Чоловік, за словами прокурора, лише створював видимість допомоги своїм односельцям, розміщуючи їх у підвалі кафе і надагоджуючи співпрацю з окупантами.

Репортаж видання «Судовий репортер» з залу суду.

— Молодий чоловік, який не мав бажання чесно працювати і бути корисним для суспільства… — такими словами розпочинає свій виступ прокурор Іван Піляй. Він просить 12 років тюремного покарання за колабораціонізм — співпрацю з окупантами — жителю села Синяк, яке рік тому пережили окупацію.

Чоловік злочину за собою не визнає і, коли настає його черга, не залишається у боргу, іронізуючи, що справу представляє прокурор «з білоруською фамілією та російським імʼям». Він пропонує Піляю поїхати у зону бойових дій і «там показати, як себе вести, а не ховатися у Києві за ксивою».

— Карати треба тих, хто допустив трагедію в Київській області. Про наступ з Білорусі знали, але нічого не зробили для захисту жителів. Населення не було інформоване як себе вести в окупації: залишитись чи виїжджати. Людьми спочатку прикрились, а потім звинуватили у співпраці з РФ. У нас, у селі Синяк, не було жодного українського військового чи поліцейського. Представники влади потікали кинули людей напризволяще. Тому виживали як могли, — каже обвинувачений.

37-річний Анатолій Мирута народився у селі Синяк і мешкав там все своє життя. Одружився і виховував сина. Працював завідувачем місцевого кладовища КП «Бучасервіс», а також був депутатом сільради і приватним  підприємцем — йому належать два продуктових магазинів у ближніх селах.

Навесні минулого року, спростерігаючи швидке просування окупантів у напрямку столиці, Мирута, за версією слідства, намірився очолити владу в рідному селі, яке після виїзду законного старости залишилось без керівника. Чоловік, за словами прокурора, лише створював видимість допомоги своїм односельцям, розміщуючи їх у підвалі кафе і надагоджуючи співпрацю з окупантами.

Сьогодні слідів війни у селі Синяк не видно. Хоча дорогою через Гостомель неможливо не помітити характерні згарища і руйнування.

За кілька кроків від зупинки маршрутки — те саме «кафе». Це сучасний двоповерховий будинок із цокольним поверхом і мансардою. З вулиці — вхід у магазин «Урожайний», а збоку припаркований білий бус. На подібному начебто з дозволу росіян їздив Мирута під час окупації. Вивіска пропонує святкувати у кафе ювілеї, весілля і дні народження.

Мало що нагадує тут про події річної давнини, коли наприкінці лютого в Синяк зайшли російські солдати. Хіба мішки з піском під вікнами підвалу — під час окупації тут жило до 30 людей. Ще близько сотні сходилися щодня набрати води і зарядити телефони.

Як згодом розповідатиме суду Мирута, «в тому підвалі була вся сільська рада», включно зі 70-річним старостою Павлом Єригою.

На початку березня минулого року в селі зникло світло, вода, опалення. У центрі Синяка, у підвалі кафе, ще були вода і електрика і там  почали гуртуватися місцеві.

Деякі мешканці уперто не хотіли лишати домівки. А старі і лежачі інваліди, покинуті родичами, фізично не могли. Водночас невдоволення день за днем наростало: бракувало харчів, ліків…  Під хвилю народного обурення попав і староста Павло Єрига, від якого вимагали вирішення насущних проблем, лунали й голоси роздати автомати, «щоб боронити нашу рідну неньку». Останньою краплею стало те, що росіяни підійшли до нього знайомитися. Літній чоловік із проблемами серця вирішив не чекати майбутніх допитів і наступного дня виїхав у напрямку Білорусі.

Покидаючи село, Єрига залишив матері Анатолія Мирути ключі від підвалу, генератор і близько 100 літрів бензину.

Мати обвинуваченого Віра Миколаївна землевпорядником «в сільській раді роки проробила». Звинувачуючи Анатолія, прокурор каже, що саме матір «була чи не найголовнішим чинником»  протиправної поведінки свого сина. Із показань свідків, мати і син удвох заправляли в кафе.

