Гостомель був для російських військових однією з ключових цілей під час наступу на Київ у лютому 2022 року. Аеродром за 25 км від столиці мав стати операційною базою Збройних сил РФ. За задумом, група елітних десантників повинна була закріпитися на летовищі, після чого туди мали прибути вантажні літаки Іл-76 з основними силами окупантів. Однак, окрім логістичної бази, аеродром відігравав ще одну роль у планах росіян: там розміщувався центральний табір для цивільних і військових полонених.
Журналісти видання Тиждень поспілкувались з тими, хто вижив, та з родичами тих, хто загинув у російському полоні, і спробував з’ясувати, які підрозділи російських окупаційних військ можуть бути відповідальними за це.
Перші удари по летовищу росіяни завдали о 4-й ранку 24 лютого 2022 року. На той момент на аеродромі була лише одна рота Національної гвардії, яка здебільшого складалася зі строковиків. Після 9:00 їм на допомогу приїхали бійці Головного управління розвідки та група бійців Сил спеціальних операцій. Тоді ж із Білої Церкви в бік Гостомеля висунулися сили 72 бригади Збройних Сил.
Приблизно об 11:00 над Гостомелем з’явилися перші російські гелікоптери: вантажні Мі-8 та ударні Ка-52, які мали прикривати висадження десанту. До цього були залучені елітні бійці 45 бригади повітряно-десантних військ РФ з підмосковної Кубинки й сили 31 десантно-штурмової бригади з Ульяновська. Проте завдяки зусиллям Нацгвардії, ГУР, ССО та 72 бригади закріпитися першого дня на летовищі в росіян не вийшло, а злітна смуга аеродрому через обстріли артилерії стала непридатною для авіації. Утім, уже тоді вони взяли своїх перших полонених: ними стали приблизно 20 людей — прикордонники й бійці Національної гвардії.
Уже в ніч на 25 лютого до Гостомеля через Білорусь і Чорнобильську зону відчуження підтягнулися передові загони окупаційної армії. Окрім кадрових військових, були там і частини Росгвардії. Як випливає з документів, які українські військові передали журналісту Тижня, серед угруповання військ «Восток» (а саме вони рухалися в бік Києва) були спеціальні підрозділи швидкого реагування (більш відомі як СОБР) і мобільні підрозділи особливого призначення (більш відомі як ОМОН).
За загальним задумом, як висновується з документів, ці сили російської поліції мали залучити для протидії можливим протестам цивільних. Така тактика була для росіян стандартною і використовувалася по всій лінії фронту: від Києва до Херсона. На Київщину, як видно з трофейних російських документів, заходили підрозділи поліції з Омської, Новосибірської, Кемеровської, Томської та Іркутської областей. Також були сили з Алтайського й Красноярського краю. Принаймні частина із цих підрозділів висувалися в Україну із селища Жуковка (приблизно 60 км до кордону з Білоруссю), що в Брянській області РФ.
Зранку 25 лютого бійці підрозділу «Ратибор» (ОМОН) Росгвардії Красноярського краю РФ закріпилися на в’їзді до Гостомеля на перехресті доріг, що ведуть на Бучу, Ірпінь і Київ. Найімовірніше, їхнім завданням було блокування дороги в бік Гостомеля.
Тож цей підрозділ відкрив вогонь по військових і цивільних авто на дорозі. Так окупанти з підрозділу «Ратибор» убили 11 і поранили 15 людей, серед яких були військові, поліціянти та цивільні. Серед цивільних поранення отримав громадянин Німеччини Стів Мілінг, який саме їхав у бік Києва, щоб евакуювати дружину із сином. Йому пощастило: поранений, він зміг утекти від росіян, потрапив до української лікарні, а згодом таки вибрався з України разом із сім’єю. В інтерв’ю німецьким медіа чоловік заявив, що готовий свідчити проти російських військових і вимагає їхнього покарання.
Проте це був лише початок. За кілька днів росіяни окупували Гостомель, а з 2 березня 2022-го вони зайняли північ Київської області, зокрема Бучу й частину Ірпеня. На аеродромі Гостомеля окупанти облаштували не лише штаб, а й табір для полонених, у якому збирали та катували і військових, і цивільних.
Його існування окупанти тримали в секреті весь час, поки базувалися на аеродромі: навіть люди, які жили впритул до летовища, не здогадувалися, що відбувається в тих адміністративних будівлях. А долю деяких бранців слідчі не можуть з’ясувати й досі. Хоча сьогодні, через два роки після деокупації регіону, можна точно сказати: виходів з Гостомеля для більшості в’язнів було два — це або полон у Росії, або смерть.
Вихід перший. До Росії через Білорусь
З трактористом Олександром Ковальчуком ми зустрічаємося біля його будинку в селі Микуличі приблизно за 10 км від аеродрому в Гостомелі. Біля залізної огорожі запаркований старенький трактор, власник стоїть біля хвіртки. Чоловік міцно тисне руку мозолястою долонею. І одразу запрошує на каву до літньої кухні. Щоб родичі зайвий раз не чули подробиць про полон.
«Росіяни ж до нас не одразу прийшли, окупація почалася 2 березня. Я тоді вже підготував підвал, заніс туди постіль, воду, продукти. І там ми сиділи з дружиною, двома синами, кількома сусідами, собакою і котом. Десь опівдні з’явилася російська бронетехніка. Стали в нас неподалік на перехресті, почали по дворах ходить», — згадує Олександр.
Чоловік пригадує, що того дня зранку російські війська обстрілювали село з легкої бронетехніки, пошкодили кілька будинків і школу. Зламали магазин, з якого вкрали продукти й горілку. А групи окупантів майже одразу пішли перевіряти будинки місцевих. Зайшли й до Олександра: спочатку це було двоє рядових солдат, які шукали сигарети. Але згодом прийшов офіцер, який цікавився учасниками Революції гідності 2014-го.
Олександр Ковальчук. Фото: Станіслав Козлюк
«Я вже збирався в льох, але побачив, як до мене йде офіцер. Він на мене подивився, сказав: “Ну що, майданівець?” — і вдарив прикладом автомата по колінах. Я впав», — веде Олександр.
Чоловік пригадує, що після того росіянин відібрав у нього телефон, почитав листування в месенджерах і сказав, що він «його клієнт». Підняв на ноги, сказав дивитися в землю й повів десь у центр села. Саме там збирали полонених. Чоловік припускає, що його міг «здати» один із сусідів, якому не подобалися протести 2004-го й 2014-го років. Як і люди, які їх підтримували. Уже коли Олександр повернувся з полону, дізнався, що цей сусід утік до Росії, у Москву. Утім, наш співрозмовник імені сусіда не називає, щоб не обмовити людину. Бо він до кінця не певен у своїх підозрах.
Врешті, Олександра та ще кількох бійців Територіальної оборони, захоплених у полон, возили Київщиною майже дві доби. І весь час обіцяли здати їх «особистам». Уже 3 березня привезли в лісосмугу поблизу Ворзеля. Там були люди в чорній формі й одна — у цивільному.
«Той, у цивільному, питав, де тут нацисти й бандерівці. Я намагався щось пояснювати, казав, що простий тракторист. Вони не слухали, били мене прикладом автомата по голові. А потім відвели до ями. Думав, розстріляють. А охоронець до мене нагнувся й каже: “Стрільну тобі між ніг, а ти падай у яму й не ворушись”», — емоційно розповідає чоловік.
Олександр був першим, за ним на «допит» повели інших полонених — одного цивільного й кількох бійців ТРО. Усіх сильно били: чоловік чув це навіть з дна своєї «могили». Кожного потім так само «розстрілювали». Тероборонівців били особливо сильно.
«Допити» записували на невелику фотокамеру. Опісля полонених вивезли в якісь будівлі аеродрому в Гостомелі. Куди саме чоловік пригадати не може: йому зав’язали очі.
«Я так розумію, росіянам був потрібен обмінний фонд, щоб вертати своїх військових. Того вони й хапали цивільних по містах та селах», — упевнено каже тракторист.
За весь час, поки полонених возили по Київській області, їм не давали ані поїсти, ані попити. Так само не пускали й у туалет. Олександр пригадує, що вже в Гостомелі зміг украсти півлітрову пляшку води, яку розділили на 10 людей. Уже 4 березня російські військові загнали всіх у холодильні камери.
