Розповідь спецпризначенця: про вербування ФСБ, «Абвера», Безлєра, Гіркіна і найкращу нагороду

Розповідь спецпризначенця: про вербування ФСБ, «Абвера», Безлєра, Гіркіна і найкращу нагороду

Спецпризначенці, зазвичай, не показують облич і не дають інтерв’ю. Але Радіо Свобода, в результаті довгої комунікації, отримало можливість поставити запитання людині, яка фактично пройшла усі етапи становлення українських спеціальних підрозділів у незалежній Україні.

– Пам’ятаю, як ми «брали» – відбирали у сепаратистів – перші блокпости. У перший день ми взяли три. У «зоні АТО» вони так і позначалися: 1,2 та 3 пост.

Так от, на перший відібраний блокпост №1 «Рибхоз» зайшли десантники житомирської бригади. Із ними разом охорону цього блокпоста мали забезпечувати «ідейні». Так ми називали бійців добробатів, які були сформовані з майданівців і проходили підготовку у Петрівцях на базі Національної гвардії України (НГУ). Передбачалося, що ці «ідейні» прибудуть одразу після захоплення нами цього блокпоста, а їх «нема і нема».

Як потім ми дізналися, причиною їхньої затримки був один із «анекдотів» того часу. Щоб привезти бійців у «зону АТО» найняли у Харкові звичайний громадський автотранспорт – бусики-маршрутки. Водіям про пункт кінцевого призначення не повідомили, і коли вони зрозуміли, що їдуть майже у Слов’янськ, то заявили: «Ми туди не поїдемо, ми на це не підписувалися».

Довелося добробатівцям вивантажуватися із автобусів і з усім майном іти пішки майже 10 кілометрів, аж поки не підігнали бронетехніку, яка й довезла бійців до місця.

А вони такі, знаєте, за віком – «діди».

Питаємо:

Ви розумієте! Вони, ці «діди» самі прийшли у військкомат! Тихенько, без помпи і гасел, прийшли і воюють

– Ви що, контрактники?

– Та ні. Ми пішли до військкомату подали заяви, щоб нас узяли.

– А діти є?

– Троє…

– Ну і нащо це вам?

– Так якщо ми дома сидіти будемо, вони ж до Житомира дійдуть.

Ви розумієте! Вони самі прийшли у військкомат. Без помпи і повідомлень у пресі, без голосного проголошування ура-патріотичних гасел. Тихенько прийшли і тихенько воюють. Ось це справжні патріоти!

Капітан, який ними командував, теж такий – у віці. На вигляд звичайний собі цивільний і теж – доброволець!

Ось приїхали ці «ідейні», а над ними поставили офіцера НГУ, який до того відповідав за фізпідготовку у військах. І освіту мав відповідну. Він все життя займався спортом і не знав навіть, як цей блокпост має «працювати». І його ставлять старшим блокпоста!

Розумієте?! А десантники разом з цими «ідейними» – вони теж нічого не знають.

До того ж, це ще такий блокпост, що стоїть впритул до Слов’янська у невеличкому лісі. Тобто, до нього можна було непомітно підібратися на відстань до 10 метрів і розстріляти просто впритул.

Зі сторони «сепарів» (підтримувані Росією сепаратисти і бойовики – ред.) таке розташування блокпоста було правильним. Територія для них підконтрольна, та ще й за спиною починалося передмістя. Було звідки чекати швидку підмогу і можна було під прикриттям здійснити відхід. А от для наших усе навпаки. Та й ніякої маневрової групи підтримки навіть не передбачалося.

Найближчий наш блокпост за декілька кілометрів відкритої місцевості і приблизно з такими ж проблемами, як і цей. Ясно було, що надати допомогу один одному ці блокпости просто не зможуть.

У мене була єдина думка в голові: «Боже, їм капець!»

– Тобто Ви розуміли, що людям без досвіду важко втримати у такому місці блокпост?

– Я вважав, що це найбільш «стрьомний» блокпост і що треба щось робити, бо все може дуже погано закінчитися.

Перші танки атакували саме цей блокпост. Казали, що капітан той загинув. Але вони відбили ту атаку

Але, як на дивно, сепаратисти їх довгий час не чіпали, а обстрілювали тих, хто був за кілька кілометрів від них – біля комбікормового заводу.

Проте перші сепаратистські танки атакували саме цей блокпост. Казали, що капітан той загинув…Про інших бійців – тих чоловіків, з якими я говорив, не знаю. Але вони відбили ту атаку.

