Як Червона армія підривала Київ, а радянський режим брехав

А в газеті “Известия” 28 лютого 1944 р., вже у соліднішому документі – повідомленні Надзвичайної державної комісії “Про руйнування та звірства, скоєні німецько-фашистськими загарбниками в м. Києві”, було підбито підсумок: “Німецько-фашистські варвари за час свого господарювання …. зруйнували 940 будівель державних та громадських установ площею близько 1 млн. кв. метрів…”.

Днями представник МЗС РФ Марія Захарова повторила цю брехню сталінської пропаганди: “…Гітлерівці… знищили у Києві не лише господарсько-економічні будівлі, а й… Театр юного глядача, Консерваторію, будівлю Академії наук УРСР, багато історичних споруд, шкіл та лікарень. (…) Було виведено з ладу водогін”.

В Україні досі існує міф іншого роду – роль НКВС, яка перебільшується, а іноді взагалі вигадується. Тим часом, мінування та вибухи такого масштабу, як у той спекотний вересень у Києві, були прерогативою армійських саперів та спецслужб.

І хоча німці загалом очікували подібних “сюрпризів”, втрат не вдалося уникнути і їм. Зокрема, вибухи об’єктів біля Лаври на території Печерської фортеці (цитаделі) не виключалися, але не були попереджені. Так описав вступ до столиці України у своєму щоденнику невідомий офіцер штабу 29-го армійського корпусу – цей документ зберігся в архіві СБУ: “Спочатку злетів у повітря майданчик перед цитаделлю, на якому був розташований спостережний пункт артилерії та зенітна зброя.

Жителі вже вчора вказували, що це місце, можливо, заміновано росіянами. Сапери обшукали весь район, але вибухових речовин не знайшли. Вибух відібрав у нас багато офіцерів, унтер-офіцерів і солдатів… Одразу ж після вибуху майданчика стався другий вибух поблизу цитаделі, який зруйнував будинок і цим перегородив вулицю — чого, власне, і домагалися”.

• Як проривали оборонні лінії Маннергейма, Мажино та Зігфрида і що буде з “лінією Суровікіна”

24 вересня почали вибухати будинки в самому центрі Києва. Першим злетів у повітря універмаг “Дитячий світ” на розі Хрещатика та Прорізної вулиці. Потім почали вибухати інші будинки на тій же вулиці. Через певний час перетворився на купу щебню міський поштамт… Поступово, будівля за будівлею, вибухав і палав увесь Хрещатик, адже до цього поряд з тротилом та амоналом нерідко закладалися й пляшки з горючою сумішшю.

Спроби німців погасити полум’я в центрі Києва не дали результатів, і щоб локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будівлі на сусідніх з Хрещатиком вулицях. Радянські диверсанти перерізали пожежні шланги.

Більшість загиблих становили не окупанти, а мирні жителі столиці.

Вже в мемуарах, що вийшли в добу застою стотисячним тиражем з промовистою назвою “…Спеціального призначення” маршал Віктор Харченко з гордістю звітував про масштаб, з яким він сам і його армійські колеги висаджували будівлі в повітря в 1941 році: “Радянські мінери почали застосовувати пристрої Ф-10 для вибухів на відстані.

Так, рота спеціального мінування, що діяла на Північному фронті, вже до 7 липня встановила кілька радіокерованих фугасів. Вага їх зарядів склала одинадцять тонн вибухових речовин. 12 липня з відстані близько ста п’ятдесяти кілометрів було підірвано три фугаси із зарядом по двісті п’ятдесят кілограмів кожен у будинках міста Струги Червоні (Псковська область. – О. Г.). Там у цей час розташувалися гітлерівці із 56-го механізованого корпусу. Це був перший у світі випадок бойового використання керованих по радіо фугасів. 

Документи свідчать

На Північно-Західному фронті діяли два взводи спеціального мінування. На стику Північно-Західного та Західного фронтів з початку липня використовував прилади Ф-10 загін загороджень під командуванням військового інженера 2 рангу В. П. Ястребова. На Західному фронті було чотири окремі взводи спеціального мінування. На Південно-Західному фронті було три взводи спеціального мінування. Здебільшого вони діяли у Київському укріпленому районі”.

Харченко окремо похвалив тих, хто працював у столиці України: “…Добре воювали сапери 37-ї армії під керівництвом полковника О. І. Голдовича. Тільки під Києвом ними було встановлено близько ста тисяч протитанкових і протипіхотних мін, шістнадцять кілометрів електризованих загороджень, встановлені прилади для вибуху на відстані по радіо…”. Цю фразу або сам автор, або радянські цензори завершили виразною трикрапкою.

У базі даних “подвиг народу” наводиться документ архіву міноборони РФ, який описує заслуги Олександра Івановича: “Полковник Голдович підривав мости під Києвом 20 вересня 1941 р. і останнім пішов звідти”.

Та й документ із колишнього партархіву України свідчить про те, що мінування провели зовсім не чекісти. У копії довідки колишнього начальника інженерної служби штабу оборони м. Києва майора Михайла Чукарьова (нар. 1913 р.) “Інженерне забезпечення оборони Києва 1941 р.”, підписаної на першій сторінці або самим Чукаревим, або тим, хто обробляв документ, складений у липні-серпні 1942 року, значиться: “На інженерний відділ штабу оборони міста інженерним відділом 37-ї армії було покладено завдання на мінування найважливіших об’єктів міста, які можуть бути використані противником у своїх цілях. Ця робота була виконана в масштабах, що дозволяла обстановка того часу.

Сотні мін вибухало з приходом частин німецької армії до міста Києва. Стіни та цілі будівлі обрушувалися на голови німецько-фашистських загарбників. 18 вересня було підірвано мости через річку. Дніпро. О 14.40 того ж числа було підірвано останній ланцюговий міст Євгенії Бош. Цим було відрізано можливість просування військ противника Схід через Київ“.

Як установив київський дослідник Євген Кабанець, крім Голдовича та Чукарьова завдання командирам трьох спецвзводів, про які згадував Харченко, особисто ставили заступник начальника інженерного управління Південно-західного фронту (ЮЗФ) капітан Хілякін Юхим Степанович (1909 р.н.), а також помічник начальника 2-го відділу управління Кашніков Віктор Мефодійович (1902 р. н.), який ще до початку радянсько-німецької війни був нагороджений орденом Червоної зірки. Як повідомляє база даних “подвиг народу“, обидва зникли безвісти під Києвом у вересні 1941 року.

• Как Красная армия в сентябре 1941 года взрывала Киев

Хто ці троє

Збереглися навіть спогади одного з безпосередніх виконавців цих підривів – вони вперше були опубліковані 1971 року у відомчій газеті “Радянський прикордонник”, а через два десятиліття передруковані в “Літературній Україні”. Їх автор – Михайло Семенович Татарський, що народився в 1920 році, в 1937-1940 рр. навчався у військовому училищі зв’язку в Ульяновську, брав участь у радянсько-фінській війні, а потім потрапив на Південно-Західний фронт, де очолив один із цих трьох спецвзводів (11-й): “Діяти нам доводилося переважно вночі. Бійці були одягнені у звичайні роби сантехніків, розміщалися в наметах.

У взводі спецпризначення (це й була група) – дві автомашини з радіостанціями, кілька вантажівок, мотоцикл з коляскою… Викопану землю зсипали в мішки або на плащ-намети дуже акуратно, віниками підмітали найдрібніші грудочки. Радіокеровані міни й фугаси ми встановлювали протягом серпня-вересня 1941-го на всіх ділянках фронту. Зокрема, на Житомирському шосе, біля Мишоловки, Совок, біля хутора Красний Трактир, у районі Сирця. Всі заряди спрацювали нормально, за радіосигналом. А в Києві працювати було значно важче, ми знали, що там посилилися дії ворожої розвідки. Та все ж своє завдання виконали успішно.