«Вигнали нас на вулицю й сказали бігти. Усю дорогу росіяни нас били, хто й чим міг. Якщо хтось із полонених намагався підняти голову, отримував удар прикладом по обличчю. Врешті, ми опинилися в холодильниках. Це були невеликі приміщення, ледь вистачало місця на всіх. Звідти нас нікуди не випускали. Хіба що водили на допити, під час яких сильно били. У туалет доводилося ходити просто на підлогу. Ми буквально спали у своїй сечі й фекаліях», — підвищуючи голос, пояснює колишній полонений.
На деталях Олександр не зупиняється. Хіба що каже: частину людей катували так сильно, що вони потім не могли ходити. А в одного з полонених просто відмовили руки: він не міг ані сходити в туалет, ані поїсти. Тож інші в’язні його годували, щоб чоловік не помер з голоду. Хоча, пригадує Олександр, їжі було мало й приносили її не регулярно. За чотири дні, 8 березня, усіх вивели на летовище.
«Нам урочисто оголосили, що сьогодні Міжнародний жіночий день. Полонених було близько 70 людей. Усім виламали руки й зв’язали їх за спиною. І за кілька хвилин я відчув, як горять зап’ястки. Було враження, що руки всунули у вогонь. Ми всі кричали від болю. А росіянин, який це зробив, ходив перед нами й казав: “Терпіть, тварі”», — згадує він.
Потім Олександра й інших розв’язали. Підігнали два автозаки. Усі полонені в них не вміщалися. Між собою росіяни розмовляли про те, що частину людей треба розстріляти. З машини, у якій сидів тракторист, витягли двох: хлопця, якого затримали за календарик із символікою полку «Азов», та одного з бійців Тероборони. Що з ними сталося далі, чоловік не знає, бо самого розстрілу не бачив. Лише сподівається, що ті двоє досі в полоні й колись повернуться додому. Інших же полонених росіяни повезли до білоруського міста Гомель.
«Везли через Чорнобильську зону. Нас намагалися вивантажити в СІЗО Гомеля, але там не було місць. Як потім дізнався, усе зайняли полонені українці. Тож ми ночували в лісі десь неподалік ЧАЕС. А зранку 9 березня нас привезли в аеропорт Гомеля, повантажили в Іл-76 і перевезли в Курськ. До СІЗО №1. Коли нас там “приймали”, то сильно били, вдягали на голову поліетиленові пакети, душили, знімали відео. Російські охоронці сміялися, залазили на нас, казали, що катаються на свинях. Там я пробув до квітня 2022-го. Потім мене обміняли. І я повернувся додому», — на цих словах по щоках Олександра котиться дві величезних сльози.
Вихід другий. Смерть
З Юлею Баіш ми зустрічаємося в Бучі. Невеликий будинок мрії на тихій і затишній вулиці її чоловік Віталій почав зводити 10 років тому. Сім’я заїхала сюди незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Нині ж по кутах двору, попід парканами лежать розбиті вибухами залишки вікон. З вольєра уважно дивиться німецька вівчарка, яка дивом пережила окупацію. У будинку ще один пес — лабрадор, якого Юля забрала з Бахмута. Добудувати житло Віталій не встиг: почалася повномасштабна війна.
«24 лютого ми почули кілька вибухів. Спочатку не зрозуміли, що це було. О 6-й ранку ввімкнули новини. Побачили, що почалася повномасштабна війна. Приблизно об 11-й на Гостомель полетіли російські гелікоптери. Ішли на розворот прямо над містом і раз у раз обстрілювали аеродром», — каже жінка, описуючи рукою над головою коло. Маршрут, за яким російська техніка розверталася над містом.
Юлія Баіш. Фото: Станіслав Козлюк
Разом із чоловіком і двома дітьми вона думала перечекати бої в матері вдома, яка живе в центрі Бучі. Спочатку сім’я думала, що росіянам не вистачить сил і за кілька днів бої завершаться. Дорогою до мами вони набрали продуктів у місцевому магазині й перебралися зі свого будинку в її підвал. За три дні обстріли стали сильнішими. Такими, що зі стелі в їхньому невеликому укритті почала сипатися штукатурка. Тож 27 лютого жінка вирішила забрати дітей, матір і виїхати до Івано-Франківська. Віталій залишився з вітчимом Юлії стерегти будинок.
