Війна жорстока, вона нікого не жаліє, зокрема й дітей. Не винятком є й нинішня російсько-українська війна. Росіяни, які вторглися до України, не проводять різниці між військовими, цивільними й дітьми: вони обстрілюють місця, пов’язані з дітьми, такі як школи, лікарні, так само часто, як і інші. Обстріли спричиняють високий рівень убивств і каліцтв дітей. Станом на 10 грудня 2023 року, за даними Офісу генпрокурора України, загинуло 512 і поранено щонайменше 1152 українські дитини.
Ці сумні цифри та факти обурюють, але вже не дивують, пише видання ZN.ua. Що ж не припиняє дивувати, то це викрадення українських дітей росіянами. Вражає й сам факт викрадення, і його масштаби. Начебто росіяни відновили давно забуті практики кіднепінгу, які, наприклад, практикували османи для рекрутування яничарів.
Як викрадають українських дітей?
Станом на грудень 2023 року відповідні українські органи ідентифікували 19 546 дітей, яких було депортовано й насильно переміщено з України до Росії. Водночас уже зрозуміло, що справжня цифра набагато більша. Навіть російська влада цього не приховує. Згідно зі звітом уповноваженої президента РФ з прав дитини, загалом із території України до Росії з початку війни прибуло більш як 4,8 мільйона осіб, зокрема 700 тисяч дітей.
Відомі факти дають змогу досить точно реконструювати цей процес. Зазвичай усі депортовані мають пройти фільтраційні табори, в яких росіяни збирають біометричні дані цивільних осіб, обшукують їх, оглядають особисті речі й телефони та розпитують людей про їхні політичні погляди. Непоодинокими є повідомлення про роз’єднання родин, коли членів сім’ї за результатами «фільтраційних заходів» розлучали з близькими.
Частину дітей забирають із дитячих будинків. За інформацією уповноваженої президента РФ з прав дитини, на територію Росії прибуло близько 1,5 тисячі таких дітей.
Практикується вивезення дітей шляхом обману, без їхніх батьків, під приводом відпочинку та оздоровлення.
Що з ними відбувається далі?
Депортованих, як дорослих, так і дітей, розміщують у таборах, інтернатах і дитячих садках у різних регіонах Російської Федерації. Там дітям обіцяють надати сертифікати на власне житло, право на безкоштовну вищу освіту, забезпечити одягом і гаджетами.
Частину дітей передають на виховання до російських сімей. За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, станом на вересень 2023 року підтверджено всиновлення росіянами 386 українських дітей.
Подальші кроки стосуються перевиховання, під час якого примусово русифікують і вчать лояльності до російської влади. Найголовнішу функцію перевиховання та промивання мізків здійснює школа. В усіх російських школах проводять виховні заходи/уроки, на яких виправдовують повномасштабну війну проти України та викривляють історію України. Повернулися до російської школи й радянські години політінформації.
З 2023 року в школах РФ запроваджено курс початкової військової підготовки, що включає збори на базі окупаційних військових частин, навчальні стрільби, заняття зі стройової, фізичної, військово-медичної підготовки та РХБЗ.
Звідки це все походить?
Як пояснити цю політику російської влади? Чи взагалі були прецеденти в історії Росії? Чи це геть нові практики, спричинені нинішньою ситуацією, й, відповідно, так їх і варто розглядати?
Аби дати відповідь на наведені вище питання, потрібно застосувати подвійний підхід.
Нашою загальною відправною точкою має стати одна незаперечна істина, важлива для розуміння всієї російської історії. Рафаель Лемкін схарактеризував її як створення єдності «не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї». Йдеться про те, що «русскій мір» імпліцитно передбачає знищення інших культур та ідентичностей і насадження замість них власних культурних зразків, що Рафаель Лемкін визначив як дві послідовні фази геноциду.
У різні історичні періоди цю притаманну «русскому міру» рису називали по-різному. Найвідомішими найменуваннями були «обрусение» та «русифікація». За великим рахунком ідеться про асиміляцію — справжній імперський modus operandi всієї російської цивілізації.
Найефективнішим інструментом у справі асиміляції була школа, проте лише в пізній радянський період на неї виділяли достатні кошти та ресурси. Не гребували росіяни й репресивними заходами для асиміляції-русифікації. Валуєвський циркуляр та Емський указ є найвідомішими символами російської адміністративної репресивної русифікації щодо українців.
Для розуміння викрадення українських дітей Росією є ще одна підставова, але конкретніша теза. В тому, що стосувалося асиміляції так званих братських із росіянами народів, тобто білорусів і українців, була одна вагома особливість. Російські еліти та значна частина широких верств народонаселення вважали українців частиною одного російського народу. Для них українці, як і білоруси, не були ні інородцями, ні національними меншинами, а просто трохи іншими росіянами, а їхні мови — лише діалектами російської.
Відповідно, якщо певні відцентрові українські та білоруські рухи, як здавалося росіянам, руйнували цю уявну єдність одного народу, то ставлення до них було вкрай ворожим. Якщо українець відмовлявся від російської ідентичності на користь української, то в очах таких росіян він ставав відступником, зрадником або, як зараз називають, «вируссю». Тому нині росіяни асимілюють не просто українських дітей, а дітей уявної «вирусі» — відступників і зрадників, майже росіян, які відмовилися від російської ідентичності, й тепер їх просто повертають назад у лоно «русского міра».
