В червні 2022-го Заборона розповіла історію 35-річного підприємця Євгена Малярчука, який в розпал обстрілів поїхав до рідного Маріуполя, щоби доставити гуманітарну допомогу і врятувати людей з підвалів. Йому це вдалося: з маріупольських підвалів Малярчук вивіз 22 людей.
Та за це днрівці відправили чоловіка на сто днів до Оленівки — колонії на непідконтрольній Україні частині Донеччини, де пізніше утримували військових з Азовсталі. За час увʼязнення Малярчук схуд на 15 кілограмів, став свідком тортур та експлуатації, але вже на свободі каже: якби міг повернути час назад, все одно б поїхав до Маріуполя. Журналістка Надія Швадчак розповідає, що бачив полонений волонтер в Оленівці.
Оленівка — закинута колонія на непідконтрольній Україні частині Донецької області. За свідченнями ув’язнених, до початку повномасштабного вторгнення РФ заклад був законсервований. Потім там почали утримувати цивільних та українських військових. З середини травня в Оленівці перебувають чимало захисників Азовсталі. 29 липня внаслідок вибухів на території колонії загинули 53 українських військовополонених, понад 70 отримали поранення. Ці дані надала російська сторона і перевірити їх неможливо. Україна називає вибухи цілеспрямованим терактом РФ. Росія натомість звинувачує в обстрілі колонії Україну.
Попри те, що Росія обіцяла надати доступ до місця вбивства українських полонених, представники Червоного Хреста та ООН так і не змогли його отримати.
За три тижні до вибухів в Оленівці з колонії звільнили маріупольського волонтера Євгена Малярчука, про полон якого Заборона писала раніше. Чоловіка утримували там рівно 100 днів. Ось його історія.
Маріуполь
Як волонтер до Маріуполя я поїхав перший і єдиний раз.
Я довго готувався: купив авто, щоб вивезти якомога більше людей, моніторив, як туди в’їжджають і виїжджають. З цим не мало бути проблем: волонтерів не зупиняли і не затримували на фільтрацію.
Я їхав знайомими поворотами, але за кожним виднілися руїни. Місто було зруйноване. У мій район не пускали, бо йшли бої. Тому я поїхав у центр, щоб забрати кого зможу. Спускався в підвали і казав, що вивожу жінок і дітей, хто готовий — виходьте. Тільки з двома бабусями довелося говорити. Одна казала: «їдемо», а інша — «поїдемо завтра». Я відповів, що це не рейсовий автобус і завтра сюди ніхто не приїде. Ми виїхали під залпи важкої зброї та автоматні черги.
На виїзді з міста мене зупинили. В авто було 22 людини. Я не знаю, хто зупиняв, бо в нього не було шевронів. Але в комендатурі мене зустріли відбиті на всю голову солдати «ДНР». Вони не слухали ні хто я, ні що я, поводилися грубо. Повезли в Нікольське [селище за двадцять кілометрів від Маріуполя], де змусили висадити людей з авто. Як і в інших волонтерів, у мене забрали машину, телефон, документи, особисті речі та шнурівки. Щоб не повісився.
Потім були три доби без води в переповненій камері в Старобешевому, допит і доба в ізоляторі тимчасового утримання в Донецьку. Тоді — Оленівка.
Оленівка
Нас змусили пробігти сто чи двісті метрів з головою донизу. Періодично били. Тому спершу я мало що побачив.
Прийом був жорсткий: нас роздягали і обшукували, змушували декілька годин стояти в позі «зірки»: ноги широко розставлені, руки вгорі, долонями назовні притулені до стіни. Періодично прилітали удари, але в очі чи обличчя тих, хто це робив, дивитися було заборонено. Чи хотіли вони від нас щось почути? Ні. Вони робили це просто так, бо людина у в’язниці має бути психологічно зламаною.