«Я дуже нервувала. Зранку з мамою випили горілки. І о 16-й виїхали з міста в бік Житомирської траси. Там стояли наші військові. Але я була так налякана і в такому шоку, що постійно плакала й не розуміла, хто це. Нам сказали їхати швидше, бо росіяни вже були десь поруч», — пригадує Юлія.
Єдиний гаджет, завдяки якому Віталій міг виходити на зв’язок, — старий кнопковий телефон. Чоловік розповідав, що обстріли в місті посилилися й радів, що дружина з дітьми змогли виїхати. А 7 березня зателефонував вітчим Юлі: сказав, що Віталік разом із сусідом Володимиром поїхав годувати собак до їхнього будинку на околиці Бучі й не повернувся.
Віталій Баіш із сином. Фото надане Юлією Баіш
Чоловіки зникли в зоні відповідальності 76 та 98 дивізій повітряно-десантних військ, як нам удалося з’ясувати з трофейних російських документів. Обох звинуватили в тому, що вони корегували вогонь української артилерії. Завантажили в БТРи. Повезли в лісосмугу поблизу міста Ворзель на допит у яму, у якій кількома днями раніше побував Олександр Ковальчук. За два дні, 9 березня, Віталія разом із сусідом Володимиром привезли в порожні холодильники на аеродромі Гостомель. Попередню партію в’язнів, приблизно 70 людей, тоді ж саме пересаджували в білоруському місті Гомель у транспортний літак Іл-76. Юлії вдалося з’ясувати небагато про свого чоловіка: тих цивільних, які після допитів могли ходити, використовували як робочу силу — водили прибирати туалети й кухню. А ще збирати залишки людських тіл на аеродромі після артилерійських та авіаційних обстрілів українських сил. Годували полонених погано: раз на день давали галети, армійські сухі пайки й кілька літрів води. Найімовірніше, 11 березня Віталія росіяни забрали на допит. У ніч на 12 березня його тіло закопали неподалік від катівні: у березовому гаю, за кількадесят метрів від входу до їдальні аеродрому. Іншим ув’язненим росіяни сказали, що Віталій помер від «серцевої недостатності».
«Я повернулася до Бучі одразу після деокупації. Спочатку думала, що мій Віталік живий, адже його паспорт привезли в Білорусь. В окупації його намагався шукати вітчим, але йому сказали сховатися вдома й нікуди не виходити, бо пристрелять», — згадує Юлія.
Виходимо разом з нею на вулицю покурити. На сусідському городі й досі видно сліди обстрілів: кілька ям, що повільно засипає землею. Фасад будинку, який зводив Віталій, весь побитий уламками. Юлія кілька разів затягується сигаретою.
«У квітні з полону вийшов один військовий, який сказав, що бачив Віталіка в холодильнику. І він просив передати, що його вбили. Інший хлопець, Борис, повернувся з полону влітку. І ми з ним почали шукати холодильники. Об’їхали частину Київської області й врешті натрапили на Гостомельський аеродром. Потім пів року намагалися потрапити всередину, бо це режимний об’єкт і туди потрібні спеціальні перепустки», — розповідає Юлія.
Уже у лютому 2023-го з полону вийшов сусід Володимир, з яким Віталія захопили. Він знав, де закопали чоловіка Юлі. Тож вона знову поїхала на летовище. Цього разу Юлія вмовила охорону пустили її на територію не офіційно, щоб знайти могилу. Ще місяць в жінки пішов на те, щоб домогтися від правоохоронців ексгумації тіла. І в середині березня 2023-го вона разом зі Службою безпеки й рятувальниками опинилася в березовому гаю, неподалік їдальні аеродрому Гостомеля.
«Його закопали глибоко. Десь на метр. Знайшли не одразу, бо хрест, яким позначили могилу, був непримітним. Свого Віталіка я одразу впізнала: його одяг, його волосся. На шиї була якась мотузка. Відтоді минув рік. Але я досі не знаю, від чого загинув мій чоловік. І чи робили якісь експертизи, слідчі мені нічого не повідомляли», — сумно каже Юлія.
