Вбивця з казематів: Маніяк, який вбивав хлопчиків, сам попросив про кастрацію й помер під час неї

Юрген Барч почав вбивати ще в дитинстві. Йому було всього 19 років, коли його заарештували й висунули звинувачення у чотирьох вбивствах. Прийомна мати забороняла Юргену спілкуватися з іншими дітьми, і весь свій вільний час він проводив у занедбаному військовому бункері, куди з 15 років почав приводити своїх жертв. За це він отримав прізвисько «вбивця з казематів».

Карл Хайнц Задроцинський (справжнє ім’я — Барча при народженні) народився 6 листопада 1946 року в місті Ессен, Німеччина. Батько, бельгійський шахтар Адольф Петерс, зник майже одразу після того, як його подруга Анна Задроцинська завагітніла. Жінка померла через кілька місяців після пологів від туберкульозу. До 11 місяців хлопчик жив в одній із медичних клінік, а потім його усиновила бездітна пара: Гертруда та Герхард Барч із містечка Фельберт. Вони змінили ім’я хлопчика на Юрген і дали йому своє прізвище.

Пізніше з’ясувалося, що Гертруда Барч страждала від обсесивно-компульсивного розладу (синдрому нав’язливих станів) і мала манію щодо чистоти. Зокрема, Юргену не дозволялося бруднитися, його обмежували у пересуванні по двору та будинку. Крім того, прийомна мати забороняла йому спілкуватися з іншими дітьми, побоюючись, що малюк підхопить інфекцію. Гертруда до 19 років сама мила сина у ванній, переодягала, укладала спати.

Водночас прийомна мати могла раптово накинутися на Юргена з кулаками. А за найменшу пляму на одязі била його вішалкою.

Під час слідства Юрген сказав:

«Іноді я навіть хотів вистрибнути з вікна, щоб позбутися мук. Мої батьки були добрими, нерідко дарували мені подарунки, але любові я від них не отримував».

Коли хлопчику виповнилося 12 років, батьки віддали його до католицького інтернату в монастирі Марієнхаузен в Аульхаузені. За деякими даними, в інтернаті Юрген зазнавав сексуального насильства з боку священика. Сам Барч пізніше це заперечував. Але всіх своїх жертв він жорстоко ґвалтував.

У своїй книзі «Юрген Барч. Автопортрет дитино вбивці» американський журналіст Пауль Мур наводить слова вбивці:

«Спочатку мені хотілося, щоб хлопчики чинили опір, хоча їхній безпорадний стан мав на мене зачаровуючий вплив. Але я чудово розумів, що вони не зможуть впоратися зі мною, і шансів на порятунок у них немає.

Я намагався поцілувати Фрезу (останню жертву маніяка), але, загалом кажучи, це не входило в мої плани. Навіть не знаю, чому в мене раптом виникло таке бажання. Я подумав, що цілуватися — це класно. Це було для мене чимось новим. А потім — я думав, що моїй жертві було приємно, коли я її цілував. Можливо, хтось подумає, що я зовсім з’їхав з глузду. Але я справді так думав. Спробую це пояснити. Мене в дитинстві страшенно били. Але мушу сказати, мені тоді було набагато приємніше, щоб той, хто викликав у мене огиду, цілував мене, а не бив ззаду ногою по яйцях. Розумом це можна зрозуміти. Але тоді я був просто вражений тим, що у мене виникло бажання поцілувати Фрезе. Коли я це зробив, він попросив: «Ще!» Я продовжив його цілувати. Адже йому це все ж було приємніше, ніж терпіти біль від ударів».

«Я не міг зупинитися»

Своє перше вбивство Барч скоїв, коли йому було 15 років. Незадовго до цього він виявив у околицях міста занедбаний військовий бункер, який на довгий час став його притулком. Жертвою став 8-річний Клаус Юнг. 31 березня 1962 року хлопчик гуляв у лісі, коли Юрген запропонував йому подивитися справжній військовий бункер. Клаус погодився.

Що сталося далі, сам Барч розповідав плутано. Спочатку він казав, що не мав наміру вбивати хлопчика, але після зґвалтування вирішив не залишати свідка. Пізніше він скаже, що спочатку вбив дитину, а потім уже зґвалтував. Залишивши труп хлопчика в бункері, Барч повернувся туди наступного дня з ножівкою, сокирою та сміттєвими пакетами. Він розчленував тіло й закопав останки в різних місцях. А потім замовк на цілих три роки. Але зупинитися вже не міг. Пізніше на допиті він казав:

«Я вирішив, що Бог не пробачить мене, якщо я не визнаю свою провину: зізнатися не міг, бо був надто боягузливий, а відмовитися від злочинів не міг — надто сильним був поклик. Ось мені й довелося продовжувати».