…Виконавши всі поставлені командуванням завдання, ми разом з іншими частинами, які захищали Київ, відступали в напрямі Полтава-Харків. У боях втратили більшість своїх людей. Потрапили в оточення, пробивалися з важкими боями. Переконавшись, що на машинах не пробитись, я вирішив знищити спецтехніку і радіостанції. Разом з сержантом Антоновим замінував і підірвав усю апаратуру, щоб не дісталася ворогові. Форсували якесь болото, з боями нарешті прорвали вороже кільце”.

База даних “подвиг народу” повідомляє: Михайло Семенович Татарський отримав орден Вітчизняної війни І ступеня 6 квітня 1985 року.

Командир ще одного спецвзводу — лейтенант Борис Левченко — опинився в полоні і, як пише німецький дослідник Клаус-Йохен Арнольд, “… спонукав німців до якнайшвидшого вилучення закладеного, тому роботи проводилися також і вночі. (…) Врятовано було, наприклад, “Будинок Червоної армії та флоту” (зараз це Будинок офіцерів на вул. Грушевського. – О. Г.), територія [Печерського] монастиря та частини цитаделі”. Завдяки свідченням полонених та допомозі городян саперам вдалося витягти та знешкодити сотні пекельних машин та багато тонн вибухівки.

Єдиний лейтенант з бази “Меморіал”, чия біографія схожа на цього учасника війни – Левченко Борис Степанович, який народився у 1913 році, призваний у Ленінському райвійськкоматі Києва, на початку радянсько-німецької війни – командир взводу у 45-му окремому мото-інженерному полку потрапив у полон у вересні 1941 року. У його обліковому записі в дужках значиться: “звільнений“. Хоча це слово навряд чи можна застосувати в даному випадку. База даних “Дорога пам’яті” повідомляє дату його смерті: 2 травня 1944 року. Ймовірно, його стратили за вироком військового трибуналу.

Для повноти картини не вистачало біографії ще одного лейтенанта, який підривав Київ – командира третього спецзводу. Ним, згідно з непрямими мемуарними свідченнями, був Михайло Красиков. Після перевірки в доступних документальних базах можна стверджувати, що це був Михайло Іванович Красиков, який народився 20 листопада 1911 року в селі Владий Кяхтинського району Бурятії. Призваний до армії 29 листопада 1934 року, з 1937 року служив у 12-й окремій інженерній роті у Київському спеціальному військовому окрузі, військова спеціальність: старший технік-топограф.

Одружившись, мешкав у столиці України за адресою: вул. Короленка 19, кв. 24. Перший рік радянсько-німецької війни командував взводом у 377-му окремому мінно-саперному батальйоні. На Донському фронті 9 серпня 1942 року в ході Сталінградської битви потрапив у полон, але через п’ять місяців був відбитий Червоною армією, повернувся до її лав, де бився до кінця війни, демобілізувавшись лише 1951 року. Нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.”

***

Якщо на підставі біографій командирів трьох спецвзводів намагатися пояснити їхню поведінку у вересні 1941 року, їхні вчинки виглядають досить логічними. Левченко народився у Києві й вирішив врятувати рідне місто, пішовши на співпрацю з німцями.

Красиков виріс далеко від столиці України, і для нього місто, яке він руйнував, було чужим – тобто мотив для співпраці з Вермахтом у нього був слабшим – і він на це не пішов. А Татарський, хоч і був кияниним, навряд чи хотів розпочинати переговори з нацистами, оскільки був євреєм, а гітлерівці проводили геноцид. Однак це місто він щиро любив, оскільки після війни повернувся до столиці і вписав своє ім’я золотими літерами в історію української та російської культури – як автор інтермедій для київського цирку, у тому числі реприз для клоунів – Олега Попова, Юрія Нікуліна, Михайла Румянцева (“Карандаша”) та сценаріїв для мультфільмів (“Парасолька”, “Три панька”). А його син Олександр Татарський відомий усьому Радянському Союзу своїми чудовими мультфільмами “Падав торішній сніг” та “Пластилінова ворона”.