Найскладнішими для неї були перші пів року. Тепер легше. Сильно підтримували двоє синів. І програми психологічної допомоги, за якими обох дітей забирали в табори відпочинку. Для Юлії найважливіше було знайти свого Віталія. І поховати. Тепер вона хоче завершити його справу й доробити будинок. Роботи ще багато: треба поремонтувати побиті уламками снарядів стіни, оздобити їх. Тож вона завантажена роботою: працює торговим представником в одній з львівських компаній, запускає власний магазин будматеріалів.
Юлія Баіш. Фото: Станіслав Козлюк
«І нині щоразу, коли бачу, як прилітає по російській інфраструктурі, коли читаю скарги росіян на те, як їм страшно, — мені стає легше. Це справедливо. Якщо ви мовчки дивитеся, як ваша армія починає повномасштабну війну, катує і вбиває, ви маєте також відповідати. Ви нічого не зробили, щоб це зупинити», — тихо каже жінка.
Кат із Красноярського краю та обмінний фонд росіян
Нині важко сказати, скільки саме людей пройшло через катівні в Гостомелі. Оскільки не існує повних списків людей, яких росіяни утримували в полоні. Ба більше, часто і правоохоронці, і правозахисники дізнаються про нових в’язнів випадково, коли з російського полону під час обмінів виходять військові та цивільні. Саме вони є тим джерелом інформації, яке заповнює білі плями.
«Росіяни звозили до Гостомеля людей з окупованої Київщини. Можна сказати, що це була для них кінцева точка, після якої цивільних і військових вивозили на територію Білорусі, а звідти — до Росії. Ми знаємо, що в росіян була розгалужена система місць утримання цивільних заручників. На прикладі журналіста Дмитра Хилюка (кореспондент інформагенції УНІАН, потрапив у полон росіян у березні 2022-го, вивезений до Росії, утримується в полоні. — Ред.) можна простежити, як це відбувалося», — пояснює Анастасія Пантелеєва, аналітикиня правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ).
За даними правозахисників, Дмитра Хилюка разом з батьком спочатку утримували в селі Козаровичі, потім перевели у великий табір полонених у селі Димер. Уже там батька відпустили, а самого журналіста перевезли до Гостомеля. Звідти людей додому вже ніхто не відпускав. За даними МІПЛ, на березень 2024-го через катівні на Київщині пройшло щонайменше 215 людей, інформацію щодо 34 ще уточнюють.
До організації катувань на летовищі Гостомеля, за інформацією українських правоохоронців, може бути причетний 48-річний громадянин РФ Сергій Векколайнен. За інформацією проєкту «Книга катів», він має звання підполковника, а в підрозділі «Ратибор» обіймав посаду начальника відділення з політичної роботи. Також до катувань може бути причетний і начальник Вейкколайнена, 53-річний Сергій Казеічев, полковник поліції РФ та командир підрозділу «Ратибор».
Окрім катування цивільних на аеродромі, їм обом інкримінують уже згаданий розстріл автомобілів на в’їзді до Гостомеля, де убили 11 і поранили 15 людей. Окремо Вейкколайнена українські слідчі підозрюють у катуванні людей у селі Здвижівка, що неподалік Бучі.
За інформацією активістів «Кібер Спротив», яким удалося зламати соцмережі російських омонівців, «Ратибор» на початок 2023 року мав продовжувати свою участь у повномасштабній війні. Крім того, на базі цього російського підрозділу мали готувати операторів дронів, протитанкових і зенітних комплексів. На квітень 2024-го обидва росіяни закрили свої соцмережі й видалили пости в профілях, які вдалося знайти активістам.
Співрозмовники Тижня в правоохоронних органах додають, що саме Вейкколайнен і Казєїчєв могли бути так званими комендантами катівні на аеродромі Гостомеля. І саме їхній підрозділ разом із СОБРом міста Новосибірськ базувалися на летовищі. За попередньою інформацією, через російську катівню лише на аеродромі пройшло приблизно сотні людей, однак це число не остаточне. Частина людей досі в російському полоні.
Джерело: ТИЖДЕНЬ