Свідчення українок, звільнених з російського полону: крім фізичного насилля, рашисти чинили і масований психологічний шантаж дітьми
“Можна витримати все. Але розлука з дітьми – це капець. І от заради дітей тримаєшся”, – пригадує свою мотивацію вижити у російському полоні Юлія Дворниченко. Півтора року жінка родом з Донеччини провела у тюрмах самопроголошеної “ДНР” без можливості бодай раз побачити своїх синів Марка і Данила. Вона зазначає, що вкатівні “Ізоляція” та у “слідчому ізоляторі” Донецька було багато жінок, на яких з полону чекали неповнолітні діти. Як і Юлія, усі вони – в колишньому житті лікарки, учительки, флористки, продавчині, – мали від терористів обвинувачення у “шпигунстві”. І кожну з них, каже Юлія, у полоні піддавали тортурам задля “зізнань”. “Що до чоловіків, що до жінок однакові методи: били струмом. Мене роздягали догола, били, заливали воду”, – розповідає про пережите жінка.
Російська окупація і арешт на очах у сина
Уперше російська агресія забрала у Юлії Дворниченко її звичне мирне життя у 2014 році – тоді її рідне місто Чистякове (в минулому – Торез) окупували, вона ж з родиною виїхала до Маріуполя. Втім, невдовзі помер її чоловік, і їй з дітьми довелося повернутися додому. Аби заробляти на життя родині, Юлія працювала перевізницею – возила українців з окупованого Чистякового на підконтрольні Україні території і назад. Іноді жінка виїздила з дітьми: “Ми часто з малими просто виїжджали, щоб видихнути і подивитися на різницю, як в окупації, і як не в окупації”, – пояснює жінка. У 2021-му пункти пропуску між окупованими Росією територіями та Україною перестали працювати. Тож Юлія більше не виїздила з міста.
Юлія Дворниченко. Фото: Yulia Dvornychenko/DW
Однієї березневої ночі в дім до неї та її дітей прийшли представники так званого “міністерства держбезпеки ДНР”. Жінку забрали, обвинувативши у “шпигунстві”. Її тоді дев’ятирічний син Марк спав, а 17-річний Данило став свідком обшуків і арешту матері. “Той підрозділ, який брав у полон, отримав за мене 500 тисяч рублів. За те, що вони взяли українських “шпигунів”, премія в них така була”, – каже Юлія. За її словами, діти залишилися жити вдома самі, старший син опікувався молодшим. Окупанти забороняли сусідам навідувати хлопчиків і годувати їх. “Мої діти виживали самі”, – каже Юлія.
Шантаж дітьми і неволя
Навесні 2021 року Юлію утримували у сумнозвісній тюрмі “Ізоляція” в Донецьку. Тортури і допити, які там відбувалися, жінці досі важко згадувати. Тоді, крім фізичного насилля, на неї чинили і масований психологічний тиск: погрожували, що дітей віддадуть у дитбудинок. “І тоді я вже сказала, що підпишу все, що треба, тільки нехай діти не йдуть у сиротинець. Я погодилася, що я – “український шпигун”, – визнає жінка. Дітей Юлії офіційно взяла під опіку її близька подруга.
Саму Юлію доправили до “СІЗО” у Донецьку на очікування суду. Бачити і чути її телефоном сини Марк і Данило не могли, родині дозволяли лише листуватися. Спогади про увесь період розлуки з мамою у житті хлопців закарбований у фотоальбомі, який досі зберігає Юлія. Це знімки, які сини надсилали їй за ґрати разом із листами. “Ось є фото, як Марк пише мені лист в “СІЗО”. Лист мамі в полон. Страшна фотографія”, – каже Юлія.
З початком повномасштабної війни Росії проти України, пригадує жінка, переживання за дітей посилилися, а її власне становище у “СІЗО” разом з іншими полоненими дедалі більше погіршувалося. Українкам у камерах не дозволяли користуватися речами, які їм передавали родичі, а на допитах полоненок намагалися морально зламати. “Розповідали, що України немає. Нам одразу сказали, що ніяких обмінів не буде”, – пригадує Юлія.