Хоча це і не було єдине укриття. Більший притулок на 200 людей облаштували в сільській школі. Орієнтовно близько 10 березня людям звідти вдалося виїхати, бо окупанти начебто дали зелений коридор. Сховище у школі закрилося. У селі залишилося тільки кафе і Мирута.

А за пару днів на території кафе відбулися збори і російський офіцер Подольський нібито представив селянам Мируту як  нового старосту. Наступні пару тижнів, до звільнення села, Анатолій під наглядом окупантів займався доставкою хворих цивільних у лікарню, похованнями, розподілом російської гуманітарки.

У провину Мируті ставиться те, що він став свого роду посередником між селянами і окупантами.

Ще у перші дні вторгнення, коли через село йшла колона російської техніки, під обстріл попала цивільна «Славута». Один чоловік одразу помер і Анатолій з товаришем його закопали на кладовиші, а інший, як кажуть місцеві, атовець, був поранений і переховуваний у підвалі сільської школи. Мирута начебто пропонував домовитися із росіянами за його вивезення, але люди з шкільного підвалу не погодилися. Приблизно 10 березня пораненого таки евакуювали через зелений коридор, без участі Мирути.

Свідок на імʼя Юрій пригадує, що в другій половині березня ходив до кафе в центрі села узяти паливо до генератора. Напередодні він зустрів Анатолія і запитав, чи є паливо. Мирута сказав прийти вранці під кафе і він, можливо, видасть йому 10 літрів. Одразу після цього Юрія помітили росіяни і покликали до себе, поцікавились що сталося. Юрій зізнався, що просив у Анатолія паливо. «Після цього розмова пішла легше: якщо домовлялись із Мирутою, то йдіть», — передає свідок розмову з окупантами.

Із показань свідків, одного разу в сусідньому селі Вороньківці пʼяний чоловік побив жінку і Мирута для наведення порядку начебто організував до нього візит росіян.

Після деокупації 3 травня 2022 року маму Анатолія Віру Мируту допитали. Вона добровільно видала слідчим списки отримувачів російської гуманітарної допомоги, які долучили до кримінальної справи.

Через два дні жінка, здогадавшись, що і вона може бути затримана, покинула територію України через пункт пропуску Грушів. Прокурор каже, що оцінка діям Віри Мирути буде дана в іншому кримінальному провадженні, але наразі підозру їй офіційно не повідомляли. Анатолій говорить, що звʼязку з матірʼю не має і про її місцезнаходження не знає.

Одним із доказів став зошит із рукописними записами — лист Віри Мирути її сину, в якому вона радить, як вести себе, коли будуть питання від правоохоронців:

«Багато людей нас підтримують. Особливо хто був у той час — всі за нас… Ми говоримо, що на збори нікого не зганяли. Просто сказали: «Звертайтесь до Толі»… Ми говоримо, що до нас всі приходили по воду і мобілки заряджати рано і ввечері. Так і солдати приходили, рано і ввечері. Людям говорили солдати, щоб прийшли на збори і люди одне одному передавали…».

Цю записку знайшли при обшуку за місцем мешкання обвинуваченого. Прокурор каже, що лист містить інструкції, як уникнути відповідальності.

Ще одним свідченням обізнаності Мирути про свій статус прокурор вважає повідомлення у Viber. 16 березня 2022-го абонент Єлизавета пише: «Толя, я жду ответа. Ты ж сейчас там вроде староста села, или как?». Але відповіді Мирути немає.

«Потерпіть і будемо під Росією»

Печерський районний суд допитав понад тридцять свідків як обвинувачення, так і захисту. Це жителі Синяка і довколишніх сіл, які приходили в підвал кафе або так чи інакше перетинались із Мирутою в кінці лютого-березні 2022-го.

Люди кажуть: прийшли в суд не за чи проти, а розповісти, що бачили.

Із виступів дізнаємося, що частина з свідків на зборах взагалі не були і про обрання чи призначення старости дізналися тільки зі слів сусідів, із сарафанного радіо.

Але більшість селян, включно з обвинуваченим Мирутою, сходяться на тому, що збори все ж були і це сталося 10 березня. Напередодні росіяни приїздили у кафе і селяни вкотре засипали їх проханнями про медикаменти й поховання померлих. Тоді один із військових відповів, що вони приїдуть завтра о 10 ранку і можна буде сказати, що треба.

