Незаперечний злочин. Сексуальне насильство німецьких вояків на території СРСР у 1941-1945 рр.

Мій аналіз сексуального насильства під час війни та окупації теренів колишнього Радянського Союзу ґрунтується на усних свідченнях та письмових спогадах жертв, очевидців та кривдників, а також на документах нацистів. Дехто з них розповідає про акти насильства, якого вони зазнали особисто чи прямими свідками якого були, інші описують злочини, про які довідалися з чуток. На всі ці джерела неминуче вплинули сучасні уявлення про гетеросексуальне насильство та гендерно забарвлені поняття провини й сорому

Наумові Епельфельду (Naum Epelfeld) було тринадцять років, коли 5 липня 1941 р. німецька армія захопила Бердичів. Рятуючись від авіанальотів, він та його родина знайшли притулок у підвалі розташованого поблизу шпиталю. «Усі відчували, що ось-ось трапиться дещо жахливе, — пригадував він після закінчення війни. — Настала ніч. Світла не було. Ми сиділи в темряві, притулившись одне до одного, і пошепки розмовляли.

Раптом ми почули, що якісь люди зайшли в будинок шпиталю, почули накази, прогавкані іноземною мовою. Брязкіт розбитого скла і тріск вистрелів закарбувалися у моїй свідомості. Ми все зрозуміли. Німці взяли Бердичів. Незабаром двоє німців увійшло до підвалу, де ми ховалися. Вони освітлювали собі дорогу ліхтариками і щось казали, але їх ніхто не розумів. Тоді вони почали підходити до людей, які сиділи на підлозі, та світити їм в обличчя. За якийсь час вони зупинилися перед дівчиною і жінкою, відвели їх у порожню кімнату і зґвалтували. Дівчина була дочкою нашого сусіда, її звали Густе. Густе Глосман (Guste Glosman) було 14 чи 15 років. Незабаром її разом із батьками розстріляли. Ось як для мене почалася окупація. Найгірша частина мого життя»[1].

Епельфельд описує ситуацію, що утворилась одразу  після захоплення міста: німці проникали у кожне місце, яке вважали своїм, включно з жіночими тілами — і це символізувало переможне порушення права власності. Під час багатьох війн «сексуальне завоювання» жінок ворога вважали і винагородою за воєнний успіх, і трофеєм.

Рут Зайферт (Ruth Seifert) зазначала, що одним з неписаних правил війни є дозвіл переможцям на сексуальне насильство над жінками протягом короткого періоду безладу одразу після битви[2]. Однак в описаному вище випадку акт сексуального насильства може видатися до певної міри несподіваним, оскільки ідеологія нацизму офіційно розглядала сексуальні стосунки між чоловіками, які вважалися арійцями, та єврейськими жінками, котрих відносили до категорії «расово нечистих», як злочин, і це було суворо заборонено[3].

Зі спогадів Епельфельда не зрозуміло, чи солдати взагалі знали, що жінка, на яку вони напали, була єврейкою. Проте інші розповіді, включно з его-документами німецьких вояків, чітко вказують на те, що чоловіки усвідомлювали порушення меж нацистської расової ідеології[4].

Нині панує припущення, що вояків, котрі порушували нацистські расові закони, суворо карали. Справді, багато хто вважає, що німці, віддані ідеології нацизму, були расово свідомими і практикували самообмеження. І хоча німецька «війна на знищення» належить до найкраще досліджених прикладів воєнного насильства та геноциду, у цих студіях здебільшого не висвітлено явище сексуального насильства (і ширше — сексуальності та сексуальних практик)[5].

З одного боку, причина полягає в дуже малій кількості джерел та складності їх інтерпретації. З іншого боку, постає необхідність виробити таку термінологію та форму презентації цієї теми, які б не надавали проблемі тривіального відтінку і не створювали ефекту «підглядання». До того ж брак досліджень можна сприймати як один з наслідків емоційно зарядженої реакції на заплутані обставини, які часто породжують війна, насильство і сексуальність. Взаємозв’язок поміж сексуальністю і насильством, котрий виникає під час війни, вважається чимось неминучим — фактом, який не варто ані ставити під сумнів, ані розслідувати, хіба що вчинені дії визнано винятково жорстокими чи явною воєнною стратегією[6].

У першому всебічному дослідженні сексуального насильства, вчиненого німецькими вояками під час Другої світової війни, Біргіт Бек (Birgit Beck) доходить висновку, що зґвалтування, скоєні солдатами Вермахту, не слід вважати воєнною стратегією: по-перше, досі не відомо про жоден документ, який містив би наказ німцям чинити сексуальне насильство, і, по-друге, військове законодавство визначало «сексуальне порушення» (нім. Notzucht) як злочин проти військової дисципліни, що у деяких випадках спонукало суддів виносити вирок про ув’язнення ґвалтівників[7].Джерела стосовно двох інших військових формувань на території СРСР — СС та поліції — підтверджують такі висновки. Офіційно офіцерам СС та поліції заборонялося вступати у сексуальні стосунки (шляхом проституції, зґвалтування чи за взаємною згодою), особливо з жінками, яких вважали «расово нижчими»[8].

