Битва за Київ: пілот бомбардувальника про знищені колони російських окупантів і ворожі удари рашистів по наших аеродромах
Його позивний — «Фантом». Це всі персональні дані, які можна повідомити. «Фантом» — льотчик-бомбардувальник. Його літак — фронтовий бомбардувальник Су-24М, який призначений для завдавання ракетно-бомбових ударів у будь-яких метеоумовах та в будь-який час доби.
— На той час Ghost (тобто привид з англійської) вже асоціювався з «Привидом Києва» — уособленням усіх хоробрих льотчиків наших Повітряних Сил, які вибивали ворожу авіацію з неба Київщини, інколи навіть ціною власного життя. Тож я не той «Привид», але це дуже подібний позивний, — каже він. — Ми дійсно вміємо з’являтися нізвідки та зникати після виконання завдання.
Зазвичай «Фантом» і його колеги скидали на окупантів по чотири 500-кілограмові бомби за один виліт. Для цього доводилося пролітати прямо над ціллю на малій висоті — 100–150 метрів. Він добре попрацював по окупантах, тож за виконання бойових завдань був відзначений званням Герой України. Також «Фантом» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
За його плечима підготовка в США, навчання в командно-штабному коледжі Міністерства оборони Великої Британії, де він здобув диплом магістра військових наук. Завдяки цьому досконало володіє англійською мовою. В лютому 2022 року він був командиром авіаційного підрозділу.
— Командири у військовій авіації все одно залишаються льотчиками й підіймаються в небо на рівні з усіма. Як найдосвідченіші пілоти, вони виконують найважчі завдання. Наш приклад — командир бригади полковник Євген Булацик. Він здійснив стільки бойових вильотів, що вистачило б на декількох льотчиків, — каже «Фантом».
У кількагодинній розмові з кореспондентом видання АрміяІnform «Фантом» вперше розповідає про свою війну з російськими окупантами. Про те, що відчуває бомбардувальник перед польотом і під час виконання бойових завдань, про знищені цілі, про перші ворожі ракетні удари по наших аеродромах і їхні наслідки, про польоти на наднизьких висотах і бомбометання.
У небі перебувало майже пів сотні літаків. У когось уже закінчувалося пальне
— О другій ночі 24 лютого 2022 року викликає на зв’язок командир бригади. Приводимо всіх у готовність! На летовищі кипіла робота. Ми отримали завдання здійснити вивід авіаційної техніки з-під удару. Всі навколо швидко рухалися, готували літаки до зльоту. Аеродром був, як розбурханий вулик. Я побачив, що один екіпаж уже був у літаку. Це етап готовності до польоту — пілоти займають свої місця в кабіні літака та доповідають про це керівнику польотів. Тож, недовго думаючи, ми зі штурманом взяли шоломи й також швидко попрямували до свого борта.
Тим часом перший літак уже випустив фари — це означало, що льотчик запускатиме двигуни. Вже було ясно, що така швидкість дій — це точно не навчання, а реальний вивід техніки з-під удару. Пішли запуски двигунів, і літаки один за одним почали злітати в небо. Нам визначили аеродром для виводу. Але вже після злету його замінили на інший.
В небі, поруч із визначеним аеродромом, у цей час перебувало майже пів сотні бойових літаків. У когось уже закінчувалось пальне, тому група керівництва на землі мусила швидко визначати, хто за ким має заходити на посадку. Одночасно керувати посадкою такої великої кількості бортів — складне завдання. Та вони з цим впорались на відмінно. Після посадки ми дізналися, що росіяни вже завдали авіаційно-ракетних ударів по Києву, Маріуполю та інших українських містах. Я зателефонував дружині, попросив її разом з дітьми відправитись у безпечне місце.
На тому аеродромі я був старшим за посадою зі своєї бригади, тож дав команду всім льотчикам перейти в бомбосховище, а сам вирушив на командний пункт. На КП надходила інформація про нові й нові удари ворога. росіяни били по багатьох військових об’єктах. Першочерговими цілями для окупантів стали наші командні пункти, аеродроми, позиції засобів ППО й радіотехнічні підрозділи. Невдовзі ми отримали інформацію, що ракети вдарили по аеродрому нашої бригади.
