Застінки до кінця. Як українці, які відбули покарання в РФ, після звільнення з колоній опиняються в безстроковому полоні
Близько тисячі українців, які відбули покарання в російських в’язницях за кримінальні злочини, після звільнення опинилися в центрах для іноземних громадян та ізоляторах, де їм без кінця продовжують термін утримання. Чоловіків схиляють підписати контракт і воювати проти України.
Люди живуть в умовах, схожих на тюремні, без нормальної медичної допомоги та можливості повернутися додому. Журналісти видання «Важливі історії» з ними поговорили.
Імена героїв змінено на їхнє прохання з міркувань безпеки.
«Може бути депортований після закінчення СВО». Чому Росія утримує українців, які вийшли на свободу з колоній
У січні 2026 року в Ольги закінчився термін відбування покарання в колонії. Але замість свободи на неї чекав центр тимчасового утримання іноземних громадян (ЦТУІГ) в одному з регіонів Центральної Росії. Ольга приїхала до Росії ще підлітком, закінчила школу і коледж, але зберегла українське громадянство. Напередодні її звільнення ФСВП ухвалила рішення, що перебування жінки в країні «небажане», і МВС постановило її депортувати.
Депортація іноземних громадян після закінчення тюремного терміну — поширена практика, яка застосовувалася в Росії й до початку війни, розповідає правозахисник організації Every Human Being Олексій Ладухін. Після початку повномасштабного вторгнення депортацію безпосередньо в Україну зупинили. Через це люди проводять у ЦВСІГах місяці й роки.
У розпорядженні «Важливих історій» є судове рішення про продовження утримання громадянина України в центрі для іноземців. Ось як російський суд пояснює безстрокове перебування людей у таких умовах: «Обставини, що перешкоджають депортації адміністративного відповідача, мають тимчасовий характер, після завершення спеціальної військової операції адміністративний відповідач може бути депортований до країни громадянської належності». По суті це означає безстрокове позбавлення волі.
За словами Ладухіна, раніше депортація тривала близько двох тижнів, усе залежало від наявності у депортованого дійсних документів та рівня взаємодії з владою країни, що приймає. «Суди не продовжували терміни утримання в ЦВСІГ пачками, як це робиться зараз, раніше за таке можна було подавати скаргу до ЄСПЛ, — каже правозахисник. — У 2022 році ситуація різко змінилася. У нас та у колег з інших організацій не було жодного випадку, коли МВС звернулося до суду з вимогою продовжити термін утримання громадянина України, а суд відмовив».
Росія використовує українців, які підлягають депортації, як обмінний фонд. У травні 2025 року під час масштабного обміну «1000 на 1000» до України повернулися 120 мирних жителів, але серед них не було жодної особи, викраденої на окупованих територіях після початку війни. Росія передала українців, яких і так мала депортувати: це громадяни України, які відбули термін ув’язнення в російських колоніях, та ув’язнені з Херсона, яких вивезли до РФ у 2022 році.
Ніхто не дає жодних прогнозів. Це справжнісінькі тортури. У людей вже настало вигорання, відчай. Вони визнають депортацію неможливою і пишуть, що я сидітиму до закінчення «СВО». У мене волосся стає дибки.
Ольга
Експерт українського «Центру громадянських свобод» Михайло Савва в розмові з «Важливими історіями» назвав це «явним шахрайством з боку РФ».
За оцінкою юристки української організації «Захист в’язнів України» Анни Скрипки, у Росії в центрах для іноземних громадян застрягли щонайменше 1000 українців, але їхня точна кількість невідома. Вони перебувають у різних регіонах країни, з багатьма немає зв’язку. Громадяни України, які утримуються в центрах, розповіли «Важливим історіям», що в одному лише ЦВСІГ у підмосковному селі Сахарово перебувають близько 300–400 українців у подібній ситуації, у селі Вороніно в Смоленській області — близько 70. Їхня кількість зростає, тому що люди продовжують звільнятися з колоній.