Однак робити висновок про те, що випадки сексуального насильства під час німецької «війни на знищення» в Радянському Союзі були дуже рідкісними, було б передчасно. Адже тоді довелося б проігнорувати безліч свідчень очевидців, які вказують на різні прояви сексуального насильства на кожному етапі війни, на фронті та на окупованих територіях, а також у контексті Голокосту[9].

Спочатку я хотіла б детальніше розглянути деякі з великого розмаїття форм сексуального насильства, скоєного німецькими солдатами, офіцерами СС та поліції під час війни на теренах Радянського Союзу. Про які акти насильства йдеться, хто був їхньою мішенню і якого значення ці вчинки набували у зв’язку з воєнними діями? А потім буде висвітлено реакцію військового командування на такі випадки: заохочували чи обмежували чинні правила сексуальне насильство. Наостанок я покажу, як військове командування відкривало «простір можливостей», де вчинення сексуального насильства могло стати звичайною практикою воєнного повсякдення.

Різні форми сексуального насильства

Мій аналіз сексуального насильства під час війни та окупації теренів колишнього Радянського Союзу ґрунтується на усних свідченнях та письмових спогадах жертв, очевидців та кривдників, а також на документах нацистів. Дехто з них розповідає про акти насильства, якого вони зазнали особисто чи прямими свідками якого були, інші описують злочини, про які довідалися з чуток. На всі ці джерела неминуче вплинули сучасні уявлення про гетеросексуальне насильство та гендерно забарвлені поняття провини й сорому[10].

У багатьох випадках джерела не надають достатньої кількості переконливих подробиць, і навіть більше — немає жодної можливості перевірити, чи все відбувалося саме так, як описано у розповіді. Справді, нам слід брати до уваги той факт, що очевидці свідомо замовчують деталі (наприклад, вважаючи їх надто інтимними) або перебільшують (підкреслюючи таким чином, що німці мали цілковиту владу над своїми жертвами і в тих не було жодної можливості чинити опір).

Крім того, в основі деяких історій вочевидь лежать плітки, які переповідали, щоб викликати обурення поведінкою німців, відвернути підозру, розважитися історіями про «секс і злочин» тощо. Попри ці застереження, я все одно вважаю, що свідчення — як масив доказів — стосуються реальних випадків, оскільки такі повідомлення не одиничні: наявні численні свідчення, які описують досить схожі форми сексуального насильства. Тому мене не стільки цікавить кожний конретний випадок як такий, а радше розгляд їх у множині, як комплексу джерел[11].

Загалом, акти насильства могли бути спрямовані проти єврейок (або жінок, яких німці вважали єврейками), а також проти місцевих жінок неєврейського походження (що позиціонували себе як ворогів чи симпатиків нацистського режиму) і проти жінок, котрих окупанти визначили як «етнічних німкень», тобто осіб «німецького походження»[12]. Відмінності у характері та інтенсивності сексуального насильства щодо різних груп жінок ще потребують вивчення. Однак це буде непросто, оскільки багато джерел не містять інформації про походження жертв.

У спогаді Наума Епельфельда, процитованому на початку цієї статті, сексуальне насильство постає як форма насильства, що супроводжувало вторгнення німців на нову територію. Справді, подібні описи можна знайти у численних повідомленнях про захоплення міст[13]. У перші місяці вторгнення німців на терени СРСР сексуальне насильство було інструментом, який вояки та есесівці затосовували під час обшуку домівок та допитів мешканців.

Численні очевидці засвідчили, що військовослужбовці Вермахту та СС змушували місцевих жінок (а часом і чоловіків) роздягатися, коли заходили до їхніх осель[14]. З одного боку, вимушене оголення означало збезчещення жертви, з іншого — показувало особливу беззахисність перед озброєною людиною в уніформі. Іноді жінок у спідній білизні змушували нагинатися і вдавати, що вони миють сходи в будинку, поки німецькі поліцаї спостерігали за цим[15]. Такі випадки розкривають зв’язок між сексуальними фантазіями та актами насильства.

У різних ситуаціях вояки Вермахту, есесівці чи поліцаї також здійснювали особисті обшуки, включно з обшуком тілесних отворів. Військові регламенти справді містили інструкції щодо проведення особистих обшуків задля виявлення вогнепальної зброї чи таємних повідомлень. Однак у тих інструкціях не було передбачено дій, які вчиняли німці: обмацування грудей своїх жертв, стискання їхніх сосків чи інші сексуальні порушення. Свідчень про подібні форми сексуального насильства чимало, і вони вказують на те, що інколи чоловіки тлумачили інструкції «надмірно» («obstinant»[16]) у власних інтересах. У ситуаціях, коли чоловікам (часто дуже молодим) нудно і страшно, акти вербальної, вуаєристської й фізичної агресії можуть допомогти їм утвердити свої вищість і владу та полегшити переживання розгубленості та стресу.