Робота в небі й на землі набула разючих масштабів. Літаки сідали й підіймалися в небо, наче конвеєр. Йшли повітряні та протиповітряні бої. Уже зранку аеродром, на якому ми сіли, росіяни також атакували. Сюди прилетіло близько восьми крилатих ракет. Важко сказати, чи це був запланований удар, чи ворог дізнався про наше переміщення й тому завдав удару по аеродрому, але росіянам не вдалося знищити бойові літаки. Вони пошкодили деякі об’єкти інфраструктури та стоянку несправних літаків, яку зазвичай льотчики називають «залізний ряд». Це машини, які вже давно були нефункціональні й просто доживали свій час на аеродромі.
Виведення літаків з-під удару в перші години російської агресії виявилось ефективним маневром. Про пуски крилатих ракет ми дізналися від нашої розвідки або ж отримали інформацію від партнерів. Що росіяни робили впродовж тривалого часу перед широкомасштабним вторгненням? Їхні стратегічні бомбардувальники постійно злітали, виходили на рубежі пусків ракет і верталися. 24 лютого 2022 року вони також вийшли на рубежі пусків і випустили ракети. Ми дізналися про це. І це дало нам можливість розосередити наші літаки на різних аеродромах. Тим самим ми зберегли авіацію.
Наприклад, на відкритій стоянці нашого аеродрому в цю ніч стояло лише три літаки. З них тільки два бомбардувальники й один навчальний літак. Ударів росіяни завдавали саме по тих місцях, де стояла авіаційна техніка, але її там вже не було. Знаю, що паралельно був масований удар у радіотехнічних і зенітних ракетних військах.
Проводилися заходи щодо зміни позицій, облаштування запасних і хибних позицій. У такий спосіб вдалося зберегти й нашу протиповітряну оборону. Пам’ятаю повідомлення росіян, коли в перші дні вони анонсували повне знищення нашої авіації та ППО, оголосили про повний контроль нашого повітряного простору. І якою несподіванкою для них стало, коли наші літаки почали їх збивати в повітряних боях над Київщиною, Харківщиною…
Ніч 24 лютого була, напевно, найдовшою в моєму житті. Я вийшов з командного пункту бригади вночі 25 лютого. Провів на КП майже добу, але за відчуттями здавалося, що пройшла вічність. Це була одна насичена доба, після якої наше життя повністю змінилося. Навіть про ці 24 години можна написати цілу книгу. Тоді нам поставили перше бойове завдання: завдати бомбового удару по колоні російської техніки, яка просувалася від Чорнобиля в бік Бучі та Гостомеля.
Наша пара бомбардувальників зранку 24 лютого вже відпрацювала по колоні. В цей день ми зазнали перших втрат: екіпаж бомбардувальника, льотчик і штурман, загинули під час виконання бойового завдання. Різко з відносно мирного життя ми потрапили у жорстоку реальність широкомасштабної війни. В мене й досі перед очима бліде обличчя мого одногрупника, льотчика-винищувача після вильоту.
Він повернувся живим, а на його очах був збитий його друг. росіяни били ракетами також по командно-диспетчерських пунктах та радіолокаційних станціях і станціях зв’язку. Кожний, хто працював на цих об’єктах, розумів, що є ціллю і його життя може закінчитися будь-якої миті. Командири тоді казали всім приблизно таке: ми всі розуміємо, що можемо загинути, але це наша робота, це те, що ми маємо зробити для своєї країни. І всі йшли на свої робочі місця. Ми зазнавали втрат, але льотчики все одно підіймалися в небо й билися із загарбниками. Нам вдалося «покласти» багато їхніх літаків та знищити чимало техніки й окупантів на землі.
