мене. Ще через кілька років він помер від туберкульозу. А міг отримати рурою по плечах, впасти з даху, поламати руки і ноги і, втративши здатність лазити по стінах і бальконах, жити досі.
Автор: Юрій Винничук; Zbruc.eu