Ці «діди», які самі прийшли у військкомат, відбили танкову атаку!

– Як ви визначали тоді, хто для вас ворог?

– Ви знаєте, якщо говорити професійно, то за визначенням – «ворогом» є той, хто стріляє. Хто стріляє, той і ворог. Це зрозуміло.

І в офіцера немає часу на довгі роздуми і немає можливості давати волю емоціям. У підпорядкуванні бійці, за яких відповідаєш і які чутливо реагують на твої реакції і контролюють усі твої дії.

Крім того, весь час потрібно було орієнтуватися в ситуації, швидко ухвалювати рішення і давати якісь накази.

Але було декілька моментів… Спробую пояснити.

Спецпризначенець Центру спеціальних операцій «А» СБУ. Донбас
Спецпризначенець Центру спеціальних операцій «А» СБУ. Донбас

Ми потрапили у засідку і пішли на прорив, прикриваючись БТРами, але один із «сепарів» стріляв украй грамотно, намагаючись у першу чергу «зняти» наших кулеметників. Тобто «працював» професійно, згідно із правилами ведення загальновійськового бою, які вимагають «нейтралізовувати у першу чергу офіцерів, спеціалістів або важкоозброєних бійців».

От той «сепар» за короткий проміжок часу вибив зі строю п’ятьох наших кулеметників. Було таке, що ми пораненого кулеметника закидаємо в БТР, його намагається підмінити товариш і тільки він береться за кулемет – одразу ж отримує прострелену руку.

Визначили ми місце, з якого та потвора стріляла. З іншого просто не могла. Ми постійно те «місце» обстрілювали, але не могли вести прицільний вогонь, бо не бачили ознак пострілу. Ні спалахів, ні диму, ні звуку, ні руху.

Може, він стріляв з глушником. Пізніше в інтернеті ми вже побачили відео, де «сепари» робили валики з вовняних ковдр і використовували їх як полум’ягасник і своєрідний глушник звуку.

Цей «сєпар», цей ворог, додумався, як ту позицію зайняти, а от шляхи відступу у нього були не відпрацьовані. Ми продовжували рух і коли наблизилися до того місця метрів за 30, «сепар» зрозумів, що йому необхідно звідти тікати. Йому нічого не залишилося, як вистрибнути з кущів на відкрите місце. Ми зреагували і як «дали» у чотири стволи!

За 30 метрів і зі заплющеними очима влучиш. От тоді мене пройняло. «На тобі, тварюко!» – стукало в голові.

​(спікер уточнив, що на цьому відео спецпідрозділ «Вега» Нацгвардії України)

– Ви зустрічали тоді у зоні бойових дій росіян – представників російської армії, так званих «відпускників» чи російських спецпризначенців?

– Ні, але інформація про них була, зокрема і від агентури.

Був один дідусь-«ініціативник», сам приїхав на маршрутці зі Слов’янська (тоді ще люди вільно пересувалися) і надибав нас. Ясно, що до «ініціативників» завжди з пересторогою ставляться, але на той час особливого вибору не було. Так от, дідусь цей, колишній військовий, виявився нашою «золотою жилою».

Щоб було зрозуміло, були у нас помічники серед місцевих хлопців, які не мали до армії жодного стосунку, але за своєю діяльністю могли пересуватися з міста в місто. Їздили у Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Красний Лиман. За нашим проханням, цілком усвідомлюючи небезпеку, вони збирали інформацію щодо ворожих об’єктів.

І от ти запитаєш у них: «А що тут? А як?» А людина не спеціаліст, ніколи цим не займалася, навіть не думав, що на таке треба звертати увагу. Крім того, ще ж необхідно було навчати їх, як не «розкритися» перед ворогом. Тож ми намагалися їх навчити і збирати інформацію і себе не видавати.

Ті «зелені чоловічки», які захоплювали райвідділи міліції, то були російські спецпризначенці

А за цим дідусем ми ледве встигали наносити на план усі дані. Він сам зі своїми планами уже прийшов. Потім ми порівняли його інформацію із тими даними, які самі зібрали, і все збіглось.

Саме він дуже багато розповів про те, як «гіркінці» (ті, що були у підпорядкуванні російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) – ред.) облаштували оборону Слов’янська.

Так от, за інформацією цього дідуся, та з інших джерел, на період початку АТО щодо росіян вимальовувалась наступна ситуація. Ті «зелені чоловічки», з яких все починалося і які захоплювали райвідділи міліції (не тільки у Слов’янську), то були російські спецпризначенці.