Росіяни воювали не тільки в небі, а й в інформаційному просторі. Намагалися тримати нас у напрузі завдяки цій своїй інформаційно-психологічній операції з «мітками» люмінесцентною фарбою на дорогах, світловідбивальними наліпками на стовпах, стінах і огорожах, фейковою інформацією про диверсійні групи в усіх областях країни. Коли люди весь час у напрузі — вони діють ірраціонально й роблять помилки. Вважаю, що ця ІПСО була спрямована й проти нас, авіаторів. Ми мали б хвилюватися, що наш аеродром атакують всюдисущі диверсанти. Та ми адекватно оцінили загрозу, посилили охорону, але не впали в параною. Ну і кожний льотчик мав при собі свою вогнепальну зброю. Ми були морально готові воювати як у небі, так і захищати себе на землі.
Ми готувалися діяти в умовах, коли ворог активно «глушить» наш зв’язок між екіпажами, командними пунктами й пунктами управління. Ми очікували, що зникнення мобільного зв’язку буде ознакою того, що велике вторгнення починається. Навіть мали алгоритм дій — через певний проміжок часу перевіряли наявність мобільного зв’язку.
І якщо б він зник, ми мали б без жодних додаткових команд прибути у визначені місця на своїх аеродромах і діяти згідно з подальшою обстановкою. Та цього не сталося. «Друга армія світу» нас довго залякувала своїми можливостями в радіоелектронній боротьбі, розповідала про свої «довгі руки», а на ділі це виявилося великим пшиком. Зламати зв’язок, позбавити нас можливості здійснювати ефективне управління силами й засобами росіянам не вдалося.
Перша ракета прилетіла в центр злітно-посадкової смуги
— У центрі злітно-посадкової смуги військових аеродромів є позначка — біле коло. Перший удар крилатою ракетою росіян прийшовся саме в це коло. Далі — по стоянках літаків, по руліжних доріжках. Вони мали б розуміти, що такими ударами не можуть знищити аеродром. Максимум — це вивести його з ладу на певний час. Та й застосовувати для такої роботи краще не крилаті ракети, а бетонобійні бомби, але в цьому випадку їм довелося б скидати їх з літаків. росіяни чомусь думали, що після ракетного удару наша авіація вже не зможе функціонувати.
Скажу м’яко, вони дуже помилялися. Нас це не зупинило. Наш висновок: ті, хто планували ці удари, погано навчалися у своїх університетах. Засоби російської розвідки виявилися не такими ефективними, як вони про себе розповідали світу. Витрата ракет була досить значна, але очікуваних результатів вони не досягли. Ворожий задум для нас був зрозумілим. Вони збиралися зупинити наші злети пошкодженням смуги та знищити авіапарк на стоянках аеродромів.
Ні першого, ні другого вони не зробили. Буквально за добу наші фахівці з батальйону аеродромно-технічного забезпечення усунули всі пошкодження на злітно-посадковій смузі. Вже після наступних прильотів на таку роботу їм вистачало лічених годин. Нашій мотивації, бажанню перемагати, самовіддачі й завзятості нема меж. Звичайно, ракетні удари по аеродрому — річ дуже неприємна.
Ми реагували на оповіщення про ракетну небезпеку — ховалися в укриттях. Сидиш під землею і підстрибуєш від вибухів над тобою. Потім після відбою виходиш і дивишся на результати. Щонайперше уточнюєш, чи всі люди цілі. Слава Богу, з усіма все Оk. А потім уже дивишся на техніку. Іноді було сумно. Це коли бачиш знищену техніку, пожежі. Але іноді доходило до анекдотичного результату, коли крилата ракета за мільйони доларів влучила в «об’єкт № 1» — вуличний туалет.
Мабуть, росіяни думали, що це вхід у командний пункт. Бувало, що ракета просто влучала в чисте поле. Більше половини російських ракет цілей не досягали. Та й ми змусили їх грати в гру «наперсток». Це коли їм треба вгадати, де стоятиме літак через кілька годин. А вони й дійсно не мали технічних можливостей для динамічного цілевизначення.
Це було, як в авіасимуляторі, — довга колона техніки на прямій дорозі
Мій рідний літак — Су-24МР. Це літак-розвідник. Військові авіатори називають його «голубом миру». Бо ще нікого він не знищив фотоапаратурою. Інша модифікація цього літака — це бомбардувальник Су-24М. Наші екіпажі бомбардувальників виконували надзвичайно багато бойових завдань. Вони просто виснажувалися від інтенсивних польотів і потребували відпочинку.