Нас помістили до дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) — тюрми в тюрмі, де сидять ув’язнені, які порушили режим чи потрапили в список «неугодних». Це місце не призначене для проживання. Нас, цивільних, впихнули до інших цивільних в шестимісну камеру і закрили. 36 людей! Все було зруйноване і вирізане: ні води, ні опалення, ні нар. Один туалет — діра в підлозі (можете загуглити «туалет в ДІЗО» і обрати щось найстрашніше, щоб зрозуміти). Були сирість і пліснява. Приміщення невелике — настільки, що ми спали по черзі: сім-дев’ять людей по кілька годин стояли. Куртки слугували нам і матрацами, і подушками, і ковдрами.
Через лежання на бетоні ми всі хворіли: щодня було чути кашель і хрипи. Але штатного медика не було. Коли комусь ставало зовсім погано, а це ставалося часто, до ув’язнених приходила Ліля, полонена медикиня ЗСУ. Медикаментів було обмаль.
Через кілька днів [після затримання] ми провели [всередині камери] щось на зразок самопрезентації, де кожен розповів про себе. У нашій камері були цивільні та волонтери: серед них бізнесмени, директор ІТ-компанії… Був Дмитро Шурда — тренер і суддя з боксу [чоловік пережив в колонії інсульт і наразі утримується в донецькому СІЗО]. Кожен ранок він розпочинав з йоги і зарядки. Кілька людей намагалися займатися з ним, бо від знерухомлення просто атрофувалися м’язи. Ми підтримували один одного і намагалися відійти від розмов, які нас гнітили.
Двічі на день була перевірка. Ми мали або вийти, щоби нас перерахували, або повернутися обличчям до стіни. Крики і погрози були постійно. В Оленівці працювали безграмотні й дурні люди. Начальник колонії Сергій Євсюков, наприклад, відправляв людину в ДІЗО за те, що по дорозі зі столової вона зірвала черешню. А нам погрожував десятьма роками ув’язнення і переведенням в статус військовополонених.
Три тижні в ДІЗО були найважчими. В кращому випадку тільки двічі на день нас виводили в туалет на першому поверсі. Туалетом в камері користуватися періодично забороняли (такий окремий вид тортур), бо він забивався. Якщо хтось порушував заборону, наглядачі його били і змушували прочищати каналізацію. Для цього давали трос. І більше нічого, навіть рукавиць. Помитися після цього було неможливо, бо ніде не було води.
Я не міг повірити, що всього місяць тому був за кордоном, пив вино і їв зі швецького столу, а тепер їм хліб і п’ю технічну воду. Коли я їхав в Маріуполь, то розумів, що ризикую життям, але не розраховував, що потраплю в полон. [Хоча], коли таки потрапив, був впевнений, що з дня на день там у всьому розберуться. На той момент працювала фільтрація. Минало 30 днів [від моменту затримання] і люди виходили на волю.
Барак
Після ДІЗО барак здавався просто шикарним місцем. Хоча там було тільки трохи менш жахливо. Я мав де спати, міг вийти в туалет і надвір. У криниці була вода. Брудна, але була. Щоб потрапити в погані умови барака зі ще гірших умов ДІЗО, ми повинні були за свої гроші зробити в бараці ремонт — знайти контакти когось з Донецька, щоб нам передали будматеріали. Того, що нас незаконно затримали і утримували, було мало.
Ми прокидалися, їли і працювали — чистили стіни, клеїли вікна, шпаклювали, проводили світло. Інші ув’язнені відремонтували і запустили столову. Годували тут краще (порівняно з хлібом і технічною водою), але загалом на їжу це було мало схоже. Нам давали перловку і суп, макарони чи картоплю з водою. Тричі на день.
З бараків щодня когось випускали. Ввечері приходив черговий, називав прізвища. Ми аплодували. Але коли до Оленівки почали прибувати великі етапи з військовополоненими, цивільними перестали займатися: це просто було нікому робити.
