ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВИСВІТЛЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНИХ ОПЕРАЦІЙ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Важко переоцінити роль засобів масової інформації (надалі–ЗМІ) як фактора формування громадської думки, моралі та світогляду в інформаційному суспільстві. Такі характерні риси як оперативність отримання та розповсюдження інформації, охоплення багатомільйонної аудиторії та ефективність впливу на неї давно використовуються зацікавленими сторонами (як на міжнародній арені, так і всередині певної країни) для вирішення різноманітних політичних, економічних, соціальних та інших проблем.Природно, що такі специфічні властивості не залишилися поза увагою екстремістських та терористичних організацій. Діяльність останніх, як правило, зумовлює або негайну реакцію з боку ЗМІ, або пряме звернення до них з метою доведення певних вимог до відома громадськості та органів влади. Екстремісти та терористи намагаються якнайповніше використати кожну можливість для пропаганди власної ідеології, а іноді й для здобуття підтримки своїх дій з боку окремих верств населення. Висвітлення у ЗМІ терористичної акції саме по собі виступає елементом останньої: терористичні акти у Будьонновську та Кизлярі, Нью-Йорку та Москві набули свого резонансу як завдяки масштабові та способу вчинення, так і через висвітлення їх як світової події № 1 у ЗМІ.

Журналісти, які присвячують свої матеріали проблемам тероризму та боротьби з ним, мимоволі стають не тільки і не стільки пасивними, як активними учасниками цієї діяльності. Виходячи з цього, виникає проблема самооцінки ролі ЗМІ, а також їх оцінки громадськістю під час виникнення, перебігу, локалізації та припинення терористичної акції.

Окреслимо коло проблем, з якими стикаються журналісти і які є особливо актуальними у ситуаціях, пов’язаних із захопленням заручників. По-перше, ураховуючи розповсюдженість різноманітної спеціальних технічних засобів, здатних приймати (перехоплювати) теле- та радіосигнали, а також доступність всесвітньої мережі Internet, терористи, які утримують заручників, можуть легко відстежувати як інформаційний простір, так і радіоефір. Відповідно, мас-медіа стають потенційним каналом витоку інформації про дії суб’єктів боротьби з тероризмом і навіть більше–додатковим фактором дестабілізації обстановки та загрози життю заручників (приклад останнього– діяльність деяких журналістів при висвітленні перебігу подій жовтня 2002 року у Москві).

По-друге, крім ускладнення здійснення антитерористичної операції, ЗМІ часто слугують своєрідним “довідником” із методики й тактики підготовки та реалізації терористичних акцій. Відомо, що після опису (аж до найменших подробиць) випадків захоплення та угону за кордон літаків “Аерофлоту” у 1989 р. нові подібні злочини у тому ж та в наступному році часто-густо вчинювались саме за змальованим сценарієм; іноді самі винні особи розповідали про це під час попереднього слідства.

Все це тільки підкреслює актуальність питання, що розглядається. Після розвалу Радянського Союзу, офіційної заборони цензури та ліквідації державного контролю за діяльністю ЗМІ останні іноді розуміють набуту свободу інформації, друку та слова як право на безконтрольність, не звертають уваги не тільки на юридичні, а й на моральні та етичні аспекти інформаційної діяльності. Додатковими факторами тут виступають докорінна зміна світогляду молодого покоління, повальна комерціалізація ЗМІ, засилля дешевої іноземної продукції, що пропагує культ насильства та жорстокості.

Що ж потрібно робити сьогодні, щоб запобігти перетворенню журналіста на “співучасника” терористів і навпаки, більш ефективно використовувати можливості ЗМІ з метою швидкого та прийнятного припинення терористичних акцій, пов’язаних із захопленням заручників?

Серед журналістів, природно, вважає, усталеною є думка, що навіть найменше втручання в їх діяльність з боку органів державної влади є порушенням вищезазначених конституційних прав та законодавчо закріплених основних принципів інформаційних відносин (ст. 5 Закону України “Про інформацію”)–гарантованості права на інформацію, її відкритості, доступності, об’єктивності, повноти і точності одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

У свою чергу, значна кількість представників правоохоронних органів, небезпідставно побоюючись негативного ефекту від надто докладного висвітлення зазначених подій, схиляється до жорсткого обмеження на отримання та розповсюдження мас-медіа будь-якої інформації, пов’язаної із терористичними акціями та антитерористичними операціями, а також до встановлення відповідальності у разі порушення цих обмежень аж до кримінальної (для журналіста) та припинення діяльності (для ЗМІ).