Житель села на імʼя Микола розповідає про цю подію.

— Приїхав Подольський (так звали російського солдата — ред.) і почав розказувати, що русскій мір, будемо восстанавлювати економіку, медикаменти будуть привозити, видавати і всьо.

— Старшого в селі, старосту, керівника в селі призначали? — запитав прокурор.

— Нє. Він сказав, якщо якісь будуть питання по медикаментам, по гуманітарці звертатися до Толі.

— Що значить звертатися до Толі?

— Щоб не бігати до нього (до Подольського — ред.), шукати його, де він там…

— Тобто всі питання, які можуть виникнути з приводу проживання,  які можуть вирішити російські військові, необхідно узгоджувати з Анатолієм?

— Так.

Інший свідок детально описує зустріч із росіянином із позивним Подольський:

— Я так розумію, це був офіцер. Я був біля нього, підійшов ближче, щоб чути, що він говорив. Він так тихенько говорив. Білобрисий, усики білі, з кармана рукоятка пістолета, бронежилет… Наїхали на цього Подольського жінки… Коли він приїхав, люди вже стали заведені. Особенно жінки, у кого діти. Одна жінка, чорнява така була, зразу давай запитання задавать: «Що робить? У нас діти, малі діти. Хліба нема…». А він каже: «Підождіть, на все відповім». Було питання за газ, за електроенергію… Каже: «За газ проблема, газу не буде. За електроенергію рєшаєм. (Ми ще так посміялись). Приїхали специ, подивились і будуть тягнути електроенергію з Чорнобильської станції.

Інша жителька на імʼя Світлана каже, що Подольський — «людина, яка психологічно підкорювала, дивилася і знала, чи людина її боїться чи ні».

Аліна, жителька села Синяк, уродженка Луганщини, єдина зі свідків говорить російською.

—   Що відбувалось на зборах 10 березня?

— Приехал россиянин, солдат российский. Казав, шо будем налаживать… Будет выпечка хлеба и все остальное. «Потерпите, осталось немножко. Мы будем под Россией».

— На цих зборах призначався староста села?

— Как бы слова «староста» не было. Но когда женщины спрашивали, к кому обращаться, сказали к Толику. Лекарства и что необходимо. К кому вообще обращаться.

— Чому до Толіка?

— Ничего не объясняли.

— Хто виступав? — запитала суддя Світлана Гречана.

— Российский военный.

— Де Мирута стояв у той час?

— За людьми. В углу.

— На сцені його не було?

— Нет.

— На цих зборах військовий говорив, якщо будуть виникати питання, звертатися до… і називає прізвище? — запитала суддя.

— Ну он показал на Толика. Вот так вот показал, — жінка робить жест у бік обвинуваченого.

— І ви не чули, як він назвав його? Старший, староста?

— Я не слышала, если честно. Я сильно нервничала, очень боялась. Первый раз мы  видели солдат и я очень боялась.

— Військовий вам пояснив, з яких саме питань звертатися до Анатолія.

— По всем.

«По селу ходять чутки, що мене вибрали головою»

Спілкування з військовими РФ Мирута не спростовує, але переконує, що воно було вимушеним.

— Говорили про нагальні потреби. Що лежачих людей покидали рідні діти, щоб давали зелений коридор для вивозу, а також для поховання. Ми робили чотири поховання гражданских людей, тому що я на той період ще був завідувачем кладовища. В окупації брали екскаватор і копали ями, нам це дозволялося… Я пересувався на машині… А як людей хоронить?! В руках нести на кладбіще?!

У селі немає медзакладу, а люди знали Мируту як колишнього депутата сільради і звертались, в тому числі, з приводу перевезення лежачих хворих у сусіднє село Димер, де протягом усього місяця окупації продовжувала роботу лікарня.

— Я їздив у Димер двічі у супроводі російських військових двічі — з 8 по 10 число та одного разу без супровду — 13 березня. З 8 по 10 березня зі мною в машині пересувалися Стецюк, Пащенко, її сестра рідна, також хвора на діабет з села… 13 березня перевозив хворого з інсультом та його дружину, також з нами їздив його сусід, щоб помогти погрузити в автомобіль лежачого… Якби ми не почали їздити в Димер, це було б мінімум 10-12 трупів.