Отже, шукаючи історичні прецеденти, пов’язані з викраденням українських дітей росіянами, маємо врахувати наведені вище два чинники. Історичні події, які нас цікавлять, мають стосуватися асиміляції, репрезентувати україно-російські або російсько-білоруські відносини та мати високий рівень напруги, достатній для того, щоби вдаватися до асиміляції такими радикальними методами.
Короткий екскурс в історію підказує, що треба уважніше подивитися на історію виступу гетьмана Івана Мазепи проти Петра І, добу Української революції 1917–1921 років, Голодомор, Великий терор і боротьбу радянського режиму проти УПА.
Найбільша кількість збігів із нинішньою війною простежується в історії Голодомору.
Доля дітей під час Голодомору
Те, що відбувалося з дітьми під час Голодомору, жахає. Згідно з демографічними дослідженнями, тоді померло 1,7 мільйона дітей віком до 15 років, або 43,5% усіх жертв. В ті роки від голоду загинуло в три тисячі разів більше дітей, ніж за останні два роки — від російських обстрілів.
Якщо в нинішню війну здебільшого російські війська виступили тією силою, яка розділяла батьків із їхніми дітьми, то під час Голодомору їх розділяв сам голод. Батьки не в змозі були прогодувати дітей, тому залишали їх у містах, на залізничних станціях. Тисячі таких дітей блукали містами в пошуку їжі.
Альтернатива у вигляді притулків була не кращою. В переповнених сиротинцях ситуація була здебільшого так само жахливою. Дітей тримали на межі голоду, й усе повторювалося: виживали фізично сильніші та жорстокіші, слабші помирали.
Депортації під час Голодомору
Голодомор справедливо вважається терором голодом, але ним практики та інструменти, які застосував сталінський режим, не обмежувалися. Депортації були настільки ж руйнівними для тогочасного українського соціуму.
За роки колективізації та Голодомору з України, за оцінками самих більшовиків, було насильно депортовано близько 200 тисяч куркульських родин, або 800 тисяч осіб. Депортації були добре підготовлені й мали всі ознаки наперед продуманої та спланованої акції, до якої були залучені, крім вищого керівництва, ОГПУ, також місцеві партійні осередки та органи влади, активісти.
Щодо загальних міграційних потоків із України до Росії протягом 1930–1933 років (окрім насильно депортованих), то дослідники-демографи наводять такі цифри: вимушено мігрувало із сільської місцевості за межі України, значною мірою до Росії, 576 тисяч осіб. Якась частина з них — діти.
Отже загалом за роки Голодомору з України, рятуючись від лиха, виїхало та було насильно депортовано близько 1,37 мільйона осіб. Якщо прийняти наведену росіянами цифру у 4,8 мільйона українців, то виходить, що Україна втратила вже на 3 мільйони людей більше через переселення та депортації, ніж на початку 1930-х.
Що було далі?
Голодомор винищив або скалiчив цiле поколiння українських дітей. Сотні тисяч дітей померли. Ті, хто вижив, найлегше піддавалися перевихованню в дусі комуністичної ідеології, й радянська влада зробила все, щоб їх асимілювати.
Наступ держави на селян підтримувала потужна пропаганда, основним каналом поширення якої на дітей стала школа. У шкільній програмі дістали відображення фактичне припинення українізації, крен у напрямку русифікації та підтримки найбільшої етнічної групи, на яку влада почала спиратися, — росіян. Значну роль у цьому процесі відігравав комсомол — тодішній аналог нинішньої російської юнармії.
Одним із елементів була мілітаризація виховання. 1932 року, на черговому з’їзді ВЛКСМ, було ухвалено рішення про необхідність знайомити дітей із елементарними навичками військової справи, якими були визнані військово-повітряна оборона, топографія, сигналізація, зв’язок, маскування та стрільба.
У чому відмінність між сталінською та путінською політикою стосовно українських дітей?
Варто згадати про дві ключові взаємопов’язані відмінності між тими й нинішніми часами.
По-перше, тоді Сталін здобув повну перемогу над українським народом, і ціна тієї перемоги страшна — вона вимірюється мільйонами життів і повністю зруйнованим життям десятків мільйонів.
Друга відмінність є парадоксальнішою. Якби Путін захопив Україну за три дні, то й викрадення дітей було б непотрібним. Асиміляцію та русифікацію можна було влаштовувати на окупованій території, як це зробив Сталін. Але завдяки затятому опору українського народу та ЗСУ цього не сталося.
Після того, як російську армію зупинили та відкинули з-під Києва, після звільнення Херсона та інших українських територій росіяни зрозуміли, що розраховувати на асиміляцію всього українського народу не доводиться. Вони усвідомили, що тріщина ненависті між українцями та росіянами — на десятиліття, або навіть століття.
Якщо шляхи українського та російського народу незворотно розійшлися й розраховувати на десятки мільйонів «колишніх українців — нових росіян» не доводиться, то треба асимілювати хоча б тих, кого можливо. Річ не лише в територіях, а й у людях, і викрадення українських дітей це доводить. Росіяни хочуть якомога більше нових членів «русского міра», який, до речі, переживає глибоку демографічну кризу. Вони вивозять українських дітей, бо не впевнені, що переможуть.
Автор: Віталій Огієнко, головний спеціаліст відділу дослідження тоталітарних режимів Українського інституту національної пам’яті
Джерело: ZN.ua