НАФТА, ЗБРОЯ ТА УРЯД У ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІЙ МЕРЕЖІ

Мережа зв»язків між кримінальним та політичним світом у колишньому Радянському Союзі за останні десять років пережила своєрідну еволюцію. Сьогодні кримінальне середовище навчилося краще слугувати політичним інтересам; в свою чергу, політичний світ знайшов нові шляхи як догодити кримінальним структурам. Внаслідок цього виникла транснаціональна мережа, в якій високопосадові корумповані офіційні особи різних національностей пов’язані між собою і діють в рамках транснаціональних кримінальних організацій задля спільної вигоди.

Такої думки додержується Роман Купчинський, який звик висловлюватиcя українською. В якості аргументу він наводить приклад відомої компанії «Укрнафтопродукт» і, як ви вже здогадалися, панів Деркачів.Справа з Акціонерною Компанією (АК) Укрнафтoпродукт є унікальною, оскільки це є наочний приклад того, як найвпливовіші корумповані сектори пост-радянського суспільства та корумповані урядовці різних країн поєдналися і створили кримінальну асоціацію. Нафтовий бізнес у Росії, Україні та Казахстані, добре знаний за своєю розповсюдженою корумпованістю, переплівшись з бізнесом нелегального продажу зброї Росією та Україною, переживає розквіт. Хоча нелегальна торгівля зброєю і згадувалася досить часто в засобах мас-медіа, однак, такого тісного зв’язку її з нафтовими баронами, як у справі з АК Укрнафтoпродукт, ще не було завважено. Основним в забезпеченні успіху цих оборудок була політична підтримка, створення політичної мережі, яка забезпечувала захист від кримінальних розслідувань шляхом залучення впливових урядових чиновників у різних країнах.

Головними гравцями в цій справі є учасники багатонаціональної конспіративної змови серед офіційних чиновників, а також корумпованих бізнесменів та політиків. Серед них такі яскраві постаті, як, наприклад, Андрій Деркач, обранець до українського парламенту і бізнесовий партнер Олександра Жукова, про якого світ дізнався завдяки судовому процесу в Італії стосовно нелегального постачання української зброї; С. Глушко, колишній віце-президент Фонду Державного Майна України. Там також Вадим Рабінович, активний член української медіа еліти і особа з кримінальним минулим. До цих оборудок були залучені також два корумпованих російських бізнесмени Леонід Лєбєдєв (засновник Syntez Oil в Росії) та Марк Гарбер (Гарбер – директор фінансової компанії, Fleming Family and Partners, в Мейфейер, в Лондоні). Суд в Торино, (Італія) звинувачував цих двох, як учасників нелегеального продажу зброї до Хорватії в період ембаргових санкцій ООН.

В цій же спілці потужний торгівець зброєю, що нині перебуває в тюрмі в Монці (Італія), громадянин Ізраїлю Леонід Мінін. При арешті Мініна італійськими властями за утримання 4 проституток у своїй кімнаті в готелі Europa (власником якого він був) в Чінісело Бальзамо неподалік від Мілану було виявлено оброблених та необроблених діамантів вартістю 500.000 $, 150.000 $ готівкою та 20 грамів кокаїну. Також там було виявлено 1500 документів, що підтверджують зв’язок Мініна з нелегальною торгівлею зброєю у Західній Африці.

I.

Декретом Кабінету Міністрів України (Прем’єр-Міністром якого був тоді Валерій Пустовойтенко) від 30 січня 1998 року (декрет № 130) державна компанія по торгівлі нафтою Акціонерна Компанія (АК) Укрнафтопродукт перейшла в “резерв”, або, іншими словами стала наступником збанкрутілої державної компанії по торгівлі бензином УкрНафтоПродукт. Головними у виконавчому комітеті новоствореної компанії стали Андрій Деркач та Олександр Жуков; котрий перед цим очолював корпоративну структуру збанкрутілої компанії Укрнафтoпродукт.

Ця компанія Укрнафтопродукт була унікальною з того погляду, що не змогла отримати жодних прибутків в енергетичному секторі. В 1996 році вона не спромоглася сплатити борг у 19,5 мільйонів доларів, де гарантом виступала держава, але цей факт ніколи так і не було розслідувано на превелику втіху правління компанії.

