Що спільного між радянсько-фінською війною 1939–1940 років та сучасним російсько-українським протистоянням? А чим ці конфлікти принципово відрізняються? Чи перемогла понад 80 років тому Фінляндія, втративши частину своїх територій? І чому вже тепер можна говорити про перемогу України в боротьбі з Росією?
Відповіді на ці запитання – у статті американського історика та журналіста Гордона Сандера, опублікованій у “The Washington Post” 4 березня 2022 року. Текст переклав Павло Артимишин для видання Локальна історія.
***
Минав сьомий день після російського вторгнення. “Армія виглядає достатньо вмотивованою”, – написала американська кореспондентка, відвідавши збройні сили, які захищали колишню російську територію.
“Вона довіряє своїм лідерам, – продовжувала репортерка. – І підсилена рішучістю, бо її військові борються на власній землі. … Один з пілотів, говорячи від імені всіх своїх товаришів, зазначив: “Вони не отримають нас у подарунок”.
Йшов 1939 рік. Репортеркою була Марта Ґеллгорн, одна з перших жінок воєнних кореспонденток. Пілот, у якого Ґеллгорн брала інтерв’ю, вже збив декілька російських літаків. Він був фіном.
Тижнем раніше радянський диктатор Йосип Сталін вторгся у Фінляндію, здійснивши масований наземний, повітряний і морський наступ, схожий на шокову атаку, яку нещодавно розпочав проти України російський президент Володимир Путін, але без застосування термобаричної зброї.
Переконаний у своїй переважаючій військовій міці Сталін був певен, що “визвольна операція” проти не настільки чисельних, “набридливих” фінів для його армії буде звичайною прогулянкою. Так само і Путін думав на початку своєї кампанії проти “непокірних” українців.
Так тоді думала й більшість іноземних спостерігачів. “Фіни демонструють гарне шоу”, – писав Гарольд Ніколсон, британський дипломат та історик 2 грудня, на третій день Зимової війни, як почали називати цей конфлікт “Давида з Голіафом” між СРСР та Фінляндією – колишнім великим князівством у складі Російської імперії. “Однак, – продовжував він, – вони програють через день або два”.
Як і сьогодні, західний світ був обурений. “Радянський Союз напав на Фінляндію! – написав у своєму щоденнику керівник CBS Radio Berlin Вільям Ширер після того, як почув перші повідомлення про бомбардування Гельсінкі військово-повітряними силами СРСР, – великий поборник робітничого класу, могутній проповідник проти фашистської агресії напав на найпоряднішу й найпрацездатнішу маленьку демократію в Європі”.
“Я лютував тридцять годин, – нашкрябав розсерджений кореспондент, особливо відомий як автор книги “Злет і падіння Третього Райху”, – проте не міг спати”.
Але що можна було зробити? Здавалося, фіни приречені. Вже на другий день вторгнення у “The New York Times” замислювалися, як швидко ненажерливий радянський диктатор знову анексує Фінляндію.
Проте після того, як війна тривала вже другий тиждень, і російський напад було зупинено, – так само, як і наступ Росії на Україну – стало зрозуміло, що фіни не здалися.
“РАДЯНСЬКА ПОРАЗКА” – сурмив заголовок на першій сторінці “The Times” від 7 грудня, на восьмий день конфлікту, коли в газеті визнали свою помилку: “План Радянської Росії щодо блискавичної війни з очевидною метою спричинити подальший крах фінського уряду слід вважати безнадійно проваленим”.
І це ще СРСР – як і світ – лише дізналися, коли фіни тільки почали свою боротьбу. Упродовж 100 днів вони не “залишались в боргу” на полі бою перед радянською стороною, даючи гідну відсіч та дратуючи Сталіна.
Втім, зрештою, і, можливо, неминуче виснажені, а крім того, поступаючись в чисельності, фіни повинні були просити миру, але не раніше, ніж створили легенду на віки. Протистоячи краще, ніж будь-хто очікував, вони зуміли зберегти свою незалежність і демократичну систему, подаючи приклад і даруючи промінь надії для України, якщо вона навіть піддасться російському тиску.
Звісно, два конфлікти не зовсім однакові. Путін – не Сталін, і Росія – не СРСР, хоча, здається, російський президент дуже хотів би, щоб це було так.
І Україна – це не Фінляндія. По-перше, сьогоднішня Україна з її 43-ма мільйонами жителів значно більша й густонаселеніша, ніж Фінляндія 1939 року з її 3-мільйонною людністю. З іншого боку, Фінляндія мала набагато більшу армію, ніж Україна, коли росіяни штурмували її кордони.
І все-таки є багато важливих подібностей, особливо в боротьбі за світову симпатію. Після першого тижня боїв, коли росіяни були в глухому куті практично на всіх фронтах, світ знав, і Сталін знав, що в певному сенсі фіни перемогли.
Вже перший місяць фінсько-радянської зимової війни 1939–1940 років виглядав настільки катастрофічно для Радянського Союзу, адже повітряні сили Фінляндії знищували десятки російських літаків у небі, а “примарні” фінські лижні війська створювали хаос серед погано навчених червоноармійців, що деякі американці думали, що фіни перемагають.
Однією з них була Ґеллгорн. “Я справді думаю, що фіни переможуть”, – писала вона Ернестові Гемінґвею, своєму романтичному партнерові та майбутньому чоловікові, наприкінці грудня.
У Сполучених Штатах війна у Фінляндії викликала найбільший суспільний резонанс взимку на межі 1939–1940 років. Колишній президент Герберт Гувер “повернувся із забуття”, щоб ініціювати створення Фінського фонду допомоги. Джон Фіцджеральд Кеннеді, який тоді навчався в Гарварді, очолив відділення фонду в Кембриджі.
