Як катують у тюрмі “Ізоляція”: студент із Донецька розповів про пережите у вʼязницях так званої “ДНР”

У рідний Донецьк Даніїл Булгаков повернувся, аби доглядати хвору бабусю. Утім хлопця кинули у вʼязницю. Після звільнення він розповів МІПЛ про те, що відбувається у донецьких тюрмах, про постійні тортури і роботу так званих “адвокатів”, які працюють на “ДНР”.

У 2014 році, коли життя багатьох українців перевернулося догори дригом, донеччанину Даніїлу Булгакову тільки виповнилося 17 років. На той момент він навчався на програміста у Донецькому електрометалургійному технікумі, однак швидко збагнув, що нормального майбутнього у рідному, але окупованому місті не буде. Тож Даніїл прагнув вибратися з Донецька.

За два роки він дізнався про можливість отримати диплом українського зразка. Хлопець зв’язався з технікумом у Слов’янську, де повідомили, що він може переїхати до них, ще раз пройти четвертий курс і отримати диплом. Батьки Даніїла померли задовго до війни, тож у Донецьку він жив із бабусею, яка намірам онука виїхати на підконтрольну Україні територію не зраділа.

— Вона потрапила під сильний вплив російської пропаганди, — зізнається хлопець. — Постійно дивилася телевізор, а там розповідали, що тут і людожери, і вбивці, і кого тільки немає. І вона вірила в це.

Попри пручання бабусі, Даніїл переїхав у Словʼянск, а згодом перебрався у Харків, де вступив в інститут. Утім у 2019 році сімейні обставини змусили хлопця повернутися у Донецьк — у його бабусі розвинулось онкологічне захворювання.

Даніїл поїхав додому.

“Страшно, погано і бандитизм”

У травні 2020-го бабуся померла. Даніїл залишився сам у батьківській квартирі в Донецьку та почав оформлювати документи на спадок, аби житло залишилося за ним.

— Квартира розташована у дуже хорошому місці, коштує немало. Тож вона їх [окупаційну владу] зацікавила, — пояснює хлопець одну з причин подальших подій в своєму житті.

Ще після переїзду з Харкова в Донецьк хлопець поступив на навчання в місцевий інститут, щоб не втрачати дарма час.

— При деканаті там є наглядач — людина від “МГБ” [російською так зване “Министерство государственной безопасности” в окупованому Донецьку], це такий місцевий орган ФСБ РФ, — продовжує Даніїл. — Так от, він потроху збирає інформацію на всіх студентів — хто якийсь жарт сказав про Пушиліна [Денис Пушилін — самопроголошений голова т. зв. “ДНР”], хто просто агресивно себе поводить стосовно їхньої “республіки”.

Сам Даніїл ніколи відкрито не виступав проти окупаційної влади, але й особливо не приховував свого ставлення до змін у його місті. Казав друзям, що Донецьк — це останнє місце у світі, де хотілося б жити, бо “страшно, погано і тут бандитизм”. Далі приватних розмов це не йшло.

Інститутському наглядачу не сподобалось, що Даніїл виїхав і довгий час прожив у Харкові. Через це він до нього і причепився. Хлопця викликали на “бесіду”, яка виявилась короткою і беззмістовною.

— Ти виїжджав? — спитав наглядач.

— Так.

— Все нормально?

— Нормально, — відповів хлопець.

На цьому у той раз все скінчилося. Але за хлопцем, як він дізнався уже на допитах, почали стежити.

“Штаб МГБ”

Даніїла Булгакова затримали 19 серпня 2020 року. Він саме збирався виходити з квартири по справах, повʼязаних із переоформленням квартири, коли в домофон подзвонили.

На порозі стояло двійко чоловіків у цивільному.

— Я відчинив двері, вони показали свої посвідчення і сказали, щоб я поїхав із ними, — продовжує розповідь Даніїл. — Я не став пручатися.

Хлопця відвезли у “контору” на бульварі Шевченка. До початку російської агресії в Україні там розташовувалася районна Державна податкова інспекція, пізніше — “штаб Министерства государственной безопасности ДНР”. Саме в так зване “МГБ” і доправили Даніїла, якому за тиждень до затримання виповнилося 23 роки.

Хлопця відразу забрали на допит, хотіли зрозуміти, чи комунікував Даніїл на підконтрольній Україні території з представниками СБУ, яку інформацію про Донецьк розповідав, що бачив у місті з 2014 по 2016 роки. Він заперечував будь-які звʼязки з українськими спецслужбами, пояснював, що ні з ким не спілкувався та нічого не знає.