Як прагнення до розширювального тлумачення прав ЗМІ може призвести до тяжких наслідків, так і використання виключно засобів заборон та репресій не є оптимальним шляхом. Обом цим точкам зору притаманний певний радикалізм, а істина, як відомо, завжди перебуває посередині, але в нашому випадку все ж ближче до одного з полюсів. Поставимо питання руба: що важливіше – конституційна свободи на отримання та поширення інформації журналістом чи життя і здоров’я людини, що їх визнано Конституцією України (ст. 3) найвищою соціальною цінністю? Відповідь очевидна. Висновок – певні обмеження діяльності мас-медіа мають існувати.

Діюче законодавство України передбачає обмеження права на інформацію в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам (ст. 34 Конституції України), а також заборону порушення громадських, політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічні та інші прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб при реалізації права на інформацію (ст. 9 Закону України “Про інформацію”). Крім того, ст. 46 цього Закону, ст. 2 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, ст. 2 Закону України “Про інформаційні агентства”, ст. 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” забороняють використання інформації для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь, розголошення відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Достатньо суворі наслідки та неабиякий суспільний резонанс порушення зазначених норм можна було спостерігати на прикладі газети “Сільські вісті”.

Водночас згідно ст. 47 Закону України “Про інформацію” виключається відповідальність журналіста та ЗМІ за висловлення оціночних суджень (критику, оцінку дій тощо), а також за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою. Так само відповідальність виключається, якщо поширена інформація є дослівним відтворенням інформації, опублікованої іншим суб’єктом інформаційної діяльності, чи офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян, або міститься в офіційній відповіді на інформаційний запит, або дослівним відтворенням (з посиланням на нього).

Яким же чином журналістові слід якнайповніше реалізовувати свої права та виконувати обов’язки, передбачені ст. 26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, щоб не стати при цьому об’єктом звинувачень у наклепі та образі, позивачем у справах про відшкодування моральної шкоди?

Пальма першості при визначенні ЗМІ свого ставлення до описуваних подій та власної лінії поведінки все ж належить суб’єктивним чинникам–моральним якостям особи, громадянській позиції, почуттю відповідальності перед суспільством. На жаль, іноді етичні міркування поступаються намаганню “обійти конкурента”, отримати значний гонорар, підвищити рейтинг і т.ін. Замість розповсюдження серед широкого загалу ідеї недопустимості звернення до терористичних методів та засобів політичної боротьби, запобігання морального травмування потерпілих та їх родичів ЗМІ стають рупором терористичних організацій (у тому числі й на постійній основі, як-от катарський телеканал “Аль-Джазіра”), часто-густо публікують “замовні” матеріали, створюючи терористам імідж “борців за свободу”, “повстанців” тощо, розголошують інформацію, що становить державну таємницю, чим прямо сприяють терористам. При цьому ситуації будь-яке намагання звузити доступ до інформації призводить до розгортання пропагандистської кампанії під гаслом захисту свободи слова, недопущення обмеження прав людини та діяльності ЗМІ, навіть переслідування на політичному підґрунті.

Природно, що суб’єкти боротьби з тероризмом з метою недопущення витоку інформації взагалі відмовляються від будь-яких коментарів та гранично обмежують надання інформації, мотивуючи це посиланнями на “таємницю слідства” та “некомпетентність” журналістів у сфері протидії тероризму. Інформаційний вакуум спричиняє появу значної кількості припущень, висловлення думок різними експертами (часто незрозумілої кваліфікації та компетентності), посилань на джерела, “близькі до керівництва спецслужб”, “які побажали залишитись невідомими”, просто дезінформації, а отже, відверто шкодить справі протидії терористам, створюючи журналістам імідж правдошукачів, а органам влади–утискувачів ЗМІ та нездарностей, завідомо не здатних до безкровного вирішення кризових ситуацій, пов’язаних із захопленням заручників. Утворюється замкнене коло.

