Українських цукерників у Львові було обмаль, та й, мабуть, не вміли вони давати раду так, як швейцарці. Цукерник Данило Стецьків, продавши цукерню, запрохав на тризну кількох журналістів, нарікаючи, що українці є найсильнішими стовпами чужих шинків, а не вміють підтримати такої шляхетної та здорової установи, як цукерня. «Адже цукор – важний елємент для здоровля».
Стецьків був відомий своїми широкими жестами і добрим серцем — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC. Знали про це дівчата, навіть такі, що він їх не знав. Одна з них навіть подала його до суду за аліменти. Стецьків запевнив свого адвоката, доктора Евина, що на очі її не бачив і далі бачити не хотів. Навіть на розправу не явився. Суддя повірив адвокатові, що його клієнт не винний, і звернувся до позивниці:
– Но і ви пізнаєте цього пана? – показуючи на др. Евина.
– Певно, що пізнаю… О, навіть так само сміється, як тоді…
– Як я розумно зробив, що не пішов на цю розправу, – тішився Стецьків.
– Певно, що розумно… бо ви б не витримали і були б на суді з гордістю признались до батьківства, якби побачили, яка це гарна дівчина, – відказали йому журналісти.
Загалом про цього цукерника і його любовні авантури було чимало повідомлень у пресі. Врешті це й довело до трагедії, про яку писало «Діло»:
«Страшне вбивство у Львові.
Від неділі 19.12.1937 населення Львова є під вражінням нового страшного вбивства грабіжників, з рук яких згинув відомий український цукерник 58-літній Данило Стецьків у свому помешканні при вул. Миколая ч. 7. Ще рік тому приміщувалась в цій камениці його велика, загальновідома у Львові цукерня, положена напроти старого університету, яку він продав після розлучення з дружиною. Вістка про вбивство Стецькова зелєктризувала головно українське громадянство у Львові, бо вбитий брав активну участь у громадянському житті, зокрема найбільше часу, праці і гроша зложив у зорганізування українського міщанства.
Страшне вбивство відкрив щойно вечором сусід Стецькова Генрик Лянґер. Він запримітив двері сусіда легко відхилені. А що в помешканні панувала мертвецька тиша і ніхто звідтіля не виходив, п. Лянґер повідомив про це сторожа, який тоді покликав поліцая. Відтак вони відкрили вже його трупа на ліжку, прикритого коцом».
Поліція відразу вирішила, що вбивство мало «грабунковий підклад». Грабіжники розбили вогнетривалу касу, з якої розкидали по підлозі цінні папери. Але чи там були якісь гроші – невідомо.
Стецькова, який відпочивав у ліжку, грабіжники вбили мармуровою плиткою з його таки стола. Що то не був фаховий касовий злодій, свідчило намагання розбити касу примітивним способом».
Перша підозра впала на Стефанію Цирко, яка служила колись у Стецькова. Поліція знайшла її листи і відбитки пальців на мармуровій плиті. Дівчина пояснила, що приїхала за день перед злочином з Дрогобича шукати праці у Львові. Що робила в неділю пополудні, коли доконано злочину, пояснювала дуже баламутно. Її тимчасово арештували.
Українська преса писала про вбивство, приховуючи деякі деталі, які показували в не надто гарному світлі українського доброчинця. А от польська преса висвітлила справу з другого боку. Стецьків уже кілька років жив самотньо, вів розгульне життя і мав надмірні видатки, потрапляючи не раз у фінансові тарапати і за своє помешкання віддавна не платив.
Цирківна визнала, що була коханкою господаря, а коли він її звільнив, займалася в Дрогобичі проституцією. Оскільки від часу її звільнення не було служниці, то цілком можливо, що мармурову плиту ніхто не витирав і відбитки її пальців збереглися. Надто, що їх знайшли на тильній частині плити.
Незабаром усіх чекала сенсація.