Скандал навколо новоствореної компанії АК Укрнафтопродукт розпочався, коли тодішній голова комітету українського парламенту по боротьбі з корупцією Юрій Кармазін виявив порушення в приватизаційних документах компанії і в інших паперах, що стосувалися приватизації стратегічного нафтового терміналу в Одесі та газопроводу Одеса-Броди. Деталі цього скандалу публікувалися в українській газеті “День” 25 грудня 2001 року.

Президент України Леонід Кучма, що на той час перебував під інтенсивним тиском міжнародних кіл, які вимагали підтвердження його намірів боротися з корупцією в Україні, а також “відбивався” від звинувачення у замовленні вбивства незалежного журналіста Георгія Гонгадзе, видав наказ розслідувати на державному рівні ці знахідки парламентарів.

Розслідування завершилося “Меморандумом”, підготовленим спеціальною комісією, і відісланим до адміністрації Президента України Леоніда Кучми. Зміст “Меморандуму” нещодавно було опубліковано в Crime and Corruption Watch, завдяки чому вперше він отримав публічне розголошення. Там, указувалося: “…аналіз матеріалів, знайдених в адміністративних та юридичних органах уряду свідчить про “тіньові” схеми оборудок, що могли призвести до втрати урядового контролю над діяльністю підприємств, стратегічно важливих для України.”

Ця діяльність розпочалася в день створення АК Укрнафтопродукту. Саме цього дня компанія отримала від Прем’єр-Міністра Валерія Пустовойтенка офіційний дозвіл на розпорядження контрольними пакетами акцій трьох регіональних державних енергетичних компаній України. Серед них – 51% акцій компанії “Ексімнафтопродукт” з Одеси, найбагатшої компанії з трьох (“Ексімнафтопродукт” контролювала 80% потоку нафтопродуктів, що проходить через Україну).

Нові управителі “Ексімнафтопродукту” крім цього контролювали більшість акцій недавно збудованого Одеського нафтового терміналу, що давало змогу наглядати за переміщенням нафти з Каспійського регіону до Західної Європи. Вони також були головними менеджерами української державної АК Укрнафтопродукт.

Згідно з вищецитованим “Меморандумом”, компанія “Ексімнафтопродукт” була частково котрольованою Олександром Жуковим — бізнесменом з Одеси та Андрієм Деркачем – членом парламенту. Олександр Жуков також був головою компанії Syntez Oil в Одесі, – створеної в Москві Леонідом Лєбєдєвим та Марком Гарбером – двома добре відомими в Росії бізнесменами, підозрюваними у викраданні значних сум грошей у російської урядової державної компанії, що займалася торгівлею зброєю, “Росвооружение” (Crime and Corruption Watch, 4 квітня 2002). Їм врешті-решт довелося стати звинуваченими (заочно) у пересилці зброї до Африки на судовому процесі в Торино.

Андрій Деркач був членом українського парламенту і сином тодішнього голови Служби Безпеки України Леоніда Деркача. Андрій закінчив школу КДБ в Москві і працював у КДБ в Дніпропетровську разом зі своїм батьком Леонідом в 80-х роках (Леонід Деркач був близьким другом директора підприємства по виробництву ракет для СРСР у Дніпропетровську “Південмаш” Леоніда Кучми). На початку 90-х Андрій разом з батьком переїхав до Києва за пропозицією Кучми і в середині 90-х Андрій брав участь у виборах до парламенту і став народним депутатом. Його батько на той час очолив Митну Службу України, а згодом – СБУ.

Менше, ніж через рік після утворення нової багатої АК Укрнафтопродукт, в грудні 1999 року 44,19% її акцій були виставлені на продаж. В оголошенні тендера зазначалося: “Фонд Держмайна України приймає пропозиції про продажу 44,19% акцій ОАК Укрнафтопродукту або 53.989.420 акцій. Фіксована вартість акцій становить 15.157.600 гривень. Ціна однієї акції — 0,25 гривень. Загальний капітал у гривнях – 30.544.122,5 На теперішній час курс обміну валют становить 4,456 гривень за 1 долар США.” Новий Прем’єр-Міністр Віктор Ющенко підписав тендер.

Уряд України утримав у своїй власності 50% плюс одну акцію від решти акцій. Тендер був виграний невідомою компанією “Концерн Нафтопродукт України”. Повідомляючи про цю покупку, нафтові і газові служби України (публікація US Foreign Commercial Service і Держдепартаменту США) 31 січня 2000 року зазначають: “Концерн Нафтопродукт України” – це компанія з “іноземними інвестиціями (можливо російськими, включаючи “Групу Альянсу”).”