Те, що відбулося 10 березня Мирута називає не інакше як зборище, просте донесення інформації російських військ до розрізненої, стихійної купи людей, які прийшли зарядити телефони і набрати води.

— На зборах як вас представили? — запитала суддя.

— Виберіть між собою старшого, щоб ви всі до мене не бігали. Старшому віддасте бумажки ці.

— І що зробили люди?

— Я вже не помню, як воно проізошло. Чи він (Подольський — ред.) на мене показав… Я вже цей нюанс не знаю.

— Тобто ніякого голосування?

— Та ні, ви шо.

— Не озвучував прізвища?

— Він мого прізвища не знав.

— Як він до вас звертався?

— Анатолій.

— Як вас представлено перед населенням?

— Він ніяк мене не представляв.

— Як ви це сприйняли? Від кого була пропозиція? І саме ким вас було призначено серед людей? Якщо заперечуєте щодо старости, то ким вас було призначено? Старшим? Хто саме запропонував вашу кандидатуру?

— Подольський запропонував вибрать між собою старшого, щоб зібрать документи по медицині… Люди запропонували мене.

— Ви погодились?

— Нє, я промовчав. А коли вони поїхали, сказав, що більше нічим займатися не буду. Тоді люди запропонували дядька на костилях з общежитія…

— Свідки в судовому засіданні говорили, що ви займалися питаннями організації перебування в кафе.

— Мене старшим ніхто не назначав. Самий молодший, самий актівний, так і получілося.

Мирута підкреслює, що відмовився складати списки для росіян і старостою також не був, але людям допомагав. «Я без батька виріс, напівсирота. Я знаю, що це таке», — пояснює він.

Те, що росіяни його таки «призначили», Мирута нібито дізнався за кілька днів після зборів і випадково. Одного разу зловив звʼязок, подзвонив дружині, яка ще в перші дні вторгнення виїхала з села, і вона порадила заглянути в соцмережі, бо про нього там пишуть щось погане.

Про подібні обставини розповідають деякі жителя Синяка, кажучи, що Анатолій відгукувався про свою нову посаду несерйоно і з певним сарказмом.

— Він достатньо часто приїжджав до нас і ми спілкувалися. [Запитав], чи не чув, що були збори і що його заочно призначили головою села. Ми ще посміялися. Він казав, що в інтернеті його за це… почали писати некоректні речі, — говорив у суді чоловік на імʼя Юрій.

— Що значить заочно? — уточнила суддя.

— Не памʼятаю, як було дослівно. Толя повідомив, що його ніби призначили фейково. В шутку. Я навіть не надав тоді значення. Просто зустрілись, побалакали.

Дружина цього свідка має свій зоомагазин у селі і описала дуже схожий випадок, коли Мирута навідався до неї за ліками для собаки.

— Толік проїжджав мимо і зупинився біля нас і я запитала: «Толя, шо там нового? Що там коїться?» Він сказав: «По селу ходять такі чутки, що мене тіпа вибрали головою». Я кажу: «А це не так?» А він просто посміхнувся і пішов.

Чимало свідків кажуть, що крім Анатолія росіянин Подольський вказував на ще одного чоловіка: «По економічним питанням звертайтесь до Влада, а по гуманітарним — до Анатолія».

Мова про деякого Влада Довбню, який поселився у Синяку за пів року до подій і має будівельний магазин, який начебто чи не єдиний працював в окупації, коли інші були пограбовані і розбиті.

Анатолій вважає, що Влада правоохоронці приховують і покривають.

— Його прокуратура не позвала [на допит], посилаючись на те, що він не проживає в селі. Не може такого буть. У нього будівельний магазін  [в селі] находився. По-друге, він кримчанин і, я думаю, в нього, скоріш за все, є російський паспорт. А, по-третє, він взагалі спілкувався, обіймався, цілувався з російськими солдатами.

«Всі хотіли їсти, всі хотіли жити»

Свідок Гаврилюк розповів, що бачив спілкування Анатолія з чотирма російськими військовими. І спілкування здавалося йому досить дружнім, оскільки вони тиснули руки. У цей час жінки за вказівками Віри Мирути готували російським солдатам каву і пригощали їх налисниками.

Жінка на імʼя Світлана не заперечує, що іноді готувала росіянину Подольському каву.

— З Мирутою кофе пив? І ви з ними пили тоді кофе? Подольський спілкувався з Мирутою, пʼючи каву? — запитував прокурор.

Свідок відповіла ствердно.

— Хто їм готував каву?

— Я.

Про подібне розповідає ще одна мешканка Наталя.

— Приходили. З автоматами ставали: «Робіть кофе». І я робила…

Люди, заселяючись у підвал кафе, на перших порах приносили і свою їжу з дому. Мирута каже, що також привіз сюди товари зі своїх магазинів. У кафе був камін і з борошна пекли хліб. Але «допомога» від окупантів також була

— Привозили гуманітарну допомогу російські війська… Відкривали ворота, заїжджали… Вєра Миколаївна говорила, що нам це не потрібно. Общежитіє кричало, що ми хочем їсти. Вам, може, не потрібно, а в нас діти, ми хочем їсти… Люди її хватали і кричали: «Ще і ще» і йшли кожен день: «А сьогодні не буде гуманітарки?» Всі хотіли їсти, всі хотіли жити, — каже очевидиця події на імʼя Наталя.

Обвинувачений пояснює, що його мати почала складати списки мешканців, щоб не було бійки і «справедливо розподілити життєво необхідні людям товари», і робила ці списки для себе, а росіянам не передавала. Анатолій визнає, що розвозив продукти між сусідніми селами, але не роздавав. Продукти в селі залишали якійсь одній відповідальній людині, яка уже потім розподіляла їх. Зазвичай Мирута їхав не один, а брав із собою ще когось, щоб розвантажувати. Свідок на імʼя Микола розповідає, що зголосився допомогти Анатолію розвозити гуманітарку.

Наймолодший свідок — Сергій, 20 років. Він із мамою і маленькою сестричкою під час окупації жив у підвалі. Юнак підтверджує, що Мирута просив допомогти доставити їжу. Сергій їздив із Анатолієм двічі. Продукти розвозили по вулицях і лишали у визначених людей біля воріт. Анатолій був за кермом, а Сергій вигружав. Свідок каже, що військові їх при цьому не супроводжували, але на блокпостах зупиняли і Мирута «поводився як і всі, хто був у машині». «Вилізли, руки підняли на машину. Обдивилися нас, оглянули і пропускали або не пропускали», — пригадує Сергій.

— Ви через блокпости проїжджали. Анатолій говорив, що ви їдете з дозволу Подольського? — поцікавився прокурор.

— Ні.

— Що ви їдете від Подольського?

— Ні.

— Зовсім інші показання ви давали в ході досудового розслідування 28 травня цього року, — сказав прокурор (допит свідка в суді відбувся у грудні 2022-го).

Мирута запевнив, що проблем із пересуванням в окупації взагалі не було і їздити міг кожен, якщо дотримувався правил:

— Білий платок перевʼязали на дзеркало, аварійку включали і головне щоб два вікна передні були відкриті, якщо машинова тонована, і швидкість не більше 30-40 км. Вони дозволяли всім так пересуватися, — описав він.

Обвинувачений каже, що в супроводі російських солдатів їздив тільки в лікарню у Димер, коли возив хворих. Це була обовʼязкова умова окупантів. В інших випадках — ні.

Деякі свідки говорили, що бачили інші машини в селі, а не тільки мікроавтобус Мирути, але хто був за кермом сказати не змогли. Тим більше, ніхто зі свідків не зізнався, що також міг їздити по селу. Дехто говорив, що машина зламалася, у когось акумулятор сів на слуханні радіо, а інші просто боялися.

«Я отправлю смс-ку бабушке»

Лише з 15 березня 2022 року почали діяти норми закону, якими криміналізували колабораціонізм. Це означає, що Мируту не можуть звинувачувати за події, які були до цього, в тому числі за збори біля кафе і «вибори» старости.

Однак прокурор вважає, що ці події стали передумовою того, що Мирута потім проводив заходи політичного характеру і вів інформаційну діяльність у співпраці з державою-агресором (ч. 6 ст.111-1 ККУ). Саме така кваліфікація дозволила просити для Мирути суворе покарання. Адже староста — посада, не повʼязана з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Це значить, що за старостування Мируті ніколи не загрожувало би позбавлення волі, а тільки заборона на якийсь час обіймати деякі посади ( ч. 2 ст. 111-1 ККУ).