Саме тому при розробці проекту Закону України “Про боротьбу з тероризмом” окрему увагу було приділено правовій регламентації порядку та механізму інформування громадськості про терористичні акції та про боротьбу з тероризмом.

Стаття 17 цього Закону передбачає, що інформування громадськості про вчинення терористичного акту здійснюють керівник оперативного штабу антитерористичної операції або особа, уповноважена ним на підтримання зв’язків з громадськістю. Забороняється поширення через ЗМІ або в інший спосіб інформації, яка:

розкриває спеціальні технічні прийоми і тактику проведення антитерористичної операції;

може утруднити проведення антитерористичної операції і (або) створити загрозу життю та здоров’ю заручників та інших людей, які знаходяться в районі проведення зазначеної операції або за його межами;

має на меті пропаганду або виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції;

містить дані про предмети та речовини, які безпосередньо можуть бути використані для вчинення актів технологічного тероризму;

розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу, які беруть участь у проведенні антитерористичної операції, а також про осіб, які сприяють проведенню зазначеної операції (без їх згоди).

Подібний законодавчий підхід, що враховує також і зарубіжний досвід, дозволяє залучати ЗМІ як ефективний засіб протидії тероризму, попередження впливу негативних факторів та мінімізації наслідків терористичних акцій. По-перше, отримана їх власними зусиллями інформація може бути вельми цінним джерелом відомостей про терористів для суб’єктів боротьби з тероризмом. По-друге, ретельно відібрані та належним чином подані журналістами матеріали не тільки виключають використання мас-медіа терористами у власних цілях, а й перетворюють ЗМІ на активного учасника антитерористичної операції, який не тільки не перешкоджає діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом, а навпаки, здійснює її пропагандистське та інформаційне забезпечення в аспекті поширення думки про неприпустимість та невиправданість тероризму за будь-яких умов, невідворотність покарання винних осіб. Як приклад подібної взаємодії можна навести успішну співпрацю правоохоронних органів США із американськими мас-медіа наприкінці 80-х років минулого сторіччя, наслідком якої стало істотне скорочення фінансування ірландською діаспорою у США діяльності Ірландської республіканської армії.

У зв’язку із вищевикладеним пропонуємо наступне:

Необхідно встановлювати та постійно розвивати тісні стосунки професіоналів у сфері боротьби з тероризмом та журналістів, які спеціалізуються на цій тематиці (не обмежуючись неформальними контактами).

Використовуючи матеріали спеціальних служб та правоохоронних органів, ЗМІ повинні активно демонструвати громадськості суспільну небезпеку та протиправність тероризму та екстремізму незалежно від ідеологічної бази, форм та спрямованості.

Журналісти здатні викрити перед читачами, радіослухачами та телеглядачами справжні наміри терористичних організацій, замасковані під зовні привабливими лозунгами реалізації прав людини, укріплення демократії, забезпечення національних, політичних, соціальних, релігійних та інших інтересів.

Спільні зусилля представників ЗМІ та спеціальних служб і правоохоронних органів повинні бути адресовані не тільки пересічному громадянинові, а й можновладцю, оскільки правовий нігілізм та прийняття непродуманих політичних рішень здатні викликати нестабільність у суспільстві, ініціювати масові заворушення, акти екстремізму, терористичні прояви.

Слід пам’ятати, що у випадку вчинення терористичної акції (зокрема, захоплення заручників) саме висвітлення цієї події ЗМІ є ефективним гарантом активної переговорної діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом, дотримання правових та морально-етичних засад вирішення ситуації, що склалася.

На завершення хотілося б зазначити, що якісна загальна та спеціальна профілактика актів тероризму взагалі та захоплення заручників зокрема є завданням комплексним, потребує системного підходу, об’єднання всіх здорових сил суспільства (зокрема, і ЗМІ) на ґрунті неприйняття ідеології тероризму та невиправдання терористів.

Михайло Акімов, спеціально для “УК”

Читайте также: