Спогади про Чорнобильську катастрофу, які підтвердили розсекречені архіви КДБ

Звісно, тоді не йшлося про усвідомлення, що живеш у місті за 100 км від епіцентру однієї з наймасштабніших техногенних катастроф. Але, очевидно, щось від “чорнобильського їжака” в мені залишилося назавжди.

Згодом, як журналіст, я стала свідком зупинення ЧАЕС у грудні 2000 року, і знаходила різні приводи, щоб відшукати відповіді на питання, що з’явилися тоді, наприкінці весни-влітку 1986 року.

Я шукала їх і під час поїздок на ЧАЕС, до Прип’яті, із фольклорною експедицією до Полісся, спостерігала, як Ліна Костенко слухає вірші жінки, яка повернулася до своєї хати у зоні відселення, – “Хто залишився, той плаче, а хто поїхав – ридає”. Говорила з працівниками станції, які заступили на зміну 26 квітня 1986 року – за кілька годин після вбуху, з ліквідаторами, з лікарями, із вдовами пожежників, які намагалися загасити вогонь на четвертому блоці ЧАЕС у перші години після вибуху.

• Чорнобильська катастрофа: СБУ оприлюднила секретні документи

Серед них була і Людмила Ігнатенко, з якою я говорила задовго до того, як вона стала героїнею нашумілого серіалу Netflix. Тоді вона розповідала, як її чоловік розпадався на шматки буквально у неї в руках в московській клініці, як ховали рештки пожежників під шаром бетону так само у Москві, і як Горбачов відмовився дослухатися до благань дозволити перепоховати їх в Україні.

Але то були свідчення людей, в кожного з яких була своя історія, пов’язана із Чорнобильською катастрофою. А от документів бракувало. Від першого дня аварії і впродовж тривалого часу левова частка первинних даних щодо подій на ЧАЕС були засекречені.

Після того, як Україна здобула незалежність, ухвалили закон, який забороняє засекречувати дані про екологічні катастрофи, проте він мало посприяв відкриттю інформації про Чорнобильську катастрофу.

У 2006 році, через 20 років після Чорнобильської катастрофи, СБУ зняло гриф “секретно” з низки документів, пов’язаних із аварією. Проте повністю архіви КДБ-НКВС за 1917-1991 роки, зокрема і ті, що стосуються ЧАЕС, відкрили пізніше.

Це відбулося завдяки закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років, який ухвалили у квітні 2015 року. Я точно знала, що там шукатиму. Я отримала доступ до цих матеріалів 26 лютого 2016 року – рівно за 30 років після того, як на XXVII з’їзді КПРС Михайло Горбачов оголосив про політику “гласности”.

І одразу наштовхнулася на документ так само 30-річної давнини: доповідну до 6-го Управління КДБ УРСР за 26 лютого 1986 року “про порушення технології будівельних робіт при спорудженні 5 енергоблоку Чорнобильської АЕС”. Його запуск планували на кінець 1986 року, але цього так і не сталося.

• Архів СБУ розсекретив деталі будівництва і аварії на ЧАЕС

Ця доповідна була далеко не першим повідомлення про технічні негаразди на ЧАЕС. Документи з архіву СБУ, які мені вдалося проглянути, свідчать, що аварія, що подавалося і сприймалася як велика раптова біда, насправді була цілком прогнозованою.

Припускаю, що оскільки станція була напряму підпорядкована союзному міністерству енергетики у Москві, найцікавіші матеріали щодо аварії повинні зберігатися саме там. Але інформація, що залишилася в Україні, і до якої я мала доступ, вразила і дозволила поставити крапку у цій темі – для себе.

Місто-сад з “антисанітарними умовами”

АЕС “поблизу села Копачі”, як йдеться у першій доповідній КДБ про ЧАЕС, почали будувати у 1972 році. Після аварії його повністю знесли бульдозерами. Як розповідала мені колишня мешканка Копачів, “це дуже дивне відчуття, знати, що місця, де ти народився і виріс, вже немає на землі”.

Я згадувала її слова і у 2014 році, коли Росія анексувала Крим, де я народилася, і у лютому 2022, коли знову, як і у травні 1986 року, виїжджала з Києва сільськими манівцями.

Про Прип’ять, де жили працівники ЧАЕС, часто говорили як про “місто-сад”, у якому зразково жили представники однієї з найромантичніших професій кінця ХХ сторіччя – атомники.

Власне, так само про нього відгукувалися і всі його колишні жителі, із якими мені довелося спілкуватися. Проте із доповідних КДБ можна зробити висновок, що це не зовсім так, і що побут брав гору над романтикою і у Прип’яті.

“У 1979-1980 роках надійшло 136 індивідуальних і 3 колективних листи і заяви із скаргами на погані житлові умови… Крім того, колективного листа від імені 195 жінок написали до обласного комітету профспілок, у якому висловлювалася прохання про будівництво в місті Прип’яті нового дитячого садочка”, – йдеться у довідці УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області від 26 серпня 1980 року.

• Чернобыльская тайна: почему официальные версии причин аварии не вызывают доверия

Там же йдеться про те, як побутові проблеми впливають на “здачу” чергового блоку до чергового свята: “У зв’язку із тим, що колектив будівництва АЕС взяв зобов’язання здати третій блок станції до дня відкриття XXVI з’їзду КПРС, стали набирати додаткову кількість працівників. Розміщення їх у гуртожитках на зайнятих вже площах призвело до великого скупчення, а це, у свою чергу, зумовило антисанітарні умови”.

Загалом, за даними КДБ (доповідна за 16.10.1981), “за період експлуатації 1977-1981 рр. на атомній електростанції сталося 29 аварійних зупинок, із них 8 – з вини обслуговуючого персоналу, а решта – через різні технічні причини”.

Плановий ремонт з вибухом

Перше повідомлення від УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області до КДБ СРСР і КДБ УРСР (саме в такому порядку підпорядкування) надійшло від генерал-майора Бихова: “Під час аварії у приміщенні перебували 17 працівників зміни. 9 із них госпіталізовано, 4 працівники у тяжкому стані, один в реанімації. Пожежу локалізовали… Рівень радіації на території станції 20-25 мікрорентгенів на секунду (мкР/сек), в м. Прип’яті – 4-14 мікрорентгенів на секунду. У зв’язку з аварією зупинили 3-й енергоблок (1 і 2 енергоблоки працюють нормально). Станцію оточили”.

У повідомленні КДБ УРСР до КДБ СРСР того ж дня йдеться про те, що “станом на 15.00 26 квітня цього року радіаційна ситуація в районі аварії характеризується рівнем радіації гамма-часток у безпосередній близькості до епіцентру (вибуху) до 1000 мікрорентгенів на секунду, на території АЕС до 100, в окремих районах Прип’яті від 2 до 4 мікрорентгенів на секунду”.

Проте в інформаційному повідомленні від КДБ УРСР до ЦК КПУ за 28 квітня 1986 року інформацію вже трохи “відфільтрували”.

“26 квітня 1986 року в 01 год. 25 хв. у приміщенні 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС при підготовці його до планового середнього ремонту стався вибух із наступною пожежею, яку невдовзі ліквідовали. Від вибуху завалився шатер перекриття реакторного і дах машинного залів, загорівся дах 3-го енергоблоку, через що останній аварійно зупинили. До 06 год. того ж дня пожежу на даху цього енергоблоку також ліквідовали… Проводяться роботи із локалізації епіцентру аварії із використанням вертольотів. З цією ж метою залучені війська радіаційної і хімічного захисту.

Станом на 8 годину ранку 28 квітня радіаційна ситуація характеризувалася рівнем радіації гамма-часток: на 3-му і 4-му енергоблоках 1000-2600, на окремих ділянках в межах міста – 30-160 мікрорентгенів на секунду. Здійснюються заходи з недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації”.

На документі поруч із даними про радіацію є примітка від першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького: “Что это означает?”

Відповідаючи на запитання товариша Щербицького, можна було б назвати лише одну цифру: нині, за даними державної служби з надзвичайних ситуацій, радіаційний фон у Києві становить 12 мкР/год. За радянських часів нормальний природний радіаційний фон становив 8-12 мкР/год. Іншими словами, рівень радіації перевищував норму у сотні разів.

Поки генсека ЦК КПУ інформували про те, “що це означає”, звиклі до “сарафанного радіо” і “читання між рядків” епохи пізнього застою люди намагались звести докупи чутки, почуті у чергах, і зникнення автобусів з міських маршрутів, а міліції – з вулиць, підвищену активність “швидких”.