“Фінляндія – кохана Америки”, – писав у своєму щоденнику британський письменник Крістофер Ішервуд, який тоді жив у Лос-Анджелесі.
Фіни вважали, що вони також перемагають, особливо після їхньої широко розголошеної перемоги під Суомуссалмі в центральній Фінляндії, де фінські сили із 6000 військових лижників знищили радянських противників, які за чисельністю переважали вчетверо.
Однією з перших кореспондентів у цьому театрі бойових дій була Вірджинія Коулз, найкраща подруга й колега Марти Ґеллргорн, яка зайняла її місце відомої воєнної кореспондентки, що висвітлювала конфлікт для головних західних пресових видань.
“Можливо, саме краса ранку зробила жахливий російський розгром ще більш жахливим”, – телеграфувала Коулз. “Сонце, що зійшло, залило променями засніжений ліс і дерева, як мереживні валентинки. Потім ми звернули за поворот і натрапили на цілковитий жах цієї сцени. На чотири милі дороги й ліси були всипані тілами людей і коней” (Широко розповсюджена фотографія загиблого російського солдата, що лежить на снігу в Україні, до жаху нагадує моторошні фотографії, що з’явилися після масакри 1939 року).
Карл Густав Маннергейм, головнокомандувач Фінляндії, тверезо оцінював ситуацію. Можливо, Сталін недооцінив його та його людей. Але він не недооцінив Сталіна.
Початковий наступ Червоної армії дещо пригальмував, але Маннергейм знав, що Сталін повернеться. Водночас він високо оцінив прихильність Америки, а також її фінансову підтримку. Втім чого він насправді найбільше хотів, так це залучення американських військ.
Президент Франклін Делано Рузвельт, який гаряче підтримав фінів у їхній боротьбі, був не проти ідеї відправити американських військових для допомоги. “Це жахливе зґвалтування Фінляндії, – писав він своєму другу Томасові Маквейгу, – але люди запитують, чому комусь має бути якесь діло до нинішніх радянських керівників”.
Рузвельту таки вдалося відправити фінам десяток застарілих винищувачів “Buffalo Brewster”, але загалом ізоляціоністські настрої в Америці не давали йому змоги зробити щось більше.
Тим часом, як і очікував Маннергейм, Сталін вирішив поновити наступ, призначивши новим командиром у цьому напрямку Семена Тимошенка та давши йому в розпорядження ще більше військ – сумарно понад пів мільйона особового складу, 4000 танків і 3000 літаків, – щоб успішно для себе закінчити фінську кампанію.
У середині лютого Тимошенко розпочав так званий наступ-крещендо на головну лінію оборони Фінляндії, лінію Маннергейма, із масованим артилерійським обстрілом, випустивши 300 000 снарядів за 24 години. Як і передбачали, внаслідок наступу фінську оборону було прорвано, і “одягнені в білий камуфляж війська Маннергейма” були змушені відступати назад вздовж майже всієї лінії фронту.
Примітно, що виснажені фіни протрималися ще місяць. Тим часом, без відома армії та загалом фінського народу, їхній уряд визнаючи, на його думку, неминучу поразку Фінляндії, розпочав таємні переговори зі Сталіним та його міністром закордонних справ В’ячеславом Молотовим.
13 березня 1940 року, через 106 днів після радянського вторгнення, міністр закордонних справ Фінляндії Вяйньо Таннер оголосив про жахливі умови, які росіяни нав’язали фінам. Фінляндія була змушена відмовитися від 10 відсотків своєї території, що призвело до внутрішньої евакуації понад 400 000 людей.
Але умови могли бути й жорсткішими. Більша частина Фінляндії не була окупована або “звільнена”, як спочатку радянські війська описували свою “спецоперацію” (так само, як їхні сучасні кремлівські спадкоємці назвали свою українську “спецоперацію”).
Сталін знав, що він ніколи не зможе підпорядкувати фінів після того, як вони почали відчайдушну боротьбу – 25 000 з них було вбито у війні проти, за приблизними оцінками, аж 250 000 радянських військових.
Насправді фіни перемогли. Вони зайняли одне з чільних місць серед героїчних оборонних кампаній у воєнній історії поряд із битвою під Фермопілами, облогою Масади та боями за Аламо. І фінам дозволили мати свою армію. У разі потреби вони могли продовжити свою боротьбу.
На жаль, у своєму бажанні помститися СРСР і повернути втрачену територію фіни приєдналися до німців, коли наступного року Адольф Гітлер вторгся в Радянський Союз, розчарувавши своїх друзів і знищивши моральну перевагу, яку вони перед цим завоювали. Фіни також програли свою наступну, набагато тривалішу війну-продовження з Москвою 1941–1944 років.
Про Зимову війну переважно забули в Сполучених Штатах, але точно не забули у Фінляндії. Через вісім десятиліть вона є одним із найкращих періодів у фінській історії. Legenda elaa. Фіни люблять говорити про Зимову війну “Легенда живе”.
Як довго українці втримаються проти Росії – побачимо. Так само й дізнаємось про умови можливого перемир’я.
Але українці – і світ – знають, що вони теж у певному сенсі виграли свою війну. Путін не отримає України як подарунок.
98-річний Ганнес Туовінен, один із небагатьох ветеранів Зимової війни, які залишилися, опублікував це повідомлення для захисників Києва на сторінці своєї ветеранської організації у Facebook:
“Вітаю Україну. Колись і Фінляндія воювала з російською армією всім, що ми мали, і змогла відстояти нашу свободу та незалежність. Цього ми бажаємо і вам. З вами вся Європа”.
Переклад: Локальна історія