Військовополонені
Коли нас затримали, в Оленівці було близько пів тисячі ув’язнених — переважно колишні військові та цивільні. Але згодом почали приходити великі етапи з військовополоненими. Якщо в нашій кімнаті у бараці жило близько тридцяти людей, то на перший поверх в такі самі зруйновані кімнати привезли 208 військових з комбінату Ілліча. Їм наказували прибирати, розносити воду, готувати їжу. Ми бачили їх крізь сітку паркану, коли йшли до столової, та спілкувалися в столовій — тому знали, що всі бараки, як і камери ДІЗО, забиті. В один момент в Оленівці, розрахованій на 1200 ув’язнених, перебувало до трьох тисяч осіб.
Потім колонію почали розвантажувати. Військовополонених з Ілліча вивозили в невідомому напрямку, а на колишніх співробітників поліції, колишніх військових і просто цивільних відкривали справи і переводили в донецьке СІЗО. Людям шили підозри в тероризмі з термінами 5–25 років, щоб звільнити колонію під приїзд військових з Азовсталі. Були люди, які від таких новин сходили з розуму.
Коли [з моменту нашого затримання] минув місяць, нас змусили підписати документ про те, що нас випустили і затримали знову. Вибору не було, а на питання там ніхто ніколи не відповідав.
В бараці ми провели півтора місяця і нас знову перевели в ДІЗО.
Катування
Ми опинилися в тій самій тісній камері, нас знову нікуди не випускали. Азовсталівці сиділи в сусідніх, і через «кормушку» [у дверях камери] ми бачили, як їх забирають, а потім вони повертаються повзучи.
Я не бачив катувань, але чув ці звуки щодня. Спати було неможливо. Хоча коли азовсталівців привезли [в Оленівку], їх і пальцем не зачепили. За два дні до того приїхали росіяни, над колонією зняли всі прапори «ДНР» і підняли російські. Полонених приймала Росія, і спершу ніби діяли домовленості. Дрібних днрівців відправили додому, решта залишилися тільки в ДІЗО. І катування відбувалися не в бараках, не на вулицях, а тільки в ДІЗО.
Допит і одиночка
На допит мене викликали, коли минуло два місяці з моменту затримання. Там були два чоловіки: один — росіянин, який мав нашивку з прапором РФ, — запитував, а інший — в камуфляжі — уважно дивився в очі. Я тоді дуже зрадів, сказав, що ніхто зі мною не говорив, сподіваюсь, ви вникнете. Їх моя радість дуже розвеселила. Росіянин намагався зрозуміти, хто я, питав, кого маю за кордоном: «Кто там за тебя жопу рвет»? На той час наші близькі зв’язувалися з міжнародними організаціями, але я про це нічого не знав. На допиті мене не били.
Тоді мені вдруге продовжили термін. Я почав кричати. Але мене швидко заспокоїли. Трохи пом’яли, посадили на три доби в одиночну камеру. Я і тут мав певність, що мене випустять, і впевнено говорив про це наглядачам. Вони дивувалися, але навіть давали мені їжу. Загалом в одиночках не годують — навіть воду дають не завжди. Натомість можуть бити чи змушувати чистити туалет. Зі мною цього не робили.
На волю
Через сто днів полону, 4 липня, до камери підійшли чергові і назвали прізвища 19 людей. Серед них — моє. Нас спустили на перший поверх, обшукали, посадили навпочіпки. По одному заводили в кабінет і давали підписати документ, що претензій до колонії не маємо і всі речі нам повернули.
Повернули, звичайно, не все: тільки телефон і паспорт. Коли я був «там», у мене було одне питання: чи знають мої близькі, де я і що зі мною? Тому перше, що я зробив, коли вийшов на волю — створив телеграм-канал «Оленівка — пошук полонених», щоб допомогти людям знайти своїх рідних. Пишуть нам так багато, що ми не можемо впоратися.
Автор: Надія Швадчак; ЗАБОРОНА