Моя родина отримала першу інформацію про те, що “щось не так” від знайомого, який працював у аеропорту Бориспіль. Він подзвонив запитати, що у Києві відомо про те, чому “партійні боси кудись масово вивозять своїх дітей літаками”. Відповіді ми не знали.

Вже через роки у стенограмі звіту спеціальної парламентської комісії 11 грудня 1991 року, очолюваної Володимиром Яворівським, я знайшла якщо не відповідь, то підтвердження правильності своїх дитячих спогадів про ті дні: “Чи справді верхівка вже у перші дні евакуювала своїх дітей і близьких? Однозначно комісія відповісти не може. Певна інформація у нас є, але ми хочемо уникнути незадокументованих звинувачень. Невеличкій депутатській комісії… розслідувати це питання надзвичайно важко. Потрібна допомога слідчих органів, а певні факти ми дамо”.

“У виключно здоровій атмосфері”

29 квітня 1986 року Щербицький отримав особисту доповідну від КДБ щодо “забезпечення державної безпеки в період підготовки і проведення святкувань, присвячених 1 травня – Дню міжнародної солідарності трудящих”. У ній йшлось про те, що “підготовка до святкування 1 травня відбувається “у виключно здоровій політичній обстановці в республіці, в атмосфері високої громадсько-політичної і трудової активності трудящих з виконання історичних рішень XXVII з’їзду КПРС”.

Виходячи із доповідних КДБ, найважливіше для влади на той момент – не зберегти життя і здоров’я громадян, а з’ясувати, чи не був вибух на ЧАЕС диверсією, а також запобігти поширенню чуток: “Здійснюються оперативні заходи із з’ясування можливого ворожого умислу і причин цієї події, недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації”.

Проте коли немає відкритої достовірної інформації, то чутки зупинити неможливо. Так само, як і прагнення отримати інформацію.

30 квітня КДБ подав спеціальну доповідну “Про обстановку серед іноземців у зв’язку із аварією на Чорнобильській АЕС”. Вони теж намагаються з’ясувати, куди поділися автобуси з Києва.

“Відзначені настійливі спроби з боку співробітників дипломатичних та інших представництв США, Франції і Канади у Москві, кореспондентів та інших іноземців отримати інформацію у зв’язку із аварією на Чорнобильській АЕС. Зокрема, співробітник французького посольства у телефонній розмові із стажером у Києві цікавився будь-якою інформацією щодо вибуху та “незвичайних пересувань транспорту”.

Тим самим цікавилися і у канадському посольстві у своєї громадянки, яка вивчала в Києві російську, бо “можливе припинення руху автобусів може свідчити про мобілізацію транспорту для евакуації населення”.

Більше того, співробітники американського посольства нахабно дзвонили навіть у державні установи, зокрема, у обласну епідеміологічну станцію, цікавилися рівнями радіації.

Ми знали, що до санепідемстанції звертатися не варто. Та й озвучене напередодні у програмі “Час” коротке перше повідомлення про аварію на ЧАЕС із чотирьох речень на 14 секунд нам особливо не допомогло.  Набагато більше можна було почути біля телефонів-автоматів, де ті, хто не мав домашнього телефону, намагалися з’ясувати у знайомих-близьких, що відбувається. Тож не дивно, що листівки із “правдою” про аварію з’явилися саме біля телефонних автоматів:

“30 квітня 1986 року близько 06 год. 30 хв. на дверях телефонів-автоматів, встановлених на вулицях Героїв Сталінграду і Мате Залки (Зараз Оболонський район, вулиці переіменовані), виявлені 8 листівок із тенденційними вигадками про наслідки аварії на Чорнобильській АЕС і наклепницькими випадами щодо керівників Радянської держави”. (Із повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ за 30 квітня).

Тим часом, як доповідали оперативники КДБ, які працюють на ЧАЕС, на зруйнований реактор вже скинули “понад 1000 тонн суміші свинцю, піску і бору”, а рівень радіації на 6 ранку 1 травня становить над епіцентром – 60-80 рентгенів на годину, Прип’ять – 200 мікрорентгенів на годину, Чорнобиль – 70 мікрорентгенів на годину.

У цей час, перед Першотравнем, напрямок вітру змінився, і він почав дути із Чорнобиля на Київ, де, як доповідає КДБ, рівень радіації у сотні разів перевищує норму.