Прокурор стверджує, що, отримавши від росіян дозвіл, Мирута вільно їздив на своєму мікроавтобусі і розвозив гуманітарку і при цьому нібито неодноразово публічно закликав людей припинити опір росіянам, коритися їхнім наказам і співпрацювати, поширював інформацію на підтримку держави-агресора.

В обвинуваченні не так багато конкретних прикладів «інформаційної співпраці» — і це знову-таки виключно показання свідків і можливі варіанти їх інтерпретації.

Так, у сусідньому із Синяком селі Вороньківка дві жінки розповіли, що не хотіли брати російську гуманітарку, а Мирута переконував їх, що краще узяти, бо Київ візьмуть за два-три дні.

Чоловік на імʼя Василь, який допомагав Мируті розвозити продукти, підтвердив подібний випадок:

— Це було в Вороньківці, коли ми привезли перший раз гуманітарку. Дівчата, які вийшли брать, спитали чия це гуманітарка. Ми сказали, що російська. [Вони] начали: «Ми брать не будем». Анатолій тоді: «Можете не брать, ми не заставляєм. Думайте самі. Але ви ж не знаєте, що буде завтра з Києвом».

Мирута не спростовує, що це було.

— Беріть, пока є. Бо нє ізвєстно, що буде дальше з Київом. Отак. Це я казав, не заперечую.

Загалом, як пояснює чоловік і його адвокати, час від часу доводилося заспокоювати переляканих і голодних селян. Іноді на емоціях Мирута міг щось таке сказати.

Обвинувачений розповідає про ще один випадок.

— Перший раз, коли я возив у димерську больницю і радив за Білорусь… Коли ми їхали назад, я обозлився, якщо чесно, на старосту нашого села, який якоби втік, покинув свої повноваження… Матом кажу, самі потікали з села, покидали нас, що правоохоронні органи, що… В нас вообще нікого не було. Знаю, що Єрига на той час питався содзвонюватися з Федоруком, мером Бучі. Територіальна громада Бучанська і він являється нашим непросредственно руководітєлєм. Єрига неоднократно з ним содзванювався і він (Федорук — ред.) сказав: «Нічим вам помогти не можем, дійте на свій страх і розсуд». Після цього Єрига вообще став себе погано чувствувати, з серцем у нього були проблеми. Ну, він уже в возрастє — йому 70 год. Він уїхав… Я обозлився і говорю: «Самі потікали в Білорусь. Там харашо, войни щас немає. А ми тут страдаєм».

27 березня з телефону Анатолія відправлено СМС на чотири номери телефонів російського оператора стільникового зв’язку.

На той момент росіян уже не було в селі. Що саме і кому міг повідомляти Мирута невідомо.

«На жаль, через технічні особливості здійснення тимчасового доступу та запису інформації, зміст текстових повідомлень від операторів мобільного зв’язку отримати не вдалося», — сказав у засіданні прокурор.

Обвинувачений має з цього приводу власне пояснення.

— Військові РФ примусово брали мій телефон, без моєї на це волі, та писали СМС своїм родичам: «Привет, бабушка. Я жив». Точно памʼятаю, що на той період не було звʼязку і припускаю, що ці СМС могли дійти до абонентів пізніше, коли зʼявився звʼязок. Особисто я не маю нікого в Росії: ні знайомих, ні родичів, ні з ким в Росії ніколи до цього не спілкувався.

На таку версію подій вказував і житель Синяка на імʼя Василь, який тоді допомагав Анатолію розвозити гуманітарку по сусіднім селам.

— Ми їхали в Вороньківку. І стояли на блокпосту росіяни на час відступу, десантники. Підішли до Анатолія і спитали: «У вас є мобільний телефон, чи є звʼязок? Дайте, будь ласка, я отправлю смс-ку бабушке».

«Я бачив, у нього два солдати сиділи з автоматами»

У суді прокурор іноді не приховував здивування, що деякі свідки вже змінили свої показання і висловлювалися не так категорично, як раніше на допиті у слідчого.

Може, тому в одному із останніх засідань просив допитати трьох додаткових свідків, про яких на досудовому слідстві взагалі не було відомо.