Що таке "Русская весна"

Чому георгіївська стрічка викликає різку реакцію? Зрозуміти це можна, подивившись відео про «приход русской весны» до Харкова, Луганська і Донецька.Про сутність спецоперації «Русская весна» проти суверенітету та державної цілісності України — у відеосвідченнях

Geplaatst door Радіо Свобода op Zaterdag 11 maart 2017

Їх було декілька груп, до 20 «спеців» у кожній. Вони приходили, ініціювали захоплення адміністративної будівлі. Одночасно з цим російською агентурою легалізувалися осередки спротиву з числа місцевих. Першочергове озброєння цих осередків здійснювалося захопленою зброєю із райвідділів міліції (ось чому саме міліцію захоплювали).

Коли місцевих більш-менш організовували й озброювали, спецпризначенці вирушали до іншого містечка. Замість них залишалися куратори й радники від росіян. Їх відносно місцевих були одиниці. Ще були представники російських козацьких організацій, але більше «для масовки».

– Наскільки, на Вашу думку, ефективно був використаний потенціал «Омеги», «Альфи» в тих умовах, які склалися після анексії Криму?

– Якщо у відсотковому відношенні, то, думаю, десь лише на 10%. По-перше, спеціальний підрозділ – це такий інструмент, яким потрібно знати, як користуватися. Потрібно знати можливості й потенціал таких підрозділів. По-друге, потрібно знати, де і як його можна використовувати. А більшість людей, які тоді мали стосунок до командування, цього не знали.

Тому спецпризначенці часто виконували функції їм не властиві. Наприклад, задіювалися на блокпостах. Ну, це все одно, що забивати мікроскопом цвяхи.

Українські спецпризначенці
Українські спецпризначенці

– Отже, ви відвойовували блокпости і збирали інформацію…

– Так. Це були заходи, які проводилися від початку АТО. Далі була купа всіляких заходів і операцій. Одні вдалі, другі – ні. За деякі з них соромно, іншими можна пишатися. Про перші розповідати не хочеться, про другі – досі не можна.

Про ті, що можна. Допомагали нашим блокпостам оборонятися від «сепарських» снайперів. Організовували контрснайперські засідки. Декілька разів успішно відпрацювали, а потім, мабуть, відбувся витік інформації і все – як тільки наші снайпери приїздять на блокпост, то зі сторони «сепарів» немає жодного пострілу. Як тільки їдуть – відразу починають «довбати». І як ми вже не «легендувалися», як не намагалися непомітно заїхати – нічого не допомагало.

Ми вже вирішили відмінити такі засідки, аж тут хлопці з блокпостів просять: «Нехай ваші приїдуть, ми хоч трохи поспимо нормально».

– Наскільки, на вашу думку, ефективно використали спецпідрозділи у тих умовах, які склалися після анексії Криму у 2014 році?

– Відсотків на 10%, я думаю.

По-перше, спеціальний підрозділ – це такий інструмент, яким потрібно знати, як користуватися. Потрібно знати його можливості і потенціал.

По-друге, потрібно знати де і як його використовувати.

Але, у той час, склалася така ситуація, що більшість людей, які тоді мали відношення до командування, цього не знали.

Тому, тоді траплялося так, що спецпризначенці… охороняли блокпости.

Спеціальний підрозділ – це такий інструмент, яким потрібно знати, як користуватися

Це виглядало так. Підрозділ переходить у розпорядження керівника АТО. Питаємо: «Яке завдання?». Відповідають: «Завдання суперсекретне і керівник даватиме його особисто командирові. «Вертушки» (гелікоптери – ред. ) приходять, група нехай сідає і летить».

Кажемо: «Але ж потрібно розуміти суть завдання, строки, куди і з чим потрібно летіти». А нам: «Нехай все по максимуму забирають і летять. Це надовго».

Через 3 дні дзвонить тихенько командир групи і каже: «Сидимо на блокпості в глибині ворожої території».

Виявилося, що десь там у Києві вирішили взяти в кільце блокпостів Слов’янськ і Краматорськ й це кільце почали створювати.

Ну, а що таке блокпост? Грубо кажучи, блокпост – це укріплений пункт на кордоні території, яку ти контролюєш, із допомогою якого ти блокуєш проникнення ворога.

Блокпост під Лисичанськом. Донбас 12 березня 2015 року
Блокпост під Лисичанськом. Донбас 12 березня 2015 року

А що таке «блокпост» в глибині ворожої території, без підтримки наших сил та засобів?!