Однак, “Меморандум” комісії по розслідуванню називає як власника цих 44,19% акцій Укрнафтпродукту компанію Казахнафта. То хто ж таки був власником 44% капіталу Укрнафтпродукту? Чи Концерн Нафтопродукт України зміг перепродати Казахнафті 44,19% щойно придбаних акцій на тендері?

Казахнафта – державна нафтова компанія Казахстану – на той час очолювалася Нурланом Балгімбаєвим, колишнім Прем’єр-Міністром Казахстану і особою, близькою до оточення Нурсултана Назарбаєва – президента Казахстана. Балгімбаєв звинувачувався у тому, що він був співвласником секретного швейцарського банківського рахунку, який Назарбаєв відкрив з метою приховати гроші від продажу 20% Тенгізького родовища нафти західним нафтовим компаніям (див. Crime and Сorruption Watch 9 травня 2002). На тому рахунку був 1 мільярд доларів США.

На вимогу АК Укрнафтопродукт (компанії, що на теперішній час частково належить Казахнафті) Ексімнафтопродукт вирішив 24 березня 2000 року провести засідання виконавчих директорів компанії. Під час останнього було прийнято рішення провести збори всіх акціонерів компанії.

Є підстави припускати, що виконавчий директор Ексімнафтопродукту Володимир Філіпчук виступав проти передання урядом Пустовойтенка основного контролю за Ексімнафтопродуктом – цієї пробуткової компанії – до Деркача та його друзів. У відповідь на цю позицію, в газетах, контрольованих Деркачем, з’явились звинувачення Філіпчука у привласненні 2 мільйонів доларів США як несплачених ним податків. Майже зразу ж після цього українські податкові служби розпочали розслідування справи Філіпчука. Керівництво новоствореної акціонерної компанії явно бажало позбавити Філіпчука його посади в Ексімнафтпродукті.

На згаданому зібранні склад директорів компанії було змінено; тепер більшість з них належала до представників компанії Sіntez Oil, контрольованої Олександром Жуковим та Андрієм Деркачем. На зборах було також вирішено передати рахунки компанії до Морського Транспортного Банку (“Maritime Тransport Bank”) в Одесі, що контролювався Жуковим.

21 вересня 2000 року комісією з аудиту Укрнафтопродукту, до членів якої, зокрема, входили А.Деркач, Ю.Шумахер, С.Зайцев, П.Лісіцин (останні троє представляли інтереси компанії Sіntez Oil, до того ж Шумахер був представником Bevalo Investments), було прийнято рішення про позичку у компанії Bevalo Investments (Кіпр) 3,012 мільйонів доларів США, переводячи як заставу для місячної позики, акції трьох державних енергетичних компаній, власниками яких зазначені особи не були, а лише контролювали їх. Жуков та Деркач знали, що це рішення підтримає високопосадовець у Фонді Державного Майна С.Глушко, також імовірно член конспіративного угруповання. На зборах Фонду Державного Майна, присвяченому обговоренню цієї операції, Глушко справді проголосував за це рішення.

В цей же час Казахнафта, власник 44,19% акцій, знала про намір АК Укрнафтопродукту перевести частину капіталу своїх “дочірних” компаній до Bevalo як заставу за отриману позичку. Але Казахнафта не зробила нічого, щоб зупинити цю операцію. Чому? Це запитання ще чекає на відповідь.

Коли через місяць позичку Bevalo повернуто не було (у “Меморандумі” зазначається, що виплачувати позичку взагалі не збиралися), Bevalo розпочав з Києвом судовий процес. За ухвалою суду акції трьох українських державних енергетичних компаній були передані Bevalo як сплата боргу 13 грудня 2000. П’ятого січня 2001 року Bevalo продала ці акції компанії Medis Holdings в Женеві за 176.000 доларів США. Задекларована вартість акцій компанії Ексімнафтопродукт, яка на цей час належала уже до власності Medis Holdings в Женеві, становила, за оцінкою Фонду Державного Майна, 52 мільйони доларів США, але Кармазін, голова парламентського комітету по боротьбі з корупцією, запевняє, що насправді загальна їх вартість становила 1 мільярд доларів США. Хто власник “Medis”? Про це в звіті не йшлося і з’ясувати це незалежним дослідниками так і не вдалося.

