Майже рабство в тюрмах: Чи змінить новий законопроєкт загальну практику безправ’я?

Минулого тижня на розгляд депутатів Верховної Ради надійшов законопроєкт 10157, що стосується залучення засуджених осіб до праці та ведення господарської діяльності в пенітенціарній системі.

Автори вказують, що цим документом прагнуть “змінити підходи до залучення до корисної зайнятості засуджених, зменшити фінансове навантаження на сплату єдиного соціального внеску, а також на фонд оплати праці в установах виконання покарань та підприємствах Державної кримінально-виконавчої служби України”. Чи змінить законопроєкт загальну практику безправ’я? Розбираємося разом із координатором програм ХПГ Андрієм Діденком.

Як зараз влаштоване залучення до праці людей за ґратами?

Стаття 118 КВК України наголошує: “Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Засуджені до позбавлення волі, які мають заборгованість за виконавчими документами, зобов’язані працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії, до погашення такої заборгованості”.

Це чудово на папері, але дійсність зовсім інша.

“На практиці ці норми не реалізовані повною мірою. Підприємства і майстерні в переважній більшості пенітенціарних закладів в напівзруйнованому, занедбаному, жахливому стані через брак фінансування і катастрофічну нестачу замовлень, — розповідає правозахисник Андрій Діденко, що бере участь у моніторингових візитах до місць несвободи. — Пенітенціарні підприємства не конкурентоспроможні і фактично позбавлені державних замовлень. Виробничі потужності здебільшого застарілі, ще з радянських часів”.

Відвідуючи установи пенітенціарної системи, правозахисники нерідко стикаються із ситуацією, коли в’язні працюють безоплатно, без складання договорів, в небезпечних умовах, без засобів індивідуального захисту. Коли монітори питають цих людей, чи нараховуються їм кошти за працю, вони не можуть відповісти або розгублено називають якусь випадкову цифру, щоб не наражатися на гнів адміністрації.

“Пенітенціарні заклади фінансуються з державного бюджету на 40 відсотків від загальних потреб, і таке ставлення держави не пов’язане з війною, це стала практика десятиліть. Для відродження пенітенціарного виробництва необхідно переглянути державну політику у сфері державних замовлень. Підприємства і майстерні в пенітенціарних установах повинні мати стабільні державні замовлення для виконання положень кримінально-виконавчого законодавства”, — вважає Андрій Діденко.

Ніякої суспільно корисної праці і оплата за договором

“Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), пробація, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив” — такий вигляд має зараз частина 3 статті 6 КВК України. Якщо законопроєкт ухвалять з цієї статті, як і з багатьох інших місць Кримінально-виконавчого кодексу, буде вилучене словосполучення “суспільно корисна праця”.

Так, наприклад, в статті 60 КВК, в якій йдеться про умови праці засуджених до обмеження волі, “суспільно корисна оплачувана праця за строковим трудовим договором” перетвориться на “оплачувану працю на підставі строкового трудового договору або цивільно-правового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою”.

“Поняття суспільно корисної праці є пережитком радянщини, — зазначає правозахисник Андрій Діденко. — Ми вітаємо таку пропозицію”.

Взагалі, на думку авторів законопроєкту, можливість укладання цивільно-правових договорів має залучити до системи більше потенційних роботодавців, а також поліпшити ситуацію із загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням в’язнів.

Сьогодні за законом праця засуджених до позбавлення волі, “оплачується відповідно до її кількості і якості”, а “форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України”. Сюди пропонується внести уточнення: “Сума винагороди засудженим до позбавлення волі, які працюють за цивільно-правовим договором, визначається в умовах цього договору”.

У пояснювальній записці до проєкту автори звертають увагу на те, що у місцях несвободи неможливо застосовувати загальні вимоги до нарахування єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ), адже засуджені іноді не працюють повний робочий день чи не виконують встановлену норму виробітку. Тому автори пропонують встановити для роботодавців, що використовують працю засуджених, нарахування ЄСВ на суму фактично нарахованої заробітної плати за засуджених, які працюють на умовах строкового трудового договору або за цивільно-правовим договором.

Чотири години безоплатної праці

Автори документу пропонують внести зміни до частини 5 статті 118 КВК. Зараз вона має такий вигляд: “Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою виправних центрів і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення виправних центрів продовольством. До цих робіт засуджені залучаються в порядку черговості в неробочий час і не більш як на дві години на день”.

“Ця норма дуже часто використовується адміністрацією установ для зловживання, тиску на засуджених, а також містить у собі корупційну складову, — наголошує Андрій Діденко. — Під час моніторингових візитів до пенітенціарних закладів різного рівня безпеки ми зустрічали випадки переслідування засуджених за відмову від безоплатного відпрацювання. Їх відправляють до ДІЗО, ПКТ з подальшою перспективою притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 391 КК України (до трьох років позбавлення волі). Засуджені мотивують свою відмову тим, що їм пропонують роботи, які паплюжать їхні честь і гідність. Наприклад, публічні прибирання з записом на відео”.

Депутати хочуть вдвічі збільшити час такої безоплатної роботи для тих засуджених, які не залучені до оплачуваної праці. Такий підхід лише законсервує вже наявні зловживання і системні порушення прав людини, вважає правозахисник.

“Прикриваючись положеннями про двогодинні відпрацювання на благоустрій в майстернях і на виробництві, в різних установах і на різних роботах доволі часто трапляються випадки залучення засуджених до безоплатної праці на повний робочий день. У багатьох пенітенціарних установах ми опитували засуджених, які працюють у харчоблоці, банно-пральному комбінаті, котельні та інших роботах. Засуджені повідомляли, що працюють без оплати по дві години на добу. Але при цьому в приватній розмові деякі з них розповідали, що кожного дня і без вихідних вони заступають на роботу о п’ятій-шостій ранку і закінчують роботу о восьмій годині вечора. За свою роботу грошей не отримують, лише винагороду у вигляді чаю і цигарок, — каже Андрій Діденко. — Таким чином засуджені працюють роками без оплати праці. Відповідно за таку роботу вони не отримують заохочення і не мають перспективи умовно-дострокового звільнення. Також їм не нараховують трудового стажу, тож вони позбавлені соціального захисту”.

Інші пропозиції законопроєкту

Засуджені до обмеження волі зможуть працювати у сфері господарського обслуговування у виправному центрі на підставі строкового трудового договору. Платитимуть їм за рахунок коштів державного бюджету. Але кількість таких працівників не зможе становити понад 5% від фактичного наповнення виправного центру.

Засуджених, які перебувають у дільниці ресоціалізації виправної колонії, не мають незнятих або непогашених стягнень, працюють і вже відбули не менше половини строку покарання, пропонують заохочувати наданням тривалих (до двох діб) побачень із близькими родичами в населеному пункті, де розташована колонія. Це, на думку авторів документу, має створити додаткові стимули для залучення засуджених до праці. І такі зміни були б корисними, вважають експерти.

У законопроєкті окремо розглядаються умови залучення засуджених до обмеження волі до праці у період дії воєнного стану: в цей час та протягом двох років після припинення воєнного стану такі засуджені можуть працювати виключно на територіях, на яких не ведуться бойові дії.

До прав засуджених автори законопроєкти хочуть додати право на користування банківськими платіжними картками. Цю новелу правозахисники вважають позитивною.

Також в’язням, що перебувають на дільницях соціальної реабілітації можуть дозволити мати у власному користуванні телефони. “Це логічно, адже відповідно до законодавства, їм дозволено мати портативні персональні комп’ютери і аксесуари до них”, — вказує Андрій Діденко.

Статтю про те, що засуджений до позбавлення волі має відбувати строк покарання поблизу місця постійного проживання родичів, автори законопроєкту пропонують обмежити, додавши фразу “крім періоду дії воєнного стану та двох років після його припинення або скасування”. З одного боку, зміна зрозуміла, з іншого — в багатьох випадках навіть під час війни можна виконати цю необхідну для підтримки соціальних зв’язків засудженого умову.

Право працювати лише за власним бажанням пропонують надати засудженим вагітним жінкам протягом усього строку виношування дитини — зараз ідеться про вагітність понад чотири місяці.

Отже, система праці в пенітенціарній системі, дійсно, потребує змін. Дещо з того, що пропонує цей законопроєкт, може змінити ситуацію на краще. Але деякі пункти, навпаки, здатні лише поглибити проблеми, що вже існують. “У законопроєкту доволі великий авторський колектив, — вважає Андрій Діденко. — Тому було б корисно до робочих груп, що працюють над створенням законопроєктів, які стосуються пенітенціарних закладів, запрошувати представників правозахисного середовища, які мають досвід моніторингових візитів в місця несвободи”.

Автор: Ірина Скачко

Джерело: Харківська правозахисна група