У численних свідченнях описано, як німці торкалися жінок руками і зброєю. Удари по грудях і статевих органах жінок були способом залякування і катування[17]. Коли таке відбувалося у рідних стінах, відчуття беззахисності жертви зростало. На думку Шейли Мейнтес (Sheila Meintjes), сексуальну наругу над чоловіком застосовують, щоб викликати «сексуальну пасивність» і таким чином позбавити тілесної сили та політичної влади; ті самі дії стосовно жінок «активують» жіночу сексуальність та зводять соціальну роль жінок до «сексуальних об’єктів»[18].

Примусове роздягання, обшук тілесних порожнин, сексуальні тортури та інші форми сексуального насильства здійснювалися також щодо ув’язнених жінок і чоловіків — у поліційних дільницях, в’язницях, військових спорудах і таборах. Кривдниками були і німці, і місцеві колаборанти. У книзі про Голокост у Ризі Андрей Ангрік і Петер Кляйн (Andrej Angrick, Peter Klein) задокументували зґвалтування, скоєні офіцерами Команди Арайса[19], латвійського підрозділу, що співпрацював з німецькою таємною поліцією. Єврейка Елла Медальє (Ella Medalje), якій вдалося вижити після допиту в штаб-квартирі Команди Арайса влітку 1941 р., свідчила перед судом в Гамбургу в 1970-х роках: «Якось уночі, коли ми вже готували собі постіль на підлозі, двері відчинилися, і ввійшли двоє осіб з Перконкрусту[20]з літариками. Вони світили в обличчя кожній жінці й перевіряли їх.

Потім вони наказали жінкам, яких вибрали, йти з ними по черзі. За якийсь час перша жінка повернулася в жахливому емоційному стані, а люди з Перконкрусту забрали іншу жінку. У такий спосіб вони забрали шість чи сім жінок на горішній поверх, де розмістилися у кабінеті командира <…>Наступного дня цих шістьох чи сімох жінок посадили у вантажівку і кудись повезли. Я можу лише припустити, що їх розстріляли» [21].

Жінок, котрих тримали в ув’язненні, могли зґвалтувати в присутності інших в’язнів чи на самоті. Навіть якщо їм наказували вийти з камери, як у випадку, описаному Медальє, інші в’язні знали чи підозрювали, що з ними відбувалося. На додаток до приниження, жертви ще й боялися, що про їх зґвалтування може стати відомо за межами в’язниці. Водночас у решти ув’язнених знання про все це, ймовірно, викликало почуття сорому та страх стати наступною. Зґвалтування справді могло стати як прямою загрозою, так і символом влади та невербальним способом спілкування поміж окупантами й окупованими[22].

Більше того, у неволі деякі жінки зазнавали групового зґвалтування. Хоча радянська пропаганда широко експлуатувала подібні фантазії[23], свідчення про такі факти є вкрай рідкісними. Однак брак розповідей не обов’язково вказує на те, що групові зґвалтування були нетиповими. Це також може бути наслідком надзвичайно сильних почуттів жаху й сорому, яких зазнали жертви і свідки.

Можна припустити, що вояки, які брали участь у групових зґвалтуваннях, не робили б цього з власної ініціативи. Джошуа Гольдштейн (Joshua Goldstein) показав, що підкорення тискові групи є дуже сильним чинником у випадках зґвалтування. Справді, спільно вчинена дія часто створює враження такої, що зміцнює вірність і відданість у малих групах. Гольдштейн доводить, що колективні вчинки викликають відчуття втрати індивідуальної відповідальності. Натомість Міранда Елісон (Miranda Alison) припускає, що зв’язок поміж чоловіками виникає саме внаслідок усвідомлення ними спільної відповідальності[24].

Нещодавні дослідження раз-по-раз доводять, що групове зґвалтування у воєнний час часто здійснюється в ієрархічній послідовності. Найвищий за рангом офіцер має право першим увійти в жіноче тіло, тоді як підлеглі офіцери шанобливо ставляться до його поведінки і чекають, коли їм буде дозволено продовжити. У небезпечній для життя ситуації бою, коли чоловіки є вкрай залежними один від одного, групові зґвалтування підтверджують нерозривність зв’язків між ними та надійність їхніх ієрархій. Сповнені хтивих і руйнівних імпульсів, чоловіки зустрічаються один з одним у тілі жінки. У такий спосіб вони підтверджують свої мужність та потенцію[25].