Ольга живе в центрі для іноземців уже понад чотири місяці. За її словами, разом із нею перебувають люди, яким продовжували термін утримання в центрі сім разів. «Ніхто не дає жодних прогнозів. Це тортури. У людей вже настає вигорання, відчай. Ми як недолюди. Вони визнають депортацію неможливою і пишуть, що я сидітиму до закінчення “СВО”. У мене волосся стає дибки», — каже вона. Правозахисник Олексій Ладухін розповідає, що до нього звертався громадянин України, який провів у ЦВСІГ понад три роки.
«Тут я помру без лікування». Умови утримання
Місця, де утримують українців, призначені лише для короткочасного перебування. Умови там не кращі, а іноді й гірші, ніж у колоніях. Є проблеми з харчуванням, гігієною та медичною допомогою.
У центрі для іноземних громадян в одному з регіонів Північного Кавказу немає місць, через це українців, які очікують на депортацію, відправили до спецприймальника для осіб, які перебувають під адміністративним арештом. «Це звичайна в’язниця з мінімальним комфортом. Ні прогулянок, ні медичного пункту, взагалі нічого. Не ліжка, а нари. Камера на чотирьох осіб. Антисанітарія всюди. Ні мила, ні зубних приладдя, ні гігієнічних засобів. Лікарів немає. Харчування жахливе. Душ у квітні зробили, до цього милися в тазу», — описує умови утримання там Микола.
За його словами, взимку у нього піднявся тиск, йому викликали швидку, і медсестра зробила укол неакуратно. Через це у Миколи утворився нарив. Чоловіка відвезли на швидкій і провели операцію. Незабаром його виписали, хоча розріз ще не зажив (фото є у розпорядженні редакції). «Сказали, що якщо немає поліса [ОМС], не дадуть і ліки. Я пропонував купити за свої гроші, але все одно виселили з палати. Рана все ще кровить», — розповідає Микола. Разом з ним сидять люди, у яких виразка шлунка, гастрит, гіпертонія, медичну допомогу їм не надають.
Інший наш співрозмовник, Ярослав, розповідає про подібні умови в ЦВСІГ одного з центральних регіонів Росії. Він звільнився з російської колонії у 2025 році і сидить у центрі тимчасового утримання вже п’ять місяців, його сусіди по камері — більше року. Центр переповнений.
«Що з нами робити, ніхто не знає, у нас уже немає вільних місць, — каже Ярослав. — МВС привозить нових людей, їх розгортають і кажуть: везіть куди хочете». У камері Ярослава шестеро українців, загальний душ на 30 осіб. Гуляти можна годину на день у маленькому внутрішньому дворику з високими стінами та решіткою над головою, користуватися телефоном — теж годину на день. «Ми просто сидимо під замком, — продовжує Ярослав. — Ми кажемо: дайте нам хоча б сніг взимку прибирати, хоча б порухатися, розім’ятися. Але ні, нам кажуть, що ми не маємо права працювати».
Ярослав має ВІЛ-позитивний статус, він повинен щодня приймати ліки, але в МВС їх не дають: «Я борюся [за депортацію до України], бо в мене немає виходу. Тут я помру без лікування».
«Сидіти без діла й чекати невідомо чого». Безстрокове позбавлення волі
Кожні три місяці громадян України возять «на продовження», тобто до суду, який продовжує термін утримання в ЦВСІГ на запит МВС. «У нас є адвокат, він усе грамотно пояснює, [чому не можна без обмежень продовжувати утримання в центрах], суддя з ним погоджується, йде, повертається і все одно каже продовжити утримання ще на три місяці», — описує типову процедуру продовження один із наших співрозмовників Сергій.
Правозахисник Олексій Ладухін розповідає, що оскарження продовження терміну утримання ніяк не прискорює процес депортації: «На думку російської прокуратури та вищих судів, якщо в законі не встановлено, скільки разів можна продовжувати утримання в ЦВСІГ, то це можна робити до нескінченності. І жодних порушень немає».