Однак такі відповіді представників “МГБ” не влаштовували — хлопця почали бити.  

— Я не знав, що їм розповідати, — згадує знущання Даніїл, — але вони думали, що якщо мене бити по голові сильніше, то буде більше інформації.

Хлопця били кулаками по голові, по грудній клітці. У якийсь момент Даніїл, що страждає на астму, почав задихатися і попросив інгалятор. Бити його не припинили, замість грудей удари спрямовували в живіт. Після знущань хлопця кинули в цьому ж кабінеті, прикутим кайданками до столу.

Набагато пізніше, коли хлопець поспілкувався з місцевими так званими “адвокатами”, які в реальності не захищали затриманих українців, а намагались на них заробити, йому розповіли, що “МГБ” намагається увʼязнити якнайбільше людей. За словами “адвокатів”, у 2020 році між українською владою та окупаційними силами на Донбасі планувався великий обмін, тож бойовики хотіли зібрати “обмінний фонд”.

— У нас сиділи бомжі, яких звинувачували у вбивстві Захарченка [Олександр Захарченко, був очільником т. зв. “ДНР”, загинув від вибуху 31 серпня 2018 року], і жінки, і пенсіонери, — пояснює Даніїл. — Вони хапали всіх, кого тільки можна.

Уточнює, що когось із цих людей потім викупали рідні. Найбільше було літніх, які часто їздили на підконтрольну Україні територію по пенсії, через що їх легко було звинуватити у “шпигунстві” на користь СБУ і ЗСУ.

Даніїл провів у “штабі МГБ” чотири дні. За цей час його лише двічі водили у туалет і лише раз погодували. Хлопця продовжували бити у тому ж кабінеті. За якийсь час катам цього стало замало. Вони почали катувати електричним струмом, погрожували хлопцю згвалтуванням.

Від нього вимагали підписати папери, підсовували їх так, аби він не бачив надрукованого тексту. Даніїл спершу відмовлявся, але на другий день не витримав тортур і все підписав.

Однак знущання над ним не припинилися. На останній, четвертий день, припали найжахливіші катування. Хлопця посадили на стілець, завʼязали йому очі, руки звели назад і звʼязали. За його спиною розмістились “глядачі” — ті, хто спостерігав за тортурами над ним.

До Даніїла підійшов чоловік. Промова видавала у ньому росіянина.

— І він почав “працювати” з [моїми] зубами, — розповідає хлопець. — Розколов мені два зуби та ще один підпиляв надфілем [маленький напилок, призначений для виконання дуже дрібної та точної роботи]. Я намагався вирватися, але це було рефлекторно, бо було неймовірно боляче.

“Практичної”, так би мовити, цілі у катуванні Даніїла не було — питання йому ставили ті ж самі, що і раніше, під відповідями на них він уже поставив свій підпис. Крім того, хлопець фізично не міг відповісти на питання, бо кат засунув йому в рот металеву розпорку, яка не дає змоги стулити щелепи. Донеччанин упевнений, що ці знущання мали показовий характер, каже, що весь процес знімали на камеру, бо ще на початку, коли він міг говорити, його просили відповідати голосніше.

Тортури тривали 3 — 4 години. Після цього його відвезли в “Ізоляцію” — донецьку тюрму-катівню, яку бойовики створили у будівлі колишнього заводу за адресою вул. Світлий шлях, 3.

“Арешт”, “кримінальна справа” й “адвокат”

Даніїл не знав, куди його везуть. Хлопця транспортували з пакетом на голові, руки — в кайданках.

— Привезли у зовсім невідоме мені місце, — пригадує він свої перші враження від “Ізоляції”. — Просто така одноповерхова будівля, в якій з мене зняли пакет. І там я всюди побачив самонаварені решітки.

Охоронці забрали всі речі хлопця, змусили роздягнутися для огляду. У Даніїла на тілі три татуювання — їх всі сфотографували.

Бити при прийомці не стали. Хлопець повʼязує це з сильними нападами астми, яка загостилася через катування і стрес. Даніїл впевнений: охоронці злякались, що в такому стані він просто не переживе додаткових тортур.

Після перевірки його провели в камеру — маленьку кімнату на 15 квадратних метрів, де на той час уже перебувало 25 людей. У ніс хлопцеві вдарив страшенний сморід.

Всі увʼязнені стояли з пакетами на головах і обличчями у бік стіни — обовʼязкове для виконання правило в “Ізоляції”.