Після всіх цих подій український уряд розпочав судовий процес. Рішення Київського суду щодо дозволу користування Bevalo акціями зазначених компаній як оплата застави за неповернутий борг в сумі 3 мільонів доларів США було переглянуте в квітні 2002 року. В іншому рішенні суду, теж у квітні 2002 року, було анульовано також перший декрет про створення Укрнафтопродукту. Але це виявилося запізнілим рішенням. Казахнафта раніш придбала 44% акцій. Незворотніх збитків уже було завдано. Рішення суду виявилося фікцією.

ІІ.

Двадцять п’ятого вересня 2000 року „Вашингтон Пост” повідомив про те, що у розслідуванні Департаменту Юстиції США (Justice Department) вивчалися оборудки американського підприємця Джеймса Х. Гіфена (James H. Giffen) і його роль в обвинуваченнях, що мільйони доларів США з американських нафтових компаній були використані для підкупу високопосадових казахських урядовців. У повідомленні Вашингтон Посту зазначається, що підкупленими особами, зокрема, були Нурлан Балгімбаєв та його дочка, які утримували кілька підприємств у Ліхтенштейні з метою приховати такі величезні суми грошей.

Хто організував продаж АК Укрнафтопродукт компанії Казахнафта? АК Укрнафтопродукт завжди вважалася “стратегічним капіталом держави”, що не підлягав приватизації. Коли такий стан речей змінився? В українській пресі широко повідомлялося, що Прем’єр-Міністр Пустовойтенко несе відповідальність за переговори між Україною та Казахстаном щодо торгівлі нафтою; при цьому представником Казахстану на той час виступав Балгімбаєв. Пустовойтенко ніяк не коментував своєї участі у цих переговорах, ця його діяльність так і лишилася нерозслідуваною. Його було повторно обрано до Парламенту як члена пропрезидентського блоку, таким чином, він щасливо уникнув відповідальності перед законом, набувши депутатської недоторканності. За яку ціну Казахнафта купила акції АК Укрнафтопродукт? У кого саме було куплено Укрнафтопродукт? У загадкового Концерну Нафтопродукт України? Куди пішли отримані гроші? В згаданому “Меморандумі” комісії, що розслідувала цю справу, нічого не говориться про ці важливі деталі. Вказується тільки, що Казахнафта стала власником 44,19% акцій АК Укрнафтопродукт.

Невдовзі після того, як Казахнафта отримала пакет акцій, вона призначила С.М. Глушка, колишнього співголову Фонду Держмайна України, головою наглядової структури АК Укрнафтопродукту. Тоді стало ясно, що це той самий Глушко, який голосував за дозвіл використати капітал трьох дочірніх компаній для повернення фальшивого кредиту компанії Веvalo Investments.

Дев’ятнадцятого лютого 2002 року Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв видав декрет, за яким компанія Казахнафта об’єднувалася з казахською компанією “Транспорт нафти і газу” і таким чином створювався потужний конгломерат “KazMunayGaz” (Радіо Вільна Європа/Свобода, звіт про Середню Азію, 28 лютого 2002 року). Лазат Кіїнов, колишній губернатор багатого на нафту Казахського регіону Мангістав, очолив новостворене підприємство. Першим віце-президентом нової компанії став зять Назарбаєва Тимур Кулібаєв.

ІІІ.

Олександр Жуков – одеський нафтовий барон, член ради директорів АК Укрнафтопродукт і Ексімнафтопродукт, голова компанії Sіntez Оil в Одесі, головний гравець у спільному підприємстві LukoilSyntez, що став власником одеського нафтопереробного заводу, власником Морського Транспортного Банку (“Maritime Тransport Bank”) і бізнесовим партнером члена парламенту Андрія Деркача – був заарештований італійським правоохороним підрозділом по боротьбі з мафією (DIA – Direzione Investigativa Antimafia) в квітні 2001 року під час перебування на Сардинії. Він звинувачувався у нелегальній продажі зброї країнам в Африці та Хорватії під час ембарго ООН в 1993, 1998 та 1999 роках. Серед співучасників цих операцій було названо Лєбєдєва і Гарбера – cпіворганізаторів компанії Sіntez Oil у Москві.

Андрій Деркач не згадувався в цій історії, але його ім’я спливло під час допиту Леоніда Мініна – іншого нелегального торгівця зброєю, арештованого в Італії 4 серпня 2000 року. Мінін – колишній громадянин України, а тепер – громадянин Ізраїлю, називав також Вадима Рабіновича – як особу з подвійним україно-ізраїльським громадянством, що відігравала головну роль у продажах зброї Ліберії.

Мінін так відповів на запитання щодо зв’язків з Рабіновичем на допиті, що проводився італійськими правоохороними службами (підрозділ по боротьбі з мафією) 7 липня 2001 року об 11.30: “На початку 1999 року на моєму приватному літаку летіла Українська делегація, близько 10 осіб, серед них був і Вадим Рабінович, який познайомив мене з іншими.. Серед цих останніх, були, відповідно до слів Рабіновича, колишній генерал і ще одна особа, пов’язана з торгівлею зброєю.” Андрій Деркач був названий Мініним як партнер Рабіновича. В протоколі допиту зазначається, що Мінін заявив: “Я хочу додати, що в Україні є особа на ім’я Андрій Деркач, яка виступає партнером Рабіновича у всіх його операціях, включаючи нелегальну торгівлю зброєю. Я не знаю, чи Рабінович та Деркач були партнерами під час операції по постачанню зброї до Буркіна-Фасо, але вивчення їхніх банківських рахунків скоро з’ясує цю ситуацію” (допит проводився 10 вересня 2001 року, розпочавшись о 10.00).

За даними, отриманими на допиті, а також за інформацією, поданою надійними джерелами до Crime and Сorruption Watch, обвинувачувальні структури в Монці прийшли до висновку, що підроблені серифікати кінцевих отримувачів нелегальної зброї видавалися агентами Мініна чиновникам з УкрСпецЕкспорту – української державної компанії по продажу зброї, які, однак, не переймалися проблемами істинності сертифікатів і негайно виконували вказівки. Ці самі джерела зазначають, що “ українцям було б просто неможливо не запідозрити чогось нечистого з цими сертифікатами, оскільки, вони були відвертою підробкою.” Італійські служби DIA мають копії цих сертифікатів, переданих УкрСпецЕкспорту (відповідно до даних Crime and Corruption Watch). Їх було конфісковано під час арешту Мініна.

Вашингтонський кореспондент Української Служби Радіо “Свобода” Михайло Міхалисько провів численні інтерв’ю з чиновниками Прокурорського офісу в Монці, причетними до справи Мініна. Так, на запитання про допомогу в розслідуванні з боку українських служб (Генеральної Прокуратури України) італійці відповіли, що українська сторона відмовилася надати будь-яку допомогу. Михалішко також розмовляв з італійськими оборонцями Мініна, які вимагали, щоб високопоставлених чиновників з УкрСпецЕкспорту допитали в справі їхнього клієнта.

Отже, як бачимо, виходить на видноту ціла мережа. Продаж Укрнафтопродукту компанії Казахнафта ніколи не підлягав розслідуванню. Андрій Деркач ніколи не підпадав під розслідування українськими прокурорськими службами за його участь у нелегальних продажах зброї або за участь у продажу акцій українських державних нафтових компаній. Власники Bevalo Investments на Кіпрі та компанії Меdis в Женеві так ніколи не були ідентифіковані, незважаючи навіть на розпочатий пошук СБУ, який, однак, ледве чи проводився, оскільки тоді головою СБУ був батько Андрія Деркача.

Гарбер та Лєбєдєв, підозрювані у крадіжці мільйонів доларів у російської компанії по торгівлі зброєю “Расвооружение” при проведенні операцій по обміну іранської нафти за бартером на зброю, відправлену до Ірану, сьогодні залишаються на свободі в Москві (див. Crime and Corruption Watch за 4 квітня 2002 року), так само, як і Віктор Боут – головний поставник зброї африканським країнам. Незважаючи на міжнародну Червону Позначку (розшук Інтерполом на вимогу урядів Бельгії та Великої Британії) щодо його екстрадикції, Боут виглядає спокійнісіньким. Він вільно собі з’являється на радіо “Эхо Москви” і ніхто його не зачіпає. Виглядає очевидним, що російський уряд і наступник КДБ ФСБ мають вагомі підстави покривати Боута.

Українські правоохоронці, в свою чергу, не допитували Вадима Рабіновича. Він інтерв’ювався працівниками розслідувальних служб ООН в Києві в 2001 році (документ Ради Безпеки S/2001/1015). Однак, саме ця особа – один з головних гравців у згаданих нелегальних операціях. Він визнавав, що їздив до Ліберії разом з Мініним двічі — начебто з метою купівлі деревини. Мінін, однак, стверджує щось інше.