У нас, розвідників, виникла ідея допомогти нашим побратимам. Ідея мого друга й бойового товариша Слави Ходаківського, який, на жаль, загинув, була в тому, щоб розвідники почали виконувати завдання бомбардувальників. Екіпаж обидвох бойових літаків — це льотчик і штурман. Для льотчиків відмінності між літаком-розвідником і літаком-бомбардувальником дуже незначні. Для штурманів — відмінностей багато. Але ще до широкомасштабного вторгнення екіпажі розвідників відпрацьовували виконання ударів по наземних цілях. Своєю чергою бомбери тренувались у веденні повітряної розвідки на наших «голубах миру».
Так розвідники стали бомберами. Ми були першими добровольцями, що взялися за ці польоти. Перший мій бойовий виліт — завдавання бомбового удару по російській колоні, що проривалася до Броварів. На ночівлю колона зупинилася на галявині в лісовому масиві. Тоді вони почувалися, як таргани на кухні, поводились безстрашно.
Збиралися всі великою купою й розставляли свою техніку рівненько, машину до машини. І за це були покарані. Для нас така ціль була ідеальна. Зайти й покласти чотири 500-кілограмові бомби без супутнього ушкодження цивільної інфраструктури. росіянам наша робота не сподобалась, та і поскаржитись вони вже не встигли. А далі — пішло-поїхало. Ми успішно влилися до когорти бомбардувальників. Наступний виліт — перебазування з одного тактичного аеродрому на інший. По дорозі жахнули по колоні техніки, біля Охтирки.
На новому аеродромі приєдналися до авіагрупи, яка займалася сповільненням просування російського угруповання з Нової Каховки на Кривий Ріг. Постійно їх «прасували», допоки цю роботу не перебрала на себе наша артилерія й піхота. Завдавали бомбових ударів по скупченню техніки поблизу Снігурівки, Милового, Давидового Броду, Білої Криниці. Це було, як в авіасимуляторі. Від Давидового Броду до Білої Криниці — довга пряма дорога, а на ній — колона техніки, щільно, машина до машини. Мрія бомбардувальника. Зайшли, «висипали» бомби від початку колони. Бачив, як стояли гаубиці «Мста-С», багато танків.
Брали такі цілі, які нам добре атакувати. Колони, які йшли дорогами. Табори окупантів, які вони влаштовували для ночівлі на галявинах садів чи лісів. Тоді ми працювали у групах з нашими братами-штурмовиками на Су-25 та з вертолітниками армійської авіації на Мі-8 та Мі-24. Атакували колони, вертались на дозаправку й підвіску озброєння, вилітали знову зупиняти спробу захоплення Кривого Рогу.
Десь за тиждень росіяни зрозуміли, що вони легка здобич для нас. Окупанти почали змінювати тактику. Розставляли техніку на ночівлю поміж будинків, щоб ми не могли завдати удару. Тоді нам доводилося чекати початку їхнього руху, коли вони формували колону й висувалися вперед від населених пунктів. Після цього вони знову змінили тактику. Йшли не щільною колоною, а групками з дистанцією до ста метрів між машинами та близько кілометра між групами техніки. Та їхні помилки в перші тижні дозволили нам суттєво зменшити потенціал окупантів.
Отже, я, льотчик-розвідник, ніколи не думав, що стану бомбардувальником. І наступне — ніколи не думав, що буду бомбити росіян, які вторглися на нашу землю. Ми лупили по них у Київській області під Броварами, у Херсонській і Миколаївській областях, стримували їхній наступ поблизу Ізюма й у Донецькій області. Працювали з різних аеродромів і могли «діставати» окупантів практично в будь-якому кутку України й не тільки. Впродовж війни тактика застосування бомбардувальників змінюється. Коли росіяни йшли вперед колонами — ми застосовували бомби. Коли вони зупинилися, окопалися, підтягнули ППО — застосовувати авіабомби стало неможливо. Основним арсеналом наших літаків тоді стали керовані й некеровані ракети.
Бачив, як я пролітаю над російським ЗРК «Тор»
— Польоти ми виконували на гранично малих висотах. До 2014 року бомбардувальники Су-24М ніколи не літали на висоті менше як 200 метрів. Це була межа, за яку було заборонено заходити з погляду безпеки польотів. Після початку російсько-української війни 2014 року та аналізу наявних загроз ми перенесли рубіж граничної висоти польотів до 50 метрів. Всі ці роки ми набивали собі руку, тренувалися. Планували навчальні польоти із залученням засобів ППО, приданих для оборони аеродрому.
Ми намагалися непомітно «проскочити» їхню протиповітряну оборону, вони намагалися виявити наші літаки й умовно збити. Це була тривала та серйозна робота. Коли почалася широкомасштабна війна, ми переконалися, що політ на висоті 50 метрів і нижче — це добрий спосіб уникнути виявлення ворожими засобами ППО. До 50 метрів — це може бути і 49 метрів, і 2 метри. Все залежить від місцевості. Використовуємо особливості рельєфу як власний захист. Був момент, коли під час польоту бачив, як я пролітаю над російським зенітним ракетним комплексом «Тор».
Помітив, що в нього активна антена, тобто комплекс працює. Але захоплення мене як цілі не відбулося, бо прохід був на надмалій висоті й на дуже великій швидкості з використанням штучних перешкод місцевості. Швидко це десь 900–1000 кілометрів на годину. В різних областях України такі польоти мають свої особливості. У Херсонській області — гладкий степ. У Донецькій області — труби підприємств, терикони, лінії електропередач. Треба дивитися в усі чотири ока (льотчика й штурмана), аби не зустрітися випадково з трубою якоїсь теплоелектростанції чи заводу. Додайте до цього рельєфу ще складні погодні умови, наприклад снігопад, і стане зрозуміло, що такі польоти вимагають великої уваги.
Звичайно, росіяни полювали за нашим літаком, переслідували нас і атакували. Наш Су-24М — неперевершений на малих висотах і високих швидкостях. Та це не означає, що ми невразливі. На жаль, ми мали болючі втрати.
Не бачу їхніх очей перед смертю від моїх бомбових ударів
— Реальна бойова робота відбувається за тим самим алгоритмом, як і тренувальні польоти, які ми постійно виконували до широкомасштабного вторгнення. Загалом це має такий вигляд. Хтось на фронті, наприклад розвідка, знаходить цілі для нас. Передає інформацію про них на командний пункт. Керівництво опрацьовує дані. Визначає екіпажі, які їх знищуватимуть, та озброєння, яке вони застосовуватимуть для цього. Далі вже готуються пілоти. Вони ознайомлюються з ціллю й готують свій план виконання завдання. Як вони заходитимуть на ціль, де будуть знижуватись.
Береться до уваги чимало умов, від наявності засобів ППО противника до оцінки ризиків ураження цивільної інфраструктури. У процесі планування екіпаж може змінювати певні аспекти, запропонувати інший тип боєприпасів. Після цього починається підготовка до вильоту. Інженери підвішують озброєння. Екіпаж перевіряє, чи все готове для вильоту. Є нюанси. Деякі цілі рухливі й вимагають короткого часу на підготовку. Інколи буває, що екіпажу треба знищити ціль не пізніше ніж за 30 хвилин. Бо що швидше буде завдано удару, то менше орків просунуться далі.
Додам, що з кожним днем великої війни час на підготовку екіпажів зменшувався. Це було можливо, наприклад, коли льотчики вже неодноразово виконували завдання в заданому районі. Пам’ятаю рекордний час на підготовку — 15 хвилин. Літак також має бути готовим до негайної роботи в небі. Цим займаються наші брати техніки, які працюють 24/7 для підтримання літаків у бойовій готовності. У кожного льотчика є свої традиції, є щось особливе й це все дуже особисте. Так само й у техніків є свої традиції, про які вони нам не кажуть. Вони готують і відправляють літак у політ та чекають на його повернення. Чекати — це найважча частина їхньої роботи. До речі, до технарів у мене особливе ставлення, бо мій батько теж був авіатехніком.
Підіймаєш літак в небо, як завжди. А от як підходиш до цілі, то азарт, адреналін, пульс, все зростає. І коли проходиш ціль, виконуєш атаку, відходиш від цілі — це відчуття, яке не передати словами. Я сам собі поставив питання: скільки окупантів, які вирішили потоптати нашу землю, відправились на концерт кобзона від моїх п’ятисоток? Осколки нищать все на відстані аж до 800 метрів. Тобто ділянка кілометр на два повністю «пропрасована». А дати відповідь не можу, бо не бачу їхніх очей перед смертю від моїх бомбових ударів. Але знаю, їх багато.
Та й найменшого жалю до них після всього, що вони зробили з нашою країною, взагалі не маю. Але варто підкреслити: моя робота відрізняється від роботи бійців, які бачать окупантів, по яких стріляють. І за це я дуже поважаю нашу піхоту. Це справжні герої, завдяки кому звільняється від окупантів наша земля, крок за кроком. І ми, авіатори, розуміємо це і працюємо на них. Всі наші вильоти ми виконуємо заради підтримки основного кулака — Сухопутних військ.
Чи зможе F-16 замінити бомбардувальник Су-24М
F-16 — багатофункціональний винищувач. Та він також є сучасною платформою для застосування широкого спектра авіаційного озброєння в різній конфігурації під конкретні місії. Він може застосовувати як авіаційні ракети «повітря-повітря», AIM 120 та AIM-9, протикорабельні ракети HARPOON чи протирадіолокаційні ракети HARM, так і сучасні керовані засоби завдавання авіаційного удару, включаючи крилаті ракети. До речі, досвід застосування більшості цього озброєння Повітряні Сили України вже мають. Багатофункціональність цього літака має багато переваг.
По-перше, уніфікація авіапарку. Замість чотирьох різнотипних літаків на озброєнні можна тримати лише один чи два типи літака. З цього виходить другий плюс — легше готувати пілотів і обслуговчий персонал. Це також спрощує ремонт і обслуговування техніки, що зменшує навантаження на економіку країни. Та головне, маючи різнотипне озброєння на борту під час місії, — літак може знищувати як повітряні, так і різноманітні наземні цілі одночасно. А з огляду на те, що F-16 ніколи не літає один, це збільшує номенклатуру смертоносної для ворога зброї в одній місії.
Досить важливою рисою сучасного багатоцільового винищувача є комплекс бортового обладнання, яке на F-16 проходило не один етап модернізації, і станом на зараз він є комплексом сенсорів і комп’ютерів, які перетворюють процес знищення визначених цілей на мистецтво. Сучасна концепція застосування озброєння «повітря-земля» полягає у завдаванні високоточних ударів по наземних цілях для отримання бажаного ефекту, використовуючи менші за розмірами та кількістю боєприпаси.
Це передусім зменшує ймовірність пошкодження цивільних об’єктів. А по-друге, це дає змогу зменшити собівартість авіаційного удару. F-16 відповідає всім стандартам. Ну і головне — він оснащений сучасними засобами виявлення та засобами радіоелектронної боротьби, базу даних яких можна оновлювати відповідно до сучасних загроз противника.
Це дійсно літак, який може змінити правила гри в цій війні. Як я зазначав раніше, ми вже використовуємо деякі натівські боєприпаси на радянських літаках. Але з появою у нас F-16 ми зможемо це робити набагато ефективніше, а питання утримання застарілої радянської техніки просто відпаде з часом. Завзятість, мотивація й досвід наших льотчиків і техніків дозволить якнайшвидше ввести в стрій і, найголовніше, в бій сучасний багатоцільовий винищувач. Щодо льотчиків-винищувачів, штурмовиків і бомберів можу сказати, що з їхнім досвідом вони з легкістю можуть опанувати ці літаки. Тим паче, робота в цьому напрямку вже йде.
Tweet