Наступною жертвою став 13-річний Пітер Фукс. Юрген помітив його в сусідньому Ессені 6 серпня 1965 року. На той момент у Барча вже була машина, і він запропонував хлопчикові підвезти його додому. Пітер погодився. І потрапив у смертельний бункер. Хлопчик був із неблагополучної сім’ї, його не відразу почали шукати.

Вхід до бункера в Лангенберзі, де Юрген Барч вбив чотирьох дітей. Північний Рейн-Вестфалія, ФРН. 29 червня 1966 року. Фото: Keystone Pictures USA / ZUMA Press / Alamy / Vida Press

Всього через вісім днів після другого вбивства Барч знову вирушив на полювання. 14 серпня 1965 року 12-річний Ульріх Кальвайс захопився пошуками скарбів у печері. Після вбивства тіло, як і два попередні, вбивця розчленував і закопав.

Зникнення двох хлопчиків не могло залишитися непоміченим. Зниклих почали шукати, і Барч знову сховався. Наступного разу на полювання він вийшов 8 травня 1966 року, коли активність слідчих, які розшукували хлопчиків, помітно знизилася. 11-річний Манфред Грассман став останнім, кого вбив Барч.

Через місяць, 18 червня 1966 року, у Вупперталі Юрген зустрів 14-річного Петера Фрезе. Та сама історія про справжній військовий бункер зі скарбами — хлопчик не зміг встояти. У бункері Барч зв’язав і зґвалтував жертву. Але відразу не вбив. Петер зумів розв’язатися й втекти. А опинившись удома, розповів усе батькам, які одразу звернулися до поліції. Фрезе добре запам’ятав дорогу до бункера, тож пошуки не зайняли багато часу.

Поліція виявила у бункері сліди крові та знаряддя для розчленування. Стало зрозуміло, що Петер — далеко не єдина жертва. Барчу затримали через два дні. Він не став заперечувати і майже відразу розповів про вбивства та показав, де закопував останки.

У 1967 році Юргена Барча судили як повнолітнього та засудили до довічного позбавлення волі. Однак через кілька місяців після суду адвокат Рольф Боссі подав апеляцію й виграв справу. У результаті маніяк мав провести у в’язниці 10 років, після чого потрапити до спецлікарні. Вже перебуваючи в клініці в Айккельборні (невелике містечко неподалік від Ессена), Барч у 1974 році одружився з медсестрою Гізелою Дейке. Але думки про вбивства ніяк не залишали його. У ті часи він зізнавався журналісту Моору:

«Я був хорошим хлопчиком до того, як усе це почалося. Садизм мене збуджував, мені завжди було замало. Почуття, що охоплювали мене, робили мене непридатним для нормального життя, але я був готовий швидше померти, ніж зупинитися».

Розуміючи, що якщо нічого не зміниться, то все життя проведе за ґратами, Барч почав домагатися радикального рішення — операції на мозку, яка могла б придушити агресивні імпульси. З 1973 року він та його адвокат зверталися до провідних нейрохірургів Німеччини. У грудні 1974 року лікарі університетської клініки Саару дали остаточну відповідь: операція на мозку у випадку Барча неможлива. Занадто великий ризик, занадто мало шансів. Тоді Барч прийняв відчайдушне рішення. Щоб уникнути довічного перебування в психіатричній лікарні, він попросив про хімічну кастрацію.

Кастрація — відносно проста операція, яку у 1976 році проводили навіть у невеликих лікарнях. Під час введення інгаляційного анестетика медбрат помилково використав прилад, призначений для іншого препарату. У результаті доза наркозу була перевищена у 13 разів. Серце Барча не витримало. Він помер на операційному столі від зупинки кровообігу.

Все це дало початок хвилі чуток про те, що смерть вбивці була не випадковою. Пізніше з’ясувалося, що цей медичний брат уже раніше припускався подібної помилки. Але тоді справа не дійшла до летального результату. Співробітника судили за вбивство через необережність і засудили до умовного терміну.

Юрген Барч був похований в Ессені — тому самому місті, де він народився 30 років тому. На могилі немає ані імені, ані дат життя. Просто анонімний горбок землі.

Автор: Максим Леонов

Джерело: «Нова газета Європа»