Сексуальне насильство також могло слугувати засобом залякування жінок, котрі порушили межі традиційних гендерних ролей і взяли до рук зброю як солдати Червоної Армії чи партизани. За деякими оцінками, 1 млн жінок служили у війську та перебували у партизанських загонах, і з них близько половини носили зброю та служили у військових підрозділах на фронті[26].У колишнього солдата Вермахту, який відвідав виставку «Війна на знищення: Злочини Вермахту. 1941—1945» у Відні, зображення жінки зі зброєю навіть через 50 років після закінчення війни викликало спогади про дуже тривожний досвід:

«Що було для нас жахливим… це бабські батальйони, тут на війні були навіть жінки. Це нас засмучувало, справді засмучувало <…>Так, я маю на увазі, що жінка — це цілком суперечило нашому укладу, суперечило нашому солдатському розумінню. Одного разу ми пережили таке… Боже… На узбіччі вулиці… російська жінка в уніформі, її штани були спущені й ноги розсунуті, і так вони поклали її на вулиці. То був прояв, який поміж найлютіших рядових… якось, оскільки ми всі були чоловіки, ну то воно якось могло перетворитися на ненависть, лють, нерозуміння. Без подальших церемоній. Це треба зрозуміти».

Інтерв’юер: «Чи це означає, що її роздягнули?»

Оповідач: «Ні, ні. Її застрелили».

Злочини, які задокументувала та виставка, здається, загалом мало зачепили цього колишнього вояка. Єдиний злочин, про який він сам заговорив, був пов’язаний зі сплюндрованим жіночим тілом, і тут чоловік негайно зажадав, щоб кривдників зрозуміли, оскільки «бабські батальйони» суперечили «нашому укладу». Справді, під час Другої світової війни жінки у Червоній армії ввірвалися у виключно чоловічу військову сферу. Для чоловічого солдатського іміджу вони були особливим подразником і провокацією. Природа військової справи — як місця продукування культурних символів маскулінності та простору стабілізації гендерно-детермінованих відносин влади — була під загрозою.

І головне: публічна демонстрація зґвалтованої жінки, яку описав колишній солдат, вказує на те, що акти сексуального насильства були часто спрямовані не лише на самих жертв. Виставлені напоказ тіла мали бути побачені — як видимий доказ факту сексуального насильства і браку сили у жертв. Таким чином, сексуальне насильство мало різний смисл для різних груп: 1) воно засвідчувало безсилля глядачів, відтак слугувало засобом залякування та дисциплінування місцевого населення; 2) більше того, жіночі тіла впливали на самосприйняття місцевого населення, особливо чоловіків, які виявилися нездатними захистити «своїх» жінок, отже, це було символічною перемогою над ними; 3) і нарешті, мертві жіночі тіла (а також світлини з них, які робили деякі німецькі солдати, щоб пізніше покласти у свої фотоальбоми) були сигналом для товаришів з чоловічої спільноти Вермахту/СС, демонструючи непохитну агресивність нападників[27].

Військові регламенти

Нацистське керівництво знало про ці злочини. Доволі лаконічно, часто у формі списку, місцеві військові командири чи цивільні службовці повідомляли про випадки зґвалтування чи групового зґвалтування нарівні з мародерством, крадіжкою худоби і пияцтвом. 10 серпня 1941 р., через неповних два місяці після вторгнення на територію СРСР, командувач 9-ї армії звітував, що кількість сексуальних злочинів у зоні бойових дій значно зросла[28]. У відповідь військове керівництво видало вказівки, що спонукали вояків виявляти «стриманість стосовно протилежної статі». Деякі командири вимагали вжити суворих заходів щодо німецьких солдатів, які «дичавіли і втрачали дисципліну»[29].

Однак на практиці військове командування стикалося з дилемою. З одного боку, сексуальне насильство вважалося небажаним, бо підривало військову дисципліну, здоров’я та репутацію збройних сил, а найгірше — суперечило расовим ідеям нацизму. З іншого боку, сексуальне насильство розглядали як нормальний, практично неминучий елемент війни. Крім того, оскільки в чоловічій статевій спроможності вбачали прояв сили і розглядали її як щось загалом корисне в контексті воєнних дій, більшість військових командирів не вважали, що мають право насаджувати заборону на сексуальні контакти.

Військові лікарі також доводили, що гетеросексуально вдоволені чоловіки будуть психічно і фізично міцнішими. Командування навіть припускало, що організовані самим військом (порівняно дешеві та легкодоступні) можливості для отримання сексуального задоволення прив’яжуть окремих солдатів до війська та зміцнять згуртованість менших військових підрозділів[30]. У результаті найвище командування Вермахту намагалося не забороняти, а контролювати та регулювати сексуальність військовослужбовців, роздаючи презервативи, створючи «санітарні будинки» (нім. Sanierungshäuser) для гігієнічної дезінфекції після статевого акта та організовуючи військові борделі[31].

На відміну від дезертирства, відсутності без дозволу, самоскалічення чи підриву боєздатності Вермахт не оцінював сексуальне насильство як «першорядний злочин». Розповіді колишніх вояків засвідчують, що ґвалтівник міг зазнати дисциплінарного стягнення від свого командира-офіцера. Більше того, певну частину солдатів віддавали під військовий трибунал. Однак схоже, що загалом дисциплінарні наслідки були винятком, а кількість випадків зґвалтувань, про які не повідомили, була значно вищою[32].

Утім, якщо справа про зґвалтування на окупованих теренах СРСР таки доходила до трибуналу, судді призначали відносно легке покарання. Солдати, засуджені за сексуальне насильство на Західному фронті, часто потрапляли до в’язниці на багато років, тоді як на Східному фронті злочинці зазвичай відбувалися ув’язненням на термін від кількох місяців до двох років[33].

На думку Біргіт Бек (Birgit Beck), ця відмінність зумовлена методами расової війни на Східному фронті. Наказ «Барбаросса» від 13 травня 1941 р., який регламентував діяльність військових трибуналів на Сході, встановлював, що за жоден кримінальний злочин, вчинений німецькими солдатами проти радянського цивільного населення, не належить карати. Виняток становили ті випадки, коли цього вимагала військова дисципліна чи безпека військових підрозділів, наприклад коли йшлося про «серйозні вчинки, що є наслідком недостатнього самообмеження»[34].

Однак сексуальне насильство під час бойових дій рідко визнавали «серйозним вчинком», особливо якщо жертву вважали «расово ніжчою». Відповідно, на Східному фронті ґвалтівників не карали за образу «жіночої гідності» (важливий термін, яким оперували у деяких випадках на Західному фронті), не кажучи вже про порушення психічної та фізичної недоторканності жінки. Натомість остаточні вироки у справах про зґвалтування ґрунтувалися на ідеї, що підсудний завдав шкоди репутації Вермахту[35].

Дейвід Рауб Снайдер (David Raub Snyder) наголошував, що покарання у судах різних військових підрозділів було неоднаковим, і декілька судів виносили суворі вироки на Східному фронті, попри наказ «Барбаросса». Однак у кінцевому підсумку більшість чоловіків не відсиділи повного терміну ув’язнення. Офіцери командного складу зазвичай ухвалювали рішення про умовно-дострокове звільнення вже після кількох місяців перебування засудженого у в’язниці, і більшість таких ухвал ґрунтувалася на готовності певного солдата підкоритися військовому порядкові.

Навіть чоловіки, яких неодноразово було звинувачено у зґвалтуванні (а також у гомосексуальних зв’язках чи розбещенні неповнолітніх), могли повернутися до лав збройних формувань (нім. Wehrgemeinschaft) невдовзі після засудження. А коли перші перемоги припинилися і воєнна ситуація для німців ставала дедалі складнішою, Вермахт не бажав надавати засудженим воякам їжу і притулок у порівняно безпечних умовах в’язниці, тоді як інші ризикували власним життям на фронті[36].

Поки що не досліджено, яким чином вирішувало проблему сексуального насильства командування СС. Однак документальний слід вказує на те, що часто есесівці не боялися покарання. Наприклад, у 1943 р. деякі члени СС публічно заявляли у Мінську, що дію правил «расової нечистоти» призупинено «на Сході», і хоча це аж ніяк не було правдою, це не мало для них жодних дисциплінарних наслідків[37].

Навіть більше, члени СС, поліцаї та вояки Вермахту, схоже, мали можливість приховати власні порушення расових меж. Наприклад, було викрито сексуальний зв’язок між провідним криміналістом Вальтером Тормеєром (Walter Thormeyer), який працював при командирі поліції безпеки в Кракові,  та «єврейською шпигункою». Після цього звинувачення він застрелив згадану жінку, оголосивши її «ненадійною агенткою»[38]. Справу проти Тормеєра закрили, а його самого звільнили від покарання. Цей приклад показує, що принаймні деякі німці діяли на окупованих територіях СРСР, виходячи з переконання, що мають повну владу над «ворожими жінками».

Висновки

Хоча ми не можемо зробити висновок про те, що Вермахт і СС підтримували сексуальне насильство у стратегічному сенсі, джерела засвідчують, що сексуальне насильство було невід’ємною складовою війни, яку вели німці. Заходи з підтримки дисципліни і покарання солдатів, запроваджені Вермахтом, виконували вкрай рідко. І їх невиконання відкривало «простір можливостей» (нім. Gelegenheitsräume)[39], де сексуальне насильство ставало прийнятною і нормальною частиною повсякденних ситуацій на війні та у бою.

Насправді сексуальна політика Вермахту на території Радянського Союзу була не лише репресивною, а й — уживаючи термін Мішеля Фуко — продуктивною: роздаючи презервативи та створюючи умови для гігієнічної дезінфекції та проституції, вище військове командування надавало чоловікам відносно безпечні та легкодоступні можливості для сексуального задоволення.

Якщо ми не обмежуватимемо аналіз сексуального насильства під час війни на теренах СРСР лише актами зґвалтування, а розглянемо також випадки примусового роздягання, насильницького оголення, сексуальних тортур, сексуального шантажу, сексуального рабства та інших злочинів, то отримаємо краще уявлення про вплив сексуального насильства на воєнні стратегії та воєнну економіку. Документування й аналіз таких форм насильства розширять наше розуміння ролі гендеру у війні. Поміж іншим, це покаже, що чоловіки не лише мали владу здійснювати сексуальне насильство, а й самі були вразливими та регулярно зазнавали сексуального насильства.

Історію сексуального насильства з боку німецьких солдатів на «окупованих східних територіях» не можна повноцінно вивчити, застосовуючи односторонній підхід «зверху вниз». На думку Елізабет Джин Вуд (Elizabeth Jean Wood), важливо досліджувати взаємодію поміж військовим керівництвом, малими підрозділами та окремими вояками. Дійові особи часто мали неоднакові уявлення про гендер, сексуальність, расу і насильство, які самі по собі також не були незмінними, а відрізнялися залежно від території та періодів війни. Тому сексуальне насильство не можна осмислити як злочин, що завжди відбувався у той самий спосіб. Насправді ми маємо аналізувати різні форми сексуальних злочинів, різноманітні мотиви, які рухали кривдниками, а також різні наслідки для людей, котрі стали жертвами.

Первісно цю статтю було оприлюднено англійською: Mühlhäuser Regina.The unquestioned crime. Sexual violence by German soldiers during the war of annihilation in the Soviet Union, 1941 – 1945 // Raphaëlle Branche, Fabrice Virgili (eds.): Rape in wartime. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2012, p. 34-46. Український переклад опубліковано у збірнику: Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / за наук. ред. Г.Грінченко, К.Кобченко, О.Кісь (Київ: ТОВ "Арт-книга", 2015). Переклад з англійської Оксани Кісь.

Документальні світлини, використані у цій публікації, запозичено з сайту «Военный альбом. Фотографии Второй мировой и Великой Отечественной войны (1939-1945)”.

__________________________

Реґіна Мюльхойзер (Regina Mühlhäuser) – історикиня, Ph.D., старша наукова співробітниця у Гамбурзькій фундації сприяння розвитку науки і культури; наукова співробітниця Гамбурзького інституту соціальних досліджень. Співзасновниця і координатора міжнародної дослідницької групи «Sexual Violence in Armed Conflict» (SVAC, www.warandgender.net). Співкоординаторка дослідницької групи «Війна і Гендер», базованої у Гамбургу (Німеччина). Її книга «Eroberungen. Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion, 1941–1945» (2010) перекладена японською (2015). Готується до друку англійський переклад. Авторка низки наукових статей з теорії і методології дослідження сексуального насильства під час війни, сексуальних злочинах імператорської армії Японії, Вермахту під час Другої світової війни. Працює над дослідницьким проектом “On All Fronts: A Comparative Study of How Sexual Violence Was Dealt With during World War II”. Живе і працює у Гамбурзі (Німеччина).

____________________________

[1] Epelfeld, Naum.«Möge mein Gedächtnis das Vergessen verhindern…»//«Nur wir haben überlebt». Holocaust in der Ukraine. Zeugnisse und Dokumente/Boris Zabarko (ed.).— Berlin: Dittrich, 2004.— P. 110—129 (тут с. 111).

[2] Seifert, Ruth.Krieg und Vergewaltigung. Ansätze zu einer Analyse //Massenvergewaltigungen. Der Krieg gegen die Frauen/ Alexandra Stiglmayer (ed.). — Frankfurt a. M. : Fischer, 1994. — P. 87—112(тут с. 93).

[3] Див. поміж інших: Essner, Cornelia. Die »Nürnberger Gesetze« oder die Verwaltung des Rassenwahns. — Paderborn: Ferdinand Schöningh, 2002. — P. 219.

[4] Див. наприклад транскрипт аудіозаписурозмовиміж корабельнимстаршиною Гельмутом Гартельтом (Helmut Hartelt) і моряком Горстом Міньором (Horst Minnieur), якого утримували у британському таборі для військовополонениху 1943р., яку процитовано у: Neitzel,Sönke,Welzer, Harald. Soldaten. Protokolle vom Kämpfen, Töten und Sterben.— Frankfurt a.M.: S. Fischer, 2011.— P. 164 f.

[5] Heineman, Elizabeth D.Sexuality and Nazism. The Doubly Unspeakable? // Journal of the History of Sexuality. — 2002. — Vol. 11, no. 1—2. — P. 22—66; Bergen, Doris L.Sexual Violence in the Holocaust. Unique or Typical? // The Holocaust in International Perspective/ Dagmar Herzog (ed.). — Chicago: Northwestern University Press, 2006. — P. 179—200. — (Lessons & Legacies;vol. 7).

[6] Zipfel, Gaby.Ausnahmezustand Krieg? Anmerkungen zu soldatischer Männlichkeit, sexueller Gewalt und militärischer Einhegung // Krieg und Geschlecht. Sexuelle Gewalt im Krieg und Sex-Zwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern / Insa Eschebach, Regina Mühlhäuser (eds.). — Berlin : Metropol, 2008. — P. 55—74 (тут с. 55).

[7] Beck, Birgit.Wehrmacht und sexuelle Gewalt. Sexualverbrechen vor deutschen Militärgerichten 1939—1945. — Paderborn : Ferdinand Schöningh, 2004. — P. 72, 335. Beck, Birgit. Sexual Violence and its Prosecution by Courts Martial of the Wehrmacht // A World atTotal War. GlobalConflict and the Politics of Destruction, 1937—1945 / Roger Chickering (ed.).— Cambridge : Cambridge University Press, 2005. — P. 317—331. Snyder, David Raub. Sex Crimes under the Wehrmacht. — Lincoln : University of Nebraska Press, 2007. — P. XI, 135.

[8]Angrick, Andrej.Besatzungspolitik und Massenmord. Die Einsatzgruppe D in der südlichen Sowjetunion 1941—1943. — Hamburg: Hamburger Edition, 2003.

[9] Про різноманітність джерел див.: Gertjejanssen, Wendy Jo. Victims, Heroes, Survivors. Sexual Violence on the Eastern Front during World War II : unpublished Ph. D. dissertation. — University of Minnesota, 2004; Flaschka, Monika. Race, Rape and Gender in Nazi Occupied Territories : unpublished Ph.D. dissertation. — Kent State University, 2009; Mühlhäuser, Regina. Eroberungen. Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion. — Hamburg: Hamburger Edition, 2010.

[10] Звіти про сексуальне насильство загалом дотримуються гендерно-зумовленого «сценарію зґвалтування». Критичний аналіз цього див.: Marcus, Sharon. Fighting Bodies, Fighting Words. A Theory and Politics of Rape Prevention // Feminists Theorize the Political / Judith Butler, Joan W. Scott (eds.). — New York : Routledge, 2002.  — P. 385—403 (особливос. 392).

[11] Див. докладніший опис мого підходу та труднощів у збиранні свідчень про сексуальне насильство: Mühlhäuser R. Eroberungen…— P. 28.

[12]Про категорію «етнічний німець» див.: Bergen, Doris. The Nazi Concept of «Volksdeutsche» and the Exacerbation of Anti-Semitism in Eastern Europe, 1939—45 // Journal of Contemporary History. — 1994. — Vol. 29, No. 4. — P. 569—582.

[13] Пор. із: Littner, Jakob.Mein Weg durch die Nacht.— Berlin: Metropol, 2002.— P. 52, 54.

[14]Див. наприклад: Schulman, Faye.A Partisan’s Memoir. Woman of the Holocaust. — Toronto : Second Story Press, 1995. — P. 65.

[15] Див. серед іншого: German Occupation of Poland, Extract of Note Addressed to the Allied and Neutral Powers / Republic of Poland, Ministry of Foreign Affairs (ed.). — New York: Greystone Press, 1941. — P. 21.

[16]Про концепт «утримання» див.: Lüdtke, Alf. Eigen-Sinn. Fabrikalltag, Arbeitererfahrungen und Politik vom Kaiserreich bis in den Faschismus. — Hamburg: Ergebnisse, 1993. — P. 377.

[17] Див., наприклад: In Bialystock, zum Druck vorbereitet von Rachel Kownator // Das Schwarzbuch. Der Genozid an den sowjetischen Juden / Wassili Grossman, Ilja Ehrenburg (eds.). Reinbeck : Rowohlt, 1994. — P. 385—395 (тут с. 395).

[18] Цит. за: Toit, Louise du.Feminismus und die Ethik der Versöhnung // Mittelweg 36. — 2007. — Vol. 16, no. 3. — P. 4—29 (тут с. 16).

[19] Команда Арайса (нім. Sonderkommando Arajs; латиськ. Arāja komanda) була організована на початку липня 1941р., одразу після окупації Риги, Віктором Арайсом, який згодом став штурмбанфюрером СС. Отримала офіційний статус підрозділу латиської допоміжної поліції (нім. Lettische Hilfspolizei) і безпосередньо підпорядовувалась СД у Рейхскомісаріаті Остланд. Цей підрозділ брав активну участь у знищенні євреїв під час Голокосту в Латвії. (Прим. пер.)

[20] Перконкруст (відлатиськ. Pērkonkrusts — «Громовий хрест») — латвійська націоналістична політична партія, заснована у 1933 р. Деякі її члени співпрацювали з нацистами під час Голокосту. (Прим. пер.)