Ще у 2025 році Сергія хотіли депортувати через Грузію, але грузинські прикордонники не пропустили його з простроченим паспортом, і російське МВС залишило його в ізоляторі в одному з регіонів Північного Кавказу — у місцевому ЦВСІГ місць немає. Він перебуває в ув’язненні вже рік після відбуття свого терміну.
У його випадку МВС та суди намагаються дотримуватися формальностей. У деяких немає навіть цього. Андрій, ще один українець, який перебуває в центрі для іноземних громадян, розповів «Важливим історіям», що рішення про поміщення його в ЦВІГ втратило чинність ще в серпні 2025 року: «Я звертався до керівництва, кажу: ви розумієте, я тут зараз перебуваю незаконно. Щоб мене тут утримували, має бути постанова суду з визначеним терміном. Не розуміють. Я пишу позов до суду. Немає відповіді. У прокуратуру — немає відповіді. Дзвоню. Приїжджає прокурор восени 2025-го, каже: розберемося. Досі розбираються».
Європейський суд з прав людини визнав тривале утримання людей у центрах для іноземних громадян порушенням 5-ї статті Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє довільне позбавлення волі, пояснює правозахисник Олексій Ладухін. «Утримання в ЦВСІГ допустиме, коли депортація реально здійснюється, державні органи вживають активних і сумлінних заходів для її реалізації: передають документи, узгоджують місце і час, ведуть переговори. Якщо процес зупинився, не можна позбавляти людину свободи безстроково. Це грубе порушення прав», — каже він.
«Це дуже важко: сидіти без діла й чекати невідомо чого, — ділиться Сергій, який відбув термін рік тому й досі перебуває в ув’язненні. — У рідних в Україні проблеми, не знаєш, чи зможеш їх побачити. Морально дуже складно, стіни тиснуть, тисне ця обстановка».
«Коли набридне, вони стануть гарматним м’ясом». Вербування на війну
Усі наші співрозмовники зазначають, що колишніх ув’язнених — насамперед тих, хто до приїзду в Росію мешкав на нині окупованих територіях України, — вербують воювати проти власної країни. «До нас доходить інформація, що загальна ідея така: нехай сидять у центрах, а коли набридне, вони запишуться на “СВО” гарматним м’ясом», — розповідає Ярослав, який перебуває в ЦВСІГ уже півроку після офіційного звільнення.
У центрі для іноземних громадян в одному з регіонів Центральної Росії є люди, які чекають на депортацію вже понад півтора року, розповіли «Важливим історіям» двоє українців. За їхніми словами, єдиний варіант звільнення, який пропонували ув’язненим у цьому центрі, — укласти контракт з Міноборони.
Про це ж говорить і наш співрозмовник Андрій, який перебуває в ізоляторі в регіоні на Кавказі: «У них вказівка згори — запропонувати [контракт]. Зараз у хлопців просто дах починає підривати від безвихідності та відсутності перспективи, і вони вже готові підписати контракт. Але в ізоляторі навіть не надається така можливість. У [іншому регіоні] забирали на “СВО”, при мені кілька людей пішли».
Не всі українці, з якими поспілкувалися «Важливі історії», хочуть повертатися на батьківщину. Багато чоловіків переконані: після повернення їх примусово мобілізують, не давши побачитися з рідними. Ті, хто не хоче повертатися, намагаються отримати притулок у Росії, подають заяви на отримання російського паспорта, шукають можливості виїхати через третю країну на запрошення рідних або на роботу, але й їм лише продовжують терміни утримання в ЦВСІГ.
«Людина була здоровою, а тепер вона інвалід». Що відбувається з тими, хто застряг на російсько-грузинському кордоні
Чоловіки, які не хочуть повертатися до України, посилаються на наслідки масового повернення у серпні 2025 року. Тоді Україна організувала вивезення своїх громадян, які застрягли в підвалі на російсько-грузинському кордоні, через Молдову.