— З моменту, коли ти потрапляєш в “Ізоляцію”, мішок на голові з тобою постійно: ти з ним спиш, ти з ним ідеш у туалет, ти з ним робиш абсолютно все. Бо якщо мішка у тебе не буде, то все — буде дуже боляче й дуже неприємно, — ділиться страшними спогадами співрозмовник МІПЛ.

В “Ізоляції” Даніїл провів наступні сім місяців.

Десь за місяць після затримання хлопця розшукала інша його бабуся — по батьковій лінії. Через “адвоката” (безкоштовного “захисника” призначали в “МГБ”) вона передала Даніїлу інгалятор. Утім бачитися, розмовляти телефоном і листуватися вони не могли — все це суворо заборонено.

— Адвокат мені відразу сказав, що він тут “для галочки”, що гроші за мій захист з бабусі він візьме, але захищати мене не хоче і не може, — веде далі Даніїл.

Адвоката хлопцю призначили 19 вересня, коли проти нього порушили кримінальну справу. У цей день хлопця знову привезли у “штаб МГБ” на бульварі Шевченка, але на цей раз — для проходження поліграфа.

Даніїл припускає, що через питання, які йому ставили у цей час, бойовики хотіли вийти на інших людей. Хлопця питали, чи є в нього друзі, які мають проблеми з законом, чи є знайома, у кого вдома може бути зброя, чи є друзі з проукраїнськими настроями і так далі.

Попри всю беззаконність своїх дій, деенерівські силовики намагалися відтворити подобу легальних юридичних процедур. Так, у “штаб” викликали двох “понятих”, які мали засвідчити “арешт” Даніїла.

Ще в перші чотири дні затримання хлопець під тортурами підписав так звану згоду на “адмінарешт”.

— Це нібито ти сам просиш, щоб тебе затримали на три місяці для перевірки твоєї особистості, — пояснює колишній полонений.

Утім “офіційно” арешт оформили тільки 19 вересня, тобто за місяць після затримання хлопця. 

“Слідчий”, який спілкувався з Даніїлом у “штабі МГБ”, сказав йому, що незабаром, десь у жовтні 2020 року, планується обмін із українською стороною. Більше жодних “слідчих дій” за участі Даніїла під час його перебування в полоні не проводилось. У “штаб” його возили ще кілька разів, але лише для того, щоб він підписав додаткові папірці.

“Ізоляція”

В “Ізоляції” сокамерникам не забороняли спілкуватися між собою, але розмовляти голосно увʼязнені не могли. За шум охоронці “сварили”.

— Сварити — це бити кийками по руках, спині чи по органах, — пояснює Даніїл.

У камері постійно велось відеоспостереження. З шостої ранку й до десятої вечора увʼязненим заборонялось спати, навіть лежати на нарах люди не могли — за цим уважно стежили. Також не можна було довго перебувати в сліпих зонах відеокамер. Якщо хтось порушував ці правила, його “сварили”.

Для побоїв “порушника” зазвичай виводили у загальний темний коридор, аби покарання чули інші увʼязнені. Всього в “Ізоляції” було 11 камер — і всі вони вщент заповнені людьми.

Даніїла за ці сім місяців били кілька разів. Один раз — ще на самому початку свого увʼязнення в “Ізоляції” — він випадково заснув через перенесений стрес і страшну спеку в камері. Заснув, сидячи на лавці за столом. І прокинувся, коли охоронці вже відчиняли двері в камеру.

Але в цілому через свою астму страшних побоїв Даніїлу тут удавалось уникати. Також він збрехав охоронцям, що в нього вада серця, а перевірити це в тюрмі можливості не було. Уже перед новим 2021 роком хлопця навіть повезли у міську лікарню. Через зуби, які йому пошкодили під час тортур у катівні “МГБ”, в Даніїла почалося запалення. В якийсь момент із рота почала постійно текти кров, він покликав охоронців і попросив про допомогу. Його повезли у стоматологію. Там виявилось, що під зубами зʼявилась кіста, тож їх видалили, а кістку в щелепі обробили.

Годували в “Ізоляції” вкрай погано. Спочатку вʼязням видавали по дві скибочки хліба та 25 гр пшеничної каші на день. Готували їжу також увʼязнені, каша часто була підгоріла.

За правилами тюрми, їсти треба було швидко, хоча кашу насипали в алюмінієві тарілки, які швидко нагрівалися і які неможливо було тримати в руках.