[21] Свідчення Елли Медальє: Ella Medalje, 15.1.1979, Office of Public Prosecutor, Hamburg, Germany [StA Hamburg], SB 37, 141 Js 534/60, Bl. 6310. Цит. за: Angrick, Andrej, Klein, Peter.»Endlösung« in Riga: Ausbeutung und Vernichtung 1941—1944.— Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2006. — P. 81. Perkonkrust («Громовий хрест») — назва латвійської фашистської організації, заснованої у 1933 р. Невідомо, чи Медальє точно ідентифікувала тих осіб: нині чимало очевидців вживають термін «Perkonkrust» як загальнийдля позначення усіх колаборантів (Angrick A., Klein P.»Endlösung« in Riga… — P. 80).

[22] Seifert R.Krieg und Vergewaltigung…  — P. 101.

[23] Чудовим прикладом є Женя Демьянова: Demianova, Genia. Comrade Genia. The story of a victim of German bestiality in Russia told by herself / With a preface by Ronald Scarfe. — London: Nicholson & Watson, 1941. — P. 54—59.

[24] Goldstein, Joshua. War and Gender. How Gender Shapes the War System and Vice Versa. — Cambridge: Cambridge University Press, 2001. — P. 365; Alison, Miranda. Wartime Sexual Violence. Women’s Human Rights and Questions of Masculinity // Review of International Studies. — 2007. — Vol. 33, No. 1. — P. 75—90.

[25] Pohl, Rolf. Massenvergewaltigung. Zum Verhältnis von Krieg und männlicher Sexualität // Mittelweg 36. — 2002. — Vol. 11, No. 2. — P. 53—75, P. 67.

[26]Conze, Susanne, Fieseler, Beate. Soviet Women as Comrades-in-Arms. A Blind Spot in the History of War // The People’s War. Responses to World War II in the Soviet Union / Robert W. Thurston, Bernd Bonwetsch (eds.). — Chicago: University of Illinois Press, 2000. — P. 211—234(тут с. 212).

[27] Про багаторівневість смислів, які містить у собі насильство, див.: Reemtsma, Jan Philipp.Vertrauen und Gewalt. Versuch über eine besondere Konstellation der Moderne. — Hamburg: Hamburger Edition, 2009. Він стверджує, що кожен акт насильства стосується не лише жертви, але більшою мірою третьої сторони — глядача (реальногочи уявного) або ширшого загалу, які сприймають руйнівний вимір насильства як прояв стану суспільства. Важливо вивчати цю «троїсту структуру» насильства, щоб розуміти вчинення насильства не лише як поодинокий виняток, але як форму соціальної дії.

[28] AOK 9/Abt. Ic, Armeebefehl, Betr.: Überwachung der Disziplin, 10.08.1941, National Archive and Record Administration [NARA], RG-242 314/679, p. 649.

[29] AOK 11, geh., gez. von Manstein, 20.11.1941, надруковано у: Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher vor dem Internationalen Militärgerichtshof, Nürnberg, vom 14. November 1945 — 1. Oktober 1946 (IMT), 42 vols. — Munich and Zurich,1947. — Vol. 20. — P. 700.

[30] MühlhäuserR.Eroberungen… — P. 175.

[31] Див.: GertjejanssenW. J. Victims, Heroes, Survivors…— P. 180; Mühlhäuser R.Eroberungen….

[32]Beck B. Sexual Violence…; Huber, Christian Thomas. Die Rechtsprechung der deutschen Feldkriegsgerichte bei Straftaten von Wehrmachtssoldaten gegen Angehörige der Zivilverwaltung in den besetzten Gebieten. — Marburg: Tectum, 2007. — S. 95.

[33]Beck B.Wehrmacht und sexuelle Gewalt… — S. 247.

[34] Hitler. Kriegsgerichtsbarkeitsbefehl, 13.05.1941, надруковано у: Deutsche Besatzungspolitik in der UdSSR/ Norbert Müller (ed.).— Köln: Pahl Rugenstein, 1980. —  S. 64—66 (тут с. 65).

[35] Beck B.Wehrmacht und sexuelle Gewalt…; Snyder D. R.Sex Crimes under the Wehrmacht.

[36] Snyder D. R. Sex Crimes under the Wehrmacht. — S. 138.

[37] Wilhelm, Hans-Heinrich. Die Einsatzgruppe A der Sicherheitspolizei und des SD 1941/1942. — Bern : Peter Lang, 1996. — S. 479.

[38] Mallmann, Klaus-Michael. «Mensch, ich feiere heut’ den tausendsten Genickschuß». Die Sicherheitspolizei und die Shoah in Westgalizien // Die Täter der Schoah. Fanatische Nationalsozialisten oder ganz normale Deutsche? / Gerhard Paul (ed.). — Göttingen: Wallstein, 2002. — S. 109—136 (тут с. 123).

[39] Про концепт «Gelegenheitsräume» див.:Greiner, Bernd. Krieg ohne Fronten. Die USA in Vietnam. — Hamburg: Hamburger Edition, 2007.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.


Автор: Регіна Мюльхойзер; uamoderna.com

You may also like...