Через кілька днів з’явилися повідомлення про те, що тих, хто повернувся після триденного карантину, відправили до ТЦК (територіальних центрів комплектування, які замінили в Україні військкомати). Придатних до служби мобілізували. Юристка української організації «Захист в’язнів України» Анна Скрипка підтвердила «Важливим історіям», що 40 осіб із 65, які повернулися, були мобілізовані.
«Захист в’язнів України» опублікувала відкритий лист із закликом до Міністерства оборони, Служби безпеки України та інших українських відомств переглянути процедуру повернення. Серед прохань: надати людям можливість побачитися з рідними, отримати медичну та психологічну допомогу. За словами Анни Скрипки, реакції на цей лист не було.
Зараз у сірій зоні на кордоні залишаються 19 осіб, які відмовилися повернутися в Україну в серпні 2025 року. Люди, як і раніше, живуть у підвальному приміщенні без вікон і повністю залежать від благодійних організацій, які іноді привозять їжу та гуманітарну допомогу.
«Це бетонне приміщення, яке не провітрюється. Ми не можемо передбачити, коли нам наступного разу щось привезуть, тому постійно економимо. Бувало, що й тиждень сиділи без їжі», — розповідає Олексій, який перебуває в підвалі на кордоні майже рік.
У грузинському відділенні Червоного Хреста українцям повідомили, що програма допомоги для них завершилася. Заступник генерального секретаря відділення Каха Мамуладзе підтвердив «Важливим історіям», що програму припинили ще в грудні, оскільки міжнародні донори перестали її фінансувати. Організація «Волонтери Тбілісі», яка підтримує українців у Грузії, не може повноцінно працювати через грузинський закон про « іноагентах» і змушена вигадувати обхідні шляхи, щоб продовжувати допомагати тим, хто застряг на кордоні, розповіла її керівниця Марія.
Найгірше з медичною допомогою. Одна людина за час перебування на кордоні отримала інвалідність. Коли у нього запалилося око, товариші з підвалу намагалися викликати швидку, зверталися до українського консульства, але допомоги не було кілька тижнів. «Коли ми домоглися того, щоб його все-таки вивезли до лікарні, йому це око вже просто видалили. Людина була здорова, а тепер він інвалід. Яка вже тут медична допомога? У нас навіть від зубного та головного болю немає таблеток. Я мовчу про тих, кому потрібна терапія та інші ліки», — каже Олексій.
У підвалі перебувають люди з гепатитом та позитивним ВІЛ-статусом. Їм потрібна щоденна терапія, але отримати її дуже складно. «У вільному продажу АРТ-терапії немає, а грузинський центр допомоги людям з ВІЛ не може видавати ліки без реєстрації та аналізів. А здати аналізи люди на кордоні не можуть. Кілька разів нам вдавалося знайти можливість доставити препарати, сподіваємося, найближчим часом це вдасться ще раз», — розповідає голова організації «Волонтери Тбілісі» Марія.
У листопаді 2025 року до українців, яких утримували в підвалі, завітав представник українського посольства в Грузії Андрій Билик. Він розповів, що технічно консульство може оформити закордонні паспорти, але для цього потрібне схвалення Мін’юсту, МВС та СБУ (запис зустрічі є у розпорядженні «Важливих історій»). Через місяць посольство надіслало документ із відмітками про схвалення, але на той момент СБУ не надала його жодній людині.
Павло перебуває в підвалі на кордоні вже майже рік. Він каже, що вже втрачає надію дочекатися закордонного паспорта й виїхати. «Вони постійно нам щось підкидають, щоб ми їх не чіпали. Минає два-три тижні, ми знову починаємо туди дзвонити й писати. Якщо в мене залишилося 50 кг ваги, то це добре. Я дуже погано почуваюся. Тут немає повітря, ми просто задихаємося. Залишається тільки застрелитися, який інший вихід, я не знаю».
Автори: Поліна Ужвак, Ріна Ніколаєва
Джерело: «Важливі історії»