“За даними республіканського управління з гідрометеорологічного контролю довкілля, переміщення повітряних мас із району аварії викликало перевищення природного фону опромінення у низці областей на 20-2000 мікрорентгенів на годину (в м. Києві в 7-00 1.05.1986 550-1200 мікрорентген на годину)”, – йдеться у довідці 6-го управління КДБ УРСР від 1 травня 1986 року. Це перевищення норми у 1000 разів.

В цей час на Хрещатику розпочиналася першотравнева демонстрація.

Мені пощастило: іти на демонстрацію не примушували, і ми з однокласницею пішли гуляти у Голосіївський парк. Досі пам’ятаю тривожний звук сосен, які розгойдував вітер, і чи не перший в житті головний біль такої сили, що, здавалося, голова має луснути.

Тим часом КДБ писало інструкції для “своїх”: “Перед входом в місця відпочинку одяг та взуття необхідно почистити… Носіння головного убору є обов’язковим… Категорично заборонений відпочинок на траві, інших відкритих ділянках… Вікна житлових і робочих приміщень мають бути закриті для запобігання протягів. При наявності вітру і пилоутворення носіння респіратора і інших засобів захисту органів дихання є обов’язковим. Під час дощу рекомендовано переховуватися у приміщенні чи користуватися поліетиленовою накидкою”.

Всього цього ми не робили. Але після того, як святкування Першотравня завершилося, про те, що мене треба вивозити з Києва, почали думати і мої батьки.

Але на роботі батьку пояснили, що вивозити дітей – це “розводити паніку”, а ті, хто вивозять дітей, “можуть покласти партквиток на стіл”. У більшості випадків це означало і звільнення без перспектив знайти іншу роботу.

У школі нам теж розповіли, що “з корабля біжать лише пацюки”. Наступного дня з’ясувалося: саме та вчителька російської мови та літератури, яка про це розповідала, поїхала з Києва. Тим часом у Києві придбати чи “дістати” квитки на потяг було просто нереально.

На вокзалі мій дідусь став свідком того, як евакуйовані із Чорнобиля просто завантажували дітей у поїзди, що відправлялися на Москву чи Ленінград, і прикріпляли на шию мотузку із адресою і телефоном батьків (якщо він був). Тоді стало зрозуміло, що виїхати з Києва на поїзді вже неможливо.

У викладенні співробітників КДБ це лунало так: “Найбільше зростання кількості пасажирів у Києві відзначено 7-9 травня цього року. В період з 4 по 10 травня на залізничних, автомобільних, річкових вокзалах і станціях, в аеропортах Києва у взаємодії із органами міліції здійснені додаткові заходи з активізації пошуково-розшукової роботи у пасажиропотоці”.

Згідно із довідкою КДБ УРСР про бесіду із провідними науковцями Інституту ядерних досліджень АН УРСР від 4 травня 1986 року, лише тоді, через 9 днів після аварії, почали пропонувати якісь заходи, що дозволили б зберегти здоров’я людей. Зокрема, “про порядок захисту продуктів харчування від радіоактивного забруднення та забезпечення ними населення Києва і регіону”.

У країні, яка на той момент близько 30 років готувалася до ядерної війни із капіталістами, “виявили велику неознайомленість населення в питаннях дії радіації, а головне – в проведенні профілактичних заходів із захисту від радіації. Свідчення – масові випадки отруєння йодистими препаратами”. (із повідомлення 3-го відділу Першого Управління КДБ УРСР).

Ці випадки “отруєння йодистими препаратами” жваво обговорювалися ввечері на кухні, і кожен видавав кілька своїх, почутих впродовж дня версій правильної йодної терапії.

Говорили також про “профілактику променевої хвороби червоним вином” і підвищений попит на консерви і воду у пляшках (через поширене уявлення, що радіація не здолає бляшанки і скло).

Про те, якою насправді мала б бути йодна терапія, я дізналася лише через роки від ендокринолога, щорічна зустріч із яким стала необхідністю через хворобу щитовидки.

Так завершилися довгі першотравневі свята. Наступні три вихідні поспіль мали бути з п’ятниці 9 травня – саме у цей час батьки запланували евакуювати нас із Києва до бабусі у Ялті. Щоб батько встиг повернутися назад до понеділка і на роботі не помітили його відсутність.