З одного боку Слов’янськ, з іншого Краматорськ, а вони на Ростовській трасі на якомусь мосту. От тому туди і загнали спецпризначенців.

Це була надважка робота – вижити в тих умовах. Їх кожного дня мінометами там обстрілювали.

В умовах, коли належність території не визначена (чи то наша, чи то ворожа), справді доцільне встановлення контролю над основними (стратегічними) шляхами. Тільки ніякого сенсу не було контролювати той міст. Оскільки його можна було було об’їхати з різних боків.

Річка невелика, броди, ще якийсь міст, і все це успішно використовувалося «сєпарами».

Щойно мав розпочинатися обстріл – на дорозі жодної машини. Можливо, сепаратисти зупиняли громадський транспорт

Цим мостом пересувалися фури, що їхали з Росії або до Росії, якісь автобуси, громадський транспорт і ось на цій трасі спецпризначенці сидять.

І таке відчуття, наче «оголошення висіло» на тій дорозі!

Щойно мав розпочинатися обстріл – на дорозі жодної машини. Можливо, сепаратисти зупиняли громадський транспорт, а потім, як відстрілялися по нас, знову пускали.

Мабуть, і розвідники їхні їздили і дивилися, наскільки успішно обстріляли.

От у таких умова наші хлопці там виживали. Ми всіма правдами і неправдами намагалися забрати їх звідти. Нарешті, через тиждень вдалося «вертушками» вивезти їх.

І перше, що мені сказав командир тої групи: «Вам вітання від Абвера». І дивиться так на мене з підозрою.

Запитую: «Хто це?».

Каже: «А це – звідти (з боку «сєпарів»). Дзвонив він мені якось. Казав, що він вас ще з Криму знає».

Я почав «пробивати» і з’ясував, що «Абвер» – це колишній оперативний співробітник Головного управління СБУ в Криму.

Вже не знаю, яким чином, але у того «Абвера», як виявилося, був номер телефона командира групи, і він знав, кому ця група підпорядковується.

– Ви з ним зустрічалися?

– Я його не пам’ятаю, бачив в інтернеті на фото, може я з ним і пересікався у «тому житті», коли Крим наш був.

А потім наші контррозвідники галас здійняли, що командир тої групи з «сєпарами» контактував.

А що ви хотіли?! Була така розмова, і не одна.

Було таке, що ми самі шукали контакти із «сєпарами».

От така логіка життя…

Всього розказувати не можу, бо ті хлопці ще служать, але був такий випадок, коли наших хлопців «сєпари» у полон взяли.

У нас шок. Щось потрібно робити! І тут один товариш каже: «Пам’ятаєш, я говорив із луганським «сєпаром». У мене залишився телефон. Може, давай наберемо, спробуємо». Набрали. Той: «Що ви хочете?». Ми кажемо: «Хочемо поговорити з тими, у кого наші хлопці».

За декілька годин подзвонив якийсь «Сєргєй» і запропонував зустрітися. Мовляв, «приїжджайте до мене на блокпост, безпеку я гарантую».

Три «бовдури» (це я про нас) сіли в трофейну машину і поїхали. Пістолети за пазухою, по гранаті в кишенях, от і все.

Приїхали на зустріч, поговорили з цим Сєргєєм. Він виявився начальником контррозвідки Гіркіна (Ігор Гіркін (Стрєлков), громадянин Росії, полковник – ред.).

Він нічим допомогти не зміг, бо Бєзлєр (громадянин Росії, підполковник Головного розвідувального управління (ГРУ) Збройних сил Росії Ігор Бєзлєр, за даними СБУ – один із організаторів убивства Володимира Рибака – ред.) «сам по собі» і між ними на той момент були достатньо напружені стосунки.

– Цей Сергій, він донецький, луганський?

– Він казав, що він із Західної України, і в принципі, у нього не було місцевого «говорка». Спочатку був у масці, поки ми всі трохи «бикували».

Потім пішла «конструктивна бесіда» і маску він зняв. Він нас вербував.

– Він грамотно діяв?

– Так

– І…

– І…я тут, і ось говорю про це з вами.

Мене вербували ще у березні перед «кримським референдумом».

Дзвонили колишні колеги з Криму, яких я знав особисто. Вони казали: «Зараз представиться людина і ми завіряємо її повноваження». Розмовляв із офіцерами ФСБ. Вони пропонували приїхати до Криму.

Окупація Криму Росією. Російські військові. Перевальне, Крим. 20 березня 2014 року
Окупація Криму Росією. Російські військові. Перевальне, Крим. 20 березня 2014 року

– Можете якийсь епізод 2014 року у деталях описати?

