У 1906 році львівська преса визнала: «Львів – місто картярів і шулерів. У нас багато ледарів і небесних птахів [так називали всіх, хто не бажав заробляти на життя чесною працею, – Ю.В.], які хотіли б жити ні орючи, ні сіючи».
Тут згадався віршик: «Птічка божія живйот – і нє сєєт, і нє жньот». Як пояснив один шулер на суді, для успіху в грі треба мати лише трохи практики «в пальцях і в оці».
Шулери засідали зазвичай у каварнях, а їхніми жертвами були недосвідчені молодики або чесні провінціяли, які часто є газардовими гравцями, але в столиці натрапляли на кращих гравців, ніж вони самі.
«Викоренити картярство дуже важко, – визнавала газета. – Тут не допоможуть ані заборони, як показує приклад із Великої Польщі, ані поліція не може розвинути надто багато енергії, бо легше втягнути в сітку минька, ніж зловити на гарячому гравця в карти. Коли прибуває поліція, найнебезпечніша гра перетворюється на невинну іграшку.
А насправді щодня за зеленими столиками сидить сотня гравців, серед яких є такі, що не відриваються від крісла протягом 48 годин. Вони йдуть лише тоді, коли закінчуються гроші або коли сильна сонливість не дає їм більше думати».
У 1930 році знову газети били на сполох: «Останнім часом багато говорено про Львів. В жодному місті Польщі не було викрито стільки шахрайських афер і в жодному місті не були до того замішані видатні особистості». Та ще й які! Правники, князі, графи! Ці теж програвалися в карти, тож мусили вдаватися до розмаїтих афер.
Тоді ж було арештовано Адама Меєра, сина всіма шанованого нотаря, який передав йому свою канцелярію, а також кількох адвокатів, яких звинуватили в привласненні мільйонових сум. Правничі сфери опанувало велике зденервування.
Юний Меєр, опанований спрагою здобутку ще більшого маєтку, розпочав шерег інтересів не завше чистих. Злочин його полягав на нелегальному використанні депозитів, які складали клієнти в канцелярії. Брав готівку і видавав її на власні потреби. А допомагали йому підозрілі партнери.
Одним із головних постачальників депозитів був Ізак Шварц, колишній крамар, власник шахрайської фірми «Фруктуалія». Одного разу Шварц привів до канцелярії нотаря клієнта, який зголосився скласти депозит. За якийсь час Шварц попросив Меєра, щоб той видав йому депозит, про що він домовився з клієнтом, обіцяючи навзамін позичку вартістю половини здепонованої готівки. Меєр, маючи грошові проблеми, погодився. А коли прийшов клієнт і зробив сцену, що він не давав на те згоди, Меєр мусив повернути йому свої гроші, навіть не здогадуючись, що клієнт був зі Шварцом в долі.
Так він заліз у борги. І тут з’являється принц на білому коні: сам князь Томаш Любомирський (1892–1969), син князя Стефана Любомирського.
Князь, який постійно проживав у Варшаві, приїхав до Львова нібито для придбання однієї з нафтових копалень у Бориславі. З цією метою він зв’язався зі львівським посередником, таким собі Гутманом, з яким почав шукати відповідний об’єкт для «купівлі».
Незабаром вони почали переговори з інженером Зуссманом, який погодився поступитися князеві своїми нафтовими територіями за порівняно невелику суму в 400 тисяч золотих.
Договір купівлі-продажу шахти складено було в нотаріальній конторі Адама Меєра на Рутковського 7. Для купівлі копальні князь Томаш подав нотаріусу векселі на суму 80 тисяч золотих, запевнивши, що сплатить їх протягом трьох днів. Наступного дня князь звернувся до того ж нотаріуса з проханням забезпечити переказні векселі підписом нотаріуса, бо збирався їх дисконтувати у варшавських банках.
Меєр, довіряючи імені князя Любомирського, охоче погодився на цю операцію, особливо коли аристократ представив йому документи про свої претензії до Державної скарбниці на суму 90 000 доларів США за експропріацію маєтку біля Білостока і право власності на суму 40 000 золотих від поділу маєтку в Кельцькому воєводстві.
Проте незабаром виявилося, що всі подані князем документи були підробленими, а векселі з довіреністю нотаріуса князь спродав лихварям на чорному ринку у Львові значно дешевше за вказану суму. А ще за день він переконав нотаріуса прийняти подальші його векселі на 80 000 золотих, пообіцявши, що протягом кількох днів погасить зобов’язання на 160 000 золотих.
Тим часом князь Томаш замість того, щоб їхати до Варшави, де він мав дисконтувати векселі в банках, поїхав до Сопота і витратив там усі свої гроші, граючи в баккара. Коли через місяць нотаріус не отримав жодної інформації від свого боржника, то звернувся безпосередньо до сімейної ради Любомирських з вимогою відшкодувати завдані матеріальні збитки. Сімейна рада під головуванням ордината Анджея Любомирського з Пшеворська заявила, що не несе відповідальності за вибрики своїх «чорних овечок», оскільки за останні три роки їй довелося не раз покривати його величезні шахрайства.
Тоді Меєр звернувся до прокуратури, яка кваліфікувала дії князя як звичайне шахрайство і видала ордер на арешт аристократа. Договір купівлі-продажу нафтовидобутку суд одразу визнав недійсним.
Треба сказати, що Томаш Любомирський уже встиг в аристократичних колах прославитися як аферист, його навіть виключили з мисливського клубу і в багатьох домах не приймали.
У березні 1930 року до Варшави прибув львівський слідчий суддя Владислав Фургальський, який мав свою віллу на Ґрюнвальдській і до суддівства працював директором банку в Дрогобичі. Суддя приїхав не сам, а в супроводі трьох детективів, які відразу почали шукати князя Томаша. Але то не було так просто, бо князь уміло замітав за собою сліди. Прибувши зі Львова до Варшави, він замешкав у готелі «Савой», а через два тижні, не заплативши кількасот золотих, переїхав у готель «Брістоль». Поживши там трохи і знову не заплативши, перебрався в готель «Європейський».
Я ще перевірив, чи справді події відбувалися у Варшаві, бо у Львові були готелі з такими самим назвами.
Коли детективи 19 березня 1930 року завітали до останнього готелю, з’ясувалося, що князь і звідси злиняв ще попереднього дня – і знову не заплативши. Після цілої ночі розшуків нарешті вдалося вистежити князя: він оселився у свого старшого брата Ієроніма. Детективи повідомили судді Фургальскому добру новину, разом сіли у таксі і прибули до брата афериста.
Той, прочитавши постанову про арешт, розвів руками:
– Що ж… чиніть як каже закон.
Томаш не опирався, він лише зблід і зів’яв, колишня пиха злетіла з нього, як пушинка, і він дозволив себе запровадити на потяг до Львова. Там сів до цюпи. Газети зраділи: «Львів має аристократію у… в’язниці. Тут уже сидять княжна Пузина і граф Конарський, а днями до них долучився князь Томаш Любомирський».
Та недовго він сидів. 20 березня його арештували, а вже 22 березня звільнили, бо адвокат вніс заставу – 150 тисяч золотих.
Невдовзі арештовано і Меєра, який зійшовся з відомими у Львові аферистами Янцем, урядником Банку землевласників Кольніком і знаним фальшувальником банкнотів Ізаком Пельцем. Спільно з ними сфальшував квитанцію на здепоновані в його канцелярії діаманти вартістю 500 доларів і намагався її продати фірмі в Познані, даючи взамін за мотоцикли безвартісні векселі. Це йому не вдалося, то спродав депозити, складені в його канцелярії на суму 15 тисяч доларів.
В Меєра конфіскували дві вілли, гарно умебльоване помешкання, але це не покрило боргу приватним клієнтам і магістратові, який не дочекався податків.
У квітні 1940 слідчого суддю Владислава Фургальського розстріляли москалі в замарстинівській тюрмі, про що засвідчує стела.
Автор: Юрій Винничук
Джерело: ZBRUC.eu