У кожній камері був “старший” — увʼязнений з числа “денеерівців”, тобто людей, які підтримували сепаратизм. Така людина спілкувалася з охороною та наглядала за “порядком” у камері, стежила, аби всі увʼязнені дотримувались правил тюрми.

У камері Даніїла таку роль виконував місцевий бандит. Йому дозволялось бити інших вʼязнів. Ранок починався з розучування гімну “ДНР”.

— Якщо ти за перші два дні не вивчиш гімн “ДНР”, тобі “кранти” — битимуть довго та боляче. Я його на все життя запам’ятав, — зізнається хлопець.

Але далеко не все в камері хотіли грати “за правилами”. Один із увʼязнених якось замінив слова й замість “Навеки хранимая богом земля” проспівав “Навеки забытая  богом земля”. За що отримав від охорони палицею по зубах.

Охорона часто “розважалася” за рахунок увʼязнених, змушувала цивільних полонених танцювати чи співати.

— Якось вони зайшли [в камеру] і сказали, що всі, у кого “статті” за шпигунство, мають поголити вуса, як у Гітлера, і так ходити, — пригадує ще один випадок Даніїл.

Самого хлопця змушували присідати 500 раз, коли він, на думку охоронців, робив щось занадто повільно, наприклад, розносив тарілки з їжею.

Підписка про невиїзд

У березні 2021 року увʼязнених повезли робити аналіз на ковід і вже не повернули в “Ізоляцію”.

Наступним місцем утримання стало так зване “СІЗО МГБ ДНР” у Західній виправній колонії № 97 в Макіївці за 15 км від Донецька.

За словами Даніїла, умови утримання в “СІЗО” були трохи кращими. Раз на місяць тут навіть дозволяли рідним носити передачі для увʼязнених, тож якийсь час хлопець отримував ліки і чистий одяг від бабусі. Але у 2022 році вона померла. На відміну від “Ізоляції”, вʼязням у Макіївці дозволяли вдень спати.

Даніїла звільнили 7 червня 2023 року під підписку про невиїзд. У неволі він провів майже три роки.

Хлопця випустили після того, як його статтю перекваліфікували з 321-ї за “законодавством ДНР” на 276-ту російського Кримінального кодексу (обидві статті передбачають покарання за шпигунство), а його справу надіслали у Москву на перевірку доказів. В РФ постановили випустити увʼязненого “за відсутності злочину”.

Ще пів року він був зобовʼязаний перебувати в Донецьку. Навіть після звільнення Даніїлу заборонили користуватися інтернетом і спілкуватися мобільним телефоном. За його словами, таким чином бойовики хотіли запобігти його комунікації з українською стороною.

— Насправді то ніяк не відслідковують, — зізнається донеччанин. — Але навіть простого попередження було достатньо, щоб я не намагався цього зробити. Тому що я розумів: якщо б вони таке помітили, то я би відразу поїхав назад у СІЗО, а повертатись туди не хочеш у будь-якому випадку.

У Донецьку Даніїл влаштувався працювати на радіоринок “Маяк” — продавав мобільні телефони, орендував житло. Від колишніх сусідів дізнався, що один із його родичів почав здавати його батьківську квартиру, там оселилися незнайомі люди. Щоб спробувати повернути житло, йому б довелося брати російський паспорт, але хлопець цього не хотів.

Дія підписки про невиїзд завершилась 15 грудня 2023 року.

Після цього Даніїл звʼязався зі знайомим і взяв у борг понад $1 тис., щоб виїхати з окупованої території. 19 січня 2024 року він виїхав із Донецька, через Луганську область дістався Росії, а звідти виїхав у Білорусь.

У Мінську донеччанин звернувся до українського посольства, де пояснив свою ситуацію. Йому порадили їхати у прикордонне білоруське містечко Мокрани, де розташований пропускний пункт.

22 січня 2024 року Даніїл нарешті потрапив в Україну. На пункті контролю Доманове у Волинській області він зустрівся з представниками спецслужб, після чого його відвезли до Ковеля за 70 км від обласного центру. Наступного дня хлопець поїхав у Київ.

На підконтрольній Україні території колишній полонений звернувся до лікарів, щоб перевірити стан здоровʼя. У нього діагностували запущену стадію бронхіальної астми. На момент інтервʼю Даніїл проходив лікування.

Підтримано грантом від Open Society Foundations.

Авторка: Євгенія Корольова

Джерело: Медійна ініціатива за права людини

Tweet