– Травень 2014 року. Виїзд з Ізюма на Слов’янськ по Ростовській трасі. Військовий табір.

Перші постріли особливо не напружили. Випадкова стрілянина була звичайним явищем. При повній відсутності на той час культури поводження зі зброєю це було закономірним.

Так от, того разу чомусь стрілянина не припинялася. Вже після четвертого-п’ятого пострілу прийшло розуміння, що «це «жу» не дарма».

Стріляли явно поза територією табору. Швидко визначивши, з якого боку вівся вогонь, перемістилися під прикриття бронетехніки.

Сенсу кудись бігти і реагувати на диверсію не було. За мірками цієї війни, табір був у глибокому тилу, але якась охорона все таки була і ми вирішили не втручатися, щоб не вносити плутанину в контрдиверсійний процес.

Тож, стоїмо, куримо і обговорюємо цей незрозумілий обстріл. Військовий табір ошелешений, виходить із ступору і починає реагувати на обурливу витівку ворога.

Біля нас стояло кілька автомобілів ДАІ. З-під однієї машини раптом виліз напіводягнений персонаж і з неймовірною швидкістю накарачках метнувся у намет.

Хтось пожартував: «За нагородним пішталєтом побіг. Зараз ним від ворога відстрілюватися буде». Всі, хто був у курсі, розсміялися.

А для тих, хто не в курсі…

Дев’ятого травня у цей табір наважився приїхати сам прем’єр-міністр. Мабуть, щоб показати свою причетність і безстрашність. Природно, до свята привіз подарунки. Під це організували урочисте шикування.

У строю стояли гвардійці і армійці, добробатівці і міліціонери, вертолітники і спецназівці. І, звичайно, окремою «коробочкою» –ДАІшники.

Після недовгої надихаючої промови прем’єра, почалося основне дійство – «роздача слонів». Дарували бронетехніку, медалі та грамоти, але головною «плюшкою» були нагородні пістолети.

Прем'є-міністр України Арсеній Яценюк на полігоні під Львовом, жовтень 2014 року
Прем’є-міністр України Арсеній Яценюк на полігоні під Львовом, жовтень 2014 року

Хотілося б сказати, що усі нагороди дісталися справжнім героям. Багато нагороджених саме такими і були. Проте, один факт все зіпсував.

Половина з двадцяти нагородних «стволів» дісталася ДАІшникам.

Вдумайтеся тільки, у той час в АТО воювали тисячі людей. Скільки з них були ДАІшниками? Це, звичайно, військова таємниця. Але, пропорційна невідповідність очевидна. Після цього нагородження якось стало неясно, хто справжні герої цієї війни, й кому дякувати за захист?

Половина з двадцяти нагородних «стволів» дісталася ДАІшникам

Стара система, у якій нагородження – це формальність, і тут спрацювала.

Швидше за все, сам прем’єр не знав, кого буде нагороджувати. І цілком можливо, комусь дісталося «на горіхи» після його від’їзду. А тоді – свято продовжувалося.

На нашвидкуруч зробленій зі свіжих дощок сцені розпочався концерт. Це теж було частиною обов’язкової формальності й, мабуть, в інших умовах не викликало б інтересу. Але яскравий одяг самодіяльних артистів на тлі сірої бронетехніки, та музика, яка відлітала у поля, зацікавили.

Погода псувалася. Холодний вітер тріпав реквізит на сцені, а грозові хмари погрожували перервати концерт у будь-яку хвилину. Артисти, особливо юні, нервували, через що помилялися. Але це якось було дуже зворушливо.

Вийшла дівчинка років 13 і заспівала… Це не папірці, які припадуть пилом, а частинка світла, що залишиться у кожного

У якийсь момент на сцену вийшла дівчинка років тринадцяти і заспівала на диво сильним голосом щось сумне про рідний край і його захисників.

На середині пісні, на найвищій ноті зрізався голос дитини, сльози здушили їй горло і вона замовкла ненадовго. Потім зібралася і таки доспівала.

Як же їй аплодували усі! Не так її таланту, як щирості. І всі ті бійці, які її слухали, потім зізнавалися і про «клубок у горлі», і як «щось перевернулося у душі».

Ось це був подарунок! Не комусь окремо взятому зі списку, а всім нам. Це не папірці, які припадуть пилом, а то й загубляться, а частинка світла, що залишиться у кожного.

Автор: Ірина Штогрін; Радіо Свобода

Читайте также: