Шахраї існували у всі віки. Не бракувало їх і в міжвоєнний період у Галичині. Більшість із них були при цьому гастролерами і мандрували по цілій Польщі, а зловити їх на гарячому було непросто. Преса вбачала в цьому економічну кризу і різко зростаюче безробіття: «Економічна криза вирвала з рук багатьох людей можливість чесного заробітку і посприяла у зростанні численної армії дрібних шахраїв», – нарікав «llustrowany Kuryer Codzienny» в 1933 р.
Навіть мусив озватися примас Авґуст Гльонд в листі, зверненому до вірних у Великий піст 1936 р.: «Жахіттям нинішніх часів є атрофія чесності і пошани чужої власності як на верхах суспільства, так і серед пролетаріату. Хто позичив, не віддає. Орендар не віддає, бо не має з чого. Гірше того: укладають угоду вже з думкою про її недотримання». «Всі ошукують всіх» – такий висновок робила преса, і то була правда. Покупці, що брали товар у борг, записаний у зошиті, не платили, а продавці торгували протермінованими, зіпсованими або й сфальшованими продуктами — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC.
Наприклад, молоко продавали не свіже, а вже відстояне часом і до трьох днів, з якого під кінець зібрали вершки. Не дивно, що воно часто відразу ж після купівлі скисало. А до війни найздоровішим якраз вважалося молоко найвищої жирності. Бувало також, що розбавляли молоко водою, а коли води дали забагато, то загущували картопляним крохмалем. Оскільки тлусте молоко має трохи жовтуватий колір, додавали до нього трішки морквяного соку або спеціальний відвар з календули. І хоч вважалося, що масло неможливо підробити, довоєнні крамарі обманювали клієнтів на вазі, додаючи до масла воду, картопляне борошно, а в деяких випадках тальк і гіпс, колір поправляли так само, як і у випадку з молоком. Також масло змішували з яловичим жиром або винайденим ще в 1869 р. маргарином.
Морквяний сік і настій з календули – натуральні і нешкідливі речовини, але траплялося, що використовували також штучні і небезпечні барвники. Повсюдно фальшовано також борошно, особливо пшеничне, досипаючи до нього дешевше – вівсяне, гречане чи крохмаль. Цікаво, що до таких фальсифікацій доходило вже на першому етапі – в млинах. А були й такі аферисти, що додавали до борошна кістяну муку і навіть гіпс. Морозиво забарвлювати не натуральними соками, а штучними барвниками, до складу яких входив канцерогенний анілін. У свою чергу, яловичину, яка до війни тішилася більшим попитом, ніж свинина, яку вважали жирним м’ясом, часто замінювали значно дешевшою кониною.
До найчастіше фальшованих товарів належав чорний чай, який підробляли вже в азійських краях. І ще пів біди, коли в Польщі гуртовики й крамарі до пуделок з чаєм досипали висушене листя бузини, рожі чи чорної порічки, частіше пропонували чайне листя, яке вже раніше було принаймні раз запарене. Гірше було, коли такий «чай», позбавлений кольору і смаку, забарвлювали фарбами з додатком свинцю. А щоб цей «чай» набрав характерного терпкого присмаку, посипали його порошком з сандалового дерева, який вживали при виробі дорогих меблів та забарвленні тканин і паперу.
Один молодик вкрав з вітрини крамниці кільканадцять пуделочок з чаєм, які потім продав на вулиці за низьку ціну. Але затримала його поліція не за крадіж, а за те, що вкрадені пуделочка були бутафоріями, в яких замість чаю містилася тирса…
Шахрували й довоєнні таксисти. Їхніми жертвами були не тільки приїжджі, яких вони возили на місце призначення значно довшою трасою, але також пасажири, які користали з їхніх послуг, відвідуючи заміські ресторації – наприклад, у Брюховичах або Винниках. Тоді вони замовляли і зворотню дорогу. За тодішніми правилами, водій був зобов’язаний чекати на клієнта перед пунктом прибуття, додаючи, звісно, час стоянки до рахунку. Але більшість водіїв поверталися до міста, щоб за той час возити інших пасажирів, і заробляли тоді подвійно. Були й такі, що від’їжджали в якийсь завулок або за кущі і там піднімали переднє колесо, на якому кріпився обруч, що приводив у рух трос до таксометра. Обруч обертали і таким чином набивали собі додаткові кілометри.