Звільнені з російського полону жінки (жовтень 2022 року). Серед них – Юлія. Фото: Yulia Dvornychenko/DW
Та все ж обміни полоненими між Україною та Росією відбувалися, і Юлія та інші заґратовані жінки, як могли, стежили за новинами в надії на власне повернення додому. Одного дня у жовтні 2022-го Юлію та ще двох жінок з її камери вивели із речима на вихід. Після доби у дорозі через окупований росіянами півострів Крим 17 жовтня вони заїхали на територію, підконтрольну уряду України. За словами жінки, найбільше після повернення її хвилювало те, як їй зв’язатися з дітьми та повернути їх.
“Я так плакала. Росія вкрала час”
“Коли я дізнався, що маму обміняли, це був мій другий день народження. Ми змогли по відео зідзвонитися, поплакали трохи”, – пригадує молодший син Юлії Марк. Тоді хлопчик залишався в окупації на Донеччині з опікункою, а уже повнолітній Данило жив у родичів, які забрали його в Росію. Там він дочекався звістки про звільнення матері і почав допомагати їй з вивезенням брата в Україну. Варіант, що Юлія поїде за Марком в окупацію особисто, відкинули одразу, каже Данило. Адже жінка досі перебувала у розшуку на території “ДНР”. Другою опцією був обмін Марка разом із військовополоненими. “Пакет на голову, руки зв’язані, скотчем прив’язаний, поїду з військовими на обмін. І я пам’ятаю, мені мама казала, щоб я не боявся, це дорога до неї. Я вже налаштувався, і нічого не вийшло”, – розповідає Марк.
Зрештою, родина обрала інший шлях – Данило поїхав за братом в окупацію сам і вивіз його в Україну. Обоє нарешті побачили маму у грудні 2022-го в Києві. “Вони сильно виросли. Я так плакала, що я втратила той час. Росія вкрала час. У дітей – дитинство, в мене – піклування про дітей”, – ледь стримуючи емоції, говорить Юлія.
Зараз Дворниченки живуть на Київщині, житло їм безкоштовно надали благодійники. 14-річний Марк ходить до школи, а 21-річний Данило вже працює. Юлія теж має підробіток – стала майстринею з манікюру. Решту часу жінка присвячує публічним свідченням про злочини Росії щодо цивільних, розповідаючи про пережитий полон. “Моя місія – не мовчати і говорити про це все страшне, що робить “рашка”, – пояснює жінка.
Боротьба за цивільних жінок триває
Юлія Дворниченко разом з іншими українськими жінками, які також повернулися з російського полону, об’єдналися у громадську організацію “Нумо, сестри!”. Їхня мета – не лише ділитися своїм драматичним досвідом, а й боротися за порятунок інших українок з неволі. В організації кажуть, що, за оцінками правозахисників, серед близько 20 тисяч цивільних українців, які зараз перебувають у російському полоні, понад дві тисячі – жінки.
Цього року з російського полону до України вдалося повернути трьох цивільних жінок. Серед них Світлана та Юлія родом з Донеччини. Обидві потрапили у полон в 2019 році за звинуваченням у “шпигунстві”. Як і Юлія Дворниченко, вони нарешті дочекалися зустрічі з власними дітьми. “Дітей шість років не бачила. Коли ти не знаєш, що з ними, то дуже важко”, – каже Світлана.
Світлана (л) і Юлія повернені з російського полону в Україну цьогоріч. Фото: Svitlana/DW
Після пережитого найважливіше, на думку Юлії, яка повернулася з полону разом зі Світланою у серпні, – адаптація і те, як до звільнених з полону ставляться оточуючі. “Мені здається, нас чекала вся Україна. Люди вийшли на вулиці і зустрічали нас з прапорами. Це було дуже щемливо”, – каже жінка.
“Нумо, сестри!” допомагають жінкам відновити документи після полону, знайти роботу і житло, а ще – надають підтримку від тих українок, які мають такий самий досвід. Голова організації – теж одна з колишніх цивільних бранок Кремля, яка повернулася з полону в Україну у 2022-му. Людмила Гусейнова каже, що наразі повертати цивільних полонених з РФ та окупованих нею територій надзвичайно важко, адже згідно з міжнародним правом, поняття цивільного полоненого навіть не існує. Наразі, за даними організації, точно встановлено особи понад 40 цивільних українок, які перебувають у полоні на окупованих територіях або в колоніях Росії. Дехто з них уже отримав судові вироки про позбавлення волі на десятки років. “Найстрашніше для багатьох жінок, які мають маленьких дітей, – це розлука на роки з ними. Це жах, якого не може бути у світі у 21-му столітті”, – переконана Гусейнова.
Авторка: Вікторія Жидик
Джерело: DW