Проте головні автошляхи із Києва прискіпливо контролювалися ДАІ, і виїхати нам вдалося лише бічним лісовими стежками.

Вже коли ми із Ялти говорили телефоном із мамою, вона розповідала, що Київ активно “миють”, і що таким чистим місто ніколи не було. На це були причини.

“Вивчення ситуації на місці свідчить, що до ліквідації наслідків постійно зберігатиметься загроза розносу із зони ураження радіоактивного пилу і зараження районів не тільки області, але й республіки, особливо району м. Києва”, – йдеться у спеціальному повідомленні нач. ОГ КДБ УРСР у м. Чорнобиль голові КДБ УРСР від 11.05.1986.

У цьому ж повідомленні рекомендували “встановити особливе спостереження за дітьми”, які, як вважають фахівці, “найбільш чутливі до радіоактивного йоду, який розноситься із зони ураження по всіх напрямках”. Офіційне рішення про завершення навчального року у Києві ухвалили 15 травня.

Буряківництво-86

Після травневих свят у спецповідомленні від 11 травня КДБ висловлює занепокоєння тим, що радіацію розносить і автотранспорт. Там рекомендують очищати його у спеціальних санітарних пунктах.

Одразу після цього, вже 12 травня, інша довідка 6-го Управління про ситуацію із цими спецпунктами: “Персонал СОП не мав жодних індивідуальних засобів захисту, і сам підпав під зараження. Крім того, був укомплектований на 70% із сімейних жінок похилого віку, які відмовилися виїжджати в зону. Особи, яких терміново залучили, не змогли керувати приладами і механізмами”.

І все ж таки посиленого миття транспорту у боротьбі із радіацією було недостатньо, і “променеві місця” зафіксували навіть біля міністерства охорони здоров’я:

“В окремих місцях виявили ділянки із підвищеною концентрацією радіоактивних речовин… Така дільниця була перед будівлею міністерства охорони здоров’я УРСР”. (Довідка 6-го Управління КДБ УРСР від 28 травня 1986).

За таких умов не дивно, що, як йдеться у доповідній КДБ Щербицькому від 16.05.86 КДБ, “під впливом піднятої за кордоном антирадянської кампанії довкола аварії різко скоротився заїзд туристів із капіталістичних країн в м. Київ (стало 120-150 осіб щоденно, а було 900-1000), крім того, перервали заняття і виїхали іноземці-студенти, стажери, іноземні фахівці”.

Там же про найжахливіше: “12 із 58 фірм Англії, Фінляндії та інших країн відмовляються від участі у міжнародній виставці “Буряківництво-86″ у м. Києві (21-28 травня ц.р.)”

У червні стає зрозуміло, що нормальні рівні радіації ще довго не відновляться.

“Дослідження показали, що понад 90% радіоактивності на ґрунті, яка на цей момент дає головне зовнішнє опромінення, зосереджена у верхньому сантиметровому шарі. Згідно з попередніми висновками фахівців, при відсутності подальшого забруднення добова доза опромінення зменшиться у 2 рази приблизно через 50 діб після аварії, в 10 разів – приблизно через 300 діб. За цими ж розрахунками, впродовж найближчого року природний рівень гамма-фону в Київській області, рівний 8-12 мкР/год, не можна досягнути”. (Довідка 6-го управління КДБ УРСР від 27 червня 1986).

І лише у липні КДБ визнає: “треба систематично інформувати населення про заходи особистої гігієни, збільшити кількість лекцій та статей на цю тему”.

У довідці 6-го управління КДБ УРСР від 15 липня 1986 також йдеться про те, що “в період осіннього листопаду неуникним є перехід радіонуклідів із біомаси (листя, трава) в аерозольний стан. У зв’язку із цим опале листя потрібно підтримувати у вологому стані, не давати йому пересохнути і негайно вивозити на захоронення. Особливо небезпечний цей період тим, що в Київ почнуть з’їжджатися діти”.

У жовтні, коли мали розпочатися осінні канікули, я нарешті повернулася із ялтинської школи, де мене називали “чорнобильським їжаком”, до рідної київської.

На той час КДБ вже подавали звіти про радіаційний фон навіть за районами – Жуляни, Гідропарк, проспект Науки, Святошино. На 16 жовтня він коливався від 45 до 70 мкР/год – це у 4,5-7 разів більше за норму.