Але й таксисти також падали жертвою шахраїв, коли пасажир, відбувши доволі довгу трасу, під кінець просив підвезти до якоїсь крамниці, а сам зникав, вийшовши з другого боку. Такий шахрай добре розумів, що жоден таксист не кинеться за ним навздогін, бо залишене без догляду бодай на хвильку авто відразу стане здобиччю злодіїв.
Треба сказати, що таксування було тоді доволі прибутковим фахом: львівські таксисти заробляли місячно до 500–600 золотих, а варшавські – до 800. Тоді як будівельник заробляв лише 100 золотих.
Економічна криза і безробіття спричинилися до появи шахраїв, які пропонували роботу, а при цьому виманювали гроші. У 1930 р. газета «Robotnik» застерігала своїх читачів перед Мар’яном Гаврилюком, який «з’являється у продуктових крамницях і цікавиться у власників, чи не знають десь поблизу людей без роботи, оскільки він має вакансії кур’єрів на фабриці амуніції “Pocisk”. Отримавши адреси, Гаврилюк намагається застати вдома тільки дружину або сім’ю безробітного. Там, посилаючись на власника крамниці, просить показати йому свідоцтво попередньої роботи господаря і військову книжечку, а потім виманює від 15 до 30 зол., нібито за оплату штемпельових марок».
Фальшивою посередницею з пошуку праці стала повія Ганна Скшипко. Облишивши свою вуличну діяльність, вона їздила по селах Львівщини і розповідала наївним дівчатам та їхнім батькам про посади покоївок у великих панів, де чекають їх дуже високі заробітки. Охочих до такої роботи не бракувало. Скшипко при цьому вимагала заставу, яку без проблеми отримувала, а потім зникала без сліду. Однією з її жертв була Сенька Оленьковичівна з Довголуки на Стрийщині, яка втратила не гроші, а свій найкращий одяг. Повія сказала їй підготувати свої найгарніші речі, щоб вона могла гідно постати перед роботодавцями в Станиславові, де мала заробляти аж 35 золотих місячно, що для бідної селянки було за щастя. Дівчина слухняно спакувала своє найкраще вбрання і забрала з собою до міста. Там повія сказала їй, що господиня мусить оглянути одяг майбутньої служниці, щоб переконатися, що вона не якась волоцюга, залишила дівчину на вулиці, а сама випарувалася разом з одягом. Але шахрайку через кілька днів заарештували в Станиславові.
Сенька й так мала щастя, бо часто таких, як вона, виманювали до міста під приводом посади служниці, а вони опинялися в публічних будинках у Польщі або за кордоном.
Ян Богуцький, який видавав себе за власника мандрівного театру, пропонував посади білетерів, рекламних агентів чи навіть вантажників. За потенційну посаду одержував заставу від 30 до 120 злотих. Перш ніж його схопила поліція в Познані, шахрай вів свою діяльність протягом трьох років.
Значно менше щастя мали засновники фіктивного страхового товариства «Варта» Шульц і Хмєлєвскі, які шукали охочих працювати сторожами в будинках. У Львові їх називали «шимонами». Така робота була вигідна тим, що шимон отримував також помешкання в партері або в сутерині – півпідвалі. Обох шахраїв, які теж отримували грошову заставу, досить швидко арештували.
Шахраї дійшли до того, що оголошення про пошук працівників на ту чи іншу посаду публікували в пресі. А безробітні самі напрошувалися на обман, подаючи такі, наприклад, оголошення: «шукаю посади буфетниці, продавачки або платничої (касирки). Згодна на переїзд і на заставу. Писати заявки під “Здібна” до офісу оголошень».
Оригінальний спосіб вибрав якийсь Людвік Міцкун-Міціньський, заснувавши фільмову студію Vita-Film у Варшаві. Спочатку це була цілком легальна діюча студія, яка зняла фільм «Карусель життя». Головну роль зіграв там справжній князь Станіслав Юзеф Ґедимінович-Бєльський, виступаючи під псевдонімом Harry Cort. Та оскільки цей бездарний фільм не приніс сподіваного зиску, власник вирішив наступний фільм накрутити за гроші наївних кандидаток на фільмових зірок. Він опублікував оголошення, в якому обіцяв ролі всім, хто з’явиться на студію з відповідною сумою коштів. Отримував зазвичай від кільканадцяти до кількасот золотих. Охочих зробити кар’єру Поли Неґрі рекрутували також «агентки» студії, яких висилали в різні міста. Були це, як правило, вродливі блондинки, які запрошували майбутніх зірок приїхати до Лодзі на фотосесію – звісно, за умови оплати завдатку і фотогенічності. А що переконаних у своїй фотогенічності не бракувало, то й полинули майбутні актори з усіх кінців Польщі на кастинг.
Щоб викликати більшу довіру, фірма вмістила в газеті «Głos Poranny» оголошення про пошук «інтелігентних акторів на епізодичні ролі» до фільму «Втрачений рай». Власник студії поділив усіх, хто відгукнувся на його оголошення, на дві групи: на акторів головних ролей і статистів. З акторами Міцкун-Міціньський укладав угоди на фірмових бланках, згідно з якими вони зобов’язувалися викупити певну кількість внесків. Після цього «актор» ставав пайовиком фірми, здобуваючи водночас право на участь у фільмі. Від статистів отримували заставу в розмірі 10 золотих.
Міцкун-Міціньський заробив таким способом 10 тисяч золотих. Кінопроби справді відбулися, а оскільки тематика фільму стосувалася раю, то всі мусили позувати у вбранні Адама або Єви. Нікого якось не здивував факт, що кінематографісти замість кінокамери вживали звичайний фотоапарат – зрештою, в той час уява про кінематографічну техніку була слабенька. Фільм ніколи не з’явився, зате знимки оголених натур продавалися з чималим зиском як порнографічні листівки. Спритні шахраї згодом потрапили до рук поліції, але грошей, виманених від недійшлих акторів, ніхто не повернув.
Між іншим Міцкун-Міцінський був автором кількох вдалих пригодницьких повістей, зокрема й про Зорро, які й зараз перевидаються.
Вулицями галицьких міст тинялося безліч махлярів, які видавали себе за воєнних інвалідів, монашок і ксьондзів, що збирали пожертви для сиротинців. Щоб виглядати достовірніше, фальшиві ветерани пришпилювали собі горби, перев’язували око або спритно ховали одну руку чи ногу. Таким «інвалідом» був Станіслав Цалко, вдаючи ветерана французько-німецької війни, при цьому не мусив нічого імітувати, бо справді не мав однієї ноги, але втратив її під час крадіжки вугілля з вагону.
Ще галичан відвідували мандрівні торговці, пропонуючи «чудесні» ліки від усіх хвороб – від мозолів по венеричні болячки, або також неймовірні креми, завдяки яким жінки молоділи на десять років. Досить великим попитом тішився одяг, виконаний з… паперу, який шахраї привезли з-за кордону в 1930 р. Той паперовий одяг виглядав так, мовби пошитий з найкращих тканин, а завдяки дешевизні не було проблем зі збутом. Його можна було носити, але вдягати не більше чотирьох разів – потім він надавався тільки до смітника.
Не ледарювали й діти, які просили гроші біля аптек нібито на ліки для хворої матері або молодших братів і сестер. Хто не зглянувся б над дівчинкою або хлопчиком, якого вислано по ліки і їжу, а він випадково загубив гроші?
На базарах діяли шахраї, що спеціалізувалися на грі в три карти або в три кухлі і горошину. Були й такі, що торгували діамантами і золотом, які начебто привезли аристократи, втікаючи з більшовицької Росії. Діаманти потім виявлялися скельцями, а золото – циганським.
Ці шахраї могли бути й справді емігрантами з Росії, але з аристократією не мали нічого спільного. Коли вони вичерпали свої можливості в Польщі, то перенеслися до Румунії, де мали теж значний успіх у наївних осіб.
Автор: Юрій Винничук; Zbruc.eu