Це, зокрема, Бондаренко — житель сусіднього села Гаврилівка. За словами прокурора, Мирута запропонував йому зустрітися із росіянами та очолити село.

Раніше Бондаренко два строки був сільським головою Гаврилівки.

У суді він розповідає, що коли почалося російське вторгнення, то люди зробили «сходку» і просили, шоб він очолив «місію перебування в окупації». Учасниками «сходки» були тільки жителі села, а росіяни ні.

Одного разу до нього прийшов Анатолій і сказав, що росіяни вже втретє в Гаврилівку привезли гуманітарку, запропонував прийти подивитися і якусь чергу зробити, порівну все поділити.

Біля школи, де розвантажили гуманітарку, до Бондаренка підійшов росіянин у балаклаві і став говорити про співпрацю, що окупанти возитимуть у Гаврилівку медикаменти й продукти, щоб люди не голодували. Бондаренкові пропонували займатися розподілом гуманітарки, але він відповідав, що у селі керує тимчасово, він не голова, не староста, офіційно повноважень не має. На уточнююче запитання захисника Бондаренко відповів, що росіянин підійшов сам і покликав його в сторону поговорити.

Інші двоє свідків — подружжя Д-ківських. Вони стверджують, що бачили Мируту за кермом авто у супроводі російських військових.

— Часто їздив. Я бачив, у нього два солдати сиділи з автоматами збоку. Він приїжджав по молоко, — каже Микола.

На вулиці проживали люди, які тримали корову. І начебто саме туди їздив Мирута.

— Сусідка Валя говорила. Вона приходила до нас подзвонити, бо дочка виїхала за границю, а подзвонити було тільки од нас, тому що ми на горі живем. Питаю: «А що це до тебе росіяни приїжджають? — Та нє, то вони молоко беруть».

Мирута каже, що з Д-ківський міг його обмовити через неприязні стосунки. На його думку, свідок не міг бачити росіян у його машині через тоновані вікна. Хоча, як раніше сам розповідав, тоновані авто мусили їздити з опущеними вікнами.

На прохання обвинуваченої свідок назвав прізвище селянки, в якої брали молоко.

— По молоко я до М-кіної їздив. Один раз, по-моєму. Там у нас дитя заболіло в підвалі, — пояснює Мирута. Однак категорично заявляє, що російські військові в його машині ні разу не сиділи.

Захист клопотав про виклик і допит цієї жінки. Судом надсилалось смс, але М-кіна не зʼявилась. Адвокат Олександр Білінський і дружина обвинуваченого приходили до цієї жінки, але та наче виставила їх за двері, кажучи, що нічого не знає і не бачила, і в суд не прийде.

Адвокати клопотали про примусовий привід М-кіної в судове засідання. Але адвокат не знав дати її народження. Суддя вирішила, що інформації недостатньо, щоб організувати привід свідка та водночас  відмовила в перерві для пошуку даних і призначила дебати. Адвокат каже, що, за законом, дата народження свідка не була обовʼязкова для організації приводу і судовий розгляд вийшов неповним і упередженим щодо Мирути.

. . .

24 лютого оголошення вироку почалося із тригодиним запізненням.  Начебто невчасно зі слідчого ізолятора доставили обвинуваченого Мируту.

Суддя Світлана Гречана повідомила, що в умовах воєнного стану має право оголосити тільки резолютивну частину вироку. Мирута визнається винуватим і засуджується до 10 років позбавлення волі.

Залишки російської гуманітарки з сільського підвалу — зубні пасти (815 штук), туалетний папір (39 упаковок), мило (390 штук), гелі для душу і шампуні (68 штук), жіночі прокладки (124 штуки), чай (119 пачок), кава (5 пачок), засоби особистої гігієни (36 упаковок), макаронні вироби (329 упаковок), крупи (119 упаковок), дитячі памперси (41 упаковка), дитяче харчування (93 упаковки) — передаються у дохід держави.

Мирута аплодував вироку суду і вигукнув: «Браво». Раніше він пообіцяв, що вини своєї ніколи не визнає. Імовірно, його захисники подадуть апеляцію.

---

Автор: Ірина Салій, «Судовий репортер»

Ілюстрації — Марічка Юрчак

Tweet