Три тижні по вбивстві 6.01.1938 поліція дістала анонім, що Стецькова вбила жінка, яка мешкає на Супінського ч. 18. Поліція застала там Анастасію Данилів, в якої знайшла підчас ревізії фотографію Стецькова, вирізану з часописів. Далі поліція ствердила, що кілька днів по трагічній смерті вона була двічі в камениці на св. Миколая ч. 7 і розмовляла зі сторожем на тему вбивства. Її відбитки пальців теж виявилися на мармуровій плитці і на шклі та на рамці фотографії, що стояла на коминку.
Анастасія раніше працювала кухаркою в каварні «Ромі» на Академічній. Там і запізналася зі Стецьковим, але, мовляв, у його помешканні не була. На питання, звідки відбитки, відповідала плачем або мліла. Раз навіть забрала її швидка, але врешті з’ясувалося, що вона цілком здорова.
«В понеділок 12. 12. 1938 почалась розправа перед трибуналом окружного суду у Львові проти 24-літньої Анастасії Данилів, яку прокуратор притягнув до відповідальности за злочин убивства», – писало «Діло».
І в поліції, і на розправі підсудна заперечила свою вину. Казала, що на час убивства була в кіні «Утіха» з одною панею, яка їй купила навіть білет. «Одначе не знала ні змісту фільми, ні ревії, що її в кіні оглядала». Потім таки призналася, що була колись коханкою цукерника і просила в нього гроші. Як сталося, що вона його забила плитою і чи мала вона спільника, так з неї і не витягли. Суд на підставі доказів засудив дівчину до 10 років. На початку війни її звільнили.
Інша ж трагічна історія, 1933 року, мала досить банальний початок. Львівський цукерник Мар’ян Стефан Кохман 13 років перед тим прийняв до крамниці на Ягеллонській молоду дівчину Андзю Майблюм, пекарку з львівської каварні. Незабаром між власником і дівчиною спалахнули глибокі почуття. Була лише одна перешкода на шляху до щастя: він був католиком, а вона єврейкою. Здебільшого в таких випадках дружина, навіть єврейка, переходила на віру чоловіка, але Андзя заявила, що готова вийти заміж за коханого лише за умови, що саме він змінить віру і перейде в іудаїзм.
Кохман зо два роки позволікав, але врешті вирішив відгукнутися на голос своїх почуттів і, перш ніж ступити на весільний килим, виконав усі формальності, яких вимагав єврейський ритуал, та перейшов в іудаїзм. Однак взяли вони цивільний шлюб. Через рік народилася одна дівчинка, ще через рік – друга. Все виглядало доволі пристойно, щастя молодої пари не викликало жодних сумнівів.
Але за півтора року до трагедії стався несподіваний поворот. На обрії щасливої пари з’явилася нова фігура – пан К., який швидко завоював серце 30-річної жінки. Дама бальзаківського віку пережила ренесанс у своєму коханні. Правда, цього разу щастя не було повним. Чоловік, який приніс у жертву віру своїх батьків заради любові, зазнав глибоких страждань через зраду дружини. На додачу Кохману повезло, що мав стільки зичливих людей, кожен з яких вважав своїм обов’язком повідомити приятеля, чим займається його дружина, скільки разів вона бачилася з паном К., де це відбувалося і як довго кожна їхня здибанка тривала. Кохман намагався поговорити з дружиною, шукаючи вихід із цього фатального трикутника, але щоразу переможницею виходила Андзя.
Важко зрозуміти стан душі цього чоловіка, який все це терпів і не бачив для себе просвітку.
На другий день Великодня 1933 року Кохман звірився своєму товаришу, що «вважає життя марно втраченим і хоче бодай врятувати душу від гріха». Він звернувся до парафіяльного священника церкви св. Марії Сніжної, розповів про свої трагічні переживання і знову охрестився.
Тепер події поточилися у швидкому темпі. Кохманова поїхала з дітьми в Яремче, звідки знову ж таки напливали невтішні новини про те, що любовний зв’язок Андзі з тим третім все ще триває.
Врешті рамки трикутника стали такими тісними, що Кохман зробив першу спробу повіситися. Він спустився з цукерні до підвалу й повісився на поясі. Керівник цукерні помітив дивне хвилювання шефа і, коли той не повернувся з підвалу, послав за ним хлопця. Повішеного швидко вивільнили з петлі і врятували. Але Кохман був цим геть не вдоволений, заявивши, що життя для нього не має сенсу.
Того дня надвечір дружина з дітьми повернулася, але не зайшла до цукерні привітатися з чоловіком. Забігли лише діти, щоб обняти його.
Пізно увечері, коли крамниця була зачинена, цукерник знову повісився. Цього разу вдало. Лист, адресований дітям, опублікувало багато газет. В листі він не згадував ані словом свою дружину, а, звірившись дітям у своїй безмежній до них любові, заповів їм усе своє майно.
Ця історія демонструвала нам слабість і розгубленість чоловіка й батька, який мав усі підстави для того, щоб не лише розлучитися, але й відсудити дітей, а вибрав смерть. Невідомо, чи молилися діти за нього так, як він просив їх, але мусили все життя нести на собі тягар тієї безглуздої смерті.
Наступна історія продемонструє батьківську суворість і незламність, яка теж привела до трагедії.
Зиґмунд Зенґут належав до знаних готелярів і рестораторів. Йому належали готель і ресторація «Variete Bristol», готелі «Savoy», «Lazarus», «New York», парова пральня і кошерна ресторація. «Та єврейська ресторація славилася досконалою кухнею», – згадував Мєчислав Орловіч, автор львівських путівників. І не лише він її хвалив, а й галицько-австрійський письменник Йозеф Рот.
Разом з тим за Зенґутом тягнулася вервечка темних справ, бо він займався спекуляцією і контрабандою. Зокрема у 1915 р. під час ревізії, яку влаштувала поліція, було виявлено товари, що походили з крадіжок та з контрабанди. Зенґута навіть арештували, звинувативши у шахрайстві. Під арештом опинилися також: його дружина Ружа, краківський купець Міхал Ландес, купчиха Наталія Бертель, керівник канцелярії Зенґута – Оскар Берґнер та інші. Завдяки вдалій обороні краківського адвоката Барделя з Зенґутів зняли звинувачення в спекуляції, однак не оминули їх фінансові клопоти.
А за кілька років Зенґут потрапив у фінансову халепу і був змушений оголосити банкрутство. За чутками, він збанкрутував, залишаючи 10 мільйонів пасивів. «Кого ж так щедро кредитував?» – дивувалися у Львові. Восени 1917 р. було виставлено на продаж його крамниці, але готелі залишилися при ньому. Зенґут помер 19 липня 1937 р. у 67-літньому віці.
Але мова тут про його сина, Фреда Зенґута – «зірку паркету» і нічних ресторацій. Зіркою паркету називали молодиків, які були завсідниками забав, презентацій та гучних гулянок.
«Молодий, вродливий, завжди добре одягнений, веселий, чудовий танцюрист, – писала львівська преса. – Ним захоплювалися жінки – від підлітків до старших пань. Він здобув славу завойовника дамських сердець. На танцювальних конкурсах в нічних рестораціях почувався у своїй стихії, пильно вивчаючи всі нові і найновіші танці».
Справжній «золотий юнак», казали про нього. Зиґмунд Зенґут бачив у синові свого наступника в бізнесі. Але Фредзьо, як називала його львівська преса, не виявляв найменших схильностей зайнятися готельно-гастрономічним підприємством, надаючи перевагу забаві. Батько все ж не втрачав надії схилити його до співпраці і усунувся навіть на якийсь час з керівництва ресторації, віддаючи її в руки сина. Фредзьо якийсь час провадив ресторацію спільно з кельнерами, але незабаром став занедбувати свої обов’язки, тому старий Зенґут мусив знову усе взяти в свої руки.
Тоді у батьків з’явився слушний намір оженити сина. Вони навіть підшукали дуже вигідну партію і стали делікатно робити маневри. Але Фред мріяв про іншу кар’єру, він бачив себе фільмовою зіркою і не бажав ярма на шию. Тож спакував валізи і втік до Парижа. Батько погодився на цей скок, доручивши йому розвідати таємниці сучасних розважальних закладів на європейському рівні. Фред спочатку кинувся у вир танцювального життя, потім попробував своїх сил у фільмах, спочатку тільки в рекламі і то анонімно, танцюючи під звуки музики, і навіть нав’язав контакт з тамтешньою філією кіностудії «Paramount», зігравши кілька невеликих ролей. Проте кар’єри не зробив.
Треба повертатися додому. Але він побоювався батька. Тоді скористався тим, що до Львова повертався кабаретовий танцівник Рауль Феррарі, і попросив його, щоб порозумівся з його сім’єю. З’ясувалося, що родина Фредзя не має надто великої довіри до його кінематографічної кар’єри і радо чекає на його повернення.
Щойно коли Зенґут відкрив «Palais де Dance», Фред Зенґут знайшов себе.
Відкриття було галасливе і урочисте, запрошений редактор «Chwili» писав: «Оглядаючи чудовий заклад «Palais де Dance-Bristol» за зразком паризьких мюзик-голлів, треба висловити подив. Два чудесні салони. Велетенські жирандолі кидають рясні снопи світла, узорні і барвисті рефлектори демонструють гаму кольорів, створюючи гостям вельми симпатичний настрій. Розкіш справді люксусова. Американський бар – це цяцька, яку можна побачити хіба у Берліні в Кемпінського чи в Парижі в «Folies Bergère». Спеціальний імпортний міксер компонує найвишуканіше коктейлі. Меблі, виготовлені інж. Соломоном Кайлем, складають з мармуровими стінами вишукану сукупність. Роботи столярські виконані майстерно фірмою Кічалєс. Довкола створення цілісної гармонії в умеблюванні і удекоруванні працювала фірма Seyfert… Знаменною ціхою цього закладу є атмосфера камерної інтимності. Нема у цьому закладі крісел, є лише клубні фотелі для кожного гостя».
Цілий рік Фред керував цим закладом, віддаючись улюбленій танцювальній стихії. Та лихо підкралося звідти, звідки його не чекали. Вар’єте підписало контракт з 21-річною красунею Адою Козловською, яка походила з німецького Шльонська. До Львова долинула чутка, що в себе вдома вона вже побувала у в’язниці, вчинивши якийсь злочин. Насправді ж німці протримали її цілий рік у тюрмі, щоб вплинути на її брата Оттона, якого підозрювали в шпигунстві на користь Польщі.
Фред не відразу захопився Адою. Пів року вона витанцьовувала на паркеті, потім поїхала до Кракова, там виступала в ріжних закладах, але щось не загріла собі місця і повернулася до Львова. І вже тоді Фред звернув на неї увагу.
Батьки пережили не одне захоплення свого синочка, але цього разу то вже не був хвилевий флірт, а обопільне, ба навіть фатальне кохання. Бо Ада вже тоді показала, чого вона варта. Коли віденський фабрикант Бауман розповів Фредовим батькам, що Ада – дівка розгульна і варто її за будь-яку ціну усунути від сина, вона кинулася на нього з ножем.
Звісно, що родині такий зв’язок не подобався, і батько знайшов найпростіший зі способів: Аду після нападу на фабриканта звільнили з роботи. Тоді молодий Зенґут покинув батьківський дім і поселився з обраницею серця у своєму однокімнатному помешканні. Готівка, яку встиг прихопити, швидко закінчилася, і він змушений був попросити родичів про фінансову допомогу, заявивши, що виїде за кордон, де відкриє школу танцю. Батьківська любов мусила бути безмежною, бо син отримав чималі кошти. Дорогою заїхали до матері Ади, бо якраз помер її батько, і там теж вициганили поважну суму.
Молодий Зенґут і Ада опинилися в Парижі. Коли й тут готівка почала закінчуватися, почали виступати в кнайпах як танцювальний дует. Велося їм не надто добре з огляду на прогресуючу в Європі економічну кризу. Інколи не могли взагалі знайти праці. Пані Зенґутoвa таємно, без відома батька, висилала синові гроші, але не вистачало їх на покриття всіх видатків пари. Недавній франт почав уже з’являтися в обтріпаному одязі.
Взимку 1932 р. Фредзьо і Ада виїхали до Ніцци шукати щастя. Зимою життя на Рив’єрі було дешевшим, аніж у столиці.
На ту пору Зиґмунд Зенґут, затуживши за єдиним сином, написав йому, що коли той повернеться додому – але сам, без коханки, то все вибачить і готовий навіть прислати гроші на подорож.
У Ніцці перебував приятель Зенґута Ґранат, через якого Фред отримував незначні кошти. Батько уповноважив Ґраната виплатити синові суму, необхідну за квиток третього класу на швидкий поїзд з Ніцци до Львова, плюс 150 франків.
Тоді Фредзьо запхав голову під зимну воду, усе добре розміркував і вирішив, що досить з нього, пора повернутися під опікунські батьківські крильця. Шлюс, Параню, по коханю.
Якби був мудрішим, то нічого б коханці не казав, а тихенько чкурнув. Але Фредзьо був джентльменом і влаштував справжню фільмову сцену. Надто, він, як порядний хлоп, вирішив їхати не просто з Ніцци до Львова, а завітати ще в Ґлівіце і передати Аду її матері. Така сумна перспектива залишала Аді лише один рішенець – піти на панель або…
Останній свій вечір закохані провели поза домом, проциндривши гроші, отримані на дорогу. Повернулися до помешкання близько другої ночі. Через годину сусіди почули гучну сварку. Біля четвертої ранку до покоївки Лалонне долинуло два удари з кімнати закоханих. Вона подумала, що це так взуття кинули на підлогу. Через кілька хвилин Аделаїда вийшла з кімнати, замкнула двері і, кілька разів прошепотівши, як засвідчила покоївка, ім’я свого коханого, вийшла з дому.
Через дві години Лалонне з’ясувала, що ті два удари – два постріли з револьвера.
Пізніше дехто пригадає, що Аделаїда вже й раніше звірялася, що якби колись коханець захотів її покинути, позбавить його життя.
Після скоєння злочину Ада, незважаючи на ранній час, подалася до готелю, де мешкав Ґранат.
– У нас була суперечка з Фредом… – сказала вона. – Він вдарив мене… І я застрелила його. Що мені робити зараз? Я хочу якомога швидше повернутися до Німеччини, до своєї матері.
– Будь ласка, спустися в зал і почекай мене там, – відповів Ґранат, а сам викликав поліцію.
Поліцейським аґентам Ада призналася, що застрелила Фреда.
Ґранат сповістив батьків депешею. Смерть сина знаменитого ресторатора відбилася широкою луною в пресі – не тільки львівській. Останки молодого Зенґута привезли до Львова і поховали.
Про померлого вже не писали ані Фред, ані Фредзьо, а лише Фридерик і дорікали твердому батькові. Мовляв, батьки повинні були виказати більше розуміння і прихильності замість черствості, бо власне через батька він опинився «в становищі майже тупиковому», мусив «принижуватися», працюючи танцівником.
Ада Козловськa постала перед французьким судом. Однак під час судового слухання озвучила вже іншу версію:
– Коли ми лягли спати близько третьої ночі, Фред влаштував сцену, звинувачуючи мене в тому, що я не можу отримати більше грошей з дому. Він вдарив мене. Я зіскочила з ліжка, мені було страшно. Я дістала з шафи свій револьвер і поклала його в кишеню піжами, а потім повернулась до ліжка. Я знаю, що Фред добре бачив, що я роблю, і все ж він знову почав звинувачувати мене і ще раз вдарив. Тоді я вийняла револьвер, приклала його до грудей і сказала: «Якщо ти продовжиш знущатись наді мною, я вб’ю себе. Мені все це набридло!» Він хотів вихопити револьвер з моєї руки, ми почали шарпатися. Коли ми так борюкалися, Фред вигукнув: «Ти вб’єш, але не себе, а мене!» Він дуже сильно вдарив мене, коли цівка була спрямована на нього. Цей удар ненавмисно призвів до того, що мій палець вперся в цинґель і револьвер двічі вистрілив. Це сталося проти моєї волі…
Заслухані свідки не внесли нічого, що могло б обтяжити обвинувачену. Більше того – вони засвідчили, що справді були випадки, коли Фред лупцював дівчину. Суд визнав її невинуватою.
Автор: Юрій Винничук; ZBRUC.eu