Які є системні проблеми українського правосуддя щодо воєнних злочинів російських загарбників
За чотири роки повномасштабної війни Україна задіяла майже всі доступні міжнародні правові механізми, щоб притягнути Росію до відповідальності — від Міжнародного суду ООН до Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини та міжнародних арбітражів.
Водночас основний масив роботи з документування злочинів і притягнення винних до відповідальності взяла на себе національна система правосуддя. МІПЛ моніторить судові процеси щодо війни з 2016 року, а у 2025-му проаналізувала ще й підозри щодо воєнних злочинів за чотири роки великої війни. На основі аналізу ми виокремили основні проблеми, розповідаючи про них у попередніх матеріалах та інфографіках. У цьому ж тексті окреслюємо кілька ідей вирішення системних проблем, на яких регулярно наголошує МІПЛ.
Воєнні злочини і системні проблеми
“Я хочу, щоб всю Росію притягнули до відповідальності”, — сказала під час судового засідання на Чернігівщині жінка, яка пережила окупацію. У відповідь від адвоката вона почула роз’яснення: в Україні кримінальна відповідальність виключно індивідуальна.
Судять не держави і не народи, а конкретних людей. Цей фундаментальний принцип кримінального права залишається незмінним, а його практична реалізація у випадках масових злочинів росіян стала складністю.
За даними МІПЛ, станом на 31 грудня 2025-го правоохоронці зареєстрували 203 126 кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів, а до суду скерували 709 справ за статтею 438 КК України.
Ці кроки часто подають як вагоме досягнення. Проте за таким зовнішнім прогресом залишається низка глибинних проблем, які визначають реальну якість правосуддя та довіру до нього.
За час великої війни українське кримінальне законодавство зазнало суттєвої трансформації після ратифікації Верховною Радою Римського статуту МКС. Це сталося 21 серпня 2024 року. Зміни набрали чинності з 1 січня 2025-го. Формулювання “порушення законів та звичаїв війни” за статтею 438 КК України змінили на “воєнні злочини”. Водночас у КК України досі немає переліку конкретних воєнних злочинів у розумінні міжнародного кримінального законодавства. Крім того, до кодексу ввели окрему статтю про злочини проти людяності, однак станом на початок 2026 року за цією нормою ще не відкрили жодного кримінального провадження.
Велика кількість кримінальних проваджень та їх фрагментація — одна з ключових проблем. До суду потрапляють десятки точкових справ, які юридично існують ізольовано одна від одної. Сформована практика свідчить, що одну людину можуть притягати до відповідальності за різні епізоди воєнних злочинів. І навпаки — за один і той самий епізод відкривають кілька кримінальних проваджень щодо різних людей, які надходять до суду окремими справами.
Це відчутно перевантажує систему. Як приклад, лише по Бучі оголосили 49 підозр, що підпадають під юрисдикцію Ірпінського міського суду, при цьому реально до суду дійшло не більше сотні справ. Станом на початок 2026 року цей суд виніс лише один вирок у 2023 році.
Масовість точкових справ напряму пов’язана з іншою проблемою — відсутністю чітко вибудуваної командної відповідальності.
Сотні проваджень можуть фіксувати дії безпосередніх виконавців, але не відповідати на ключове запитання: хто саме віддавав накази. Без цього судові рішення не формують уявлення про ієрархію злочинів і не наближають притягнення до відповідальності вищого військового та політичного керівництва.
Стаття 438 КК України стала основним інструментом переслідування за воєнні злочини. Проте її універсальність має і зворотний бік. Під одну й ту саму норму підпадають як відносно одиничні епізоди, так і надзвичайно складні за своєю природою злочини, що можуть містити ознаки злочинів проти людяності.
Це знову ж таки ускладнює формування цілісної картини злочинної політики держави-агресора, зводячи масштабні порушення до набору індивідуальних історій.
Судові процеси здебільшого відбуваються заочно. Відповідно до процедури, обвинувачених російських військових повідомляють через Урядовий кур’єр та на офіційному сайті ОГП. Це формальний, а не фактичний спосіб, який створює ризики для подальшої оцінки справ з погляду стандартів справедливого суду — як на національному, так і на міжнародному рівні.
Баланс системи
За весь час розгляду справ щодо воєнних злочинів в Україні виправдувальний вирок російському військовому ухвалили тільки один — у 2025 році Бородянський районний суд. За оцінкою суду, позиція сторони обвинувачення ґрунтувалася переважно на припущеннях, а не на належних і допустимих доказах. Відповідно до вимог Конституції України та КПК, усі сумніви щодо доведеності вини витлумачили на користь обвинуваченого.
Попри суспільну емоційну напругу, правосуддя у справах про воєнні злочини не може ґрунтуватися на презумпції вини лише через належність обвинуваченого до армії РФ. Об’єктивність судового розгляду передбачає дотримання всіх базових принципів кримінального процесу — змагальності сторін, незалежності суду та, зокрема, права на захист. Саме ці принципи є критично важливими для легітимності вироків як усередині країни, так і на міжнародному рівні.
Ключова роль у забезпеченні об’єктивності судового розгляду належить суддям, які ухвалюють остаточні рішення та відповідають за дотримання принципів справедливого суду. Водночас не менш важливий елемент цього процесу — сторона захисту, від активності та якості роботи якої безпосередньо залежить баланс сторін у кримінальному провадженні.
Захист російських військових у таких провадженнях здійснюють українські адвокати за призначенням через систему безоплатної вторинної правової допомоги. Олександр Баранов, керівник Центру з надання вторинної правової допомоги, говорить:
— Формально процедура залучення адвокатів у справах про воєнні злочини не відрізняється від інших кримінальних проваджень: адвокати призначаються відповідно до вимог КПК, беруть участь у досудовому та судовому провадженні і реалізують процесуальні права сторони захисту. Водночас фактичні умови такої роботи істотно відрізняються від звичайного кримінального процесу.
За його словами, навантаження зростає буквально щодня, а ресурси системи обмежені:
— Лише за один рік нашим адвокатам видали понад 110 тисяч доручень для захисту в кримінальних провадженнях. Кількість справ про воєнні злочини постійно зростає, і ми не завжди можемо передбачити, скільки адвокатів знадобиться в наступному місяці. Це створює постійний ризик, що держава не встигне забезпечити фінансування.
Окрім навантаження, є ще й географічні та кадрові обмеження. Більшість справ слухають у судах Півночі, Півдня та Сходу України, а доступність адвокатів залежить від їхньої присутності у цих регіонах і здатності працювати в умовах війни.
Водночас захист у таких справах вимагає знань, які раніше українські адвокати майже не застосовували.
— Перші роки великої війни програми підвищення кваліфікації були доступні здебільшого слідчим, прокурорам і суддям, а адвокатура залишалася позаду, — говорить Баранов. — Лише згодом, за підтримки міжнародних партнерів, почалися системні навчальні програми для адвокатів. Вони охоплювали кваліфікацію злочинів за міжнародним правом, стандарти справедливого суду та особливості доказування у справах про воєнні злочини.
Він наголошує, що участь адвокатів у навчанні добровільна і залежить від особистої мотивації.
— На відміну від суддів чи прокурорів, адвокати під час навчання фактично втрачають дохід, — додає Баранов. — Це створює нерівність і зменшує інтерес до тривалих програм. Сама ж система безоплатної правової допомоги не може вимагати спеціальних знань або попередньої підготовки.
На практиці це часто призводить до формального або пасивного захисту, адвокати не готуються до засідань, не знають фабули справи або обмежуються мінімальною участю у суді. Це впливає на баланс сторін і сприйняття об’єктивності правосуддя, особливо в заочних провадженнях.
Чи можлива справедливість під час війни
— В історії немає прикладів, коли механізми перехідного правосуддя повноцінно запускалися під час триваючої війни, — говорить Роман Мартиновський, провідний експерт громадської організації “Регіональний центр прав людини”. — Утім відкладати ці процеси на “після” — теж ризик. Під час повномасштабної війни Україна одночасно змушена воювати і шукати відповіді на складні правові питання, зокрема, як притягати винних до відповідальності вже зараз, не чекаючи на завершення конфлікту.
На його думку, класичне перехідне правосуддя зазвичай починає працювати після завершення збройного конфлікту. Але для України такий підхід може виявитися запізнілим.
— Чим раніше ми почнемо реалізовувати хоча б окремі елементи перехідного правосуддя — ще коли конфлікт триває, — тим більше шансів, що ми зможемо ефективно з цим впоратися, — каже Мартиновський.
Оцінюючи загальний прогрес у сфері правосуддя, Мартиновський пропонує умовну шкалу.
— Якщо взяти 100% як точку, до якої ми маємо прийти, то зараз, на мою думку, ми десь на рівні до 10%, — каже він.
За словами правозахисника, якщо війна триватиме ще 5 — 6 років, відсутність відчутних результатів у притягненні росіян до відповідальності лише посилюватиме відчуття безкарності.
— Для суспільства, яке не занурене в юридичні нюанси, головним індикатором залишається наявність або відсутність вироків. Коли ж їх немає, формується уявлення, що держава фактично нічого не зробила для досягнення справедливості.
Ідея запровадження змішаних судів — із залученням іноземного елементу — з’явилася в Мартиновського ще 10 років тому. Спершу він працював над концепцією самостійно, згодом до обговорення долучилися експертні групи за підтримки міжнародних фондів. Основною проблемою тоді були конституційні обмеження: для появи іноземних суддів в Україні необхідно було змінювати Конституцію, а після реформ 2016 року діяв мораторій на такі зміни.
— Тоді виникла ідея подивитися на це через інститут присяжних, — каже він, — Конституція не забороняє, щоб присяжними були іноземці, тож йдеться лише про зміни до профільного законодавства.
Найбільш робочою, за словами юриста, виглядала модель, за якої справи розглядали б двоє професійних українських суддів і троє іноземних присяжних. Такий формат пропонували застосовувати не лише до воєнних злочинів, а й до інших міжнародних і особливо тяжких злочинів.
— Нам просто не вистачило політичної волі у 2017 — 2019 роках, щоб запустити такий суд ще тоді, — каже Мартиновський.
Скептично він ставиться й до тверджень, що українські судді повністю готові розглядати справи про воєнні злочини, не втрачаючи об’єктивності.
— Суддя може викликати повагу як людина, щиро співчувати потерпілим, публічно демонструвати свою позицію. Але питання в іншому: чи здатний він після цього ухвалити абсолютно неупереджений вирок? Це викликає дуже серйозні сумніви.
Саме тому, переконаний Мартиновський, Україні потрібно шукати нестандартні рішення й інструменти, які дозволять не лише говорити про справедливість, а й реально наближати її, навіть під час війни.
Що робить Україна на міжнародному рівні
Наразі нові рішення країна пропонує більше на міжнародному, ніж на національному рівні.
Перший позов у Міжнародний суд ООН проти Росії Україна подала ще 16 січня 2017 року. Він стосувався двох блоків порушень: фінансування тероризму на території Донецької та Луганської областей і расової дискримінації в окупованому Криму у 2014 — 2015 роках.
Рішення у цій справі Суд оголосив 31 січня 2024 року: Росія порушила окремі положення Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, зокрема щодо обмеження прав кримськотатарської громади. Водночас більшість українських вимог Суд не підтримав і не призначив жодних санкцій, компенсацій чи інших форм відповідальності.
Уже після початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, Україна подала ще одну заяву до Міжнародного суду ООН щодо зловживання Росією Конвенцією про запобігання злочину геноциду. Йшлося про спотворення самого поняття геноциду як приводу для агресії проти України. Попри попередні заперечення Росії щодо юрисдикції, у лютому 2024 року Суд визнав, що має повноваження розглядати цю справу. Процес триває.
Міжнародний кримінальний суд — це єдиний міжнародний орган, який реально може притягати до кримінальної відповідальності конкретних людей. На кінець 2025 року МКС видав щонайменше шість ордерів на арешт російських посадовців і військових. У 2023 році ордери видали щодо Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової — за підозрою у воєнному злочині депортації та переміщення українських дітей. У 2024 році МКС розширив перелік фігурантів, видавши ордери щодо інших високопосадовців і командирів, пов’язаних із воєнними злочинами на території України.
МКС не розглядає справи заочно. Тобто для початку процесу необхідна очна присутність обвинувачених. Тому поки що справи не переходять до наступного етапу, залишаючись на стадії ордерів на арешт.
Європейський суд з прав людини став однією із ключових інституцій. Дев’ятого липня 2025 року Велика палата ЄСПЛ оголосила рішення у справі “Україна та Нідерланди проти Росії”, задовольнивши майже всі скарги українського уряду.
Ця справа є найбільшою міждержавною в історії Суду: вона охоплює період від початку російської агресії у 2014 році до повномасштабного вторгнення та стосується безпрецедентно масштабних порушень прав людини. Рішення історичне, адже воно не є фрагментарним засудженням окремих епізодів російських злочинів, а формує цілісне правове визначення відповідальності Росії за системні злочини.
Ідея створити Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України виникла в перші дні повномасштабної війни. Четвертого березня 2022 року тодішній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба разом із провідними міжнародними юристами презентували цю ініціативу за підтримки Chatham House. Згодом її підтримали Парламентська асамблея Ради Європи, Європейський парламент, ПА НАТО та ОБСЄ. У 2024 році процес перейшов у практичну фазу: резолюції про необхідність створити спецтрибунал ухвалили Європарламент і ПАРЄ, а до Коаліції зі створення трибуналу долучилася 41 держава. У 2025 році підписали й ратифікували Угоду між Україною та Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії разом зі Статутом.
Окремо тривають процеси в Постійній палаті третейського суду в Гаазі. Ще у 2016 році Україна подала позов щодо порушення Росією Конвенції ООН з морського права — через незаконні дії в територіальних водах навколо Криму, в Чорному й Азовському морях та Керченській протоці.
Другий позов, поданий у 2019 році, стосується захоплення українських військових катерів і моряків. Ці справи зосереджені на питаннях відповідальності держави та відшкодування шкоди, а не кримінального переслідування.
Авторка:
Джерело: МІПЛ