Двадцять четвертого червня 1999 року Рабіновичу було заборонено в’їзд в Україну на 5 років за спеціальним указом, виданим урядом, хоч він і продовжував зберігати українське громадянство (так само, як і ізраїльське). Відомо, що український закон забороняє подвійне громадянство; у випадку Рабіновича закон так начебто нічого не бачить. В той час розслідування щодо Рабіновича не проводилося, йому тільки заборонили в’їзд до України. Це було унікальним рішенням. Однак, 26 вересня 1999 року містер Рабінович повернувся в Україну. Він пішов до штаб-квартири СБУ, де провів 4 години, відповідаючи на запитання і був згодом відпущений. До сьогодні він проживає в Києві.

Через деякий час стало відомо, що особа, яка наполягала на статусі Рабіновича як “persona nongratis” був Володимир Горбулін – секретар Національної Ради Безпеки. Особа, що найбільше захищала Рабіновича виявилася Леонідом Деркачем — Головою СБУ. Чому? Чи не це було пов’язано з необхідністю захистити сина Андрія від звинувачення у нелегальній торгівлі зброєю та махінаціях з УкрНафтоПродуктом?

Все-ж-таки на допитах Мініна італійськими властями (Італійським Прокурорським Управлінням) не вказується ім’я Рабіновича як простого торгівця деревиною (Verbale Di Interrogatorio di persone sottoposta… N.8664/00, допит 7 і 8 липня 2001 року). Навпаки, він згадується як головний гравець в нелегальній пересилці зброї до С’єрра Леоне та Ліберії. Видається непослідовним і дивним, що українські правоохоронці не поцікавилися результатами допитів Мініна і не запросили їх копії. Якщо ж вони їх отримали і були чесними, то вони б мали розпочати розслідування справ як Деркача, так і Рабіновича.

Казахська сторона, тим часом, продовжує активно діяти. Вісімнадцятого лютого 2000 року голова російської “Групи Альянсу” Бажаєв оголосив про свої плани щодо приватизації Херсонського нафтопереробного заводу в Україні. Російська “Група Альянсу” (згадана Американським Державним Департаментом як співвласник невідомого Концерну Нафтопродукту України) на теперішній час керує Херсонським нафтопереробним заводом, що перейшов у власність Казахнафти. Як це так вийшло, що Казахстан став власником основних секторів українського нафтового бізнесу, включаючи Херсонський нафтопереробний завод? За яким рішенням українського уряду Президент Казахстану Назарбаєв став власником Херсонського нафтопереробного заводу, що явно належить до “стратегічного капіталу” української держави?

Небезпечне поєднання нафтового бізнесу, торгівлі зброєю та корупції, помножене на зв’язки з кримінальними кланами в усіх куточках колишнього СРСР, переросло у ситуацію, коли транснаціональна злочинність має можливість розкошувати прибутками і набуао імунітету щодо розслідування державними органами. Відсутність прозорості стосовно рішень про переміщення державної власності до неконтрольованих кримінальних кланів; вільний продаж зброї країнам з насильницькими режимами і тісні зв’язки між корумпованими чиновниками та законниками – все це ще більше розпалює вогонь і сприяє процвітанню темного бізнесу.

Органи ООН вже довели, що зброя, продана Мініним, Жуковим, Деркачем, Лєбєдєвим, Гарбером, Боутом, Рабіновичем та їхніми спільниками до Африки, використовувалася задля вбивства невинного цивільного населення. Ця зброя була куплена за виручку від вкраденої нафти і лише пізніше діаманти, цінні метали та долари такі корумповані африканські політики, як Чарльз Тейлор – Президент Ліберії, сплатили поставникам зброї. Особи, пов’язані з цими операціями, не переслідувалися з-боку закону ні в Україні, ні в Росії, а тільки – в Італії.

В червні 2002 року Андрій Деркач, особа, підозрювана в кримінальній діяльності, був призначений українським Президентом Леонідом Кучмою на посаду Голови Наглядової Ради державної компанії Енергоатом – державної компанії по нагляду за атомними електростанціями. Це компанія з довгою історією корумпованості на високому рівні. Отже, знову Деркач посів дуже значну позицію в державній компанії. Чому Президент України діє саме так?

Роман Купчинський, спеціально для “УК”

Читайте также: